Як для себе

Як для себе

Вівторок, 20 березня 2018 г.
Проглядів: 159
Підписатися на комментарі по RSS

- Я будую будинки, як для самого себе.

Клієнт іронічно посміхнувся, я теж посміхнувся, але подумки. Сонячні промені вливалися в еркер, малюючи на сірій поверхні стяжки римську цифру ІІІ. Потім тут з’явиться розкішний камін, викладений кахлями, які переливатимуться золотистими блискітками. Коли ж обрій заступатиме вогонь небесний, у кам’яній колисці народжуватиметься вогонь земний. Несміливим блукачем зазиратиме в закутки, де збиратиметься час.

Дружина клієнта простакувато тішилася голим стінам, ходила з кімнати в кімнату, зачаровано вивчаючи простір, немов спелеолог нововідкриту печеру. В будинку багато закутків, таких маленьких кластерів, звідки все життя чутимуться таємничі звуки. Господарі безкінечно шукатимуть неіснуючих мишей, а потім заведуть кота, щоб списувати все на нього.

- Добра робота, - нарешті неохоче погодився клієнт. – Люди не брешуть, ви завжди супроводжуєте об’єкт від і до.

- Звісно. Усі так роблять.

- Якби ж то.

Ми вийшли на вулицю, в недільний тихий ранок. На молодих щепах цвінькали горобці, роса на затіненому боці бетонозмішувача ще не встигла висохнути, і блищала, мов перли. Клієнт поважно рушив до свого авто, струшуючи з дорогого піджака будівельний пил.

- А коли собі будинок збудуєте? - раптом спитав, озирнувшись.

- Я постійно його будую, - відказав я, торкнувшись пальцем скроні. - Отут, в уяві. Кожен раз щось доводиться переробляти. Ідеал недосяжний.

Він засміявся і зачинив дверцята. Машина рушила.

Діставши блокнот і телефон, я повернувся до будинку. Виконроб цього разу підвернувся вправний, але де не де халтурку не виправив. Скинув по вайберу зауваження. Перед тим, як сісти в машину, ще раз окинув поглядом об’єкт. Хороший дім. Просторий. Місткий.

Решту недільного дня, зазвичай, я витрачаю на прогулянки містом. Старі будівлі слугують джерелом натхнення. Люблю маленькі симпатичні деталі: контрфорси, вежоподібні виступи-еркери, ґаночки з колонами. Обожнюю мансарди, в них можна гратися з простором і пропорціями. Колись будували, як одягалися: щоб пасувало, щоб гарно і неповторно. Тепер усе не так, тепер дім — це просто машина для проживання. Ширвжиток.

Ось один із чудових зразків, продиктованих маленьким розміром ділянки: сутерини, два повних поверхи, кухня-веранда з терасою нагорі, високий дах із мансардою та ”шпаківнями”. Післявоєнна забудова, чудово збережений, дбайливо відремонтований. Кілька поколінь провели тут свої найкращі часи. Викладені плиткою доріжки, підрізані дерева, доглянуті клумбочки — в будинку живе щаслива сім’я. І все-таки...

Діставши із сумки оголошення, вкинув до поштової скриньки.

“Куплю Ваш будинок без посередників.”

Може пощастить.

Війнуло холодом, і я напружився. Чоловік з’явився нізвідки, виріс ніби з асфальту. Не старий, але чорне жорстке волосся вкривав іній сивини. Нерухомі очі кольором нагадували сизий дим, жовтувате обличчя у глибоких зморшках, жорсткі складки біля губ. В ньому відчувалася влада, яка вмить поширювалася навколо, паралізуючи волю і примушуючи підкорятися.

Я його впізнав, і він впізнав мене.

- Яка несподівана зустріч, пане майстре, - проскрипів він.

Старомодний чорний костюм з коричневою ниткою висів, як на ляльці-маріонетці, і надавав чоловіку оманливого незграбного вигляду. Переклавши елегантний ціпок в іншу руку, він простягнув суху, жовту від тютюну, долоню.

- Доброго дня!

“Рука як лапа у кажана.”

- Вітаю!

По тілу бігали неприємні мурашки. Бажання утекти ставало щосекунди гострішим.

- Яким вітром вас сюди занесло? - вдавано насмішкувато промовив він. - Ностальгійним, як мене?

- Саме так. Даруйте, але у мене багато справ і зовсім немає часу.

- Е, ні, дорогий друже, - помахав він пальцем у мене перед обличчям, - Часу, схоже, у вас, як і у мене, вагон і маленький візочок. Як же це в біса цікаво зустріти когось із далекого минулого!

Він, прикривши долонею очі, подивився на будинок.

- Гарна робота, пане майстре! Коли мені сказали, що ви найкращий, я ніскілечки не повірив. Але жінка допиляла. І все так гарно продумано, особливо сонце. Взимку будить вчасно, влітку ледве заглядає, дає доспати. Під сходами є такий куточок, можна говорити пошепки, а чути аж на горищі. Одне бісило, постійно чути якесь шарудіння. Скільки не ставили пасток — жодна миша не впіймалась. Кота завели — без результату.

- Як здоров’я дружини?

Усмішка майже стерлася з його обличчя.

- Померла, сердешна. Діточки будинок продали. Але ось, бачите, нові господарі добре дбають, все, як годиться.

- От і чудово! - відказав я. - Добра традиція. А мені пора, вибачте.

Не ставши озиратися, я швидко сів у машину і рушив. Спиною відчуваючи, як старий проводжає мене поглядом. Недобрим поглядом.

Мурашки повзали під шкірою, не даючи зосередитися. Треба заспокоїтися. Спинився на першій-ліпшій заправці, щоб залити в бак пального, заодно заправитися кавою. Напій обпікав губи і ясна, а скляна коробка заправки бісила несмаком. Знову півгодини мотався сюди-туди, поки не опинився у забутому провулку. Там, затиснутий між сусідськими ділянками, знаходився один з моїх будинків. Стара хата, зведена на давньому фундаменті. Моєму фундаменті. От що, а фундаменти у мене виходять на віки.

Ключ довелося довго шукати в бардачку. Схоже, за мною спостерігали всі сусіди. Ще б пак, давненько я сюди не потикався. Років десять?

Голі стіни, кілька розсохлих стільців. Всівшись у вітальні просто на підлогу, я увібрав тінь. Ріденький струмок часу полився на мене, а разом з ним — глина та побілка зі стелі. Прощавай, випадковий приробітку.

Витягши із сумки оголошення, причепив його до хвіртки.

“Продається земельна ділянка.”

Коли ж сів у машину, дах на хаті провалився всередину.

Найменш цінний актив віддав мені все до краплі. Але цього буде замало.

Відчуваючи, що день закінчиться паскудно, я повернувся додому.

Дім стояв у глухому закутку приватного сектора на краю міста. Великі будівельні компанії ще не підібралися сюди, половина сусідів виїхала: хто на заробітки, хто просто в нові світлі багатоповерхові райони. Теперішня споруда була другою, яку я звів на цій ділянці.

В темному передпокої на втомлені плечі полився щедрий потік часу, аж залоскотало пальці. Мухою забриніла стара лампа в потемнілому абажурі. Іржаві петлі непривітно скрипнули. У вітальні я впав у шкіряний фотель, переводячи дух.

Здається, я втратив хватку, якщо такі типи виводять мене з рівноваги. Зрештою, тип, який пережив останні двісті років збурень і потрясінь, не такий простий, як інші.

Тоді усе було простіше. Ніякої науки, ніяких комунікацій, ніяких паперів чи баз даних. Нерухомість, по правді кажучи, тоді мене ще не цікавила. Час у людей я забирав тривіальнішим способом.

Був жахливий рік, жахливе літо. Збіжжя гнило на корені, потім прийшов мор, і ціла країна спорожніла. Тиняючись сюди-туди, натрапив на порожній маєток на пагорбі. Розкішний сад, двоповерховий добротний дім, кілька мертвих тіл: трійко діточок, мати й дві покоївки. Всі решта втекли.

У коморі не знайшлось навіть поцвілого окрайця. Йти далі вже не було сили. Щоб мертвяки не стали спокусою, я поскидав їх у найближчий рів. Товк зелені жолуді, напихався лободою, шукав гриби в саду.

Одного разу посеред ночі, скрегочучи зубами від голоду, відчув чиюсь присутність. Голод, але цього разу іншого ґатунку, примусив кинутися на марні пошуки. Вкотре обходячи порожні коридори, я нарешті збагнув, що втрачаю глузд. Мені стало страшно. Полегшало тільки тоді, коли вибіг надвір. Але відчуття незмінно поверталося, досить було увійти всередину.

Я чекав, що мені являться душі померлих хазяїв, але марно. З’явилося відчуття згущення повітря. Одного разу я впустив ножа, і зачудовано дивився на його сповільнене падіння. То був найхимерніший час у моєму житті. Здавалося, ніби за спиною наростає якесь невидиме громаддя, яке рано чи пізно має впасти.

А потім одного дня греблю прорвало.

Невидимий потік пройняв від голови до п’ят, і в ньому я відчув усе, що збиралося у будинку протягом довгих років проживання у ньому людей. Час, який віддавали жителі рік за роком, день за днем, збирався під високими склепіннями, ховався під кроквами даху, стікав дрібними струмочками в підземні комори. Тепер я пив його і не міг напитися, ця жива вода часу миттєво втамувала мій вічний голод, відновила мене, повернула силу.

Сильніше, ніж чужа кров.

А потім палац не витримав.

Ледве встигнувши вибігти на двір, я дивився, як провалюється дах і вкриваються тріщинами стіни. Ніби зламався стрижень, на якому все трималося. Дивлячись, як давня споруда перетворюється на мертву шкаралупу, я збагнув, що отримав новий дар.

Покинутих домів вистачало. В хороших, добротних житлах я отримував чистий, сильний час, в злиденних халупах — гіркі помиї. Жилося легко й ситно. Але вже за рік люди почали вертатися на спустошені землі. Якось я прибився до ватаги мулярів, бурлакував із ними ціле літо, заробивши перші в своєму житті гроші. Саме тоді до мене дійшло, що можна будувати житло, щоб люди наповнювали його своїм часом, а тоді, через багато років, збирати врожай. С тих пір я звів доволі пристойну кількість житлової площі.

Сонце хилилося до заходу.

Заспокоївшись, я відчув, що голодний.

В холодильнику лишилися тільки сосиски у вакуумній упаковці, три яйця та пожовклі півпачки масла. Усе пішло на сковорідку. Залив літровий кухоль чаю. В кінці потрібно було все це донести на другий поверх.

Не люблю обростати речами, в моєму випадку це обтяжливо. Але щоразу в новий дім купую нове ліжко, маючи неприємний досвід з надувним матрацом. Спальня вікнами виходила на широку терасу, влаштовану на даху кухні. Місяць уповні. Скрипучи, небесна машина рухала твердь над головою.

Скоро він прийде. Як собака, по сліду. Я знаю. Вчинив би так само в ті старі славні часи.

Скинувши одяг, присів навпочіпки, втягнув свою тінь. Час наповнював будинок майже вщерть, я купив його зовсім недавно, тож надібрав лише трішки. Темне важке плесо. В сусідньому занедбаному садку зарухалися їжаки. Великий рудий кіт видерся на паркан, зрештою не втримав рівноваги, впав і щезнув. Віддалік прогарчав пропаленим глушником чийсь “жигуль”, потім усе стихло. В примарному світлі доріжкою, яка вела від дороги, майнула незграбна тінь.

Я підвівся, кров шугнула в скронях. Двері внизу розлетілися на друзки. Хльоскаючи рукавами, вранішній незнайомець вискочив зі спальні, рухаючись на чотирьох, ніби вовк. В пащі біліли ікла. Греблю прорвало, і час наповнив мене вщерть.

Нападник завис у повітрі. М’язи на моїх ногах розпухли, штовхаючи непіддатливе тіло вперед. Долаючи опір в’язкого повітря, я рушив назустріч, в останній момент подався праворуч і вдарив його збоку. Ми зіткнулися посередині тераси, а далі інерція понесла нас крізь гнилі перила у довге падіння.

Він кілька разів намагався дістати мене кігтями, але я впіймав комір його піджака і розвернув так, що, приземлившись долілиць, він опинився піді мною. Далі працювали вже рефлекси. Як і у випадку з велосипедом, якщо раз спробував — забути неможливо.

Пити кров приємно, пити кров собі подібного — справжня насолода. Коли ікла пробили його худу шию, час, терпкий, витриманий, мов благородне вино, полився в мене. Ціле тисячоліття, не менше. Я перетворився на чорну діру, яка ніяк не могла насититися, спрагло вбираючи кожен квантик. Свідомість відключилася, весь світ перетворився на нестримний потік чистого часу.

Крові насправді було небагато. Все закінчилося ще до того, як упало на землю листя з гілок, які ми зачепили при падінні. Але для мене ці лічені секунди здавалися мандрівкою крізь темне ніщо, наповнене непроникною тишею. Упавши поруч із мертвим упирем, схожий на роздуту ситу п’явку, став потроху приходити до тями.

Десь стиха дзенькнуло скло. Від стіни відвалився величезний шмат штукатурки. З-під стріхи пролунав тріск порохнявого дерева. Комин луснув, бита цегла проторохтіла черепицею. Випитий будинок потроху осідав.

Підібравши тіло, я запхав його в багажник під какофонію руйнування. Коли увімкнув фари, увесь фасад відділився і впав просто на подвір’я, обдавши мене хвилею пилу. Здавши назад, я виїхав на дорогу, затримавшись тільки для того, щоб приклеїти на поштову скриньку оголошення.

“Продам ділянку без посередників.”

Світанок в чистому полі — незабутній. Навіть якщо ти вже не одну сотню разів зустрічав його так. Я читав про безсмертних, які переситилися життям, яким стало нудно, яким остогидли незліченні дні, схожі один на одний. Повірте на слово істоті, яка знає, про що говорить — дурня це все. Жити — ох як чудово!

Також чудово, що у наш час є стільки запущених, забутих плугом полів.

Кладучи бідного упиря в глибоку могилу, я пожалкував, що не поговорив з ним. Могла б вийти сцена, як у кіно, коли два антагоніста сповідаються один перед одним перед тим, як зійтися в смертельній сутичці. Що ж, тоді з мене надгробна промова.

- Прощавай, незнайомий старий друже! Літа твої були довгі й щасливі, і сповнюють серце моє тисячолітньою радістю. Пробач, що змахлював, але ми нічого не могли вдіяти проти своєї природи. Спи спокійно, і дякую за хороший запас часу.

Дороги відходять від міст, мов промені. Якщо ж з’їхати з променів, занурившись у тінь, що зачаїлася між ними, можна надибати чимало напівпорожніх сіл, де за безцінь продають ділянки.

Там з-під коліс випурхують куріпки, вітер напоєний запахами різнотрав’я, а у вишині кричать орли. Тепер, коли часу хоч залийся, можна почати будувати свій дім.

З терасою над кухнею. З високим дахом із затишною мансардою. З каміном, облицьованим блискучим камінням. З еркером і вікнами у вітальні, що виходять на південний захід, а в спальні — на північний схід. З прохолодним підвалом, де настоюватиметься бузинове шампанське.

Але знову дзвонить телефон.

- Доброго ранку! Мені порадили вас, як хорошого і порядного архітектора. Чи можна з вами зустрітися з питання будівництва котеджу?

І хоч на даний час я можу без цього обійтися, але відповідаю бадьорим голосом:

- Так, звісно! Сьогодні о третій вас влаштує?

Тому, що потрібно думати про майбутнє. Потрібно зводити нові будинки, які збиратимуть щедрий запас часу. А значить, я будуватиму знову і знову, продумуючи кожну деталь, кожну лінію.

Бо я будую, як для себе.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>