Я можу

Я можу

П’ятниця, 16 вересня 2016 г.
Проглядів: 783
Підписатися на комментарі по RSS

Я просто лежав на ліжку і не міг поворухнути навіть пальцем. Хоча може й міг. Зусилля... Ще зусилля.... Так наче рухаєш гору... Є! Ще раз. Ні! Ну щойно ж вийшло! Стоп... Я лишив ці марні спроби і став прислухатися до себе. Вдих... Видих... Я можу дихати! Але ж чому я не можу поворухнути пальцями. Чи то просто ліньки, чи що... Навіть очі рухаються через силу. Тільки те й роблю, що дивлюся у стелю.

В такому стані якось спадають думки про смерть, але для цього треба було хоча б встати, про що не було й мови. Усе, що лишалося, це молити бога, щоб припинив мої страждання. Але він був наче глухий до моїх молитов. Замість цього задзвонив телефон. Наче телекінезом я підняв по нього руку і приклав до вуха.

- Слухаю, - врешті решт промовив я.

- Потрібні твої послуги, - промовив голос у слухавці, - Якийсь новачок захопив Ейфелеву вежу.

- Йду, - відповів я.

В мене наче прокинулося друге дихання. Але все одно тумбочку я відкрив з другої чи третьої спроби, а відкривши — гепнувся з ліжка. Наосліп я пошарив рукою і надибав таблетки, що за контрактом з урядом я міг вживати тільки за крайньої нагоди. Як оце зараз. Тремтячими пальцями я дістав одну з банки і поклав до рота. Посмоктав, наче в неї міг бути якийсь смак, і насилу проковтнув. Не було часу брати воду, що стояла на тумбі, та й не дуже й треба. Якусь хвилину я просто лежав, а потім по тілу почало розповзатися тепло. Я можу годинами описувати своє безсилля, але не зможу навіть передати на що схоже, коли настає повна і абсолютна всемогутність. Це кайф, що не дасть жоден наркотик... Жоден інший наркотик...

Наче супермен я прилетів до Ейфелевої Вежі і застав там хаос. Навколо неї танцювало торнадо з автомобілів і ще хто зна чого. В цієї казки один кінець. Він нагорі вежі. Я блискавкою майнув туди і застав хлопця в дорогому одязі що реготав насміхаючись з торчма летячих у вихорі людей.

- А ти ще хто? - спитав він.

Хотілося щось бовкнути у відповідь, але я не став марнувати часу. Жодних базікань, жодних переговорів. Скільки таких вже було. Я просто відправив його у сон, як і попередніх. Відразу почали падати автомобілі разом з людьми. Я силою думки підхопив їх у землі і акуратно розставив перед вежею. Потім я підхопив тіло невдачливого представника золотої молоді. Якраз під’їздила поліція і передав їм хулігана. Тепер його доля від мене не залежала. Мабуть його покровителі замнуть справу. Та навряд чи він ще раз зможе здобути всемогутність. За тими, хто попався — уважно стежать.

Затишшя. Заради цього я живу. Момент, поки ще один поганець знешкоджений, а я ще досі всемогутній і можу використати цей час для себе. Я знову майнув у небеса. Мене переповнювало щастя. Свобода. Повна й абсолютна. Лети куди завгодно. Роби що завгодно. Головне — не порушувати закон. Або щоб ніхто не бачив. Або... Дарма, й так добре. Я — всемогутній. Я — бог. Я... Стоп... Щось не так... Підійматися було все важче й важче. Чорт! В мене ж мало бути ще кілька хвилин! І воно ж не могло трапитись так, зразу! Я завжди встигав повернутися додому. А тепер... Ще мить — і я у вільному падінні. Тільки у мене немає парашута. І в мене не буде другого шансу. Ще раз... Сила в мені...

Я впав на своє ліжко і був ще більш знесилений ніж перед тим, як мені подзвонили. Навіть дихав я через силу. А дихати хотілося ще і ще. Ще частіше і частіше. А я лежав і задихався.

Паніка. Мене все ще охоплювала паніка. Спокійніше. Спокійніше. Ти живий. Ти на своєму ліжку. Вітерець дме з вікна. Шибуршить по кімнаті. Тут царював повний гармидар. В мене ніколи не вистачало сил зайнятися прибиранням. Може мені все наснилося? І політ. І той невдаха, що насміхався з людей піднімаючи їх у повітря. І той жах...

До кімнати зайшла мати.

- Що знову літав?

Я не відповів. Не було сил. Та мати й так знала відповідь.

- Сину, я тебе дуже-дуже люблю. І поважаю твій вибір. Але чи не міг ти покинути це діло?

Я спробував щось сказати, але вийшло тільки хрипіння.

- Поглянь на себе, ти тільки те й робиш, що лежиш цілими днями. Що ти тільки зробив із собою!

Знову починається. Я лише промовчав дивлячись у стелю.

- Скажи хоч слово! Поговори зі мною!

Дарма. Та й що б змінилося?

- Тоді хоч просто поглянь на мене.

Мимоволі я перевів погляд. В матері сльозилися очі. Вона поцілувала мене і вийшла.

Не знаю, як довго я лежав знову втупившись у стелю. Може годину. Може більше. Може менше. Мати знову прийшла з тарілкою супу і почала годувати мене із ложки. Мені не хотілося їсти. Наче щось стояло поперек горла. Але я силою волі заставляв себе ковтати.

- Молодець, - похвалила мене мати, коли тарілка спорожніла. Вона її забрала, а потім сіла поруч на ліжку. - Не голодний?

- Ні, - відповів я. Аж сам здивувався.

- То як що до польотів?

Я спробував скривити гримасу, тільки м’язи обличчя погано слухались.

- Сину, уряд знайде собі повно дурнів, що схочуть змарнувати собі життя. Нащо це робити тобі?

- Я — найкращий.

- Ти кілька років не знав гідних суперників. А як з’явиться хтось сильніший?

- Я — найкращий, - ледь чутно відповів я.

- Подумай. Ти міг би зайнятися чимось дійсно корисним.

- Чим?

- Та будь чим! Хіба в цьому світі нічим зайнятися? Хоча б знайти собі дівчину.

Годинами у своєму безсиллі я мріяв, що якась красуня впаде в халепу і я, всесильний, її врятую. Але ця мить так і не настала.

- Мамо, назад дороги немає. Кинути нікому не під силу.

- Давай хоч сходимо до психіатра.

- Ні.

Я знову втупився у стелю. Мені пригадалося, як я дивом урятувався, мало не впавши з небес. Може й справді час настав? Чи може просто збільшити дозу? От тільки урядові буде дешевше знайти іншого ідіота.

Мати все ще сиділа поруч ніби чогось чекала.

- Добре, мамо, давай сходимо до психіатра. Але нічого не обіцяю.

 

Дзвінок.

- Швидше! Грабують банк!

Так трапилося, що вони рідко називають адресу. Та це й не дуже потрібно, але економить купу часу. Тепер замість того, щоб летіти відразу, треба спочатку відчути де є збурення сили. Я взяв із шухляди пігулку і сів у позу лотоса. За хвилину я вже був у банку.

Що мені не сподобалося в першу чергу, там була абсолютна тиша. Тобто взагалі абсолютна. Наче всі зникли водночас. Хоча може так і було. Я пройшов далі й далі і не зустрів жодної живої душі. Тоді я пішов відразу до сховища. Там я знайшов руду дівчину у бузковій сукні.

Вона сиділа у позі лотоса перед залізними дверима. Видно було, що вона дуже сконцентрована. Тоді щось цокнуло і двері прочинилися.

- Це зайшло занадто далеко, - сказав я і наслав на неї сон.

Вона тільки засміялася.

- Невже, коли я у цілі, мене переможе хлопець у піжамі?

Вона махнула в мою сторону рукою. Це було передбачувано і безглуздо, я ж не сьогодні народився. Так ми й дивилися одне одному в очі. Воля проти волі. Сила проти сили. Давно я не мав гідного спротиву.

- Подумай, - сказав я їй. - Тебе все одно знайдуть. Сила відчуває силу.

- Яка у мене альтернатива? - тремтячим голосом спитала вона.

- Уряду потрібні такі обдаровані особи.

- Ні.

- Чому?

- Я зможу купити собі “спайсу” до кінця життя і залишу вас усіх з носом!

- Схаменися!

Напруження наростало. Та час грав не в мою користь. На мене раптом наринула слабкість і я впав наче підкошений. Дівчина елегантно через мене переступила і понад мною пропливли стоси грошей і золотих злитків. Поразка. Безглузда і незбагненна.

Я не знаю скільки пролежав поки мене знайшла поліція.

 

Тиха палата у якійсь лікарні. Я лежу на ліжку і намагаюся дивитися у вікно.

- Хлопче, як так сталося?

Я не відповів. Наче що застрягло у горлі.

- Ну?

Я насилу сковтнув.

- Мабуть я занадто звик до “спайсу”.

- Давно?

- Десь з минулого разу.

- Чому ти нас не попередив? Чому не передзвонив? Ти маєш докладати про усі проблеми. Від цього залежить життя людства. Ну?

Я нічого не відповів уникаючи погляду свого співрозмовника.

- Соромно, юначе. Соромно, - мовив Роджер.

Запала мовчанка.

- Повернеш весь залишок таблеток. Уряд більше не зацікавлений у тобі.

 

Наступного дня мене виписали з лікарні. Обстеження показало, що я здоровий наче бик. Дарма, що не міг рухатися. Додому мене везли в інвалідному візку. Вже там я підвівся і спробував іти сам. Тіло було наче не моє. Не знаю як, але я дійшов до кімнати і одразу чимкнув до полиці. Взяв у руки таблетки, що я мав віддати агенту. Потримав у руках. Невже це все. Невже я надалі буду просто жити мов у пітьмі без жодного шансу на просвітлення. Невже я так і лишуся лежибокою на шиї у батьків не роблячи абсолютно нічого? Ні. Так не піде... Я покрутив баночку з таблетками милуючись, як виблискує світло. А тоді зробив останню тупість за все життя. Я висипав до рота усі таблетки, що там були і запив водою, що стояла на полиці. Ви можете засуджувати мій вчинок. Та то ваше право. В передозування “спайсом” тяжкі наслідки. Тіло так наповнюється силою, що не може її контролювати. Навіть найдужчий ураган це дитячі забавки порівняно з тим, що потім починається. А потім... А потім смерть. Чи то від шоку. Чи то від інтоксикації. Я знаю на що йшов. Мабуть варто було залишити передсмертну записку, з проханням кремувати моє тіло, а прах розвіяти над Дніпром. Самогубцям немає місця на кладовищі. Та то дарма. Яка різниця мерцям, що трапиться з їхньою старою оболонкою? От і все. Я не буду розтягувати це оповідання. Далі вже нічого не трапиться. Дарма...

До тями я приходив повільно. Чи це і є потойбічний світ? Чи може... Ні, він занадто схожий на звичайний. Вдих. Видих. І так знайомо не можеш поворухнути й пальцем. Чи може в мене немає пальців? Ага, може в мене немає тіла і... Але ж я дихаю. Дихаю і існую. Існую і дихаю. І... Час спливає. І я все одно не знаю, що буде далі. Я просто лежу заплющивши повіки, що наче налилися свинцем.

“Розслабся. Просто розслабся. Ти все одно не можеш нічого змінити”, - подумки казав я собі. Та все ж одна річ мені не давала покою. Якось же я знаходив у собі раніше сили тягнутися за тими клятими таблетками.

Зусилля. Ще. І ще. І... Гаразд, спробую пізніше.

Потім я заснув. У снах я плентався то лісами, то дорогами, але скільки не переставляв ноги, насилу не міг здвинутися з місця.

Розбудило мене гупання дверима. Я навіть розплющив очі. Переді мною була біла стеля. Залунали кроки і наді мною навис санітар.

- Ти диви. Очуняв.

Я роззявив рота щоб щось сказати, але виходило тільки хрипіння.

- Лежи. Відпочивай. Ти був у комі.

Я знову щось прохрипів. Я не міг спитати, скільки я був без свідомості. Навіть не міг показати на руку, щоб мені сказали котра година.

 

Я був на межі смерті. Але нічого не пам’ятаю. Жодних видінь виходу з тіла. Жодних тунелів. Жодних воріт раю. Від клінічної смерті я не надбав ніяких надприродних можливостей. Деякі звичайні навіть втратив. Мову наприклад. Навіть зараз я плутаю букви. Мені важко згадувати слова.

Пройшов місяць відколи я очуняв перш ніж я зміг вимовляти слова. Тоді я зустрівся з психіатром. Точніше мене відвезли до нього на інвалідному візку. Він мене уважно вислухав, а тоді сказав:

- Юначе, Ви коли-небудь чули про Віктора Франкла? Він написав книгу “Психолог у концтаборі”. Він був євреєм. Далекий від політики. Наївний... Що тут сказати. Коли євреям сказали прийти взявши найцінніші речі, так і зробив. Взяв свої рукописи. І лише коли есесівець вирвав їх і став топтати, зрозумів, що щось не те. Потрапивши до концтабору він поставив собі за мету написати книгу, як вижити там. І написав. Видав після війни. Так от, він помітив, що ті, хто починав красти, доносити есесівцям, ті першими помирали. Здавалося б, їхні шанси мали б збільшитися. Аж ні. Вони перші втрачали сенс жити. Так Франкл став зачинателем цілого напрямку у психотерапії — логотерапії. Терапії сенсом життя. Коли мені стає важко, я згадую Віктора Франкла. І мені стає соромно. Ви теж можете написати таку книгу. Для себе хоча б. Як вийти з вашого стану і почати жити повноцінним життям. Я у вас вірю. Ви ж переможець. Я не допомагаю невдахам. Тоді б я сам почував би себе невдахою.

 

Так я почав працювати над собою. Робити зарядку. Гуляти. І навіть — тренувати телекінез. Поки тільки на пір’їнках. Але це не складніше, ніж пересувати ноги. В чомусь навіть легше. Я не набув цього після коми. Воно не звалилося на мене. Все дається тяжкою працею. Але я вірю, що одного дня я досягну всемогутності без всіляких наркотиків. Бо вони тільки відкривають наші потаємні ресурси. І беруть за це страшну ціну. Цей шлях не для мене. Я знайшов свій власний.

 

Понеділок став для мене великим днем. Я вирішив зробити пробіжку. Точніше... Точніше я запланував собі зробити пробіжку. Всі великі вчинки робляться з понеділка. Хтось кидає палити. Хтось пиячити. Хтось сідає на дієту. А я... А я прокинувся рано вранці і... І зрозумів, що я нікуди не встану. Так знайомо я не міг поворухнути навіть пальцем. Просто лежиш і дивишся у стелю. А тоді... А тоді я сказав собі — стоп! Це ілюзія. Ти можеш! Ти... І встав. Раптово й зненацька, що здивував навіть себе. А тоді вдягнув кросівки і пішов на вулицю.

Надворі я вдихав свіже холодне повітря. Все частіше і частіше. Аж поки не почало паморочитися у голові. А тоді я побіг. Через кілька кроків почало колоти в боку. А через десять метрів мене почало нудити. Добре, що я не снідав. Поплювавши слиною я побіг далі. І заставив себе оббігти будинок. Це вже була перемога.

Наступного дня було гірше. Мене нудило через кожні десять кроків. Я насилу оббіг будинок і мені не вистачило сил бігти далі. Серце гупало наче скажене і було таке відчуття, наче мене виверне навиворіт. Додому я повертався повільним кроком. А у середу мені навіть не вдалося добігти до рогу вулиці. Сил бігти далі не вистачало і я кожні кілька метрів переходив на повільний крок. Це був регрес. Я обговорив цю ситуацію зі своїм психіатром.

- Можна припустити, що у Вас вичерпуються ресурси... Але я думаю, все простіше. Вашому організму треба час перелаштуватися, - сказав він. - Все буде добре. Тільки давайте ви будете приймати препарати з активувальною дією. Ось Вам рецепт. Приймайте по десять міліграм на день.

Лікар передав мені папірця з рецептом.

- І ще одне, - мовив він. - Я проводжу групові заняття. Туди приходять колишні наркомани, а також люди з різними іншими проблемами. Раз ви вже самотужки ходите і навіть бігаєте, вам теж є сенс до нас приєднатися. Приходьте. Будемо раді.

Я прийняв його запрошення.

Того дня яскраво світило сонечко і була чудова погода. В просторій світлій кімнаті зібралося з десяток людей. Всі сиділи в кріслах, що стояли колом. Я тут нікого не знав і трохи нервував. Аж тут побачив руду дівчину, що перемогла тоді мене у банку. Її було не впізнати. Руде волосся розкуйовджене і не причесане. Мішки під очима і сірий колір обличчя.

- Доброго дня всім, - привітав нас лікар. - Прошу вас всіх представитися, не обов’язково справжнім іменем, і назвати не менше трьох своїх достоїнств.

На мить запала тиша.

- Олександр. Сміливий, рішучий, розумний, - сказав худий білявий чоловік зліва від мене.

- Без сумніву, якщо перші виступили, - прокоментував лікар.

- Ольга. Охайна, роботяща, добра.

І так далі. Аж поки не лишилися тільки я та руда дівчина.

- Фоксі, - представилася вона. - Але в мене немає достоїнств.

- Отакої! - сплеснув руками лікар. - Чого б це?

- Ну... Так буває.

- Добре. Я скажу навіщо це потрібно. Кожна людина хороша. Це варто пам’ятати. А раз всі хороші, то я теж хороший. І раз я маю гарні риси, то інші люди також мають гарні риси. Тому варто навчитися заявляти про свої достоїнства. В нашому суспільстві прийнято замовчувати їх. Але я вважаю, що це хибна практика і її треба змінювати. Тому давайте вчитися разом. Раз ви ще живі, у вас безумовно є гарні риси.

- Добре, - погодилася Фоксі і задумалася. - Я хитра... Я терпляча... І допитлива.

- Які хижі якості, - усміхнувся лікар. - Але дякую. Безумовно Ви знайдете у себе ще безліч позитивних рис.

Він повернувся до мене.

- Лишились Ви, юначе.

Запала ніяковіла тиша.

- Кларк, - сказав я. - Всемогутній. Всесильний. Всезнаючий.

- Які божественні риси! Може Ви ще кілька людських назвете?

- Добре... Тоді... Рішучий... Вольовий... Життєрадісний...

- Дякую, - кивнув мені лікар і оглянув присутніх. - Переходимо до основної частини нашої зустрічі. Що вам останнього часу вдалося? Розкажіть про свої перемоги.

Першим підняв руку Олександр.

- Я почав малювати.

- Он як! І що Ви малюєте?

- Сюр в основному. Але для практики змальовую все навколо. Просто я подумав, що мій досвід з ЛСД — це тільки мій досвід. І я не зможу навіть описати, що зі мною було. Але малюючи сюрреалістичні картини я можу передати свою фантазію іншим. І можу сказати, що розвивати власну фантазію — це краще за галюциногени. Бо іноді з під пензля виходить таке, що ні при якому маренні не привидиться. Всі питають, що я курив. І не вірять, що я сам придумав. Як не дивно.

- Дякую. Сподіваюсь, Ваш приклад надихне інших. Бажаю Вам нових творчих здобутків. Хто ще?

- Я знайшов собі роботу, - мовив ще один хлопець. - З понеділка виходжу на випробувальний термін. Тому це мабуть останні мої відвідини групи. Але я маю подякувати Вам, шановний психотерапевте, що Ви навчили мене заявляти про свої достоїнства. Для співбесід це виявилося вкрай важливим. Дякую Вам.

- Вам теж дякую. Чим можу, тим допомагаю. Сподіваюсь, як випаде час Ви все ж будете до нас заскакувати. Будемо раді.

- А я помила плиту, - сказала Ольга. - Для мене це перемога. Я стільки відкладала. У мене стільки разів не було на це часу. Але таки зібралася. І знаєте, в мене була така радість, коли я її чистила. Бо це моя власна газова плита. Не батьків. Не загальна в гуртожитку. А тільки моя. Тільки я на ній готую. І тільки я можу її почистити. І ще, яка б я не була заклопотана, я намагаюся більше приділяти уваги своїй дитині. Я вдячна їй, що коли вона народилася, я знайшла в собі сили покинути наркотики і свого старого чоловіка-наркомана. І ще я дуже вдячна цим заняттям у групі. Я зрозуміла, що я достойна мого нового чоловіка і достойна бути його дружиною. Дякую Вам.

- Вам теж дякую. Чим можу, тим допомагаю.

Потім підійшла моя черга та Фоксі. Запала ніяковіла тиша. Я перший її порушив.

- Я почав займатися спортом, - промовив я. - Сьогодні я зробив десять віджимань. Ну... як десять... дев’ять з половиною. Але це все одно для мене перемога, бо коли я тільки почав, у мене виходило не більше п’яти разів. Через “спайс” я дуже заслаб.

- Юначе, може Ви вирішили одужувати? Подумайте, а чи треба. У хвороби свої переваги. Можна не ходити на роботу. Не вислуховувати пацієнтів... Ой. Про що це я... Гаразд. То що, таки взяли курс одужання?

- Ну, мені краще після занять спортом.

- Добре. Я за вас радий. Але ви подумайте. У здорових стільки клопоту...

Лікар подивився на Фоксі. Знову настала ніяковіла тиша.

- У мене не було перемог, - тихо прошепотіла дівчина.

- Дозвольте Вам не повірити. Раз Ви ще жива, у Вас безперечно є перемоги.

- Моя остання перемога — це коли я перемогла його у банку, - вона вказала на мене. Впізнала таки. - Потім мене спіймали і сказали, що або я проходжу реабілітацію, або відправляюся до в’язниці. У мене просто нема іншого вибору. Інакше б я сюди не прийшла.

- Так кажуть тільки невдахи, - сказав лікар. - Переможці сконцентровані на результат. Давайте скажу, навіщо це потрібно. З десяти наркоманів тільки один згоден лікуватися. З десяти, що погодилися лікуватися, тільки один входить у ремісію, тобто перестає вживати наркотики. З десяти, що перестали вживати, тільки один не береться потім за старе. То скільки видужує? Менше одного відсотка? Працювати лише заради цих одних? Вибачте, мій час для мене більш цінний, щоб його просто так гаяти. Бо хочеться допомагати усім. А в кого вчитися? Правильно у тих, хто видужує. А вони саме так мислили. Як переможці. Може і Ви приєднаєтеся до переможців? Подумайте, у Вас ще є час.

На тому зустріч завершилася. Наступні проходили в тому ж форматі. Всі віталися, називали свої достоїнства, а потім розповідали про свої перемоги за останні дні. Навіть Фоксі втягнулася і описала, як вона почала доглядати за квітами. До речі, вона змінила зачіску. Майже під нуль. І тепер нагадувала солдата Джейн з голлівудського фільму. Її обличчя порозовішало, набуло здорового відтінку. Видно було, що вона розцвітає на протязі того, як проходили заняття. А коли я розповів про свої успіхи з телекінезом, у її очах спалахнув блиск. Видно було, що ідея досягти всемогутності власними силами її теж зацікавила.

Так минув місяць. Потім мій дядько запросив мене у похід. Він часто їздив то на Кавказ, то в Гімалаї. І зараз запропонував мені піти з ним у Карпати. Я погодився. І запросив з собою ще й Фоксі. Вона також зголосилася.

Мій тренований дядько ніс великий рюкзак, ми з дівчиною не несли майже нічого. Але все одно йти було важко. Десь на півдорозі до Говерли Фоксі розплакалася і заявила, що їй несила йти далі. Ми зачекали трохи, поки вона відпочине, а тоді пройшли ще з кількадесят метрів, після чого дівчина впала знесилена і зовсім відмовилася йти далі.

- Ходімо, - сказав мені мій дядько. - Ми ж не останній раз сюди йдемо. Підніметься наступного разу. На зворотній дорозі вернемось по неї.

Чим ближче було до вершини, тим важче було йти. Мені постійно хотілося взяти приклад Фоксі і малодушно впасти. Але щось мене спиняло і я йшов іще один крок. Я все думав, що найгірше ще попереду, але ось уже все. Вершина. Я переможець.

Я стояв і роздивлявся краєвид. Відчував як тріпотить вітер, куйовдить волосся. Я наповнювався силою. Мені здавалося, от-от — і досягну всемогуття. Що воно таке, у порівнянні з пройденим шляхом?

Тут задзвонив мій мобільний.

- Слухаю, - сказав я.

- Потрібні твої послуги.

- Що сталося?

- Ти що, за новинами не слідкуєш? Аль-Каїда роздобула секрет “спайсу” і оголосила Джихад. Розпочинається справжня війна. Ти нам потрібен.

- “Спайс” — це не для мене, - відмовив я і поклав слухавку.

А тоді розправив плечі і полетів.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>