Коловрат

Коловрат

Субота, 8 вересня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2493
Підписатися на комментарі по RSS

Дзвони лунали все голосніше, здавалося, що їх нестерпний спів розіб′є у моїй маленькій темній кімнатці шибки, впустить в хату ураган, який забере мене кудись далеко-далеко. З часом звук став глухим, але не менш неприємним. Вперше за своє свідоме життя я не хотіла йти до церкви.

Останнім часом я погано себе почувала. Не можна сказати, що у мене боліла голова, шлунок або нирки, ні. Буває ж таке, що ніби нічого не болить, але все одно щось не так. От минулої неділі під час проповіді я втратила свідомість. Без будь-якої причини. Просто закрила очі і впала. А раніше ж спокійно витримувала на ногах пасхальну месу, і все було добре. Баба Марушка сказала, що мене зурочили або якась лярва вселилася. Бо, бачте, негрішна людина у святому місці не впаде, як я. Тому мене мама повела до Кунді – так ми звали місцеву знахарку. Правду кажучи, все наше село боялося цієї жінки: темноока, із ледь сивими пасмами довгого волосся, яке вона ніколи не заплітала, через що, розпатлана, була схожа на відьму. Подейкувала, що вона сама людину може зурочити, потім вилікувати й отримати за це якісь харчі або гроші – ось так і заробляла на життя. Але це все плітки. Насправді ми дуже поважали цю жінку, вона була нашою рятівницею.

Кундя жила недалечко від нас біля самого лісу. Її не можна було назвати гарною господинею: на подвір’ї брудно, хата ледь не по підвіконня залізла в землю, а з худібки лише десяток курочок та пес. Без курей ворожка обійтися не могла: викачувала хворого яйцем, а потім кидала жовток у воду і про майбутнє казала.

Як увійшли ми до хати Кунді, мама боялася, щоб мені знову погано не стало, думала, що дух знахарки з ніг мене зіб’є. Так ні, навпаки, мені так хороше стало, і запахи в будинку гарні: м′яти, чебрецю, материнки. Довго Кундя наді мною щось ворожила: і яйцем викачувала, й відваром поїла, і шептала. Наче легше мені стало, та ненадовго. Наступного дня знову заслабла. Прибігла ввечері баба Марушка, як побачила мене, аж злякалася. Нічого мені не мовила, лишень перехрестилася, до мами підійшла та й каже: «Марточко, треба до твоєї дочки-бідолашки священика позвати. Це, певно, Кундя сама зурочила й лікувати не хоче». Мати лише кивнула головою і сльози хусткою витерла.

Ось і ніч, а я спати не можу, так і хочеться вийти на двір. Думаю: піду та повітрям трохи подихаю. Вийшла на ґанок, а на вулиці так добре, місяць повен і такий ясний, що аж світло навкруги, як вдень. Дивлюся я на місяць, любуюся, а він раптом на мить аж багряним став, як те сонце, що заходить, потім побілів і ніби небесний пастух на ньому знак темний викарбував: вісім зігнутих шпиць, що мають один початок, як колесо від воза. Бр-р-р-р, аж мурашки по спині пробігли. А знак цей не зникає, все мигтить, крутиться та чорніє. Як же я злякалася, ноги в руки та й тікати. Бігла я довго, сил вже не стало то й зупинилася. А сам думаю: «І куди це я біжу? Від кого? Від місяця ж не втечеш, краще в хату б забігла, треба додому вертатися. Та перед цим ще раз на небо гляну». Підняла я очі ввись, а місяць як місяць – сріблястий та яскравий.  Привидиться ж таке. Це, мабуть, через те, що я не спала. Ось прийду додому та й висплюся, зараз лише б розпізнати, куди мене ноги занесли. Дивлюся навколо, благо, місяць місцину освітлює, аж розмію, що я у садку Кунді. І як я  сюди забрела? Це ж треба було і хвіртку відчинити, і повз собаки пройти та й галасу не наробити. Треба назад вибиратися. 

Тільки я знайшла стежку назад, як бачу: чи то привид якийсь, чи людина крадеться поміж деревами. Я на місці і завмерла як вкопана. Стояла ось так хвилину, нарешті додумалася за дерево сховатися. Стою за грушею, тремчу вся чи від холоду, чи від страху, але не тікаю, бо цікаво ж як. Як придивилася, то очам не повірила – Кундя бреде в одній лишень нічній сорочці. Мамонько рідненька, а як побачить вона мене? Уб′є либонь, уб′є. Хочу вже тікати, а щось не пускає, наче шепче на вухо: «Постій, Галинко, постій ще трохи, ой як багато цікавого побачиш». От і стою я. А Кундя все кудись бреде. Підходить до старої яблуні, засовує руку в дупло і дістає звідти якийсь мішечок. То ось чому не дозволяла знахарка пиляти це засохле дерево. Скільки разів дядько Герасим казав їй: «Що ж ти це сухе нещастя бережеш? Користі ніякої, лишень шкода. Смокче соки із здорових дерев. Так садок увесь погубиш! Хочеш, спиляю тобі яблуньку?». А Кундя на те: «Як захочу, то сама спиляю! Мій садок, не твій, нема чого переживати, за своїми яблунями дивися!». Ображався дядько на таку відмову: «Ти до неї по-людськи, а вона думає, наче я зла бажаю!».

Розв′язала ворожея мішечок, дістала звідти шматочок ряднини, простелила на землю, сіла на землю, звела руки вгору і говорить щось, а розібрати не можу, що вона там белькотить. Потім камінчик якийсь з мішечка взяла, погладила його, у ряднину загорнула, під яблунькою поклала, на схід поклонилася та й пішла додому.

Я до груші притиснулася та й чекаю, поки зникне постать Кунді. Як тільки скрипнули двері її хати, я швидко кинулася до тієї яблуньки, розгорнула ряднину, а там не просто камінчик, на ньому знак викарбуваний, такий знайомий знак… Ой, так він же мені на місяці примарився! Як тут це колесо не впізнати? Взяла я той камінчик та й побігла додому. Як тільки до кімнати зайшла, то зразу впала зморена на постіль і миттю задрімала.

 

***

 

На ґанок виходить дівчинка. Її струнку постать, кучеряве волосся і квітуче обличчя обгортає місячний серпанок. Вона зводить очі догори і бачить на небі темний коловрат. Вона дістає з-за пазухи камінчик і цілує його. Камінчик світиться, промені його поширюються і досягають восьмипроменевої свастики. Знак на небі поступово зменшується і наближається до камінчика, нарешті зливається з ним. І ось на амулеті дівчинки викарбуваний коловрат. Небесний коловрат. Камінчик світиться, але єдиним лише променем, який все збільшується й подовжується. Дівчинка з талісманом у руках рухається вздовж цього променя, спочатку обережно, а потім прискорює крок, врешті решт вона біжить, ні, летить, здається, вона не торкається землі, а пливе на промені. Раптом камінчик перестає світитися і дівчинка зупиняється. Навколо неї лише ліс, а зовсім поруч маленька хатка, у вікні якої блимає ледь помітний вогник. З хатинки хтось виходить…

 

***

 

Під подушкою щось таке гаряче, аж руку обпалює, але мені так не хочеться розплющувати очі… нарешті я змушую себе проснутися, дивлюся, а під головою у мене лежить камінчик із дивним знаком. То це був не сон? Я дійсно бачила Кундю? Але ж навіщо я цей амулет забрала? А якщо він проклятий? Он який сон привидився: ніби камінець світився, шлях мені вказував до якоїсь хатинки в лісі. Недобре це, недобре. Може, варто було б Кунді повернути його… та страшно, ще зурочить. Але треба.

Я встала з ліжка,вмилася, одяглася, причесалася і пішла на кухню снідати. Дивно, ні мами, ні тата нема. Невже я так заспала? Лаяти мене будуть, певно. Але чому ж тоді ніхто не збудив? Насипала в миску творогу, додали трошки сметанки – смакота. Тільки сіла їсти, як забігає в кухню баба Марушка – вся стривожена чимось, розпашіла, аж волосся розтріпалося:

– Дитино, ти нарешті проснулася, бо ми вже злякалися! Знайшла сніданок?

– Та знайшла, не маленька ж…

– Добренько, бо мати твоя переживала.

– А де мати?

– Ой, а ти не знаєш? Та звідки ж тобі знати? У нас тут таке, таке… Ох…

– То що сталося, кажіть вже!

– Та Кундя наша померла. Усе село збіглося.

– Померла?..

– Та страшно ж як померла. Наче задушив хто. А на грудях такий круглий знак випалений, як оте колесо на возі, але з вісьмома шпицями.

У мене аж ложка з рук випала. Марушка сама злякалася:

– Наговорила я тобі, дурна, оцього всього, ти ж ще маленька таке слухати! Ой дуринда я стара!

– Та нічого, просто несподівано якось.

– Не бери в голову, дитино. Хто не народився, той не помирає. Всі ми колись підемо на той світ. Не звертай уваги, їж, Галинко, їж. А я піду, треба до похоронів готуватися. Твоїй матері допомогатиму куховарити. Поки ти на господарстві будеш, батьки аж під вечір повернуться, як схоронять знахарку нашу.

А мені вже їсти перехотілося. Невже це я вбила Кундю? Забрала один лише камінчик і вбила? Може, до дільничого піти та й здатися? Хай у в′язницю мене саджають, я ж убивця. А батьки що скажуть? Виростили на свою біду. І так мені гірко стало, так гірко. Проплакала увесь день, ледь худобі не забула їсти дати. Ось уже й вечір, а батьків все нема. Не буду вже їх, мабуть, чекати, піду спати. Ось так постелила, а камінь знову під подушку поклала. Може, ще щось присниться. А завтра розкажу все батькам. Не знаю, чи дрімала я, чи привиділося мені, та почула, що подушка моя аж палає. Дивлюся, а камінь той світиться. Взяла його, вийшла на ґанок і побрела за променем. І так ясно палає мій амулет, як той ліхтар – все, як у сні. Прийшла я аж до лісу, а камінь ще ясніше світиться. І хижина та, і каганець у ній блимає. Коли це з неї виходить якийсь дідусь та й каже до мене:

– Нарешті, Галинко. Чого ж ти ночі чекала? Раніше б прийти могла.

– А ви мене знаєте, дідусю? Ви мене чекали?

– Звичайно, знаю. Ось померла Кундя, то тебе чекав…

– Вона не померла, це я її вбила. Я взяла у неї камінчик, а вона через це померла.

– Аха-ха. Смішна ти. Ти її не вбивала, навпаки допомогла. Не ти взяла, то інші б взяли коловрат.

– Ой, десь я це слово чула…

– Уві сні його чула.

– Дійсно. А що це таке? І що з Кундею сталося?

– Галинко, зайдемо в хату та й поговримо, бо на порозі якось не годиться.

Я трохи нерішуче ступила на поріг, але щирі очі мого нового знайомого вселили у мене трохи впевненості. Ми пройшли на кухню, де висіло безліч різних пучечків трав, сіли за стіл, а дідусь продовжив:

– Ти ж знала, що Кундя була знахаркою?

– Так, усе село до неї ходило…

– Тож ось маєш знати: якщо помирає чарівник, йому силу треба передати. А в Кунді учнів не було, тому всю силу свою вона впустила в цей камінчик. Хто його собі візьме, той теж зможе людей лікувати, погодою керувати. А якщо ніхто не знайде цей талісман, то буде душа чарівника вічність блукати і живих тривожити.

– То, виходить, я допомогла Кунді і не вбивала її?

– Звичайно, ти дуже допомогла, вона легко пішла в той світ.

– А що таке оцей коловрат?

– Подивися на камінчик. Бачиш, на ньому знак, схожий на колесо? Оце він і є. Символ сонця.

– От ви кажете, що символ сонця. А чого ж я тоді його вночі бачила, коли один лише місяць та зірки?

– Ти його могла побачити, де і коли завгодно, природа ж у нас єдина.

– Тоді я розумію. Ось тільки ви про мене все знаєте, а я про вас – нічого, навіть імені…

– Звуть мене Василь.

– То  це ви той Василь, що мольфаром вас усі кличуть?

– Не знаю, як там мене кличуть: мольфаром, відьмаком чи шаманом, а я проста собі людина.

– Ні-ні, не простий ви чоловік! Он скільки всього знаєте!

– І ти будеш знати, як навчатимешся. А навчатися тобі треба, бо у тебе вже сила є. Взявся за гуж – не кажи, що не дуж.

– Та я й не бралася. Точніше бралася, та не знала, що це воно буде…

– А у тебе ніхто питати не буде, чи знала. Тут вже одне слово: треба.

– Та я й не заперечую. Мені самій цікаво. От стану такою знахаркою, як Кундя, то й буду і чоловіка свого лікувати, і дітей, і не буде в мене родина хворіти.

– А ось про чоловіка і дітей варто тобі, Галинко, перестати думати. Як взяла ти тяжку ношу знахарки, то сім′ї у тебе не буде. Природа – ось твоя родина, люди – ось твій клопіт.

– А як це так, дідусю? Це що, я до кінця життя дівкою і залишуся? А що люди скажуть?

– Люди тобі подякують. Як будеш їх лікувати та допомагати, ніхто й слова поганого не скаже.

– Кундя нам допомагала, але про неї багато тітки недоброго казали…

– Оце злі люди, на таких уваги не звертай, їм аби язиком клекотати. Ось у Кунді не було сім′ї чому? Бо людей лікувала. І в будь-яку пору до неї йшли: вдень, вночі, спозаранку. А якби був чоловік та діти? Чи вистачило б часу у неї на все ваше село? А господарства чому не було? Бо заклопотана й так завжди: то трави збирає, то хмари розганяє, то чаклує.

– Тепер я розумію, а раніше думала, що вона лінива просто…

– От бачиш, різні люди є: хтось розуміє, а хтось погане думає. Але ти не думай про це, роби свою справу, а там видно буде.

– А ось я в церкву навіть зайти не могла, все мені погано від дзвонів, що  Кундя вилікувати не могла… Це що ж зі мною таке?

– То твоє єство передчувало, що прийде тобі сила велика. А зараз у тебе все нормально буде: і в церкву зможеш ходити, і добре себе почуватимеш, тільки вчися цю силу контролювати.

– Дідусю, а як же мені навчатися? Я ж не вмію нічого.

– Спочатку я тебе трохи підучу, поки живий, а потім і сама зрозумієш все.

– І як ви мене вчити будете?

– А побачиш. Зараз же почнемо, посвятимо тебе у чарівниці.

– Ой, це не страшно, діду?

– А кому як, Галинко. Деякі з розуму сходять, деякі з демонами своїми борються, а деякі навпаки відчувають неймовірне щастя.

– Я дуже боюся. Може, краще не треба?

– Треба. Зараз я трави деякі принесу, а ти сиди тут поки.

Дід Василь підійшов до куточка із розвішеними пучками трав і надламав кілька гілочок. Потім налив у банячок води із відра й поставив у піч. Як тільки вода закипіла, дідусь перелив трохи окропу в чашку і вкинув туди якісь засушені трави, накрив все рушником і взявся обкурювати хату, як мені здалося, звіробоєм. Я запитала:

– Дідусю, це звіробій?

– Так, Галинко, він. Бачиш, вже впізнаєш його запах. Він від темних духів захищає. Боїться цього аромату нечисть.

– А що це ви у кварті заварили таке?

– То напій для тебе. Зараз трава віддасть всю свою силу воді, ось тоді і вип′єш.

– А для чого?

– Щоб з добрими духами познайомитися. Тільки ти не лякайся. Можеш бачити різних примар, та вони зла не зроблять. На ось, випий.

Я взяла кварту, у ній парувала якась світло-зелена рідина, піднесла до губ і спробувала. На смак дуже навіть приємний напій, трохи солодкуватий. Висушила миттю всю чашку. Наче нічого зі мною і не відбувається. Нема примар ніяких. Але тільки глянула на дідуся, а його нема… шукаю, зву діда Василя, а хата пуста. Думаю, може вийшов з кухні. Відкриваю двері –  і тут таке світло залило сіни, що аж очам боляче. Світло поступово розсіюється, бачу стежечку в маковому полі, пішла я тією доріжкою. Йду, а навколо ні душі, так любо, так мило. Аж бачу: виходить мені назустріч Кундя у маковому вінку, сміється, танцює, як та дитина. Я ж підбігла до неї та й кажу: «Пробачте мене, що ваш камінчик взяла. Не знала я, дурна, що роблю». А Кундя лише засміялася, одягла мені свій вінок та й побігла. Я ж за нею давай бігти, а вона й зовсім зникла.

Раптом чую: «Ну що, Галинко? Що там?». Ще й в руку хтось штурхає. Повертаю голову, а це ж дід Василь. Я до нього:

– Куди ви поділися? Я вас шукала! Вийшла в сіні, а мені там Кундя привиділася.

– Нікуди я не зникав, ти просто марила.

– Тобто спала?

– Ні, це був не сон, це видіння було. От що ти бачила?

Я переказала діду своє марення, а він:

– Хороше видіння, це знак, що Кундя силу свою передала. А зараз йди додому і поспи добре. А батькам нічого не розказуй. Приходь з ними через два дні до мене, я все їм поясню, щоб не переживали.

– Ой, мабуть, сварити вони мене будуть!

– Ні, не будуть, от побачиш, за таке хвалять, а не сварять. Ти головне приходь до мене: щось я розкажу, щось підглянеш, щось запам′ятаєш. Ось так і будемо вчитися. І камінчика свого не забувай із собою носити.

– Ні,дідусю, не забуду, не забуду.

Попрощалася я, вийшла з хатки та й пошкандибала додому. Коли проходила повз струмка, то й вмитися надумала. Глянула у воду, а у мене вінок на голові, маковий, червоний, як та кров. Гарний вінок, гарний, але тяжкий… і коловрат на грудях аж палає…

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>