Як відмовляють видавництва

Як відмовляють видавництва

Четвер, 13 лютого 2014 г.
Рубрика: Колонка -> Літпроцес
Мітки:
Проглядів: 2847
Підписатися на комментарі по RSS

До вашої уваги стаття Ольги Кай на сайті "Буквоїд" про типові форми відмови видавництв у нас та в Росії, а також про те що потрібно автору окрім рукопису.

Оригінал статті доступний за посиланням:

http://bukvoid.com.ua/column/2014/02/13/120838.html

Обговорення, як на нашому ресурсі, так і за першоджерелом, вітається.

 

 

Як відмовляють видавництва 

Проблема спілкування із видавництвами знайома ледь не кожному автору: як їм потрібно писати листи, як оформлювати матеріали, телефонувати чи ні, про що запитувати, як часто нагадувати про себе... Про це багато написано, і навіть згадується, що робити після отримання відмови: не облишайте спроб і надсилайте в інші видавництва, якщо ви не нездара – вам обов’язково пощастить.

Це стандартна порада. Але що робити автору, коли йому відмовили вже всі видавництва, куди був сенс написати, а змирятися з тим, що ти, мабуть, таки нездара, якось не хочеться?

Підсумовуючи досвід кількох років, особливо «зміїного» 2013-го, коли займалася виданням власної книги «від і до», розпочинаю невеликий цикл, в якому ви не знайдете порад, але, можливо, зрозумієте, якими шляхами можна піти.

Почну з болючої для багатьох теми відмов.

Не буде відповіді на запитання «чому видавництва відмовляють?» – вважаю недоречним його ставити. Але ви побачите – як відмовляють. І, можливо, порівняєте свій досвід з моїм. Що, погодьтеся, теж може бути корисним.

На «Самвидаві» мене часто запитували, чому не видаю свої книги, не надсилаю рукописи до видавництв, і взагалі: чому жоден мій роман не надрукований?

Наразі ситуація дещо змінилася – видані два романи, але «некласичним» способом. «Відьомська стежка» вийшла у російському видавництві «Написано Пером» як призер конкурсу романів, але це електронне видання та «друк на вимогу». А виданням нової книги «Загадать желание» я займалася самотужки.

Але «колекція відмов» в мене зібрана чимала, і, думаю, можна поділитися нею, а також досвідом невдалих спроб співпраці.

Пишу я переважно російською мовою, тому «стукалася» спершу до видавництв російських (де виходять книги подібного напрямку), як роблять, напевно, усі російськомовні автори з України. Принаймні, деякі мої земляки друкуються у великих видавництвах Росії.

Найчастіше відмова ввічлива й небагатослівна (тут і надалі цитати у перекладі):

«На жаль, запропонований Вами твір не підходить видавництву *****».

«На жаль, Ваш роман не зацікавив видавництво».

«На жаль, видавництво відхилило присланий від Вас текст».

«На жаль, ми не зможемо опублікувати Ваш твір».

«На жаль, наше видавництво не зможе опублікувати Ваш рукопис».

«На жаль, запропонований Вами твір ми опублікувати не зможемо».

«На жаль, Ваш рукопис відхилений».

«На жаль, Ваша пропозиція не зацікавила наше видавництво».

Думаю, дехто навіть упізнає знайомі фрази.

Одноманітно і формально.

А для новачка ще й катастрофічно незрозуміло: за що, чому?

«Не новачок» вже знає, що видавництво нікому і ніяким чином не зобов´язано пояснювати, як і чому той чи інший твір відхилено. Дійсно, якщо видавець бере на себе фінансові ризики, то має незаперечне право сам вирішувати, із ким йому по дорозі.

Одна з головних причин, можливо, та, на яку мені вказало одне з найбільших видавництв України: сумнів у комерційному успіху проекту.

Іноді відмови більш конкретні: «Судячи з уривку, роман нам не підходить – він ще, якщо користуватися термінологією видавничої справи, «сирий» і вимагає значної літературної правки» (це цитата про «Наречену імператора»).

А іноді, замість формальної відмови, приходять справжні відгуки. Один з них – знов на «Наречену імператора» – був не просто критичним, але уїдливим та різким. З одного боку – як людина на посаді, редактор має ввічливо розмовляти з авторами (хоча, нащо? Треба ставити цих дурних графоманів – нас, тобто – на місце). З іншого боку – це таки вмотивована відмова, яку вам не полінувалися написати, і за неї варто редактору подякувати.

Одного разу мені прийшла така цікава відмова: « Для ***** цей жанр уже зайнятий. У видавництва є постійні автори, що пишуть у суміжному жанрі фантастика-фентезі-казка».

Тут, до речі, хочеться звернути увагу, що видавці оперують поняттям «жанр» не згідно класичних визначень, а більш утилітарно. Але спробуйте ви – автор – сказати при комусь зі «старших» словосполучення «жанр фентезі», наприклад, вас закидають капцями. Чому так відбувається, і чи варто відмахуватись від «капців» – це, однак, тема окремої розмови.

Підсумовуючи досвід спілкування з російськими видавцями: 26 відмов від 17 різних видавництв, з них 2 – через те, що я помилилася з тематикою. Всі інші, здебільшого, формальні й небагатослівні, як у наведеному вище переліку.

І це я не порахувала ті видавництва, які не відповідають на листи – їх у моєму переліку іще 26.

У більшості всі ці відмови зібрані «Нареченою імператора» і «Міською Ромашкою».

До українських видавництв я надсилала переважно «Казку про музиканта» і «Відьомську стежку».

В Україні відмовляють по-іншому – формалізовані відмови використовують одиниці.

«Дякуємо за увагу до нашого видавництва, але, на жаль, змушені Вас засмутити: у нас дуже багато рукописів вже готових до видання, а можливості наші вкрай обмежені».

«Зараз ми поки що призупинили видавництво художньої літератури. Тому нічого конкретного сказати не можу».

«Ми розглянули Вашу казкову повість «Казка про музиканта». Але до друку її, на жаль, не можемо прийняти».

«Мабуть, мій лист до вас не дійшов. Я повідомляла, що «Казку про музиканта», на жаль, ми не можемо надрукувати. На даний момент художній напрям ми призупинили. Хоча мені дуже сподобалась ця казка. Вона доволі жива й довго тримається в пам´яті, принаймні, я й досі пам´ятаю її зміст. Спробуйте надіслати заявку в інше видавництво, я цілковито переконана – такі твори мають друкуватися!»

«Я отримала ваш рукопис. Так, синопсис непоганий, та й текст при побіжному погляді вартий уваги. Проте більше нічого сказати не можу – я його цілком не читала. Справа в тому, що ми наразі не приймаємо творів через складну ситуацію у видавництві. Якщо обставини зміняться на краще, я з вами зв’яжуся» (це про «Відьомську стежку»).

«Вдячні за увагу до нашого видавництва, але змушені Вам відмовити. Редакційний портфель сформовано на наступні два роки. Видавництво перевантажене роботою».

«На жаль, зараз наше видавництво не займається настільки масштабними проектами, як пропонована Вами книга. Тому ми змушені Вам відмовити. У той же час хочеться сказати, що книга має цікавий сюжет, інтригу, динаміку дії, вона цілком вписується у контекст тем, цікавих для сучасного читача, тому хочеться побажати вам удачі в її виданні» (про «Відьомську стежку»).

«Ми ознайомилися з вашим твором. На жаль, він ще досить слабенький, а тому ми не можемо його видати. Але, впевнені, в майбутньому ви будете рости, й ми з радістю надрукуємо вашу першу книгу» («Казка про музиканта»).

Усього по українських видавництвах я зібрала 18 відмов від 17 різних видавництв. І ще більше тих, які не відповідали на листи взагалі або відповідали по одному з творів і мовчали щодо другого.

А ще мені хотілося б розповісти дві історії. Перша сталася ще у 2009 році під час перемовин з одним невеликим українським видавництвом. Чи існує воно зараз або не пережило наслідків кризи – не знаю.

Усе почалося з того, що у відповідь на свій лист я одержала таку бажану для кожного автора пропозицію співпраці.

Почали працювати над текстом. Потім мені надіслали макет обкладинки.

Що вона мені не сподобалася – дрібниця. Автор до своїх творів занадто тремтливо ставиться, щоб зроблений на коліні грубий фотошоп міг сподобатися... Найцікавіше почалося тоді, коли я вирішила, якщо вже такі справи, зробити обкладинку сама, і почала шукати в мережі картинки для натхнення. Я майже одразу натрапила на ту світлину, яка була використана у так званому макеті обкладинки. На персональному сайті одного виконавця фольклорної музики. Зображений на цьому фото був сам власник сайту, і навряд чи він знав, що ледве не потрапив на обкладинку.

Вирішувати питання обкладинки довелося самотужки. Гаразд, зробила – і добре. Але почалися проблеми вже з ілюстраціями. У видавництва ілюстратора чи то не було, чи то він багато вимагав за роботу. Мені запропонували самій пошукати художника, але видавництво відмовлялося називати ту суму, яку готове заплатити.

Всі ці непорозуміння тривали близько півроку – я працювала з текстом, чекала відповіді від редактора й намагалася домовитися щодо ілюстрацій. А потім отримала листа, де, серед іншого, було наступне: «Маємо зауваження відносно оригінальності твору, тому що більш схоже на переклад твору когось зі скандинавських романтиків». І далі: якщо це мій твір, то я маю подбати про рецензію на нього, інакше видання не буде.

Ясна річ, подібні підозри образливі для кожного автора.

Те, що образи варто відкинути й забути – я зрозуміла. А от про рецензії я тоді не знала взагалі нічого: що воно таке, ким і як має бути написане. Звернулася в листі за уточненнями. Трохи пізніше – переслала нове редагування тексту. І тоді стало зрозумілим, що про це видавництво настав час забути: після того, з «зауваженнями», жодного листа у відповідь не надійшло.

Друга історія – не менш весела, але, на щастя, не така затягнута.

Часто в дописах на тему «Як спілкуватися з видавництвами» зустрічається порада: телефонувати, телефонувати й ще раз телефонувати. Мені це радили більш успішні в плані видання друзі. У Росію телефонувати мені, ясна річ, надто дорого, та коли одне з великих українських видавництв гаялося з відповіддю, я вирішила скористатися порадою і зателефонувала.

До них я надсилала «Казку про музиканта» і «Відьомську стежку».

І, коли мене з´єднали з редактором, почула саме те, омріяне: так, ми беремо вас до друку.

Уточнила – який з творів. І отримала карколомну відповідь: обидва!

Тоді, ще недостатньо навчена досвідом, я, здається, по-справжньому стрибала від радості.

Розмова з редактором була недовгою і незрозумілою. Мені запропонували передзвонити за тиждень – тоді будуть відомі деталі щодо того, як і коли мої рукописи підуть «у роботу».

Потім мене попросили нагадати про себе ще за тиждень.

А потім редактор висловив дуже дивне прохання: я мала зателефонувати директорові видавництва, щоб той, у свою чергу, дав команду редакторові розпочинати роботу.

Дивно? Так, дивно. Але – чого на світі не буває?.. Я подзвонила. Директор, звісно, й не чув про таку собі Ольгу Кай та її рукописи, але поговорив чемно, порадив написати на редакційну пошту, і, коли будуть відомі деталі, – отримаю відповідь.

Знову зробила, як було сказано. І незабаром мені написали наступне: «Доброго дня. Пані Ольго, вибачте за тривале мовчання. Як не дивно, але у нас виявилося два автора з псевдонімом Кай, тому виникло непорозуміння та затримка з розглядом Ваших творів. Ще раз просимо вибачення, остаточну відповідь дамо найближчим часом (2-3 тижні максимум)».

А потім, більше ніж через місяць, на мій запит прийшла відповідь за формою: «Доброго дня. На жаль, ми не можемо опублікувати Ваші твори». Вже без «пані» і без підпису.

Історія несподівано отримала своє продовження у вигляді досвіду моїх знайомих, твори яких це видавництво узяло до друку і навіть видало книгами. Та за свою працю автори не отримали й копійчини. Про це не буду писати докладно, бо ці історії не мої і, якщо письменники колись вирішать, що мають захищати свої права – вони їх розкажуть. Але, дивлячись на ситуацію, яка склалася, я поступово дійшла висновку, що деякі українські видавці вважають себе меценатами. Тобто автор має дякувати вже за те, що в нього є книга. Є «галочка у резюме» про виданий роман і кілька примірників на полиці та у друзів. Видавець оплачує працю редакторів, художників грошима, а автор отримує... книгу. Хотів книгу – ось тобі «з панського плеча», скажи «спасибі» і вклонися.

Здається, у нас якось дуже буквально зрозуміли сенс фрази «митець має бути голодним».

А ще чула, і не раз, і навіть від творчих людей – декого зі знайомих поетів – що платити письменнику за роман – то взагалі неподобство! Він отримав задоволення, поки писав – і крапка. І «давай в маси».

Та це знов тема для окремої розмови.

Як не дивно, в літературному колі є дискусійними багато питань, відповіді на які, здавалося б, очевидні.

Підсумовуючи все вище написане.

Для тих, хто, як і я, збирає колекцію відмов, корисно буде побачити, що подібні «колекції» є не тільки в них. Як і цікаві, і в чомусь сумні, історії спілкування з видавцями. Чому я цим ділюся? Просто мені в дечому легше, ніж іншим: несподівана популярність «Нареченої імператора» зібрала широке коло інтернет-читачів, від яких я постійно отримую відгуки. Різні. Але зворотний зв´язок є, і це дуже важливо для будь-якого письменника.

Також ця ситуація дозволила мені зробити декілька корисних (сподіваюся) висновків. Наприклад, такий: нам, авторам, які вже зрозуміли, що їх ніде не чекають із розкритими обіймами, сподіватися варто лише на себе. Тому я припиняю стукати у зачинені двері і починаю набивати нові «синці» й отримувати новий досвід – але вже на іншому шляху.

На шляху видання власних книг із залученням праці спеціалістів – редакторів, художників, верстальників – але з виключенням з цього процесу посередника-видавця.

Стільки говорять про популярність електронної книги. Власне, ви самі можете побачити їх – в маршрутці, метро, у чергах – і молодь, і дорослі, з планшетами, смартфонами, рідерами з технологією «електронного паперу»... Всі вони читають щось або скачане з піратського сайту, або –  частіше, аніж здається – куплене в інтернет-магазині.

Отже, самостійне видання електронної книги.

Власний досвід, «синці та шишки», несподівані перепони та шляхи вирішення деяких проблем – про це в наступній статті.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>