Інакший

Інакший

Понеділок, 23 жовтня 2017 г.
Проглядів: 85
Підписатися на комментарі по RSS

Воно було інакше, аніж його брати та сестри. Вовчиця відчула це відразу. Вона не могла цього усвідомити, але її інстинкти просто кричали про це. Шерсть вовченяти була не такою, як у неї чи у батька. Але то нічого, вовчиця бачила раніше вовків з такою шерстю, щоправда дуже рідко. Інакшість полягала в іншому. Вовченяті не було ще й дня, а його очі були широко розплющені. Воно уважно роздивлялося світ навколо – світ, який поки що обмежували стіни печери. Вовчиця бачила, як його погляд раз по зраз зупинявся на стіні світла, що була виходом зі схованки. Її непокоїло те, як вовченя дивиться на цю стіну. Але найбільше її непокоїли його очі. Вся її пам’ять, весь досвід попередніх поколінь кричали, що у вовка не можуть бути такі очі. Вони були пов’язані з іншим – спогадом поля, усіяного довгими квітами, запах яких заважав їхній зграї полювати. Очі її сина були схожі на ті квіти, але більш яскраві. Вони заворожували вовчицю, проганяючи страх.

Вовченя було ще зовсім маленьке, але вже почало вивчати світ. Із перших днів його існування в нього для цього був додатковий засіб. Воно могло бачити цей світ, бачити навіть краще за матір чи батька. Могло розрізняти кольори, і кожен з них про щось йому розповідав. Першим, що воно прийняло, була його родина: двоє сестер і братів, мати, що слугувала для нього джерелом тепла, ніжності та їжі та батько, яким вовченя захоплювалось найбільше. Його головною особливістю було вміння зникати і з’являтися зі стіни світла, яка обмежувала світ вовченяти. Тісний і похмурий, який, здається, не бентежив нікого крім нього. Щось підказувало вовченяті, що це була тільки маленька частинка більшого світу. І в цьому була ще одна його відмінність. У ньому дуже рано зародилось свідоме бажання вийти за рамки обмежень і воно впевнено почало пробиратись до виходу. Його брати і сестри теж силкувалися туди дістатись, але вони тягнулися до нього інстинктивно, як тягнуться до світла квіти, бо того вимагає життя. Щоправда, в незалежності від мотивів, жодному вовченяті не вдалось дістатися світла.

Якраз тоді вовченя познайомилось з іншою стороною своєї матері. З носом і лапою, що виявились не такими ласкавими як її язик. Тоді воно вперше відчуло біль і навчилося його уникати. Для цього існувало два способи: не наражатися на нього, або ж, якщо наразився, втікати. Та противитись своєму бажанню вовченя не могло, тож довелося вигадувати все нові і нові способи втечі від болю. І тут проявилася нова відмінність вовченяти, риса про яку не знало все минуле покоління. Щось, що навіть самому вовченяті було далеке й дике. Воно почало мислити, але мислити не хаотично, як усі вовки. Ні, мислити логічно, складаючи до купи всі спостереження та робити з цього висновки. Його не влаштовував той уклад світу, який йому передався з кров’ю предків. Воно почало задумуватись над тим, чому щось трапляється і як може бути по іншому. Так-то тицьнувшись кілька разів носом в темні стіни печери, воно зрозуміло, що існує відмінність між ними і тою стіною світла, в якій зникає батько. Бо відмінність між собою і ним, воно встановило ще раніше.

Інакший ріс швидко, навіть по міркам вовків. Це він зрозумів порівнюючи себе з братами та сестрами. Він перший з них почав ходити та перший навчився валити інших швидким ударом лапи. Перший побіг і був досить швидким, проте недостатньо, щоб дістатись світла. Якось, коли матір повністю зосередилась на вилизуванні його сестри, інакшому майже вдалося дістатися стіни світла. І ось, коли він майже ткнувся в неї носом, мати помітила це і трьома швидкими стрибками опинилася поряд, відкинувши його назад. Це наштовхнуло Інакшого на цікавий висновок: поки його не помічали, він міг робити все, що хотів. Ця думка, разом з потягом до світла, розбудила в ньому ще одну його особливість, про яку досвід крові взагалі нічого не знав. Вона була неприродньою для вовка. Інакший ще не знав цього, але вона була неприродньою й для решти створінь у цьому світі. Проте для нього вона була частиною єства. Для інакшого це було наскільки ж природно як, наприклад, дихати чи їсти, і він навіть не задумувався, як у нього це виходило. Він просто користувався цим. В один момент всі його спостереження і думки поєдналися в одне, даючи йому змогу побачити світ очима матері та відчути все те, що відчуває вона. І він змінив це бачення, викресливши себе з нього. Інакший пішов до виходу, повільно і впевнено, але його видала сестра, якій закортіло погратись. Вона боляче вчепилась йому в ногу, зруйнувавши картину, яку інакший створив для матері. Дістатись стіни світла йому не вдалося. Отримавши по голові та врахувавши всі свої помилки, інакший хотів спробувати ще раз, але відчув неймовірну втому і майже відразу заснув.

Наступна спроба, як і багато після неї, теж провалилися. Інакшому просто не вистачало сил підтримувати бажану картину світу достатньо довго, щоб дістатись виходу. Але він ріс швидко і його сили росли разом з ним. Скоро мати призвичаїлась до його зникнень і як тільки інакший змінював її світ, вона йшла до виходу з печери й чатувала там. Тоді він навчився додавати в світ ще одного себе. Проте швидким планам виходу з печери завадив новий досвід – голод. Спершу вовченята пищали, скавуліли та переважно спали, а тоді прийшла справжня голодна дрімота. Скінчилися сварки, гризня, сердите гарчання і спроби дістатися до світлої стіни. Вони спали, а життя в них поволі згасало.

Коли інакший повернувся до життя він помітив, що населення його світу зменшилось. З малечі в живих залишились лише він та одна сестра. І тут до нього прийшло усвідомлення смерті, а також ненависть до голоду. Але найбільше його гнітило зменшення родини. Всіма силами він хотів це змінити. Цього разу його головна особливість виявилась безсилою. Він скільки завгодно міг змінювати картину реальності, але те, що він створював не могло жити незалежно від нього. Воно не було непередбачуваним, як його справжня сім’я. Воно могло бути реальним для інших, але не для нього. Відчуття втрати та пустоти тільки посилювалось.

Згодом настав час, коли інакший перестав бачити батька, а мати все частіше зникала в стіні світла. Він не знав, але батько зустрівся з ворогом, що виявився сильнішим і швидшим за нього, розплатившись за зустріч життям. Саме тоді в інакшому почала зароджуватись ще одна риса. Це було відчуття страху, і на цей раз досвід крові знав про неї все, бо той переходив від покоління до покоління. Одного разу, прокинувшись, він почув біля стіни світла якісь дивні звуки – інакший не знав, що то була росомаха, але відчував її присутність і небезпеку, яку та випромінює. Відчував він і страх, який заполонив сестру. Та мало не божеволіла з жаху, проте, лежала застигнувши й закам'янівши, ніби неживе. Інакший цього не розумів, але небезпека була якось пов’язана із смертю, тому він теж мовчав. Повернувшись додому й обнюхавши сліди росомахи, його мати загарчала, кинулась у печеру і незвично ніжно стала пестити й облизувати вовченят. Тоді інакший отримав підтвердження своїх думок і стіна світла почала асоціюватися з небезпекою та, навіть, смертю. Але вовченя відчувало страх зовсім по-іншому, ніж його рід, тому ніщо не могло зупинити його на шляху до мрії.

Через кілька днів, коли матері не було дома, інакший впевнено попрямував до стіни. Вона не була схожа на решту стін печери і відходила, коли він наближався. Інакший крокував далі, очікуючи, що ось-ось його ніс наткнеться на щось тверде, але натомість стіна відступила кудись далеко, злившись з обрієм. Він опинився на виході з печери. Першим відчуттям був біль в очах від яскравого світла і запаморочення в голові, від безмежного простору, що розстелився перед ним. Поступово очі звикли до світла і тепер інакшого заповнило невідоме до цього відчуття ейфорії та захоплення. От він – справжній світ! Безмежний, відкритий, незвіданий! І скільки нових кольорів! Інакший почав розрізняти найближчі речі: струмок, що виблискував на сонці, всохлу сосну, що стояла внизу під самим схилом, і сам цей схил, що здіймався аж до нього й уривався на якихось два фути нижче того місця, де він сидів.

Інакший досі жив на рівній поверхні, тому ніколи не падав і не розумів, що це таке — падати. Не вагаючись, він пішов вперед, просто в повітря. Задні ноги ще стояли на виступі, як він вже полетів сторчма. Боляче вдарившись носом об землю, він люто загарчав. Це був перший раз, коли його заполонив страх. Щось невідоме схопило його і перед ним він був цілком безсилим. Він не знав, куди його несе невідоме і чим йому загрожує, а від того ставало ще страшніше. Схил, проте, ставав дедалі пологіший, а біля його підніжжя росла трава. Інакший котився уже не так швидко, і коли, нарешті, спинився, у нього вихопилось відчайдушне гарчання. Трохи заспокоївшись він почав аналізувати, що трапилось, а коли його думки склали повну картину, відчув у собі щось дивне, що йому так і не вдалось розпізнати. Лише через кілька років він зрозумів, що то був сміх.

Страх відійшов дуже швидко, тому то інакший рушив далі. Просувався помалу, незграбно, раз у раз на щось натикаючись. Йому здавалося, що до гілка ще далеко, а вона била його по носі або дряпала йому бік. Тим не менш інакший швидко призвичаївся і далі йшов впевненою ходою, а згодом взагалі побіг. На початку йому щастило. Інакший був мисливцем і майже відразу натрапив на легку здобич. Вірніше впав. Проходжуючись по засохлій сосні, він звалився з неї в кущ, де було сховане гніздо куріпок. Там пищали та штовхались майже з десяток пташенят. Інакший довго на них дивився, потім придавив одне лапою, від чого пташеня засіпалось ще сильніше. Йому це сподобалось, він взяв його в пащу, а коли відчув тепло і за ним голод, стиснув зуби. Тендітні кістки захрумтіли, й тепла кров полилася в рот. Вона була дуже смачна. У нього в пащі було м'ясо, таке саме м'ясо, яким годувала його мати, тільки смачніше, бо живе. З'ївши це пташеня, інакший одного по одному зжер і увесь вивід. Потім облизався і почав вилазити з куща.

Він відчув її раніше, ніж отримав перший удар, але ухилитись не зміг. На нього налетів цілий вихор ударів крильми, вони засліпили й приглушили інакшого, але на цей раз ворог був реальний. Інакший розлютився, став відбиватися лапами, а потім схопив зубами одне крило і почав з усією силою його сіпати. Куріпка витягла його з куща, та, коли спробувала затягнути назад, інакший посилив супротив. Усі його інстинкти були на межі, а всередині вирувало життя. Тоді то він і відчув нову небезпеку. Щось невідоме, але цілком реальне насувалось на нього. Інакший відпустив куріпку і чкурнув під найближчий кущ. Цілком машинально він створив для куріпки і невідомого ворога нову картину світу. Це врятувало його життя. Яструб, впавши з неба, схопив землю в тому місці, де інакший розташував нового себе. Заховавшись під кущем, він тихо спостерігав, як яструб, зайшовши на нове коло, атакував куріпку, ламаючи їй кістки. Це був новий досвід зустрічі з небезпекою.

В цей день його чекало ще кілька пригод. Першою з них було знайомство з водою. Безжальною і нестримною силою, яка здавалась такою спокійною і рівною, доки інакший не ступив в неї. Потрапивши в річку, він відчув всю свою слабкість і безпорадність. Він знову відчув страх. Опинившись на суші, інакший зрозумів, що насправді боїться лише того, що не може зупинити, чому не може протистояти і що не може пояснити. А все інше має боятися його.

Впевнено просуваючись кущами, інакший почув різкий сердитий крик. Щось жовте майнуло йому перед очима – це шмигнула вбік ласиця. Вона була маленька, а значить загрози ніякої. Потім майже під ногами він побачив і зовсім малесеньке створіння. Воно хотіло втекти, але інакший перекинув його лапою. У ту ж мить перед очима йому знову промайнула жовта пляма. Він почув лютий крик, щось дошкульно вдарило його по голові, гострі зуби ласиці-матері вп'ялися йому в шию.

Заскавчавши, Інакший відскочив назад, а ласиця схопила своє дитинча й зникла в гущавині. У нього боліла шия, але ще сильніше боліла його гордість, хоча він навіть не розумів, що це таке. Його перемогло таке мале створіння! Той утвір світу, який він продумав, сильно похитнувся. Інакший так і сидів в роздумах, коли ласиця-мати знову з'явилась перед ним, але тепер ласеня було в безпеці. Вона не кинулась відразу, а підкрадалася обережно. Інакший мав час розгледіти її худе продовгувате тіло й високо підняту видовжену голову. У відповідь на різкий погрозливий крик ласиці шерсть на спині у інакшого настовбурчилась, і він сердито загарчав. Вона підходила все ближче. Не встиг інакший і оком моргнути, як вона зникла і за мить вчепилась йому в горло так, що її зуби дістали аж до м'яса. Ласиця повисла на його шиї, намагаючись дістатися до вени, де пульсує життя.

Інакший міг би загинути, але ласиця з самого початку опинилася в створеному ним світі. Тепер він дивився, як лисиця гризе іншого його, якого навіть не існувало. Проте для неї він був цілком реальним, її щелепа міцно стискала його горло. Інакший вирішив взяти з лисиці приклад і, підбігши ближче, сам схопив її за горло. В цей момент примара зникла, а лисиця була поглинена жахом. Вона не могла зрозуміти як так сталось, хоч і прожила куди більше, чим інакший, мала більше досвіду в боях. Крутнувшись, вона вирвалась із хватки ворога і сама вчепилась йому в горло. На цей раз інакший не встиг нічого зробити і опинився за крок до смерті, та в той момент з’явилася вовчиця. Лисиця одразу випустила його і блискавкою кинулась до горла вовчиці, але не влучила й схопилась тільки за щелепу. Вовчиця, трусонувши головою, підкинула лисицю високо в повітря. Щелепи вовчиці на льоту схопили її тонке жовте тіло. Це стало для Інакшого ще одним відкриттям, щоб перемогти ворога – треба навчитися вбивати. Поласувавши ласицею та захопивши трохи для сестри вони повернулись у печеру.

Ще на підході до дому, інакший відчув чужий запах. Його відчула і вовчиця, і люто загарчавши кинулась в печеру. Інакший кинувся за нею. Тепер він зрозумів, що було не так. Сестри не було, а в печері виднілись сліди крові. Він втратив останню зі своїх сестер, але інакшому здавалось, що залишись він в печері, загинув би теж. Та він живий і може помститись. Помста – ще одне дивне почуття, про яке досвід крові нічого не знав.

Вбивати інакший навчився швидко, так само швидко, як і вивчив світ та підлаштував його під себе. Він став повноцінним мисливцем і міг вполювати все, що міг вбити. А те, що могло вбити саме його, обходив стороною. З часом, того останнього ставало все менше. Одного дня він навіть вполював яструба, помістивши того в свій світ. Тим не менш скоро його знову наздогнав голод. Білок і мишей, яких він навчився ловити, було недостатньо, щоб прогодувати його та матір. Голод тривав недовго, але був лютішим, бо тепер інакший переживав його повністю свідомо. До цього він полював граючись, заради втіхи, а тепер почав полювати щоб вижити – і це було ще одним уроком життя.

Скоро голоду прийшов край, мати принесла додому м’яса. Воно було незвичайне, зовсім не схоже на те, що вона приносила досі. Це було рисеня, майже доросле, хоч і не таке велике, як вовча. Мати віддала йому геть усе м'ясо. Сама вона вже заспокоїла свій голод, хоч син і не знав, що для цього їй довелося з'їсти увесь рисячий вивід. Добре поївши, інакший завалився спати. Розбудило його гарчання матері. Ніколи ще син не чув, щоб вона так люто гарчала, але скоро він зрозумів, що було тому причиною. В яскравому промінні надвечірнього сонця інакший побачив рись-матір, що припала долі біля входу в печеру. Вона прийшла по сліду вбивці своїх дітей. Шерсть настовбурчилась йому на спині. Він впізнав цей запах, не знав чи пам’ятає його матір, але він пам’ятав. Це вона вбила сестру і він нарешті може помститися за неї. Став поряд з матір’ю і грізно загарчав, але та безцеремонно відсунула його назад.

Вузький прохід в печеру не давав рисі стрибнути, коли та продиралася в середину, вовчиця кинулась на неї, притиснувши до землі. Звірі зчепились між собою. Інакший перший раз спостерігав за справжнім боєм, але відразу зрозумів, що мати в поганому становищі. Рись шматувала ворога лапами і зубами, у вовчиці ж були тільки зуби. Більше чекати він не став. Кинувся вперед і вчепився рисі в задню лапу. Відразу ж помістив її в свій світ, вона почала промахуватись по вовчиці та й вага Інакшого заважала їй вільно рухатись. Але рись навіть не думала здаватись, шквальний удар зачепив інакшого, роздерши йому плече та відкинувши назад. Його світ розпався. Рись посилила напад і скоро вовчиця опинилась на землі. Інакший загарчав з відчаю, чим привернув увагу ворога. Він мав захистити матір, мав помститися за сестру, але не знав як. Інакший знову втяг рись у свій світ, а поки та не могла зрозуміти, куди поділися вовки, його мозок гарячно шукав вихід. Якби ж тільки він був трохи більшим. Якби він був дорослішим, то зміг би на рівних битися з риссю. Ось воно! На цей раз інакший не просто змінював світ під себе, він змінював себе під світ. Печеру заполонив яскраво фіолетовий туман, а коли він розсіявся, на місці інакшого стояв дорослий вовк. Його поява застала рись зненацька, але та була занадто розлюченою, щоб зупинитись. Вона зчепилась з ним, хоча й була виснаженою. Положення інакшого було ще гіршим – його тіло стало чужим і перестало слухатись. Рухи були повільні та кволі, але в нього ще залишався його світ. І в цьому світі він не міг програти. Вони шматували один одного й інакший уявляв собі кожен удар. Уявляв як його зуби рвуть плоть кішки і та кричала від болю. Хоча в реальному світі нових ран в неї і не з’являлось. Нарешті вона знесилила і тоді вже справжній вовк вчепився їй в горло. Тримав його до тих пір, поки та припинила сіпатись, лише тоді відпустив і кинувся до матері.

Знесилена від ран вона прийнялась зализувати сина, проте від втрати крові знепритомніла. Наступні два дні вона пролежала не рухаючись і ледве дихаючи. А на третій зовсім перестала дихати. Інакший довго вив, прощаючись з матір’ю, а коли втомився вити вийшов з печери і ніколи не повертався.

Плече у інакшого все ще боліло від страшної рани, і він ще довгенько шкутильгав. Але світ йому тепер змінився, як і він сам. Тепер він відчував в собі більше певності й більше відваги, як до бою з риссю. Та й тепер він був дорослим вовком. Він переконався, що життя суворе; він бився, його зуби впивались у живе тіло ворога, і він лишився живим. Також він нарешті зрозумів головний закон життя і свою головну мету. Усі живі істоти поділяються на дві породи: його власну і чужу. Його порода вбивала інших, доки не знаходились ті, хто вбивав й поїдав його рід, якщо він перший не вбивав їх. Тобто, є ті, які їдять, і ті, кого їдять. І закон життя велів: їж, або з’їдять тебе. Але йому не подобався цей закон. Вірніше, він не вірив, що такий простий закон може описати той величезний світ, частиною якого він був. Він не хотів цього. Мали бути й інші закони. Мали бути створіння, що не піддаються цим законам.

Невдовзі, полюючи ніччю, він натрапив на групу таких істот. Їх було п’ятеро. Це були перші люди, яких він зустрів. Ходили вони на двох, а не на чотирьох, як всі, кого він бачив до цього. Все в них дивувало інакшого: їхня шерсть, очі, рухи. А ще дивнішими були звуки, які ті видавали. Вони всі були різні і їх було багато. Інакшому стало цікаво, що вони значать. Вони ж мали щось значити, адже для кожного створіння звуки щось значили, от, наприклад, коли він гарчав – це означало, що він злий, коли скавчав – ображений, вив – самотній. А в цих дивних істот скільки різних звуків. Він так і пролежав цілу ніч слухаючи. На ранок люди осідлали коней, яких інакший навіть не помітив, та поскакали геть. Він спробував угнатись за ними, але вони були занадто швидкими. Пройшовши по їхньому сліду увесь день, він так і не зміг знайти їх. Наступні два дні теж не дали результатів, а от на третій він знову наткнувся на цих створінь. Це була інша група, набагато більша. Тут були люди різних розмірів і вигляду, з довгою і короткою шерстю на голові. Шерсть на тілі в них теж була різна і відрізнялась від тої, що була у попередньої групи. А ще серед людей Інакший побачив звірів, деякі з яких були схожі на нього. Цю ніч він знову провів слухаючи, а коли зранку люди прийшли в рух, він йшов за ними. Вони не були такими швидкими як попередні, тож інакший не відставав.

Він провів з людьми три дні, коли їхні звуки почали набувати сенсу. І це приголомшило його. Більшість звуків, які вони видавали були словами – і позначали щось конкретне. Звичайно люди видавали і звуки, більш схожі до тих, якими користувався його рід, але інакший не розумів їхнього змісту, як і не розумів потребу в них, адже були інші, досконаліші звуки. Ще через кілька днів, він уже сприймав більшість людських слів. Дізнався, що не всі люди – люди. Серед них траплялися пальси – у цих шкіра була зелена і жили вони на якихось болотах, драґони – їхня шкіра була червоною, чорною або сірою, а очі як у ящірок. Люди казали, що вони пішли від драконів, але хто такі дракони, Інакший не знав. З часом він дізнався про всі особливості людського життя і навіть почав проникати в глиб їхнього табору, маскуючись ілюзіями. Так люди називали реальність, яку він створював. Люди не припиняли захоплювати його. Особливо його здивували людські імена і він вирішив взяти собі одне. Тепер його звали Аллупіс, що з однієї з людських мов перекладалось як: «інакший вовк». Живучи поряд з людьми, він нарешті зрозумів через що його так до них тягнуло. Головний закон життя, закон поживи – вони йому не підкорялись. Їхній світ був куди складніший і саме цим він манив інакшого. Та й тепер він був не просто «інакшим вовком», він був Аллупісом і, можливо, він не був вовком взагалі. Зараз його цікавило лише одне: чи зможе вовк стати людиною.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>