Інкубатор (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Інкубатор (Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Понеділок, 2 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2285
Підписатися на комментарі по RSS

Ніколи не думав, що мені доведеться повертатись в це пекло.

Рідний дім… Милий, рідний дім…

Не даремно, говорять, що краще за все пам’ятаються перші слова і враження.

Механічні наставники, роботи-няні і плани розписані на наступні кілька років. Стандартне дитинство будь-якої дитини із заможної сім’ї. Саме заможної, адже тільки багаті, можуть собі дозволити учать у Міжпланетній Програмі Допомоги Матерям. Штучне запліднення, позаутробне виношування та виховання немовлят до п’яти стандартних років найкращими кібернетичними педагогами. Батьки здають генетичний матеріал, а через відповідний час отримують повноцінну здорову і ґречну дитину. Ніяких тобі підгузників, вересків, плачів і недоспаних ночей. А природнім способом нехай народжують невдахи та бідняки.

Мої батьки піддалися віянню моди і я народився на планеті Дома-3 (ДОпомога МАтерям), яку у цивілізованому Всесвіті неофіційно називали Інкубатором №3. Будинок, у якому я жив разом із парою андроїдів, які виконували роль батьків, нічим не виділявся від тисячі інших подібних у місті. Усі вони мали однакове планування, внутрішнє оздоблення і навіть присадибні ділянки у сусідів нічим не відрізнялися між собою. Психологи пояснювали необхідність ідентичної для усіх дітей обстановки, спробою викорінити у майбутніх громадян  почуття заздрості, яке з часом могло розвинутись у схильність до злочинних дій.

Мені з раннього дитинства роботи втовкмачували, що я повинен любити і цінувати батьків. Андроїд-мама вмикала стереокартину із зображенням молодої пари, а андроїд-тато починав щоденну лекцію про мою довічну вдячність цим незнайомими, насправді, для мене людям. Щоденний ритуал тривав близько години і, що цікаво, кожного разу вони знаходили нові слова для висловлення старої тези. Я слухав їх у піввуха, рахуючи до три тисячі шістсот у зворотному порядку. Мені їхні правила і розпорядки не сподобались ще з того самого першого дня, коли я вперше почав усвідомлювати себе індивідуумом. На мене чомусь не діяло безперервне зомбування і промивання мізків, що перетворювало інших дітей на зразкових. Думаю, перешкоджала моя надмірна цікавість. Вона постійно втравлювала мене у неприємні та небезпечні ситуації. Тому більшість свого дитинства я провів, відбуваючи покарання у ізоляційній кімнаті з м’якими стінами. Спокійна музика і красиві пейзажі на стелі… а також постійне відчуття самотності. В такі періоди я ненавидів своїх батьків, які не захотіли потратити на мене трохи свого часу. Ненавидів тупих роботів, що з посмішкою продовжували виконувати закладені у них програми. Ненавидів однолітків, які у всьому слухали своїх наставників.

Коли мені виповнилось чотири роки сталося несподіване. Справжні тато з мамою полетіли відпочивати у так званий пояс Золотих Планет і зникли разом з космічним кораблем. Через деякий час їх визнали загиблими, а мене відправили у притулок для сиріт. Там мені не сподобалось, тому при перші ж нагоді я втік з притулку і з того почав жити для самого себе. Багато подорожував, скитався з планети на планету, швидко подорослішав, почав заробляти на контрабанді цінних речей, пізніше став мисливцем за артефактами нелюдських цивілізацій. Ціни на рідкісні речі, дозволили мені купити власний, нехай і не новий, космічний корабель і призбирати трохи грошенят. Врешті, торгуючи диковинками і дивуючись зі смаків колекціонерів, я замислився, а що для мене самого може стати найбільшою дорогоцінністю в житті. Довго думав… Аж поки не зрозумів. Така коштовність – стереографія  батьків. Як-не-як вони були мені найріднішими людьми… А ще її можна буде показати своїм дітям…

Як справжній мисливець за артефактами, я знав що розпочинати пошуки потрібно з місця їх останнього перебування. Саме тому я вирішив повернутись на  Дома-3. Щоб знайти в архівах стару стереографію.

 

- Вкотре попереджаємо. Система захисту планети знищить ваш корабель за соту долю секунди. Будь-яке відхилення від посадочного променя, розцінюється як спроба агресії. Дотримуйтесь запропонованого маршруту, - повторив спокійним голосом андроїд космопорту.

Нічого дивного, що планета надійно захищена від вторгнення з космосу, адже тут підростає майбутній цвіт багатьох людських світів. Якщо згадати про статки їхніх батьків, то не здивуєшся  якщо на землі тебе зустріне сотня бойових роботів, які слідкуватимуть за кожним твоїм рухом. Люди не працюють на цій планеті. За них усе роблять андроїди. Також з міркувань безпеки. Машину не можна ні підкупити, ні залякати. Повністю автоматизований планетарний комплекс по вирощуванню дітей. Інкубатор. 

- Уточніть мету прибуття на Дома-3. – чи то попросив, чи то наказав андроїд.

- Пошук інформації, - коротко відповів я.

- Інформація є конфіденційною і не надається у приватні руки.

- Я шукаю інформацію про самого себе. Тут пройшло моє дитинство.

- Головний Регістратор зустріне вас у космопорті. Не відхиляйтесь від посадочного променя.

Космопорт виявився зовсім невеликим. Лише чотири стартові майданчики, для прийому космічних кораблів. Воно й зрозуміло, якщо врахувати специфіку планети. Здивувало інше: на одній з площадок стояв зореліт. Корабель такої конструкції не міг належати людині. Навіть я, досвідчений космічний вовк не зміг ідентифікувати, яка цивілізація може використовувати подібний транспорт. Свій «Факел», я приземлив поруч з чужинцем і перш ніж вийти з корабля прихопив з собою бластер та пару паралізуючих гранат.

Нічого людського у зовнішності Регістратора не було. Він більше нагадував велику залізну шафу, яку положили на бік і прикріпили до неї чотири пари коліс. Типовий технічний працівник.

- Ви шукаєте інформацію? – різким металевим голосом поцікавився зустрічаючий.

- Так. Я вивчаю свій родовід і шукаю речі пов’язані з батьками.

- Ваше дитинство пройшло на Дома-3?

- Так. Мене звати Гаррі Маклін.

- Притисніть долоню до ідентифікаційної пластини.

На верхній площині Регістратора з’явився зелений квадрат сканера. Я торкнувся його рукою і датчики зчитали відпечатки. 

- Гаррі Маклін. Підтверджено. Генерую кристал з вашою особистою справою.

- Я б хотів забрати стереографію із зображенням батьків.

- Особисті речі після вашого від’їзду передали у сховище на зберігання. Ви можете почекати у залі очікування. За  п'ятнадцять хвилин стереографія прибуде.

- Добре, - сказав я, та робот ще не повністю вгамував мою цікавість. – А що це за космічний корабель стоїть поруч з моїм?

Декілька хвилин мені ніхто не відповідав. Врешті Регістратор заскрипів.

- В космопорті зареєстрований один корабель. «Факел».

З несподіванки я навіть озирнувся, щоб переконатися чи не зникло випадково чудернацьке переплетення сфер та конусів чужинського корабля. Ні, підозрілий об’єкт залишався на місці. У променях тутешнього сонця його опуклі боки яскраво блистіли.

- Дочекайтеся посильного зі сховища і покиньте планету, – дав інструкції Регістратор. Його колеса закрутились і він виїхав з вестибюлю космопорту.

Слова робота про один корабель змушували задуматись. Машини, здається, ще не навчились брехати. Відверта нестиковка між дійсністю і словами Регістратора могла вилитись у щось суттєве. Що саме?  Важко сказати, але дивне відчуття яке завжди появлялось у мене перед знахідкою рідкісного артефакту, уже розповзлося по тілі.

Залишалося дванадцять хвилин до прибуття гінця. Я вирішив провести їх на стартовому майданчику, щоб краще роздивитись підозрілий зореліт. Десяток охоронних камер слідкувало за мною. Якщо роботи вирішать, що я задумав щось лихе по відношенню до їхніх підопічних від мене за мить  залишиться лише купка смердючого попелу.

Я не поспішав. Немов турист, пройшовся довкола підозрілого об’єкта, зберігаючи дистанцію. При більш прискіпливому огляді виявилось, що корабель ритмічно пульсує і його сяйво не залежить від проміння найближчої зірки. Наче трьохвимірне зображення… А може і справді голограма? Це може багато чого пояснити…

Час спливав. Я наважився підійти ближче до однієї з велетенських сфер. Простягнув руку. Між пальцями та обшивкою почали проскакувати мініатюрні блискавки. Долоню неприємно пощипувало від електричних розрядів. «Захисний екран, - подумав я, - Може саме через нього не спрацювала система безпеки планети. Дурниці… Система здатна фіксувати будь-який матеріальний предмет, навіть не помітний у видимому діапазоні… Лише… Ні це не можливо… Корабель не може складатися з енергетичних полів… у такому випадку він буде нематеріальний…»

В цей момент у моє тіло вдарила потужна блискавка, що вирвалась з енергетичної сфери. «От і все». - подумав я і втратив свідомість.

 

Я лежав на чомусь м’якшому, ніж бетонне покриття стартового майданчика космопорту. Розуміння цього прийшло до мене швидше, ніж усвідомлення, що я продовжую жити. Разом з думками прийшла біль. Знепритомнівши, я непогано гепнувся.

На мене дивилася маленька дівчинка. Присіла поруч на килимі і мовчки спостерігала за мною. Помітивши, що я заворушився, вона швидко підвелась і відійшла до стіни. Перелякалась.

- Не бійся, - прохрипів я, - Я тебе не скривджу.

- Я не боюсь. Роботи захистять мене. – спокійно сказала мала.

Їй виповнилось років чотири не більше. Русяве волосся, великі сірі очі і трохи задертий ніс.

- Ти хто такий? – запитала вона.

- Колишній мешканець інкубатора.

Дівчинка легко посміхнулася. Очевидно з часів мого дитинства нічого кардинально не змінилося, і очевидні речі продовжують називати реальними іменами.

- І ти повернувся сюди після того, як тебе забрали? – сказала вона таким тоном, наче я зробив якусь несусвітню дурість. У її погляді проскочило, щось на зразок співчуття. Напевно, вважає мене придуркуватим. Цікаво, яким дивом я опинився в цій кімнаті.

- Хотів забрати деякі речі, що колись належали мені.

- І наштовхнувся на привидів? – спитала дитина.

- Кого? Кого? – перепитав я, не вірячи в почуте.

- Привидів. Їх тепер багато розвелось.

Зрозуміло одне, мала сама трохи того… з багатою фантазією. І взагалі, зараз у мене немає часу на пусті балачки, потрібно вибиратися звідси, поки ніхто з андроїдів не помітив. Інакше піднімуть тривогу і тоді точно можна прощатися із життям.

- А де твої механічні батьки?

- Я відіслала їх на кухню.

Багата фантазія занадто слабо сказано. Тут пахне діагнозом.

- І вони тебе послухались? – здивувався я.

- Звичайно. Вони завжди мене слухаються. І не тільки батьки – усі роботи виконують мої вказівки. Я змусила Регістратора повернутись і забрати з космопорту твоє тіло.

- А для чого ти це зробила?

Вона трохи стушувалась і відвела погляд вбік.

- Мені страшно. Я боюся привидів, а ти все-таки дорослий.

Нарешті, вона заговорила відповідно до свого віку. Дитячі страхи явище звичне.  

- Тут мені не будуть раді. Роботи сприймуть мене за злочинця і в кращому випадку закриють в ізоляторі.

- Я зараз це виправлю. – швидко сказала мала. Вона закрила руками очі і на хвилину завмерла.

Цікаво, що вона має на увазі під «привидами»? Цілком можливо, вона таким чином називає команду енергетичного космічного корабля. Істоти, які користуються схожим транспортом, також повинні обходитись без біологічних тіл. В такому випадку вони справді нагадуватимуть примар. 

- Все. Я зробила. Тепер ніхто з роботів тебе не зачепить.

-  Невже?

Довіритись дівчинці, яка силою бажання керує роботами? Мене досить сильно вдарило током, але не настільки, щоб втратити зв'язок з реальністю. Програмували андроїдів з максимальним рівнем захисту. Щоб жоден хакер не зламав коду у каркасі платформи використовувались кілька мов програмування, дві з яких були таємними. Внести зміни у алгоритми можна лише відкривши спеціальний модуль специфічним ключем у якому має значення кількість атомів того чи іншого хімічного елемента, на певному відрізку. Свого часу я не один день пронудьгував у кімнаті з м’якими стінами, за спроби внести поправки у поведінку механічних батьків.    

- Я переконала їх, що ти також дитина, тільки трохи більших розмірів.

- І як ти це зробила?

- Я вмію розмовляти на мові роботів через WI-FI 37.5.

- Як це зрозуміти? – здивувався я. 

- Здійснюю передачу потоку даних через протоколи стандарту бездротового зв’язку. – відповіла дівчинка.

- Тобто? Ти говориш такими словами, що я второпати не можу. Невже вас вчать таких речей… В такому юному віці…

Дитина тільки здвигнула плечима і коротко відповіла:

- Акселерація.

 

Її звали Марічка. Ще в глибокому дитинстві вона навчилася керувати роботами, випускаючи власним тілом невидимі хвилі певної частоти. Надзвичайно корисне вміння на такій планеті, як Дома-3.З того часу у дівчинки почались золоті часи: жодних покарань, ніяких додаткових лекцій і ціла купа догідливих помічників.

 Вона жила наче в казці, до того часу, як на планету навідались «привиди». Очевидно, їхній енергетичний корабель отримав якісь пошкодження і вони випадково приземлились в інкубаторі. Нематеріальні істоти почали захоплювати тіла дітей і змушували їх виконувати малозрозумілі пасажі, схожі на співання мантрів підчас медитаційного трансу. Як наслідок у приміщенні Загальної школи утворилось щось схоже на телепотаційний портал з якого кожного дня виповзали все нові і нові агресори. Приблуди намагалися взяти під контроль усіх дітей.    

- Думаю, вони спробують напасти на людство, – вголос роздумував я – Хитрі потвори, адже немає нічого менш підозрілого, ніж власна дитина.

- А ще вони дуже бояться води.

- Цікаво, а з чого ти це взяла?

- Я спостерігаю за ними через зовнішні камери, - відповіла Марічка. – Заражені перестають митися і, навіть, чисти зуби.

- Справді? І ти можеш показати мені що зараз робиться в місті?

- Запросто.

Перш ніж сісти за тривізор я вирішив трохи перекусити, а заодно перевірити як зреагують на мою появу механічні батьки дівчинки. Чесно кажучи, у душі панував страх, що здивовані моєю персоною андроїди не роздумуючи відкриють вогонь, щоб знешкодити негідника, який таємно проник у будинок. Все обійшлося. Мене напоїли гарячим чаєм і свіжими  коржиками з пророслої пшениці. Виходить з часу мого дитинства меню в інкубаторі не змінювали. Навіть смак виявився знайомим. Мама-робот подаючи другу порцію коржиків, поцікавилася, чи встиг я вивчити завдані додому літери і я відповів, що запам’ятав нові букви.

Марічка стояла, перед тривізором і закривала руками очі. Вона приєдналася до зовнішніх камер у місті. Зображення з’являлись і зникали. Хлопчик, що бавиться з їжею. Робот-тато, який косить газон. Двоє дітей граються в пісочниці. Чужа вітальня, яка нічим не відрізняється від інших.

- Ось знайшла. – сказала дівчинка.

Малий сидів на підлозі і бавився великими кольоровими кубиками. Виглядав він років на два,  пробував скласти з неслухняних елементів високу вежу.

- Бачиш. Бачиш. – шепотіла Марічка. – Воно підкрадається.

Дівчинка тикала пальцем у кут ілюзорної кімнати, де стояв письмовий стіл.

- Привид ховається в тіні!

Справді, щось незрозуміле метушилося в темряві. Воно було схоже на прозорого восьминога з довгими щупальцями. Потвора вичекала зручний момент і кинулася на дитину. Уже за мить чудовисько заштовхало своє нематеріальне тіло у організм малюка через ніздрі та відкритий рот. 

- Тепер дивися що він почне робити.

Інфікований прибульцем хлопчик копнув недобудовану вежу. Після чого він розчистив від іграшок центр кімнати, сів у позу лотоса і почав щось мугикати розмірено хитаючи головою. За мить його наче підхопила, якась невидима сила і він злетів над підлогою не змінюючи пози. Левітація тривала, а малюк дедалі більше входив у транс.

- А телепортацій портал можеш мені показати? - спитав я.

- Хвилинку, - попросила дівчинка.

Замерехтіли відбитки чужого життя. Врешті, появився спортзал Загальної школи, майже цілком заповнений дітьми у стані медитації. Їхні тільця тріпотіли в повітрі, а довкола стояв схожий на гудіння вуликів гул від ритмічних пісень. В центрі площадки чорною овальною плямою висів портал переходу. З нього час від часу вискакував черговий привид.

- Тепер вони почали швидше приходити, а на початку взагалі по одному в день з’являлись. – поінформувала мене Марічка.

«Скоріш за все збільшення прохідності досягнули за рахунок приєднання до телепорту нових послідовників, - подумав я, - Хоча цілком можливо, що цей маршрут просто не був одразу популярним серед енергетичних істот.»

- Кажеш, вони бояться води. Цілком можливо, адже вода має властивість змивати негативну енергетику. Прибульці ж нагадують собою живі енергетичні поля. – сказав я малій.

- Ми їх проженемо! – радісно вискнула та.  

- Для початку перевіримо дію води на одному з них.

 

Бластер я залишив в будинку Марічки. Вирішив не дратувати зайвий раз андроїдів. Була ще одна причина такого вчинку, про яку не хотілося думати: якщо чужий захопить моє тіло, то без зброї я буду безпечнішим для навколишніх. Дівчинка також хотіла йти зі мною, але я категорично її відмовив. Що уникнути зайвого ризику, наказав дитині спостерігати за мною по тривізору і у випадку форс-мажору визволяти мене за допомогою андроїдів. Щоб підтримати між нами постійний зв'язок, взяв з собою робота-тата.

Місто жило своїм тихим, розміреним життям. Дома-3 могла славитись на всю Галактику спокоєм та затишком вузьких пішохідних вулиць. Транспорту тут зроду не водилось. Андроїди пересувались на своїх двох, а дітям до п’яти років, крім колясок у віці немовлят, нічого іншого не потрібно.

Ніщо не говорило, що у місті відбуваються безпорядки. Мені чомусь здавалося, що андроїди повинні зараз гасати, мов навіжені, щоб  вивести з трансу малих підопічних. Механічні батьки зобов'язані контролювати чи дотримуються діти режиму дня – це у них закладено в програмі. Або ці проблеми з вмиванням… Роботи не питатимуть дітей, чому вони не хочуть похлюпатись у воді. Прийшла відповідна година – будь готовий прийняти ванну. Про свої підозри я розповів Марічці.

- А… я забула тобі сказати… - відповіла вона голосом андроїда, що йшов поруч зі мною.

- Що саме? – перепитав я.

- Привиди, перш ніж вселитися в когось з дітей, виводять з ладу його механічних батьків.

- Ти не бачила яким чином вони це роблять?

- Бачила. Вони окутую роботів своїми щупальцями і ті завмирають.

- Перегоряють, напевно.

- Ні. Просто перестають рухатись. Якщо вони ламаються, то їх відновлюють автоматичні ремонтники.  

Я пройшов добрих пів квартала, нікого так і не зустрівши. Наближався вечір, а в цей час, як я ще пам’ятав, дітлахам дозволялося дивитись по тривізорі повчальні мультфільми.

- Ось. Ось один. Зразу за поворотом, – обізвався робот-тато.

Я міцніше стиснув склянку з водою, пришвидшив ходьбу. За поворотом я наштовхнувся на трирічного малюка, який намагався самостійно зав’язати шнурки на своїх білих кросівках. Операція виявилась занадто складною, для його дрібних ручок, та дитя не здавалося.

- Ти не помилилася? Він не літає, не хитається, не співає.

- Ні. Я бачила як привид поселився у ньому. Це було чотири дні тому.

Хлопчик обернувся на звуки голосів. Він кинув своє незавершене заняття і втупився поглядом у мене. Він нічим не відрізнявся від звичайної дитини: ні демонічних червоних очей, ні богатирської постави.

- Ти хто? – запитав він.

Логічне запитання, якщо ти ніколи не бачив дорослого.

- Не гальмуй. Облий його, – скомандувала Марічка.

- Він не схожий на одержимого, – вагався я.

- Від води йому нічого не станеться. Сам подумай, чому він гуляє в такий час без механічних батьків?

Слушне зауваження.

- Ти мій справжній тато? Прилетів щоб забрати мене до рідного дому? – малий широко розкинув руки і кинувся до мене.

Я не роздумуючи, плеснув на нього воду.

І тут почалися жахіття…

Від води на тілі хлопчика миттєво з’явилися великі та дрібні пухирці, наче від опіку. Малий несамовито заверещав і кинувся на мене. Здається, він цілився у шию. Я прикрив вразливе місце рукою і малий вчепився у мій лікоть зубами. Вчепився настільки міцно, що сам завис у повітрі. Його крихітні нігті рвали мій одяг, кросівки колотили по нирках. Я на мить розгубися, бо не очікував від дитини такої тваринної люті. На виручку прийшов робот-тато. Він схопив озвірілого карлика за ногу і кинув якнайдалі за живу огорожу. Звідтам донеслося нелюдське ревіння.

З-за повороту вийшла дівчинка у рожевому платті. Вона зупинилась прислухалась до виття і тріску в кущах, а після цього показала рукою на мене і тонко запищала. На її крики відкликнулось ще кілька голосів.

- Тікай. – підказала мені Марічка. – Вони образились.

Я й сам розумів, що ми розворушили осине гніздо. З усіх сторін лунали дикі скиглення і тупіт дрібних ніг. Ось-ось відлюдкувата зграя вийде на полювання. Я вирішив не чекати нападу і перестрибнув через паркан найближчого котеджу. Піду дворами, щоб загубити переслідувачів.

 

До будинку Марічки я прийшов пізно вночі. Мені довелося попетляти, перш ніж я переконався у відсутності погоні.

Дівчинка не спала і очікувала мене. Вона власноручно відчинила двері, пропускаючи втікача в середину. 

- Ми втратили робота-тата. – замість привітання сказала мала. – Вони його нейтралізували.

- Добре, що я сам залишився живим.

Я почувався втомленим і голодним. Експеримент з водою остаточно зіпсував мені настрій. І чому я зразу не додумався, що  обливати одержимих можна чужими руками, тих самих андроїдів? Адже Марічка вміє керувати роботами на відстані. Своїми думками я поділився з дівчинкою. Вона, заперечуючи, похитала головою.

- З цього нічого не вийде, - сказала вона, - Я пробувала так зробити. Вони не підпускають до себе роботів. Або уникають зустрічі з ними, або швидко знешкоджують. Якби їх легко можна було вигнати за допомогою андроїдів, то я давно б це зробила.

Ми сиділи на кухні і чекали, коли механічна мама приготує пізню вечерю.

- Боюся, нам доведеться відмовитись від ідеї з водою, - сказав я пережовуючи тости з маслом. - таке враження, що я виплеснув йому в обличчя концентровану сірчану кислоту.

- Це виглядало страшно.   

- Я не буду знищувати прибульців ціною життів малих дітей.

- Я б цього також не хотіла.

- Потрібно придумати інший спосіб. Менш калічний.

- Може для початку перекрити портал.

- Що ти сказала? – я прискіпливо подивився в її сірі очі.

Марічка зніяковіла.

- Може якось перекрити вхід, через який вони попадають на нашу планету.

Ну, звичайно! Коли протікає човен потрібно латати діру, а не вичерпувати воду. Дівчинка, коли виросте, перетвориться у красиву і напрочуд розумну леді. 

- Давай подивимось, що зараз відбувається у спортзалі.

Ми пішли у кімнату з тривізором. Марічка швидко налаштувалась на шкільну камеру. У спортзалі нічого суттєво не змінилось. Ті самі літаючі тіла, ритмічні співи, де заміть слів використовують набори звуків, однакові рухи, мало схожі на танці. Здається тільки кількість тих, що медитують збільшилась.

Чорний овал порталу висів у центрі площадки. Щоб створити його прибульці використали метальну енергію малих дітей і жодної технічної складової. Отже, щоб знешкодити телепортаційний канал, доведеться якось відключити малих від цієї системи. Скористатись водою було б найпростішим варіантом, але я не садист, щоб калічити малюків.

- Вони так смішно співають, - сказала Марічка.

- Ці співи допомагають їм концентруватись, – відповів я. – Вони зациклюються на монотонній музиці, на словах, які повторюються і це призводить до зміни форм свідомості. 

- Нічого собі.

- Колись схожі методи використовували у психотерапії.

- Шкода, що твої знання не можуть нам допомогти. – зітхнула дівчинка.

- Чому ж… - дивна ідея почала зароджуватись у моїй голові. – Це може спрацювати. Скажи ти можеш взяти під контроль музичну систему спортзалу?

- Ту по якій оголошують переможців змагань і рахунок?

- Саме цю. Тільки замість рахунку ми увімкнемо музику. Побачимо, чи сподобається їм важкий рок.

- Можу спробувати, - коротко відповіла Марічка.

 

- Давай, - скомандував я.

Дівчинка закрила долонями очі і поєдналася до музичної системи.

За мить спільне мугикання було перерване громоподібною музикою. Діти, мов спілі груші посипались на підлогу, а пляма порталу кілька разів мигнула і поступово розтанула у повітрі. Дітлахи почали бігати по спортзалу шукаючи винуватця перерваного трансу. Дехто пробував знову читати мантри, але тепер обставини не надто сприяли пошуку душевної рівноваги. Трохи підлетівши, вони знову приземлялись на площадці. Діти несамовито голосили, ричали, вили.

- Другого такого великого приміщення, щоб зібратись разом вони у нашому секторі не знайдуть, - впевнено сказала Марічка. - А в інші сектори вони ще не встигли пробратися.

- Перекриття порталу, це лише початок, - сказав я. – Потрібно придумати, як позбутися цих ефемерних приблуд.

- Може заморити їх голодом, - підказала мені Марічка.

- Тобто? – не зразу зрозумів я задум малої.

- Зробити так, щоб прибульці не могли харчуватися.

- А вони щось їдять? – здивувався я. – І звідки ти про них так багато знаєш?

- Я спостерігаю за ними, відколи вони прилетіли на нашу планету. – дівчинка здається трохи образилась. – Вони змушують дітей пхати пальці в розетки, де заряджають свої батареї андроїди. Їм подобається електрика.

Слушна думка. Істоти, які складаються з енергетичних полів, повинні десь поповнювати запаси енергії, а електрика найбільш доступний і поширений на Дома-3 її вид. На планеті де всі процеси автоматизовано і роботів більше ніж живих істот, прибульці почуваються наче в раю. Тепер не дивно, що вони почали перетягувати сюди своїх родичів.    

- В такому випадку потрібно відключити електростанцію, – сказав я.

- А що це таке? – запитала дівчинка.

- Місце, де виробляється електрика.

- А я завжди думала, що вона знаходиться в розетках.

Місце знаходження електростанції, ми дізналися за допомогою інтерактивної карти. Я прихопив з собою зброю і вирушив виконувати диверсійне завдання. Робот-мама склала мені компанію. По дорозі я двічі скористався гранатами, щоб паралізувати підозрілих дітей, що вештались без нагляду посеред ночі. Нічого їм не станеться, полежать собі нерухомо кілька годин, а там дивись і м’язи запрацюють. Невдовзі Марічка зупинила робота, що розносив свіжі продукти по будинках. Він помітив зброю у мене на поясі і спробував підняти тривогу. Моя мала помічниця вчасно виявила намагання робота,  переконала його займатися своїми справами і не пхати носа в чужі. Врешті я дійшов до електростанції.    

- Марічка, послухай, а ти не можеш змусити андроїдів, щоб вони самі зупинили електростанцію?

- Зараз спробую.

Минуло кілька хвилин. Територія станції добре освітлювалась. Я разом з механічною мамою стояв перед головним входом великої бетонної коробки. Табличка над дверима говорила: «Кімната управління».

- Нічого не виходить. У них стоїть захисний блок, який не дозволяє наносити шкоду станції. Я не можу його обійти.

- Нічого. Спробуй їх нейтралізувати, а станцію я вимкну вручну.

Операція пройшла більш ніж успішно. Марічка зупинила роботів, що обслуговували комплекс. Я заскочив всередину, розмахуючи бластером. Переконався, що мені нічого не загрожує і після цього спокійно підійшов до  головного пульта, де уважно вивчив показники і кнопки управління. Нічого складного, більшістю процесів керував комп’ютер. Я заморозив термоядерний синтез і перекрив лінії, що вели до міста. А опісля повністю вимкнув станцію.

Погасло світло.

- Тривізор перестав працювати, - повідомила мене дівчинка через робота-маму. - Я втратила зв’язок з тобою. 

- Ти ніколи не пробувала працювати з камерами андроїда? В такому випадку тривізор не потрібний.

- Справді. Я тебе бачу. Повертайся додому.

 

Єдиним моїм бажанням, коли я повернувся у будинок, було: спати. Його я втілив заледве добравшись до ліжка. Покривало марення накрило мене щойно голова торкнулася подушки.

- Вставай! Вставай! – тормосив хтось мене за плече.

- Що трапилось? – запитав я в Марічки. Очі у дівчинки світились і вона посміхалась.

- Вони покинули планету. Всі до одного. Як тільки побачили, що більше немає чим поживитися – полишали тіла дітей і втекли.

- Як втекли? – перепитав я. Після сну думки поволі ворушилися у голові. 

- Сіли у свій корабель і полетіли геть!

- Невже всі?

- Переконана, що всі. Поки ти спав я спостерігала за ними. Вони цілий день збирались біля корабля і лише після того як всі зібрались, зайшли в середину та стартували.

- Чудово. В такому випадку ми можемо відсвяткувати нашу перемогу. Попроси механічну маму приготувати сніданок.

- Вечерю. – поправила дівчинка. – Ти будеш чай чи каву?

- Я вип’ю звичайної води.

- Як хочеш.

Дівчинка випурхнула з кімнати.

 

Сніданок-вечеря вдалися на славу. Марічка зняла в андроїда обмеження на м’ясні та солодкі страви, тому стіл на кухні ломився від смачних наїдків. Я підвівся, підняв келих з водою і урочисто промовив:

- За перемогу!

- За перемогу, - підтримала мене дівчинка зі склянкою крем-соди. Вона випромінювала радість.

Сідаючи на стілець я зробив неуважний рух і, ніби випадково, вилив половину стакана на Марічку. Посмішка зникла з обличчя малої і вона сердито глянула на мене.

- Вирішив перестрахуватися? – тихо запитала вона.

- Хотів переконатись, що прибульці не захопили твоє тіло, – винувато відповів я.

- Чому ти мені не віриш?

І справді: чому? Через надмірну розумність дівчинки? Через її постійні спроби командувати мною?

- Сам не знаю, – пробурмотав я. – Просто хотів провірити..

- А ти не помилися, - посміхнулася Марічка, - Тільки я не одина з шувеків. Я їхня квочка. У мої обов’язки входить захищати і випасати виводок. Трохи недогледіла і частина моїх підопічних втекла на вашу планету. Це прикра випадковість, жодного агресивного умислу з нашого боку. Тому я вдячна тобі за допомогу у поверненні моїх дітей до загального розплодку.    

- Чому ж тоді не подіяла вилита вода?

- Мене насправді немає на Дома-3. Я розмовляю з тобою за допомогою WI-FI, використовуючи тіло дівчинки, так само як і до того роботів. Доводиться працювати в трохи іншому частотному діапазоні, та принцип керування залається тим самим.

- Чому ми ніколи не зустрічалися з вами у космосі?

- Ще не час. Прощай. – посміхнулася Марічка і помахала рукою.

- Бувай, - відповів я.

- Ти хто такий? – здивовано подивилася на мене дівчинка. – Мене забирають до справжніх батьків?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>