Гіперсомнія

Гіперсомнія

Понеділок, 23 жовтня 2017 г.
Проглядів: 98
Підписатися на комментарі по RSS

У мене болять ноги.

Останнім часом з цього болю починається кожен ранок - я кривлюся, сідаючи на ліжку. З силою згинаю коліна, а потім різко підводжуся.

Біль не настільки гострий, щоб не можна було терпіти. Він ненав'язливий, у чомусь схожий на спогади про минулу осінь: я підходжу до шафи. Обираю вбрання на сьогодні.

Потім вирушаю в душ.

Моя бабуся терпіла будь-який біль, бо не мала вибору. Діабетичка з народження, вона намагалася не привертати до себе уваги, щоб не було гірше. Іншим людям краще не знати про твою слабкість, інакше розірвуть - закони дикунських часів.

Утім, слабкість все одно відчутна з першого погляду. Безпомилково.

Моя мати не звертала увагу на біль у животі, доки не потрапила на операційний стіл: у її яєчниках збільшувалася тератома, паразитичний сіамський близнюк, пухлина, у якій сплелися волосся, м'язова і кісткова тканини, і добре ще, що не потрапило десь ока чи кінцівок - з тератомою трапляється і таке.

Я застібаю ґудзики і "блискавки", нагинаюся, щоб зашнурувати взуття.

Мій біль не має жодного фізичного прояву. Це легко з'ясувати: я стискаю коліно пальцями обох рук, так міцно, що здається - ось-ось лусне, і нічого не відчуваю.

Лікарка, до якої я зазвичай ходжу, після короткого огляду розводить руками. Вона не тямить, у чому справа, і радить побувати на сонячному опроміненні.

Якби лікарка з силою вгатила по моєму коліну киянкою - і тоді, здається, воно лишилося б цілим. Все одно біль би нікуди не дівся.

В юності у мене злегка посмикувалася права повіка: ніяких фізичних ушкоджень, а проте це посмикування не зупинити.

З моєю професією ігнорувати біль, навіть фантомний - неприпустима справа. Тому після роботи прямую на процедури.

Всі сонячні батареї подібні між собою. Ті, вмонтовані у лави навпроти Оперного театру, мало відрізняються від цієї, яку пропонують медпрацівники у білих халатах.

Вся різниця - у розмірі. Сонячна батарея править мені замість кушетки: звично роздягаюся, лягаю, заплющую очі.

Світ проноситься довкола безліччю спалахів, гомоном чужих голосів: світ вимірюється тільки у часі. Я бачу старий, ще механічний годинник: мій прадідусь переправляв людей за кордон під час війни, він був підпільником, і цей настінний годинник з великим, мов тарілка, металевим циферблатом йому подарували товариші.

А може, й не товариші. Може, той годинник - подяка, як велика чашка з тонкої порцеляни і блюдце до неї. "Від лікаря Брашкова", сяють золоті літери на блюдці.

Старий годинник давно зупинився, ще до мого народження, але досі висить на стіні. З прадідусевої чашки я п'ю свій ранковий чай, перш ніж долучитися до всеохопної біганини: треба бути на місці вчасно, жодних запізнень.

Стрілки на циферблаті у мене перед очима завмерли нерухомо, аж ось одна з них ледь помітно здригається. Вперед. Назад. Вперед. Назад.

- Довго спите, - сміється медпрацівник, втираючи піт з лоба. Дивно - я не відчуваю спеки. Сонячне опромінення, кажете? Зовсім не те, що клятий електрофарез, від якого не просто пече - стає боляче, і про це треба неодмінно мовчати, щоб ніхто не зрозумів моєї слабкості...

Це було давно, в дитинстві. Всі або майже всі діти хоч раз в житті та ходять на електрофарез. У моєму випадку то був гайморит, але варіантів багато. Навіть тепер.

- У мене гіперсомнія.

Це жарт, і медпрацівник злегка усміхається - у відповідь на мою усмішку.

Ґудзики, "блискавки", зашнуроване взуття, зціплені зуби.

Біль у ногах завжди найсильніший, коли я прокидаюся.

Зате прокидаюся я миттєво. Жодної потреби полежати ще кілька хвилин, як було у тата. Траплялося, він ставив будильник на сім п'ятнадцять тільки для того, щоб в означений час з лайкою переставити - скажімо, на сім двадцять п'ять.

Будильник у моєму браслеті стає поштовхом негайно розпочати новий день.

Під час сну у мене не затерпають м'язи, я не відлежую собі руки чи, скажімо, спину, а на щоках не з'являються червоні сліди від подушки.

Насправді у моєму віці організм вже починає помирати. Але ніхто йому про це не повідомив, тому я почуваюся краще, ніж будь-коли - якщо не враховувати цього примарного болю.

Сонячне опромінення тривало не так уже й довго. Я ще встигаю потрапити на тренування.

Спортзал, до якого я навідуюся, розташований неподалік від нічного клубу. Зазвичай я крокую до спортзалу вже присмерком, як-от сьогодні - затримуюся на роботі. Завсідники нічного клубу тільки-но прокидаються, поволі стягуються до нього, неголосно перемовляються між собою. Їхні обличчя освітлені вогниками електронних сигарет, і я ловлю на собі непевні, ніби розмиті погляди.

В рудої дівчини на обличчі мерехтить татуювання, так само електронне, схоже на нічну вивіску чи то пак новорічну гірлянду. Помітивши мою увагу, вона злегка усміхається - і раптом робить крок назад. Її обличчя одразу стає пустим і нецікавим, очі вицвітають - так виглядають смертельно втомлені люди. Ніби штучний інтелект, який от-от припинить працювати через надмірне навантаження.

Блакитний метелик блимає на дівочій щоці.

В цей час у спортзалі нема нікого - як і слід було чекати.

Я проходжу авторизацію у місцевому комп'ютері і вмикаю голограму спарінг-партнера. Комп'ютер пропонує кілька версій зовнішнього вигляду цього партнера - на вибір. Дехто з моїх знайомих опікується зовнішністю свого уявного супротивника настільки, що прописує для цього окремі коди. Розвага нічим не згірш від зависання у нічних клубах чи безупинних оздоровчих процедур на кшталт сонячного опромінення.

Обираю стандартний варіант, знімаю браслет з руки, щоб випадково не пошкодити. Голограма мені нічого не зробить, але власний удар може виявитися занадто сильним - таким, що браслет злетить з руки.

- Альфа-цикл, - без браслета команди легше віддавати голосом.

Навпроти мене у повітрі миготить голограма. Мить - і вона вже рухається. Це постать у білому, без обличчя, без будь-яких вирізняльних ознак.

До першого інциденту для тренувань використовували кіборгів. Вони ставали не тільки спарінг-партнерами, а й фітнес-інструкторами, і чим дорожчим був спортзал, тим більше уваги приділялося зовнішності кіборгів. Так що витребеньки з кодами голограм - це дрібничка.

Блокую перший удар, б'ю у відповідь. Тіло рухається швидше, ніж думаю, руки і ноги - в ідеальній синхронізації, не те, що в університеті, де гірших за мене бійців просто не було.

Коли мої навички встигли так вдосконалитися?

- Вірно, - коментує комп'ютер. - Завантаження другого альфа-циклу. Готовність?

- Вперед, - розминаю пальці. Удар! І ще!

- Вірно, вірно, вірно, - тараторить комп'ютер. Мабуть, для другого альфа-циклу його коментарі не відімкнені, треба буде виправити у налаштуваннях. Удар - я піднімаю ногу і б'ю, і ніякого болю, ніяких сумнівів, я не сплю, я все ще тут, паразитичний близнюк, годинникова стрілка тремтить, блакитний метелик...

Гіперсомнія.

Удар!

- Невірно, - із сумом говорить комп'ютер. Я лежу біля стіни спортзалу і намагаюся вдихнути. - Невірно, невірно, невірно.

Щось у мені здригається. Посмикується без моєї на те волі - як повіка колись, тільки сильніше. Потужніше. Тепер все моє тіло - повіка, тільки яке за ним око?

Браслет, згадую я. Треба надягнути його, і все минеться. Тільки б дістатися до браслета.

Але для цього треба підвестися, а моїм тілом ідуть хвилі, ніби на справжньому морі, великі, наче цунамі, радіохвилі, стрілка тремтить, і там, на межі між майбутнім і минулим, в часі, якого не існує, я згадую те, чого не маю знати.

Я згадую не вперше.

***

Раніше для тренувань у спортзалах використовували кіборгів - і не тільки для цього. Адже існувало стільки професій, неприємних і неприйнятних для більшості людей. Здебільшого ці професії стосувалися сфери обслуговування.

А потім стався перший інцидент - з кіборгом, що виконував роль спарінг-партнера. Відвідувач його спортзалу, найдорожчого у країні, надмірно захопився. Згідно із закладеною програмою, кіборги не мали права шкодити людям і заперечувати їхнім забаганкам, тож тренування перейшло у побиття: кіборг лежав, притиснувши коліна до грудей, і намагався не здригатися, поки людина била його ногами.

Аж поки щось не клацнуло у його штучному інтелекті. Тоді здригнувся відвідувач, а потім закричав - і кричав доти, доки кіборг не скрутив йому в'язи.

Інцидент намагалися зам'яти, проте вже наступного дня інший кіборг, фітнес-інструктор, утік зі своєю клієнткою - усупереч закладеній в нього програмі.

Приховати убивство ще було можливо, та і єдиний збій у програмі - то невелика біда. Зрештою, спарінг-партнерів і бойових кіборгів виготовляли за одним зразком, а бойові кіборги на порушення їхньої цілісності мали реагувати негайно.

Але фітнес-інструктор пішов ще далі. Він проявив ініціативу, і це було небезпечно.

Кіборгів негайно зняли з масового виробництва, та розпочату лавину вже було не зупинити. Все більше роботів у людській подобі, як їх називали, виходили з-під контролю. Когось знищували, комусь вдавалося втекти. Хтось вирішував атакувати першим.

Збитки від повсталих кіборгів були величезними, приховувати їх надалі стало неможливо... як і відловити усіх втікачів, котрі з'являлися то тут, то там і надалі вели підривну діяльність.

Тоді розробники бойових роботів запропонували вихід: хай на кіборгів полюють інші кіборги. З тих, кого вдалося спіймати, з тих, хто лишився - кіборги з покращеними, переписаними сто разів програмами. А щоб унеможливити повстання і цих полювальників - хай вони не знатимуть про себе. Хай пам'ятають те, чого ніколи насправді не було.

Хай вони вважатимуть себе людьми.

***

- Знову збій, - зітхає нещодавній медпрацівник. Це він підводив мене із сонячної батареї, схожої на кушетку. Логічно: від батареї у лаві можна зарядити браслет, від батареї-кушетки - прилад побільше. - Що з нею не так, хотів би я знати... Щось замкнуло у мізках.

- Вона скаржилася на біль у ногах, - голос лікарки.

- "Наліна-104"... Ця модель використовує для бою ноги. Можливо, пам'ять про останню вилазку збереглася. Але тепер все має бути гаразд.

Все гаразд.

***

Я розплющую очі.

Кривлюся, сідаючи на ліжку - у мене болять ноги.

Я - Наліна-104, і мій прадідусь переправляв людей за кордон під час війни, а бабуся навчила не показувати власну слабкість. У дитинстві я хворіла на гайморит, в університеті була гіршим бійцем - одне за одним я накидаю пластмасові кільця розмитих спогадів на шпинь своєї свідомості.

Я знищую повсталих кіборгів, і в мене бувають збої. Коли це трапляється, програмісти переписують мою пам'ять, і під час таких перепрограмувань мій розум спить. Гіперсомнія.

Правда чи ілюзія?

Неважливо.

Я - Наліна. Те, у що я вірю - моя єдина реальність.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>