І настав День

І настав День

Понеділок, 23 лютого 2015 г.
Проглядів: 1315
Підписатися на комментарі по RSS

 В  ранкових сутінках  поскрипували вози. Валка, запряжена вайлуватими трирогими створіннями, зупинилася недалеко від Великого Каменю. Наперед вийшов загін розвідників. Молоді  воїни, тримаючи зброю наготові, пильно вдивлялися в темінь.

Світанкове плем’я - називали вони себе, бо лише світанок давав їм прихисток.  Як день, так і ніч несли смертельну загрозу для кочівників. Попереду, в темних балках, ярах і розщелинах на них чатували страшні химери, а позаду, в променях вічного сходу, йшла ще більша загроза. Та про неї ніхто не велів говорити, від неї просто втікали. Лише старий вождь Іту пам’ятав День, проте, коли він  згадував - тінь жаху сповзала на його обличчя.

 Розвідники минули Великий Камінь й увійшли до лісу. Ліс, то лише умовність - їх  зустрів частокіл із голих стовбурів. Воїни кинулися здирати  кам’яними ножами вже потрухлу кору – єдиний корм для трирогів. Дерева, всередині з’їдені шелягом,  ледь трималися, і якщо хтось необережно спирався на стовбур, вони з грюкотом падали.

 Молоді воїни робили  все похапцем, бо позаду сірів світанок. Треба було встигнути нарізати кори, поки під’їдуть останні  вози. Плем’я майже не відпочивало – цей, найтяжчий перехід через гори вибивав їх із сил, їли і спали на возах. Всі знали - попереду долина й тоді можна трохи розслабитися. Ранок, хоча й повільно, наступав їм на п’яти.

 Кілька смільчаків заглибилися в ліс. Бігли довго, не озираючись, поки не втрапили  на велику поляну. Там, біля висохлого озера стояв дім, звичайний будинок, огороджений сяким-таким кам’яним парканом. Воїни зупинилися й стали крадькома приближатися - кочівники завжди насторожі.

 Коли підійшли ближче, помітили відкриті навстіж ворота й місцями поруйновану огорожу. Двері дивилися на них вирваним квадратом, вікна вибиті, пів даху зірвано, ніби страшний ураган пронісся на цим місцем. Затуляючись щитами, увійшли на подвір’я. Очі воїнів, звиклі до сірого досвітку, розгледіли два скелети: один привалений великим валуном, від другого залишилося лише кілька кісток. Певне  господарі зустріли тут свій останній досвіток.

  Ватажок невеликого загону, що вирізнявся силою і зростом, схилився над кістками. Він зрушив важкий камінь, який прибив скелет до землі. Під потрощеними вщент кістками лежав короткий меч. Воїн змахнув із нього пил, взяв за руків’я - навіть в присмерках  лезо виблискувало. Зіркі очі помітили й  жовту пластинку неподалік.

- Боги послали мені оберіг! Я носитиму його поряд із іншими. – Він підняв, нанизав знахідку на шворку й повісив собі на шию. Короткого меча ще довго роздивлявся, бо ніколи не бачив подібної зброї. Повертівши в руках, запхав за шкіряний пояс, бо загострений кілок видався воїну більш надійною зброєю. Тримаючи кийка обома руками, він рушив вперед.

 Щомиті чекаючи нападу, воїн зайшов всередину. Але коли переступив поріг, тривога враз зникла, тут він відчув затишок, простий домашній затишок, якого йому бракувало всі ті роки мандрів світами. Минаючи купи сміття й битого каміння  підійшов до вікна, яке затуляла велика кам’яна плита. Мужній воїн відсунув тяжку запону, нею господарі певне хотіли затулитися від небезпеки. Поклав її на долівку й стер долонею пилюку. Чомусь цей кусень полірованого каменю видався йому знайомим. Якийсь спомин колихнувся й виринув із свідомості.

***

Жінка застеляє гаптованою скатертиною великого кам’яного стола. Купка дітей, по центру сидить усміхнений темновусий господар. Враз страшенний біль пронизав скроні, спалах в очах – спомин зник!

***

 Воїн  заточився й сів на долівку, рукою провів по гладенькій поверхні й раптом його пальці відчули подряпини. Він швидко відчистив місце. Рівні рядочки якихось знаків, схожі він бачив в старовинних книгах батька. Сам вчитися читати відмовився, бо рахував, що для воїна й мисливця подібні дурниці ні до чого. В їхньому племені тільки Ія й вождь вміли читати. Воїн вирішив, що можливо саме в тому записі розгадка загибелі господарів будинку? Він зібрав своїх вояків, що блукали навколо дому й прудко побіг до валки.

 Ія сиділа на першому возі. Нічого не кажучи взяв її за руку. Та звела великі очі й зашарілася.  Здається чому б - вони ж брат і сестра, а це на тобі, так  збентежив той доторк. Останнім часом  їй видавалося, що брат дивиться на неї якось по-іншому, не як на сестру, та й вона відчувала перед ним ту незрозумілу тривогу, яку молода дівчина відчуває в присутності легеня.

- Ія, ти маєш мені допомогти!

- Що вже хоробрих воїнів не лишилося в племені, коли ти звертаєшся до дівчат? – засміялася котрась із подруг, що сиділи поруч, на широкому возі.

- Там, треба прочитати, - пробурмотів воїн схиливши голову.

- Прочитати? – здивувалася дівчина. - Відколи ти став цікавитися книгами?

- Біля Великого Каменю, в будинку, я знайшов напис.

- Цікаво, тоді біжім хутчіш! – Вона легко зіскочила вниз й подалася за братом.

  Глянувши на плиту, яку молодий воїн виволік для неї на двір, дівчина похитала головою.

- Я тобі не допоможу, літери незнайомі. Може батько прочитає?

Вони побігли шукати вождя. Згорблену постать вгледіли здалеку, той ходив між возами й підбадьорював одноплемінників. Його рідкі пасма сивого волосся, ледь закривали пооране глибокими зморшками сіре лице.

- Рушаймо! Скоро світанок, ми маємо до того часу відійти в тінь. Ви ж знаєте, що нас чекатиме, коли настане День!

Від цих закликів, потомлені жінки й чоловіки неквапом піднімалися. Все було під рукою, увесь пожиток. Перепочинок закінчився.

 - Тату, Арк знайшов будинок, там напис на брилі.  Ти допоможеш його прочитати? – звернулася до нього Ія.

- Ніколи, доню, ми й так згаяли багато часу. Біжи до воза, вирушаємо! – Вождь повернувся в інший бік, щоб підганяти одноплемінників. Проте Арк зупинив його, ставши на шляху. Іту глянув на нього сердито. – Чому не виступаєш?

- Батьку, мене завжди мучила загадка, чому  втікаємо? Чи ми не мужні воїни й не можемо кинути виклик Дню. Мені набридло постійно ховатися в тіні. Я воїн і маю зустріти небезпеку віч-на-віч. Сьогодні за Великим Каменем ми знайшли дім, там жили ті, хто не побоявся зустріти День. Ми всі, воїни племені, маємо піти до Великого Каменю й зустріти того невблаганного ворога!

- Арку, я не може так ризикувати своїм народом. Ти не перший хто захотів йти з Днем на герць, але ще ніхто не повернувся із-за горизонту.

 - Хай там як, я залишуся й зустріну День! – Арк вимовив ці слова з гордо піднятою головою. Воїн чекав від батька заперечень, наказів, переконувань в безцільності його зусиль. Але вождь прикипів поглядом до його нового амулета й мовчав.

- Це знайшов у будинку? – врешті перервав напружену мовчанку Іту, ткнувши пальцем хлопцеві в груди. Арк кивнув головою.

- Це його амулет – амулет твого батька. Я маю тобі сказати, Арку - ти не мій син,  Я знайшов тебе якраз в тому домі, під Великим Каменем. Ти ж знаєш, що ми мандруємо тільки однією дорогою, і так із давних віків, бо іншої шукати в сутінках дуже небезпечно. Так от, коли позаминулого разу ми проходили біля Великого Каменю, я і твій батько були такими ж юними, як ти. Він кинув виклик богам і вирішив залишитися, щоб зустрітися із небезпекою, яка гонить наш народ.  З ним залишилася й Айра. Ми ж пішли, бо світанок гнав нас у долину. Коли вернулися, зробивши велике світанкове коло, знайшли поруйнований дім, мертвих господарів, але під завалами відшукали – замерзле немовля. Чаклун вдихнув у тебе життя, а я назвав тебе Арком, на честь матері. Ти був мені за сина,  тепер нас покидаєш? – Старий вождь схилився на кремезному плечі Арка. Його посіріле від старості й постійних блукань обличчя стало ще темнішим.

- Тату, - Арк змахнув сльозу, -  але я маю це зробити. Мушу повернути свій народ в День.

- Ти такий же впертий, як і твій батько. Колись ми не боялися ні Дня ні Ночі. Люди жили щасливо в будинках, вирощували солодкі плоди, на луках випасали стада трирогів. Та надто загордилися від того щастя, прирівняли себе до богів. Комусь стало замало врожаїв, хтось захотів збільшити свої табуни й їм забракло Дня.  Вони найняли наймудріших, аби ті затримали День на їхніх полях. Мудреці довго думали й вирішили Його стриножити, щоб йшов повільно. А Бог-День розгнівався, що з ним так повелися, бо не міг тепер швидко бігти за своєю нареченою Ніччю. Тоді Він пішов до будинку Повелителя богів, украв у нього ключі й відімкнув демонів. Вони знищили все: людей, будівлі, врожаї, стада. Залишилися тільки ті, що заховалися від розлюченого Бога в світанку.   З того часу наш народ приречений бути вічним пілігримом. Всі хто залишався чекати День, більше не повернулися.

- А може їм там добре й вони не хочуть полишати День?

Лице вождя посвітліло - він посміхнувся.

- Я б усе віддав, аби було саме так. Проте дійсність зовсім інша. Ти бачив кістяки на розвалинах. Такі ж зустрічаються по всій нашій дорозі. Проте не буду тебе відмовляти, бо бачу це марна справа. Візьми на моєму возі харчів і хай Боги тебе бережуть! – Він розвернувся й пішов віддавати розпорядження.

 - А як же напис, який я знайшов у домі?

- Там написано, «Стережися ока пастуха!», - відповів вождь, навіть не повернувшись. Він швидко пішов вздовж возів, аби ніхто не помітив його сліз.

Ія, яка досі стояла  осторонь і слухала розмову, підійшла  й взяла воїна за руку:

- Арку, що ти надумав? – голос в неї тремтів. – Ти залишаєш мене?

- Я не кличу тебе тільки тому, що знаю куди йду, не покличу із собою й воїнів. Вождь має рацію, ми не повинні ризикувати всім плем’ям.  Це моє рішення, хтось має зустрітися із Днем й покласти край нашому вимушеному кочівному життю. Я спробую вмовити Бога бути до нас прихильним, а ні, то перемогти Його!

- Любий, обіцяй повернутися! – Ія впала йому на груди. Він взяв у свої сильні руки її мокре від сліз обличчя й поцілував.

- Обіцяю! Якщо залишуся живим, повернуся, заберу тебе й ми житимемо в нашому будиночку. Проте якщо щось мені завадить, то залишу тобі повідомлення, під Великим Каменем.

- Як? -  вона спробувала посміхнутися. – Ти ж не вмієш писати.

- До того часу  навчуся.  Через двадцять великих переходів, ви знову повернетеся на це місце.  – Він притиснув її міцно, міцно. – Я любив тебе як сестру, а тепер, коли вождь розповів мені про моїх батьків, ти стала для мене всім.

Ія звелася навшпиньки й доторкнулася до його губ. Поцілунок обпік йому душу. Арк легенько відсторонив кохану.

- А зараз маю поговорити із Роном.

  Вони знайшли воїна попереду валки. Загін готувався виступати. Арк підійшов і привітався, стукнувши себе кулаком в груди.

- Ти з нами?  - Спитав Рон.

- Ні, я залишаюся в своєму домі, зустрічати День. Маю покарати вбивць моїх батьків.

- Ти певне здурів, чи об’ївся кізяків трирога?  Батько ж їде з нами.

- Не маю часу тобі пояснювати. Ія все розповість. Одне прошу, пильнуй її! Хтось має піклуватися про неї і…- Арк трохи зам’явся, - і про батька. Стукнув себе в груди й зник в сірому досвітку.

- Що це з ним? – здивовано запитав Рон, повернувшись до заплаканої сестри.

- Він хоче змагатися з Богом.

***

 Світанок займався дуже повільно. Небо змінювалося, виграючи всіма барвами.

- Який же ти День, що змусив весь народ втікати від тебе? -  Арк сидів на даху й дивився на схід. Вже спливло надто багато часу, так багато, що він втомився виглядати. Та який би могутнім День не був, воїн стане із ним на бій. Він відомстить за батька, матір, за всіх хто не повернувся, за свій народ який змушений ховатися в сутінках! Проте споглядаючи схід Арк чомусь не відчував ніякої загрози. Може  ворог надто підступний й хоче приспати його пильність? Та Арк добре підготувався: укріпив стіни, полагодив плота, вирив навколо огорожі глибокий рів.  Посеред двору, із підручних матеріалів, змайстрував машину для метання, біля неї склав пірамідкою замашне каміння. В будинку тліє вогонь із кізяків трирогів, де можна розжарити метальні снаряди. Він так просто не дасть себе здолати.

Очікування затягнулося, та Арк знав – недруг десь поряд. Враз над обрієм виринула сіра примара, вона швидко наближалася. Може це він – той прихований ворог? Арк спустився в дім і приготувався дати відсіч. І вчасно, бо з неба полилася вода. Вона так рясно полила пустище навколо будинку, що деякий час там стояли баюри. Сіре диво  розвіялося й небо знову стало чистим. Проте земля  прокинулася. Арк  був вражений: із-під каміння, з піску стали вибиватися пагінці. Вони тяглися вгору просто на очах й скоро навколо будинку все вкрилося голубим і червоним листом. Тепер Арк стривожено спостерігав, як довкола будинку виростала суцільна стіна: одні стебла тяглися вгору, інші звиваючись дерлися по них.

- Що ж, хочеш взяти мене в облогу - гарний план, та я готовий! Скоро ти відчуєш, що таке справжня відвага і мужність! – вигукнув Арк невідомому ворогу. Але рослини продовжували собі рости не зважаючи на войовничі вигуки. Кілька навіть виросли на подвір’ї. Тоді Арк вибіг із своєї сховки з мечем у руці й постинав їхні соковиті стебла. Сік бризнув на всі боки, проте рослини мали таку жагу до життя, що стали випускати бокові пагінці. Воїн метався по подвір’ю й сік їх на січку. Врешті деякі нижні пагінці стали брунькуватися й розпустилися квітами.

- Ага, здаєшся! – тріумфував Арк.

Коли ж він глянув через пліт, то побачив поля до обрію вкриті квітучими рослинами. Його вразила неймовірна краса – яскраво-багряне небо й безліч різнобарвних квітів, повернених голівками на схід.

- Як шкода, що Ія цього не бачить. Навіть якщо то підступ ворога – це варто бачити.

 На сході вибився краєчок червоного диску й став дуже повільно підійматися, ніби велетенський воїн із зусиллям видирався із зелі.

-  Ось ти який - могучий  День! Але я з тобою змагатимусь!  - Арк навіть запустив із своєї катапульти в його сторону кілька каменів. Та Бог був надто далеко й снаряди не завдали йому жодної шкоди.  Тоді воїн вирішив дочекатися, коли ворог наблизиться. Він обклався зброєю й терпеливо ждав. Час ішов, але нічого не відбувалося. Арк уже встиг кілька разів поїсти бринзи трирога - він запасся добре й витримає будь-яку облогу. Навіть виспався - вірніше він не спав, а відпочивав із відкритими очима, цього навчився ще там, мандруючи у вічному світанку, аби бути завжди наготові.

 Вдалині, за обрієм, великий вогненно-червоний диск не поспішав, він здається завмер. Арк сидів біля вікна, обладнаного під бійницю, й терпеливо спостерігав за довкіллям. Рослини навкруги будинку продовжував рости, а  довкола висіла така тиша, що воїн чув, як лопаються бруньки, щоб відкритися квітами. Скоро над квітами закружляли розцвічені створіння, легенько махаючи прозорими крильцями. Звичайно, Арк нічого подібного в житті не бачив. Він спочатку споглядав дійство із тривогою, але це тихе різнобарв’я, сита їжа й неймовірна нервова втома зробили свою справу – воїн схилив голову об поліровану кам’яну  кришку й заснув.

Арк раніше ніколи не бачив снів, там в сірому досвітку їх просто не було.

***

 Йому привидівся просторий світлий дім. Навколо, на стінах рухливі картини, а біля них миготливі світляки. Таких світляків чи схожих Арк бачив на трухлих пеньках, в царстві Ночі. Посеред зали, за столом чорнявий молодий чоловік  сперечається із старшим, сивочолим, очі якого прикривають скельця. Навколо ще кілька жінок і чоловіків. Всі в чистому білосніжному вбранні, що облягає тіло. Арк,  який досі ніби висів над ними в повітрі й споглядав збоку, раптом, як то буває в сні, встряв в суперечку замість чорнявого.

- Для чого ці зміни? Життя на планеті за багато тисячоліть склалася як зважена екологічна система, - вимовив ніби Арк.

- Ви так боїтесь революційних рішень? Ми ж просто прискоримо біологічні процеси обміну. Ніяких нововведень. Лише корекція гена, який відповідає за швидкість розвитку біологічного організму. Ви уявляєте які це принесе прибутки? Продовольство, біоенергетика – ми вирішимо всі проблеми нашої цивілізації одним махом. – Очі за скельцями сивого зблиснули.

- Але, шановний колего, ви ж розумієте, що може статися з нашою неповторною екосистемою? Одні види, завдяки цим змінам, можуть почати гегемонію, заполонять все довкілля, знищуючи інші. Та й час, ми пришвидшимо його для всіх видів, і чи не може це в подальшому виявитися й на шкоду нам, розумним? Пришвидшуючи час біологічного розвитку, ми ніби призупиняємо планетарний час.

 - Як це? – здивувався той, що ховав очі за скельцями.

- Це ж дуже просто, спочатку ми коригуємо й пришвидшуємо розвиток рослин, потім тварин, а далі… Що завадить змінити ген розвитку розумних створінь? Якщо й не свідомо, то споживаючи продукти пришвидшеного розвитку, ми ризикуємо й самі стати пришвидшеними. І тоді наш планетарний день стане для більшості мешканців – тижнем, а то й місяцем. Швидкість життя зросте в рази, при сталому астрономічному дню. Розумна цивілізація надто швидко старітиме й вмиратиме.

- Ви ускладнюєте, професоре. Для того аби не було домінантів, мною розроблені особливі біороботи – «пастухи», вони слідкуватимуть за популяцією. Дані пристрої мають систему самовдосконалення й слідкуватимуть за процесом. А щодо розумних, навіть якщо так станеться - теж на біда, ми швидше пройдемо шлях еволюції, а окремі, надто цінні свідомості збережемо на тих кристалах, які ви самі недавно створили. Як бачите, ви мене не переконали, ніякої шкоди екосистемі й цивілізації навзагал – одні плюси.

- Я категорично протестую й вимагатиму на Раді скасування цієї програми! – Арк побагровів й рішуче ступив на опонента, але згодом взяв себе в руки й додав: – Поки не буде всебічної експертизи, я в жодному разі не підтримаю  проект!

- А згоди й не потрібно, ви вже відсторонені - про це проголосувала Вища Рада. Я думав ми домовимося, бо ціную ваші знання, але бачу - марно втратив час. Прошу прокинути лабораторію!

- Як, мене вивели із Ради без обговорення й мого виступу? Це незаконно, я наполягатиму…

- Охорона, виведіть його! – гукнув сивий, єхидно скривившись.

Та Арк не став чекати поки його схоплять. - Цього не буде! Я зламаю вам алгоритм! – він вихопив блискучого меча й став трощити ним світляків. На Арка накинулося зразу кілька громил. Та він не здавався, одному прохромив пах, інший отримав у плече. Проте підійти до того, що ховав очі за скельцями не встиг, блискавка випущена кимось із набіглих охоронців, позбавив його свідомості. Очуняв у стільці, під мереживом різнобарвних променів, руки й ноги скуті .

 Над ним схилився сивочолий – скельця відбивали заховані в глибоких впадинах очі.

- Вибач, друже, але тебе засуджено до страти за замах на керівника наукового центру. Я не злюсь і спокійно б тебе відпустив у вічність, але наукова Рада вирішила зберегти твій цінний інтелект для конструювання біороботів. Бачиш як добре, що ти створив цей надпровідний кристал. – Він покрутив перед очима Арка пластинкою, надто схожою на його оберіг, а потім запхнув її в щілину стола. Перед очима замерехтіли промінці, унизуючись голками в череп Арка.  Сильно запекло в потилиці й він відчув, що голова розкололася надвоє. В очах спалахнули яскраві кола, та враз все згасло.

***

 Арк зірвався й вихопив меча. Його хотіли вбити?   Той, із скельцями замість очей, відібрав амулет? Лапнув на шиї. Ні,  на місці - насниться ж таке! Видіння було настільки реальне, що Арк ще довго шукав очима супротивника, але довкола ніби спокійно. Молодий воїн обійшов подвір’я. В дворі, на зрубаній раніше рослині замість квітів висіли видовжені плоди.  Арк один раз смакував такими плодами, коли в розщелині між камінням знайшов сховок якогось звіра. Спробувати? А якщо ворог підклав отрути? Він довго вертів зірваний плід, нюхав, лизав, та врешті відкусив. Не так хотів їсти, як докучала спрага, то й не втерпів. Солодкий смачний сік потік між пальцями. З’їв трішки й став чекати - в торбині завжди мав протиотруту. Час пройшов, кінцівки не отерпли, живота не звело – значить їстівні. Коли вгамував спрагу, глянув через огорожу, там висіло безліч таких плодів. От як би їхньому племені стільки – вони б ніколи не знали голоду.  Дарма Ію не взяв із собою. Може наздогнати плем’я  й розповісти їм, що День не такий вже й страшний, а навпаки багатий і щедрий? Арк вже став зривати плоди й пакувати в шкіряну торбу, коли до нього долинув далекий шум. Цей звук нагадував гуркіт каміння, що зривалося із Великого Каменю. Так, ворог десь тут й тільки чекає на помилку. Хтось же вбив його батька й матір, ще й поруйнував дім. Арк кинув торбу внизу й вибрався на дах.   Там, далеко на сході, великий вогняний диск вже ледь торкався землі. Проте не це вразило воїна - його очі помітили на обрії якийсь рух. Там, рослини гнулися й падали як підкошені. Що за марево? Арк прикрився рукою від сліпучого диску й напружив зір - звідти сунула рухома лава. Вона залишала після себе голі поля, під корінь винищуючи рослинність.

- Великий дух Світанку, допоможи мені! – Арк помолився й приготувався до бою. Все ближче й ближче підступала незліченна армада. Тепер воїн вже чітко бачив рудих тварюк  вкритих довгими шпичаками й потворні смарагдові голови з гострим рогом зверху. Товсті видовжені багатоніжки, вони пересувалися полем на численних кривих лапках, нищачи міцними щелепами все, що попадалося на шляху. Арк зрозумів, що вояки вони ніякі, бо навіть не змогли ухилитися від кількох каменів, які воїн запустив у їхню гущу. Тварюки тріскали, як перестиглі плоди, від влучних пострілів Арка. Та якби він і не цілився, то б влучив у ту суцільну лаву. Забиті камінням потвори були миттєво з’їдені ненажерливими родичами, а незліченний потік сунув далі, залишаючи за собою пустище й численні смердючі випорожнення. Акр зрозумів, що всю орду йому не зупинити, тому вирішив боронити дім і ті кілька деревець, що росли довкола.  Сміливий воїн не став чекати нападу, а  зробив вилазку. Він озброївся палкою й мечем й кинувся в бій, нищачи найбільш настирливих, що перлися просто на нього. Трощив ненажерливе військо, топтав ногами, проте ворогів було надто багато. Тай ще, помітивши Арка вони стали чвиркати зеленою рідиною. Облитий липкою смердючкою воїн змушений був відступити. Відбиваючись він спіткнувся на слизькому й впав. Тепер на нього посунуло все руде військо. Арк  боронився як міг, намагаючись відповзти до кам’яної огорожі, та кляті смарагдоголовці насідали. Один болісно вкусив за плече, за що й отримав від Арка кілком по зеленій макітрі. І поки однорогі закушували своїм колишнім побратимом, Арк встиг добратися до кам’яної стіни. Він вже вчепився руками за виступ і подерся на огорожу, та коли здавалося що врятувався, його вхопили за ноги й поволокли вниз. Воїн бився відчайдушно, але коли нападники видерли в нього з рук кілок і зразу ж  зжерли, Арк інстинктивно закрився правицею, в якій затиснув меч. Загнаний в кут, він чекав смерті. Дійти до тями змусив пронизливий крик. Над ним промайнула велетенська тінь. Арк побачив, як смарагдоголові кинулися навтіки. Воїн спираючись на огорожу звівся й, змахнувши мечом відтяв липку нитку, що чіпляла йому ноги.

  А над полем пронісся велетенський серпокрил - один із тих літаючих гігантів, які інколи залітали в світанок. Це була священна птаха Аркового племені. На них заборонялося полювання навіть в самий лютий голод. Вождь Іту говорив, що то духи вмерлих воїнів. Вони завжди супроводжували плем’я, з’являючись високо в небі, як попередження про наближення Дня.

Серпокрил пронісся над головою воїна.   Міцний загнутий дзьоб, величезні перетинчасті крила, широкий хвіст й луската броня на тулубі - так близько Арк ще ніколи не бачив літуна. Птах хапав дзьобом, збивав пазурами тих смарагдоголових, які не встигли заховатися.

Воїн миттю видерся на загорожу, став на весь зріст й вигукнув навздогін птаху:

- Віднині - ти мій брат! – і, в знак подяки, вдарив себе кулаком в груди. А серпокрил знявся над ворухливою лавою для нового заходу. Зі сходу виринула ще ціла зграя серпокрилів. Вони із криками ширяли й розчищали поле від рудих зеленоголових потвор.  Воїн вітав кожен крик птахів бойовим вигуком. Скоро лава ненажер навколо Аркового дому спорожніла, ніби хвиля рудого океану, що обминула  перепону й посунула до зникаючих сутінок. Арк із своєю фортецею –будинком залишився як на острові, навколо якого сіріли голі поля, вкриті купами випорожнень. Ніби й не було, дотепер, квітучого раю, лиш кілька деревець навколо плоту з обшарпаним листом й надкушеними плодами. Серпокрили й далі продовжували нищити гидотні створіння, але десь далеко позаду. Арк хотів кинутися їм на підмогу, та випадково глянувши на схід, зупинився. Там із-за самого обрію виринули, витягнувшись в небо якісь рухливі стовпи. Вони наближалися дуже швидко, потріскуючи, як гарячі кізяки трирогів. Один із стовпів сунув у напрямку будинку. Арк не раз бачив невеличкі ранкові вихори, що схоплювалися й зникали раптово, проте такого… Цей кінчався високо в небі, так високо, що воїн не міг розгледіти його кінця. Коловорот нісся полем засмоктуючи всі залишені випорожнення смарагдоголових і чим більше він прибирав поля, тим швидше розростався в шир. Потріскування, всередині вихору, віддало громом, а із глибини коловерті вирвалася сліпуча блискавка й вдарила кудись понад головою Арка. Воїн повернувся в той бік й побачив, як кілька серпокрилів впали замертво. Їх миттю зжерли руді потвори.

- Ці вихори, як пастухи, що охороняють ненаситне стадо! - Арк вже не міг просто спостерігати. Він тепер знав де вороги, а де друзі. Він не один - в нього є союзники. Війна, так війна! Воїн кинувся до своєї катапульти, вичекав, коли шура-бура наблизиться й метнув найбільшого каменя. Скажена веремія легко підхопила той снаряд й граючись підняла його високо вгору. Арк мимоволі слідкував за польотом каменю. Той шалено розкрутився й коли, здається вже досяг неба - із свистом полетів назад на будинок. Камінь вгатив у ріг й зніс пів стіни. Арк ледь встиг відскочити, його обсипало порохом і дрібними уламками, а тремтливий стовп: із землі, пилюки й посліду смарагдоголовців похитнувся й змінивши напрям руху, рушив на будинок. Якщо досі воїн ще сумнівався в природі цього явища, то тепер знав напевно - вихор жива істота. Тепер Арк вже бачив розлюченого ворога просто перед собою. Ще мить і його будинок разом із захисником підніметься в повітря. Частина кам’яної огорожі вже кружляла в скаженому танку. Коли Арк глянув угору, то помітив, що на чималій висоті, серед вихору виднілася темна воронка, яка дивилася в його сторону.  Звідти ніби протягом війнуло в душу.

- Ага, то це і є те «око пастуха» про яке попереджав батько! Думаєш, мене візьмеш, одноока тварюко? Тоді дожени! – Не довго думаючи, воїн перестрибнув через загорожу, здолав рів і побіг в поле. Вихор покинув ламати пліт, розвернувся й погнався навздогін, обсипаючи втікача камінням. Арк не мав чіткого плану, одне знав, сидіти на місці дуже небезпечно. Проте й втекти від такого супротивника  шансів обмаль. Єдине, він тимчасово відвів біду від будинку, а далі що? Ідея, як то кажуть, визріла находу.

- Великий Камінь! Хай спробує підняти Великий Камінь! – Арк чимдуж метнувся до громади, що височіла на краю плато. Воїн нісся із усіх ніг, проте спиною вже відчував подих ворога. Біг уникаючи падаючого каміння й блискавок, які розтинали довкола нього землю. Ось вже й Великий Камінь, там у підніжжі розколина. Арк шмигнув у шпарку й припав до холодної скелі.

Смерч налетів на кам’яного велета із всією своєю потугою. Навколо Арка загуло, затріщало. Воїн намертво вчепився руками в стіну, аби його не висмикнуло назовні, як ті дрібні камінці, що валялись довкола. Проте гору-камінь могутній крутень не подужав. Він гудів, пнувся, та скеля стояла непохитно. Так тривало здається вічність, та згодом Арк відчув, що вітер слабшає. Воїн визирнув із сховки - над кам’яною горою ще висів стовп із пилу й каміння, але значно похуділий. Він шалено кресав блискавицями в скелю, проте ті з кожним спалахом втрачали силу.  Арк знову вгледів темну воронку, яка висіла над горою й крутилася в різні боки, ніби намагаючись зазирнути в кожну тріщину. Воїн не став мешкати, він ховаючись із навітряного боку видерся на вершину. Тепер темне око висіло як раз навпроти.

- Це тобі за батька! – Він метнув меча. Зблиск, гучний тріск й стогін вирвалося із коловерті. Вихор став звиватися, смикатися й врешті розсипався. Як і не було жахливої веремії. З неба на Арка полетів різний непотріб. Воїн ледь встиг заховатися за виступ. Коли все вщухло, спустився вниз. Біля підніжжя гори лежала купа каміння й різного непотребу, а на всьому цьому добрі звивалося щось живе. Єдине велетенське око створіння було одночасно, і тулубом, і головою з якої безвільно звисали довжелезні прозорі мацаки. Посеред зіниці тварюки стирчав Арків меч. Воїн підійшов і висмикнув зброю. Із  рани фонтаном вдарила брудна рідина. Коли створіння востаннє смикнулося в передсмертній агонії, із нього разом із слизом витекла й зіниця – жовта пластина. Воїн підняв її й обтер.

- Що за чортівня, така ж в мене на шиї! – Він затиснув трофей в руці й пішов до будинку. Живий вихор наробив тут справжній безлад. Арк всівся на порозі й став розглядати пластинку. А далеко, в полі й далі бушувала стихія, там інші смерчі, які відганяли серпокрилів, злилися в один потужний буревій й сунули сюди.

Враз, над головою просвистіли крила й на дах будинку всівся серпокрил.

- Ну й що робитимемо далі? – видихнув Арк, звертаючись скоріше до себе. Птах, змахнувши крилами, злетів донизу. Воїн позадкував й випустив із рук жовту пластину. Меч теж  лежав осторонь. Арк навіть подумав, чи не надто довірився він цьому названому брату. Проте серпокрил й не думав нападати, він спочатку підняв дзьобом пластинку, яку випустив Арк, підійшов ближче до полірованої плити, яка лежала перед порогом, й поклав на неї зіницю вихору. Плита ніби всмоктала поклажу й зразу на шліфованій поверхні з’явилася картинка, як Ія разом із молодими воїнами, пробиваючись через зарослі, йде на поміч. Тепер і вона в смертельній небезпеці. Воїн із відчаєм поглянув на серпокрила. Той потягнувся дзьобом до його амулета. Арк не перечив. Та коли його пластинка  лягла на стіл - воїна підхопила якась невидима сила й разом із кам’яною плитою підняла в повітря. Навколо воїна утворився протяг й став набирати сили. Тепер Арк, нахиляючи плиту в різні боки міг легко управляти вихором. Воїн, осідлавши стихію, рушив назустріч ворогу. Збоку від нього  летіла зграя серпокрилів.

- Ну що ж, тепер можна й домовлятися. Ми майже на рівних, – вимовив Арк, до буревія, що летів нищити його будинок, а тепер зупинився й  вражений спостерігав за наближенням Арка.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>