Гостре жало таїни

Гостре жало таїни

Понеділок, 12 вересня 2016 г.
Проглядів: 802
Підписатися на комментарі по RSS

Грузнучи в снігу, фон Юнцт обійшов руїни.

Колись тут був монастир. Про це свідчили напівстерті від часу фрески на огризках стін. Темні очі святих дивилися в далечінь, у них глухо колихався смуток.

Мисливець за таємницями відчував, що потрапив куди треба, проте щось у довкіллі бентежило його.

Нарешті він збагнув: зло так не «пахне». Певніше, не зло, а вселенська байдужість, та річ не в термінах. Навіть зараз, коли від прадавньої святині лишилися тільки румовища, зарослі чагарником, це місце не втратило своєї непересічної аури. Чи то пак святості. Бо було намоленим, при чому не лише християнами. Допіру фон Юнцт надибав на одному з придорожніх каменів напівстерте зображення – коло, розділене на шість рівних секторів. Символ сонця і вогню в усіх культурах Євразії. А доти – священний знак змієлюдей, запозичений ними від Старих Богів…

Розстебнувши сюртук, фон Юнцт витяг пошарпаний записник і вкотре перечитав уривок із «Некрономікону», що безпосередньо стосувався предмету його досліджень:

 

«У відрогах сивих гір Кіммерії, знаної нині як Сарматія, споконвіку існує храм Старих Богів, хоч невідомо, кому поклонялися там до їх пришестя – таке давнє це святилище. Тут, у запечатаному підземеллі, збереглася брама у прокляті простори, де до кінця часів ув’язнено шаленого Отця Жаху – рука-бо не в змозі вивести істинне ім’я страхітливого бранця. Він спить, надійно скутий закляттями, проте якби комусь удалося пробудити його й випустити у світ, брама Небуття могла б розчахнутися, й тоді все суще - і навіть Старі Боги, – знайшло б свою загибель у кошмарному згубному вирі. Все повернулося б до Першопричини, все почалося б спочатку...»

 

Дослідник незнаного покусав вус, ледь усміхаючись. Аль-Хазред, як завжди, залишався передусім екзальтованим поетом, але опис його недвозначний. Колишнє язичницьке капище, потім православний монастир… Невже нарешті удача? Сакральні споруди недарма будували саме в таких місцях, на перетині різнорідних сил і світів. Хоч будівничі не знали нічого про їх заповідність, а жерці та ченці навряд чи підозрювали, що таїться в них під ногами й кого вони несвідомо пильнують, живлячи своїми молитвами магічні печаті.

Схоже, темна мрія його життя, що в її пошуках він довгі роки скитався щонайглухішими й забороненими закутками світу, направду може ховатися десь тут! Фон Юнтца пройняв пекучий дрож азарту, водночас під грудьми заскніла гостра крижина страху. Він-бо не знав, що конкретно сподівався знайти в потаємних сховках та проклятих руїнах, хоча був певен, що та світотворча сила, прадавніша від самого космосу, глибоко ворожа людині й усьому живому. Не дарма автор «Некрономікону» згадував про неї лише натяками чи туманними віршами на кшталт:

 

Не мертве те, що вічність сокотить,

Смерть поряд з вічністю, буває, міцно спить.

 

Досі фон Юнцтові тільки вряди-годи вдавалося діткнутися до краю чорної габи таїни, час від часу прохиляючи її, щоб мимохідь роздивитися повні моторошної незбагненності й лютої нещадності картини потойбіччя. Його попередники або божеволіли, або відступалися в німому жаху й уразі. Він же відчував лише все нестерпнішу жагу, що вела його далі й далі, до темної межі, з-за якої не було вороття. Фон Юнтц не зважав. Хтозна, може, життя – не така вже й велика ціна за те, щоб зірвати запону з таємниці сущого?

І ось він за крок від довгожданої мети.

Але як знайти вхід до підземелля? Жодного натяку в руїнах виявити не вдалося.

Розмірковуючи, фон Юнцт раптом пригадав одну з місцевих легенд, почутих нещодавно від сільського священика. В ній, зокрема, йшлося про печеру неподалік, яку буцімто прорив сам диявол, спокушаючи засновників скита – київських ченців, а відтак тікаючи під землю від їхнього гніву. Називалось те місце Блаженним Каменем.

Далебі, був сенс пошукати ще й там.

За півгодини дослідник здерся стрімким, порослим віковими смереками схилом і опинився перед гротом, над яким нависала дебела скеля. На перший погляд, ніяких тайників там не було. Але належало переконатися.

Після нетривалих пошуків увагу його привернув закут, де сходилися стіни і спадиста стеля. Мабуть, колись тут було вогнище – на камінні ще й досі проглядали сліди кіптяви. Проте при пильнішому огляді фон Юнцт помітив серед брил щось схоже на звірину нору, обвиту коренями й завалену сміттям. Для годиться тицьнувши туди палицею, він раптом намацав якусь перешкоду. Нора виявилася забита камінням. Це було неспроста!

Опустившись навколішки, мисливець за таємницями заходився обережно виймати плиття, допомагаючи собі прихопленим рискалем. Незабаром лаз було звільнено. Вочевидь, він тягнувся далі углиб гори.

Фон Юнцт замислився. В нору можна було сяк-так протиснутися. Але що, коли то направду покинуте звірине лігво? З другого боку, варіантів для пошуків більше не залишалося.

Врешті він зважився. Скинувши плащ, перевірив і склав у наплічник зброю, натомість дістав звідти олійний ліхтар Деві й засвітив його.

Перші метри все ще доводилося боротися з сумнівами – нора була дуже вузькою й начебто природного походження. Спочатку тяглася приземно, потім різкими уступами почала спадати вниз. Фон Юнцт важко дихав, змагаючись із нападами клаустрофобії й молячись, щоби хід не обвалився, але все ж уперто повз уперед.

Через кілька довгих хвилин, уже майже переконавши себе, що цей потайник вимитий підґрунтовими водами, він несподівано вперся в масивну плиту, що закривала прохід. Тілом прокотилася хвиля остуди: на камені було вибито знайоме зображення шестипроменевої розетки!

Деякий час фон Юнцт напружено вдивлявся у символ, відчуваючи суперечливу суміш тріумфу і страху. Отже, він на правильному шляху! Та чи варто продовжувати його? Судячи з усього, вже сотні років у це місце не ступала людська нога. Там же, за плитою, жодна жива душа могла не з’являтися навіть тисячоліттями. Зате існувала реальна небезпека здибати щось воістину невідоме й моторошне, несумісне з життям, проте надзвичайно ласе до трепетної плоті та крові.

Мужність бувалого мисливця за таємницями на мить дала слабину, коли згадалася лиховісна сентенція з «Некрономікону». Не тільки душу може занапастити він у цих підземеллях! Що, коли його рука мимохіть випустить у світ усемогутнє зло, котре знищить існуючу реальність?

Але що то за сила, здатна поглинути Всесвіт? Як виглядає? І чому схована так ненадійно? Чи не тому, що споконвіку існує біля порога, занурена в глибокий сон? Тоді й небезпеки великої нема! Він лише погляне одним оком… Навіть не задля вдоволення жаги пізнання, не через цікавість! Треба спробувати з’ясувати невідому загрозу, щоб люди дізналися, чого саме слід стерегтися і як протистояти йому.

Боячись передумати, фон Юнцт рішуче штовхнув плиту. Спочатку вона не ворухнулася, та під ударами рискаля зрештою подалася й була відвалена до стіни. Попереду відкрився цілком інший тунель – явно вирубаний у скелі та значно ширший. Тут можна було вже стати рачки й просуватися швидше.

Долівка виявилася гладкою, мовби вичовганою тисячами підошов ще у непам’ятні часи. Подекуди у стінах почали траплятися заглибини з купками тліну – можливо, колись там зберігалися смолоскипи чи якесь начиння. Але низький коридор аж ніяк не був призначений для людини!

Що далі вглиб просувався фон Юнцт, то дужче хапали його за серце холодні пазурі страху. Хтозна, що чекає в кінці цього звивистого проходу? Чи побачить він ще хоч раз небо, сонце, весь наземний світ? Чи не судилося загинути в цьому пліснявому склепі, повному тіней минулого?

Обливаючись потом, хапаючи осоружні дрижаки й сахаючись від кожного омаха ліхтарні, він, проте, не спинявся, мов самогубець, ваблений чорним зівом безодні. Слух його загострився до краю, проте ловив у дзвінкому безгомінні лише відлуння власного пересування, що затихало, щойно зародившись.

Ставало все холодніше, з рота почали вириватися хмарки пари. Але фон Юнцт нічого не помічав, весь у полоні гнітючих дум та страхів.

Аж ось попереду щось замаячіло. Хід почав розширюватися й урешті вивів до розгалуження. Праворуч тунель і далі спадав униз, лівобіч же долівка тягнулася з невеликим нахилом угору. Не довго думаючи, фон Юнцт повернув у лівий коридор – заглиблюватися й далі в земні товщі було понад його сили. Щоправда, хтозна, куди вів обраний тунель, тож оцінювати слушність такого вибору не випадало.

Коли на стіні стрілося перше зображення, фон Юнцт уражено спинився. Асиметрична п’ятикутна зірка! Оберіг-печать Старих Богів! Значить, тепер уже безсумнівно: аль-Хазред нічого не вигадував, принаймні стосовно розміщення давнього святилища. Ех, коли б старий шаленець не обмежився самими натяками! Що сховано далі, в мороці?

Однак це належало перевірити самотужки, і фон Юнцт раптом зрозумів, що тепер уже жодна сила не змусить його повернути назад. Безглуздо було б відступати із самого присінку невідомого, коли до однієї з найбільших таємниць сущого буквально рукою сягнути.

На щастя, вибраний коридор виявився не надто довгим і невдовзі привів до приміщення дивної овальної форми з чотиригранними колонами, що підпирали низьке склепіння.

Втім, роздивитися все до пуття фон Юнцт не встиг. Його увагу привернуло те, що вкривало долівку – сотні й тисячі жовто-коричневих кісток, у завали яких він вирачкував із коридору!

Від огиди фон Юнцт аж підскочив, сахнувшись до стіни. Жах налинув крижаним валом, мовби тільки й чекав можливості вгризтися в мозок. Що це в біса за місце?

Потроху опанувавши себе, мисливець за таємницями все ж підняв ліхтарню й роззирнувся. Виглядало, що доля занесла його до грандіозної крипти. Довкола громадилися потрощені й перемішані купи кістяних решток. Поступово заспокоюючись, фон Юнцт зауважив, що кістки дуже давні, трухлі й пористі. Годі було визначити, кому вони належали, але як мінімум кілька поблизьких виглядали людськими!

Від споглядання спорохнявілих останків його відвернуло узвишшя посеред зали. На кам’яних стовпцях там покоїлося щось на кшталт відкритого саркофага, декорованого примхливими завитками. За саркофагом, у протилежній стіні, зяяла трикутна пройма, облицьована різьбленими лиштвами. Останні особливо зацікавили фон Юнтца, бо там могли знайтися прадавні письмена. Тож він зважився негайно продовжити шлях, тим більше, що попереду напевне чекали інші потаємні приміщення.

Але перш ніж рушити далі, фон Юнцт про всяк випадок підготувався до можливих несподіванок: застромив за ремінь набиті пістолі, перевірив кинджал у піхвах і закинув за спину ранець. Тут можна було стояти на повен зріст, так що тепер він одержав певну свободу маневру.

Йти крізь кістяні завали було важко й невимовно осоружно. До горла періодично підступала нудота. Фон Юнцт намагався обминати найбільш захаращені місця, проте й так шар трощених із бридким хрускотом костомах сягав до середини литок.

Майже біля самого саркофагу напружена до краю свідомість зненацька зауважила якийсь сторонній звук. Спочатку здалося, що то відлуння його кроків. Аж ні, звук був інший - так могла б тертися об кам’яну поверхню мокра губка.

Фон Юнцт остовпів. Що за мана! Звук йому не причувся – уривчастий, хлюпаючий, він долинав начебто… просто з кам’яної скрині!

Що робити? Тікати? Так не знати ж від чого! Може, там просто миша?

Звісно, можна було кількома широкими кроками проминути незрозуміле вмістище, махнувши на джерело звуку рукою. Проте фон Юнцт з обуренням відкинув цю думку. Лишати за спиною казна що, може, направду небезпечне – оце вже ні! Треба з’ясувати все тут і зараз.

Він дістав пістоля і звів цинґель. Хоч би що там було, раз воно видає звуки, значить, має смертне тіло. А навіть якщо й ні, то срібна куля дасть раду і з потойбічним покручем…

Додумати не випало. Із саркофага раптом вихопилося щось нездорової синюшної барви, лискуче від грудкуватого слизу. Впало на край, учепилося пазуристими паростями… Фон Юнцт здавлено зойкнув, від несподіванки серце скочило під саме горло, палець мимоволі рвонув гачок. Оглушливо бахнуло. Тієї ж миті по нервах цьвохнув вібруючий виляск. Рикошет! Він схибив!

Погляд фон Юнцта метнувся до саркофага. Над ним уже височіла якась м’ясиста гора, розтята ближче до маківки нерівним рубцем. Коли той поглибшав, оголюючи частокіл жовтих голок, стало ясно, що то широчезна слинява паща.

Із огидним чвакаючим звуком почвара разом звелася на пругких відростках і дрібно затремтіла – так могла б труситися гора зіпсованих драглів. Тієї ж миті над пащею пролупилося кілька палаючих балухів, що люто глипнули на порушника спокою.

Цього разу фон Юнцт не дозволив собі розгубитися – на кону стояло власне життя! Рука його не здригнулася, і куля з другого пістоля знайшла ціль. Голову чудовиська мовби зрізало ножем. Із рани бурхнула не кров – линуло біластою пакістю, відтак назовні вивалився тугий клубок мацаків! Потвора мляво підстрибнула і зсунулася назад у кам’яну скриню.

Заткнувши пістоля за пояс, фон Юнцт вихопив кинджал зі срібним лезом, готуючись якнайдорожче продати своє життя. Проте час минав, а зі вмістища не долинало жодного звуку. Врешті він не витримав, підкрався ближче й освітив саркофаг.

Зсередини той був викладений смужками карбованого жовтого металу. На дні у смердючій рідоті лежала плутанина якогось покарлюченого пруття навпереміш зі шматками слизуватої шкіри, від якої здіймалися їдкі цівки диму. Фон Юнцт полегшено зітхнув: пекельна тварюка, котра, вочевидь, згубила тут не одне життя, одержала нарешті заслужену заплату.

Хоч мисливець за таємницями був неабияк приголомшений нещодавньою сутичкою, перемога вселила йому віру у власні сили. Загрозу ліквідовано! Прадавнє зло він відправив до пекла. Тепер можна спокійно дослідити ці підземні чертоги.

Якщо тільки… потвора була одна.

Що більше фон Юнцт над цим міркував, то дужче впевнювався, що святкувати перемогу зарано. Допіру знищений гнойовий мішок ніяк не міг бути тим, хто, згідно з «Некрономіконом», покоївся десь тут. Найпевніше, йому трапився страж проходу. Й величезна удача, що він лежав у летаргії, можливо, знесилений тривалою вимушеною «дієтою»…

А раз так, то мета його пошуків усе ще чаїться попереду. Може, навіть за отим трикутним входом. І перевірити це можна лише в єдиний спосіб.

На ватяних ногах, проте сповнений рішучості, фон Юнцт увійшов до наступного приміщення. Підніс руку з ліхтарем. І застиг від зачудування.

Його поглядові відкрилася простора, безумовно, природного походження печера, заросла товстими колонами сталактитів та сталагмітів. Проте середина її, до якої від входу збігав вузенький поміст, виявилася вільною. Долівка там була вирівняна й начебто навіть викладена по колу дрібною плиткою. Просто в центрі, мов зіниця в химерному оці, виблискувала чимала металева ляда.

Фон Юнцтові сперло подих. Звершилося! Він таки знайшов його, легендарне святилище Старших Богів!

Подумати лише! Тисячі, навіть мільйони років пронеслися над землею, а під цими склепіннями все залишилося незмінним. Він споглядав камені, яких, можливо, не торкався погляд людини, дихав повітрям, котре могло циркулювати в дужих легенях доісторичних ящерів! А під отою лядою не інакше як ховалося віковічне зло, що було ровесником самого Всесвіту!

Мовби ваблений могутнім покликом, що начеб ломився крізь кам’яні товщі, фон Юнцт кинувся вниз, небезпечно балансуючи на рукотворному пандусі.

Коли підбори лунко загупали по опуклому мостинцю, розсудливість усе ж почала повертатися до дослідника. Фон Юнцт спробував заспокоїтися. Поспішати не було куди.

Втім, зараз голос здорового глузду звучав у голові, мов комариний писк. Нутро пекла нетерплячка, подібна на нестерпну спрагу. Мерщій, швидше, зараз же побачити небачене! Ось тут, під лядою, сховано те, на чому зав’язані долі світу. І лише йому, єдиному з людей, випало спізнати це сокровенне знання. Хутчій же, годі зволікань!

Підкоряючись цьому єдиному поривові й навіть не припускаючи, що то, можливо, були зовсім не його думки, фон Юнцт підступив до самої ляди та, ігноруючи викарбувані зверху лиховісні ієрогліфи, із зусиллям посунув її. Ляда мала метрів зо п’ять у діаметрі й виявилася важкою. Проте вона легко ковзнула вбік, відкриваючи глибокий колодязь, що сягав у скельну основу.

Не в змозі більше опиратися спокусі, фон Юнцт відкинув будь-які страхи й зазирнув туди.

І… не побачив нічого!

Колодязь не мав дна, проте десь далеко внизу щось вирувало в ньому, крутилося, мов у водоверті – чи то туман, чи то сама непроглядна пітьма.

А ще мисливцеві за таємницями здалося, що звідкись із неймовірної далечі доносяться незграйні звуки цілого оркестру хлипаючих флейт і монотонний барабанний дріб. Утім, то могла бути й звичайна гра уяви.

Фон Юнцт чекав, знесилено приклякнувши на холодний камінь. Із майже фізичним стражданням бажав, щоб колодязь нарешті явив свою таємницю, водночас підсвідомо молячись усім богам, щоби зглянулися над ним і якнайшвидше поклали край цій невимовній муці. Навряд чи розум людини у змозі тривалий час протистояти подібним потрясінням…

Зненацька позаду розкотисто гуркнуло. Забувши про колодязь, фон Юнцт дико озирнувся й закаменів: трощачи вапнякову завісу, що закривала стіну, з потаємної ніші вибиралася нова страхітлива проява!

Навіть якби печеру освітлювали тисячі свічок, годі було б збагнути, що ж насправді виломлюється з могильної пітьми. В мигтючих тінях проносилися то щетинисті павучі лапи, то грубелезні мацаки, то тугі пухирі, що випиналися на манір жаб’ячого вола…

Фон Юнцт похапцем витяг пістоля… і похолов. Чи не вперше в житті він мимоволі зрадив своєму залізному правилу: в будь-яких обставинах тримати зброю напоготові. Після двобою в залі з кістками він забув набити пістоль! І тепер практично беззбройний перед жаскою потороччю.

Тікати? Далебі, вже пізно! До того ж, він не встигне повернути ляду на місце! А залишати її так не можна. Хтозна, може, таємничому бранцеві потрібен час, щоби дістатися сюди аж із глибин пекла? Вочевидь, ляда якось відлякує його, та коли її не буде – зло вирветься на свободу. Станеться те, проти чого перестерігав аль-Хазред!

Лише зараз фон Юнцт сповна усвідомив, на яку небезпеку наразив себе й, можливо, весь світ своєю непогамовно, згубною цікавістю.

Гарячково шукаючи вихід, він задкував від почвари, що добувалася зі свого склепу, наповнюючи печеру безформними тілесами й розпросторюючи такий сопух, що аж сльозилися очі. Вона ще не бачила людину й поривалася на слабке світло ліхтарні.

Аж тут фон Юнцт ляснув себе по чолу. Бовдур! У нього ж за плечима ранець!

Миттю зірвавши наплічник, він витрусив його вміст просто під ноги. Чудовисько громоподібно рикнуло, здіймаючи над буреломом ніжок та клешень пласку рогату голову. Слух у нього був, мабуть, чудовий.

Вихопивши з купи спорядження ріжок, фон Юнцт обережно засипав у дуло порох і поспішними рухами утрамбував його. Так, тепер куля…

Мішечка ніяк не знаходилося. Чорт!

Потвора рвонулася до нього, мимохідь розтоптавши ліхтарню й зануривши печеру в морок. Якби не поблизькі сталактити, дослідник незнаного був би вже мертвий – недоладна нечисть почувалася в печері, мов слон у порцеляновій крамниці. Проте вона була страшенно дужою. Надовго вапнякові стовпи не захистять.

Що кулі лежать за поясом, фон Юнцт згадав останньої миті. В поспіху розсипав їх по долівці, в долоні лишилася тільки одна. Що ж, і шанс у нього буде єдиний.

Уже забиваючи клейтух, відчув смородливу гору майже поряд. Перед самим носом клацнула зазублена клішня, щось стьобнуло по щоці, залишивши пекучий, мовби від кислоти, слід.

Інстинктивно фон Юнцт забився в якусь шпару, аж поки не виявив, що далі відступати нема куди. Задихаючись від жаху, він звів тремтячу руку й випалив просто в осердя розбурханої нечестивої темені.

Все довкола застугоніло, задрижало, мовби обвалилася частина печерного склепіння. А може, то так подіяла срібна куля – хтозна? Тієї ж миті страховище пронизливо заклекотіло й гегепнуло додолу, стрясаючись у корчах. Агонізувало воно довго й тяжко, мов патички ламаючи віковічні сталактити. Відтак різко рикнуло і втихло, лише луна ще деякий час перестрашено металася підземеллям.

Виждавши для надійності хвилин з десять і переконавшись, що потвора мертва, фон Юнцт навпомацки виповз зі свого сховку й тут зрозумів, у якій жахливій ситуації опинився. Ліхтарня розбилася, довкола повна пітьма. Як вибратися з цього зловісного вертепу без світла, як знайти шлях у небезпечних переходах? Адже вони також можуть виявитися не порожніми!

Щоправда, ще не все втрачено! Сягнувши за пазуху, фон Юнцт намацав бляшане пуделко й бережно дістав звідти хімічний сірник. Коли з шипінням спалахнуло хистке полум’я, роззирнувся, прагнучи зорієнтуватися в хаосі кам’яного кришива. Лише за другою спробою вдалося помітити шукане – купку речей із ранця. Мисливець за таємницями кинувся туди й небавом випорпав зі спорядження найдорожче – пакунок зі свічками, котрі тепер лише й могли врятувати йому життя.

Засвітивши одну, фон Юнцт передусім упевнився, що принаймні зараз йому нічого не загрожує. Потвора сконала, лишивши після себе тільки поволі танучі калюжі бридкого лою. А це означало дві речі: по-перше, допіру він знову мав справу не з бранцем колодязя, а лише з черговим вартівником; і, по-друге, треба якомога швидше вшиватися звідси, якщо не хоче цілком певно занапастити душу й життя. Вочевидь, схована тут таємниця стережеться винятково надійно, та й щось розхотілося докопуватися до її моторошної суті.

Але спочатку – закрити ляду. Повернути все, як було. Ризикувати не можна ні в якому разі.

Спотикаючись, задихаючись від смороду, фон Юнцт почвалав до колодязя, обходячи розливи глейкого слизу. Наприкінці довелося, пересиливши огиду, брести просто по тягучій гидоті – вона заляпала все довкола, навіть переливаючись через край колодязя і звільна стікаючи вниз.

Щоби засунути ляду, свічку довелося задмухнути й сховати в кишеню. І саме цієї миті фон Юнтц раптом усвідомив, що бранець підземелля, котрого він допіру так прагнув побачити, наближається. Позаяк глибини колодязя осявало мертвотне блакитнувате світло, в якому кружляли густі рої чи то зір, чи то іскор, перевиті туманом і чорнотою. Цей вир усе спухав, поволі повзучи колодязем угору й жадібно злизуючи фестони чорної крові. Просто в лице мисливцеві за таємницями шмагнув порив холоднючого вітру. Уривчасті зойки розладнаних флейт і барабанне стаккато звучали все гучніше, все нестямніше, гіпнотизуючи, доводячи до навіженства.

Зненацька щось мовби клацнуло в голові дослідника незнаного, і всі фрагменти забороненого знання, вичитані з богопротивних манускриптів чи здобуті самотужки під час численних експедицій, почали поспіхом складатися докупи, наче залізні ошурки під дією магніту. Ще мить – і фон Юнцт з усією чіткістю збагнув, що ж ховається у глибинах і саме зараз жадає вирватися із зачарованої в’язниці, пробуджене кров’ю вбитого брамника.

Майже втративши свідомість від наглого жаху, він нелюдським зусиллям навалився на ляду й засунув її на місце, благаючи небо, щоб це виявилося не марницею.

Повітря навколо ніби закрижаніло…

Певно, на деякий час фон Юнцт таки зомлів, бо, опритомнівши, виявив себе лежачим долілиць на холодному металі ляди. Рвучко скочив на ноги, мовби сахаючись від отруйної гадини, відшкутильгав набік, закляклими пальцями запалив свічку й, не оглядаючись, поспішив до виходу з печери, крізь кістяну залу й далі похмурим коридором. Просувався наче в півсні, не звертаючи вже уваги на довкілля, не відчуваючи ні цікавості, ні навіть страху. Тільки б мерщій вибратися з цього проклятого місця! Тільки б уціліти!

Це, далебі, врятувало його від повного божевілля. Однак наприкінці мало не коштувало життя.

Вже майже перед самою поверхнею, поблизу місця, де починалася земляна нора, свічка догоріла і згасла. Фон Юнцт поволі прочнувся від мрячної полуди й відразу ж відчув у себе за спиною якийсь неясних порух. Щось гомзалося там у пітьмі, невмолимо наближаючись! А в нього не було чим боронитися…

В низу живота прострелило лоскітним жаром, що іскрами віддався в руках і ногах. Пойнятий панікою, фон Юнцт з розгону буквально пірнув у нору й заходився дряпатися до виходу, звиваючись, мов хробак, і кожною клітинкою відчуваючи, як позаду гадючиться невидима смерть, щомиті ладна вхопити в свої пазурі й потягнути в пекельні безодні.

Останні метри він буквально пнувся зі шкіри, репетуючи, мов недорізане порося. Коли у вічі бризнуло світлом, вклав у відчайдушний ривок залишки стрімко танучих сил і лантухом вивалився в морозне надвечір’я. Цієї миті ногу прошив пекучий біль, та фон Юнцт устиг-таки вирвати її з нори й, не розбираючи дороги, скотився долі схилом, ледве живий від виснаження.

Візник, що лишився при конях, натрапив на нього вже в сутінках, не дочекавшись і вирушивши на пошуки. В напівсвідомому стані фон Юнцта привезли до села, де він пролежав у гарячці три доби, безнастанно марячи.

Коли прийшов до тями, не в змозі був пояснити, що з ним трапилося. Вірніше, розумів, що йому просто ніхто не повірить. Утім, зараз, при світлі дня, мисливцеві за таємницями й самому нелегко було розібратися, що діялося з ним наяву, а що могло виявитися всього лише видіннями запаленого мозку, викликаними нападом клаустрофобії. Стосовно ж рани на нозі, то чи важко було скалічитися, панічно судомлячись у тісному лазі?

Перевірити все це можна було єдиним способом. Однак удатися до нього фон Юнцт не згодився б тепер за всі скарби світу.

Трохи оклигавши, він зажадав везти себе до міста, де дістав кілька сулій нітрогліцерину. З усіма осторогами доправлені до Блаженного Каменя, вони були якнайдалі просунуті вглиб нори, після чого щасливо підірвані. Грот обвалився, назавжди запечатавши прохід у зловісні підземелля.

Фон Юнцт за цим зовсім не шкодував. Позаяк нещодавно осягнув, що є таємниці, яким безпечніше вічно спати у мороці, в самому серці сліпого вселенського хаосу, в жаскому одвічному вирі, сповненому барабанного дробу та квиління божевільних флейт, ім’я якому – Азатот!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>