Двері не туди (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Двері не туди (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Середа, 23 вересня 2009 г.
Мітки:
Проглядів: 3292
Підписатися на комментарі по RSS

Григорій Ніканоров був цілком успішною людиною. Роботу мав не важку і, як для цього невеличкого провінційного міста, грошовиту. На мальовничій окраїні, біля річки та лісу стояв його будиночок, де чекала м'якотіла дружина і чимале господарство. Крім дружини для розради рясного Гришиного тіла слугували ще дві постійних коханки і тьма випадкових. Бо ж здоров'я вистачало на всіх і грошей теж, а чоловіків міцних у місті було мало, то і тулилися жінки до Ніканорова, до його міцного тіла і впевненого характеру.

З усякого погляду був зразковий чоловік Гриша Ніканоров і легко котилося його життя, поки раптом не забуксувало. І по самій жалюгідний причині, але ж важливий не масштаб причини, а розмір наслідків. Наслідки ж були дуже і дуже сумні: втратив Гриша спокій. То був, як ото ставок у ярку: нічого і не шубовсне. Посміхався, спав спокійно, дурного в голову не брав, а холодного в руки, коли раз і схвилювався. Але все по черзі.

Сидів якось Ніканоров за своїм столом на роботі і дивився у вікно. На вулиці була весна, але якась непевна. То сонце пригріє, тепло, то, раптом, хмарами небо затягне та почне сніг валити. Огризалася зима, не хотіла здаватися, хоч вже половина березня на дворі була. Григорій такій упертості посміхався і дивився, як кружляли у вікні сніжинки. Дістав з ящика годинник. До кінця робочого дня залишалося ще довгенько, а роботи вже не було. Треба гаяти час. Воно б газетку почитати, але не можна, бо ще побачать. Він же мав репутацію робітника старанного, газета у робочий час могла все зіпсувати.

Гриша потягнувся і подивився на звіт, що лежав перед ним. Майже завершений, кілька цифр ще поставити і все. Навмисно ті цифри на ставив, приберігав на той випадок, якщо керівництво зайде. Тоді відразу Гриша почав би рахувати та записувати, керівництво б побачило, що працює, не байдикує, ще більше зміцнившись, що хороший співробітник Ніканоров.

Гриша знову подивився у вікно. І тут побачив дівулю. Та ще й яку! Сам цукор дівуля: довгонога, фігурна, з високою груддю. Стояла біля стінки і палила тонку цигарку. Потім пішла уздовж обдертої стіни якихось двоповерхових нетрів, побудованих ще невідомо коли й збережених дивом. Мабуть хотіла дівуля сховатися від вітру, який он піднімав з сірого асфальту сніжинки. Наприкінці стіни були почорнілі двері, з матірним написом крейдою чи білою фарбою. Дівиця підійшла, подивилася на них, потім ледь відчинила двері і увійшла. Куди це вона? Гриша згадав, що за кілька місяців проведених у цьому кабінеті багато разів бачив, що в ці двері заходили різні люди. Дужі різні, від бомжів до крутих. Що ж там знаходиться, що туди йдуть? Невідомо. Запитати б у колег, які тут давно, але колеги Ніканорова не любили. Заздрили його щастю. Вони то самі нещасні були, невдахи. Дружини кричали їм про безгрішшя, зраджували, діти не слухалися, керівництво лаяло, даїшники штрафували. Навіть пити нормально не вміли, після пари чарок розм'якали й починали скаржитися на життя. Слабаки. Ніканоров свою дружину тримав у строгості, коханок теж, діти його на «Ви» називали, керівництво поважало за серйозність, з даїшниками вмів домовлятися. Скрізь у Гриші був успіх, з усім він міг впоратися, ховаючи хитру посмішку у рудій бороді.

От тепер зацікавився. Занадто вже гарна була дівуля, що зайшла за ті двері. Не схожа на тих, що за довідками ходять. І чому довідки? Звідки він взяв? Сам вигадав. Нісенітниця. Може там забуті богом халупи, таке трапляється. А може, просто самовільний туалет. Центр міста, народу ходить багато, а туалетів майже немає. Припре людину, от і шукають куди би чкурнути до вітру. Якщо так, то незабаром дівиця мусила вийти. Незатишно їй, такій чистенькій та доглянутій серед обіцяних стін. Кулею звідти вилетить. Але її все не було. Мабуть і не туалет.

Отут ще згадалося Гриші, що ніколи не бачив він, як виходили люди. Входили у двері багато хто, а виходити не виходили. Задумався, але скільки в пам'яті не рився, щоб виходили не згадав. Дивно. Заходити, заходять, а виходити - ні. Так не буває, нісенітниця. Мабуть, є інший вихід. Тоді чому їм і не заходять?

Гриша закінчив звіт, прийнявся за інший, мінут десять попрацював і знову став дивитися на таємничий будинок. Уздовж стіни йшла інша дівуля, анітрохи не гірша за попередню. Дівчина здавалася ще гарнішою на фоні стіни, облупленої, з острівцями старої штукатурки, списаної лайками. Дівчина неквапливо йшла уздовж стіни, дивилася убік, на установу Ніканорова, що сховалася за рядом стрижених кущів. Ось дівуля зупинилася біля дверей, тих самих, з написаним матюком. Озирнулася навколо, узялася за ручку, відкрила двері, зробила крок і зникла за дверима.

Раніше гарненькі дівчата туди не йшли, а тепер уже друга. Що там за мед, на який такі бджілки злітаються? Захвилювався Гриша. Раніше впевнений був, що потрібне знає, а інше йому й задарма не потрібне. І ця руїна йому, як зайцю стоп-сигнал, але ж от стало цікаво куди дівки пішли. І раніше люди. Ідуть, а не виходять. Як таке може бути?

Гриша цю думку від себе жене, а вона все муляє і муляє в голові. Вже вирішив після роботи зайти за двері. Та потім здогадався, що можуть же побачити його колеги. Як пішов у руїни. Сміятися почнуть, мовляв, що за дивина. Сміху Гриша не боявся, але ж могли керівництву донести. А воно запитає, навіщо це у руїни ходив, можуть повагу втратити, у серйозності його зневіритися. Ні, не піде. Навіщо йому ця руїна?

Гриша досидів до кінця робочого дня, почекав ще п'ять хвилин, щоб не першим з роботи йти, одягся, приборкав густий чуб і пішов додому. Відвідав магазинчик, випив горілочки, закусив пивом, стало добре, про дівиць, що заходять, забув, дочекався автобусу і додому. Там повечеряв смачно, по господарству трохи попрацював, перевірив у дітей щоденники, кого цукеркою заохотив, кого запотиличником, подивився гумористичну програму по телевізору і ліг спати. Дружина двері закрили, поруч лягла і солодко зітхнула, натякаючи, що хоче чоловічої ласки.

Багато ви такої смиренності бачили? Отож! Вміти потрібно жити й щастя будувати, не ширяти у хмарах, не патякати по-порожньому, а справи робити. Може він інститут і за сало ледве закінчив, розумом не виблискував, зірок з неба не хватав, а ось життя собі влаштував краще, аніж у багатьох розумників. Навіть не в грошах справа, от шеф Гришин - багата людина, а під каблуком у дружини. Некрасива баба, випити любить, матюкнутися, страховисько, а так чоловіка в руках тримає, що той навіть боїться коханку завести, хоча будь-яка дівка з бухгалтерії під нього ляже. При грошах мужик, при владі, а не може з бабою впоратися. Дурень.

Дружина ще раз зітхнула. Он як її вимуштрував, боїться приставати, тільки знак подає, що не сплю, готова, милий. Від усвідомлення свого щастя Гриша почухав бороду, загурчав і поліз на жінку. Увійшов у неї і в солодкому маренні зворотно-поступальних рухів подумав, що все-таки не можна до щастя звикнути, скільки років вже щасливий, а все радіє і кров он як розбурхується.

Гриша задовольнив своє барочне тіло, зліз з жінки і заснув, наче немовля після цицьки. А вночі наснилася та руїна. У яку йшла вже ціла юрба голих дівиць, що так і крутили стегнами, виблискували сідницями і таке інше. А він стояв поруч, дивився і ковтав слину, яка забивала геть увесь рот. Гриші чомусь стало дуже прикро. Стільки дівок і так ось безглуздо проходять повз. Він сунувся, було, слідом, але двері виявилися зачиненими. Отут вже зовсім розгнівався, став двері ламати плечем, але тільки поранився.

Вранці Гриша прокинувся в огидному настрої, чого не бувало вже багато років. Вилаяв дружину, синові дав ляпасу, вдарив собаку ногою, побив тарілку і заволав. Настя злякалася, ще таким не бачила чоловіка, почала плакати. Боялася, що це її якась провина, але не розуміла яка саме. Гриша нічого не пояснив, поснідав, узяв бутерброд і пішов на роботу.

Поки йшов уздовж стіни, скільки міг розглядав. Будинок, як будинок, тільки запущений, видно, що давно його не ремонтували, штукатурка обсипалася, оголивши ще дореволюційну кладку. У деяких місцях, де дах протікав, цеглини посипалися дрібною червоною лускою. Оце і весь будинок, нічого особливого. Тільки навіщо туди люди йдуть?

Не любив Ніканоров дурних питань, хто себе з пантелику збиває ними, той щасливим ніколи не буде. Бо ж щастя будується з відповідей, а питаннями воно руйнується. Знову наказав собі Гриша про руїну забути й зайнятися справами. Сів у кабінеті за стіл, дістав папери і години півтори старанно працював, від чого заспокоївся. Але далі робота скінчилася, пробував у стіл дивитися, але довго не зміг, таки підняв очі до вікна. І треба ж такому трапитися, що якраз уздовж стіни людина йшла. Дідок років сімдесяти, в акуратному пальто, фетровому капелюсі, зі смужкою сивини навколо. Не поспішаючи йшов, читав написи на стіні, качав головою. Цей то навіщо туди йде?

Замислився Гриша, коли кроки. Ніканоров за олівець і поглибився у розрахунки. Керівник зайшов, порадів працьовитості Гриші, поговорив щось за життя. Пішов. Ніканоров посміхався задоволений. Знав, що незабаром звільнитися посада начальника відділу цієї установу. Його туди готують. От і приходять, розмовляють майже як приятелі, хочуть остаточно переконатися в його надійності. Чого-чого, а цього добра в нього вистачає.

Гриша задоволено посміхається, як кіт на сонечку. Бо ж начальник відділу одержує в півтора разу більше. Щоб розтягти задоволення, Гриша починає на аркуші перемножувати свій нинішній оклад на 1,5. Виходить дуже приємна цифра, він навіть спітнів від передчуття. Так захопився майбутніми грошами, що мимоволі подивився у вікно. І знову побачив людину, що йшла уздовж стіни. Скільки ж їх буде?

Все щастя його, наче вітром здуло, знову одні запитання. Гриша намагався пручатися, нагадував собі майбутній оклад. Навіщо йому з такими грошима чимсь ще цікавитися? Але не допомагало. Куди ж знову людина чапає? Міцний чоловік років під п'ятдесят, по вигляду - типовий робітник. Одягнений у фуфайку, на голові потерта хутряна шапка, йде неспішно, читає напису на стіні, здається, посміхається. Двері відкрив з першого разу, сміло ступнув у темряву і там зник. Двері знехотя закрилися. Гриші знову схотілося сходити й подивитися, що там за дверима. Одним махом вирвати виразку цікавості та заспокоїтися. Бо ж заморився.

Але не можна. Раптом начальство помітить, як він буде крастися до руїн. Нічого страшного, але закрадеться сумнів. А цей черв'як, що завжди знайде собі їжу доказів. Сидіти й не рипатися, наказав собі Гриша, протримався кілька хвилин, а потім таки подивився у вікно. Ще двоє зайшли у двері: жінка років тридцяти і школяр. Не виходив ніхто. Чортові двері!

Подумав, що досить. Дурість все це. Він щасливий і мусить бути спокійним, а питання для дурнів, що мечуться, не знають чого хочуть, а тільки голову морочать собі. Він хитрий, він не повинен піддаватися нісенітницям, мусить викинути їх з голови та забути. От сьогодні він піде до Лени. Вона жінка гаряча, поборсаються у ліжку, вина вип'ють, додому поїде спокійним і задоволеним. У Гриші було правило, у скільки б гулянка не закінчилася, але спати додому він завжди повертався. Хоч на годину, але додому. Завжди так робив.

Ледве до кінця робочого дня досидів, увечері зайшов у магазин, випив горілки, запив пивом, начебто всі й прояснилося. Заліз в автобус і поїхав до Ленки. У неї чоловік вахтовик був, три місяці в Сибіру гріш заробляє, потім відпочиває місяць і знову на заробітки. У чеканні бабі нудно, от вона з Гришей і зв'язалася. Зовсім не через гроші, вона не бідувала, а саме із упевненості Гришиной. Хочеться бабі, як за кам'яною стіною бути. Відчути, що поруч справжній чоловік, сильний, упевнений, вмілий. З таким і в спальні добре і так. Не страшно ввечері йти, не страшно, якщо телевізор зламався, нічого не страшно. За це і любили Ніканорова баби. Чуяли його силу й міцність, прощали навіть, що небагатий й того ж золота подарувати не може. Від нього срібло приймали наче золото.

Замислився Гриша над своїм статками, ледве не пропустив потрібну зупинку. Коли підходив до будинку коханки, оглянув її балкон. Кватирка була відкрита. Це був знак, що можна приходити. А то всяке буває, то свекруха прийде, то сусіди. Щоб не попалитися придумали знак. Як у шпигунів. Зайшов у під'їзд, нажав кнопку ліфта. В одній із квартир бушував скандал, голосила жінка, в'яло лаявся чоловік. Потім раптом закричав та так, що Ніканоров навіть здригнувся.

- Пиздець тобі!

Жінка захлинулася матами, але тут відкрилися двері і дослухати наслідку лементу не вдалися. Ліфт поїхав нагору. На одній із дверей Ніканоров прочитав те саме, що тільки-но почув. Якось стало йому неприємно. Наче вказувала йому доля на сумне майбутнє. Відвернувся від дверей ліфту і вперся очами в напис чимось червоним на брудній стінці: «Не лізь!». Чомусь стало нема чим дихати й дуже страшно. Гриша чув, як загупало його серце, як почав рясніти піт на чолі. Сунув руку в кишеню, де завжди носив із собою ніж-викидуху. Для самооборони і щоб на жінок враження призводити. Коли бачили жінки його з ножем, то ледь з трусів не виплигували.

Натиснув Гриша на кнопку, лез виплигнуло, заблищало потроху у мутному світлі ліфтової лампи, та він чомусь зрозумів, що порятунку немає. Не те щоб він раніше дуже сміливий був, але якщо припікало, то бився і не боявся. А зараз навіть рука з ножем опустилася і висіла, як відламана гілка. Відчув слабість і почав сповзати стінкою на підлогу. Впав, обперся спиною у двері, а вони як раз роз’їхалися, то випав з ліфту на дев’ятий поверх.

Прийшов до тями вже у квартирі коханки, на його улюбленому дивані. Лена охкала поруч, прикладала компреси, заїкалася про «Швидку», але викликати не вирішувалася. Це ж всьому будинку стане відомо, що тут відбувалося. І те вже добре, що почула вона, як ліфт під'їхав, а кроків не почула. Вийшла подивитися що і як, побачила розпростертого Гришу з ножем у руці. Подумала, що вбили, хотіла кричати та міліцію викликати, але помітила, що дихає він. Широка Гришина грудь розмірно швидко піднімалася й опускалася. Дихає, прискорено дихає, значить живий. Потягла його в квартиру  і почала приводити до тями. У Лени мати медсестра була, дечому навчила.

- Гришенько, що з тобою?

- Нічого, дай у ванну пройду, умитися потрібно.

Холодна вода освіжила, але спокою не повернула. Тих написів у ліфті й лементу на першому поверсі не боявся, нісенітниця. Просто замислюватися став, зацікавився чим не треба, від того й усі біди. Треба простішим бути.

- Ну як ти? – спитала Лена.

- Нічого, нормально.

Додому прийшов злий і хотів лаяти дружину, але вона сказала, що принесли лист. Ніяких листів не чекав, здивувався, розірвав конверт. Усередині виявився складений учетверо картатий зошитовий листок з написом сірим олівцем: «НЕ ЛІЗЬ!». Нижче була намальована труна, підписана його прізвищем. Ніканоров впав на ближній стілець.

- Хто приніс?

Дружина побачила, як він змінився в обличчі й мовчала. Так злякалася, що не могла і слова сказати. Гриша пішов у спальню й приліг. Подивився на той лист. І діти могли його зробити. Тільки чому б це діти погрожували йому, застерігали кудись не лізти? Не кудись, а в руїни, це Гриша вже знав напевно. Згадав ліфт. Той надпис. Вже дві випадковості за один вечір. Щось забагато. Важко зітхнув. І навіщо він глянув у вікно, навіщо побачив, як входять у ті двері? Не підніми голови і все йшло, як йшло, без оцих тортур. Так ні ж. Хоча не глянув би тоді, глянув би пізніше, бо ж нудна робота.

Прийшла дружина, уже відійшла й могла говорити, але мовчала.

- Ну, розповідай. – сказав Гриша.

- Не знаю. – шепоче вона і плаче.

- Що не знаю?

- Не знаю, хто приніс. Була я на городі, під оранку готовила, коли раптом схотілося мені води попити, холодної, з колодязя. Взяла відро і пішла до колодязя. Виходжу, а під хвірткою лист лежить. Тобі.

- Звідки знала, що мені? Дивилася?

- Та боронь боже, Гришенько! Хіба я б могла! Просто ж мені ніхто не пише, сам же знаєш, що сирота я, одна у світі. Ось відразу і подумала, що це тобі лист.

Вона киває головою, плаче, кулачки біля грудей зібрала.

- Зараз ляжу поспати, об одинадцятій годині розбудиш. – каже Гриша.

- Розбуджу. Їсти готовити?

- Чайку підігрій та яєчню зроби і вистачить. Тепер іди. Ну, чого стала? – зло питає Гриша, коли бачить, що жінка плаче, а не йде, дивиться на нього сумно.

- Страшно мені за тебе, Гришенько. Недобре відчую. Може не підеш сьогодні, поспи краще.

- Не твоя справа!

-Може ...

- Цить! Як сказав я так і буде!

Роздягнувся і ліг спати. Злий був і повний рішучості. Як стемніє, візьме рушницю дідівську, ніж, ліхтар і сходить туди, в руїни, довідається що і як, відповість на всі питання. Потягнувся Гриша, аж суглоби захрустіли, крекнув від надміру сил і впав на ліжко. Воно дубове було, могло витримувати рясне його тіло. Навернув зверху перин і збирався поспати на славу. Очі закрив, позіхнув, ось зараз повинна була тепла хвиля накотити і кинути у сон. Тільки ніяких хвиль. Лежить, ворочається, а сну - зась. Здивувався. Раніше, ледве тільки голову до подушки, як вже спить та посапує.

Заскрипів Гриша зубами. Зайвий раз переконався, що потрібно в руїни йти та розібратися, що і як, інакше не попустить його. Полити бензином і спалити до дідька. Підвівся Гриша, побіг у сарай, там ножицями по металу вирізав з алюмінію великий хрест і сховав під одяг. Усяке може бути в руїнах і до бандитів потрібно бути готовим і до нечистої сили.

- Гришенько, чого не спиш? – запитала Настя, яка місця собі не знаходила, бо бачила, як хвилюється чоловік.

- Треба так. Їжа готова?

- Готова. Я ще й млинчики затіяла із сирком, зараз от будуть.

Це його улюблені млинці були, посміхнувся, поцілував дружину.

- Постав сметанки, а я зараз прийду.

У сараї Гриша налив каністру, дістав зі схованки рушницю, клацнув затвором, начебто нормально. Ховав рушницю в сухому місці, змазував, так що довго ще пролежить. У кишеню поклав п'ять патронів і завмер. Бо здалося, наче в сараї ще хтось є. Страшно стало, як ото у ліфті. Серце застукало, душа в п'ятках. Озирнувся - темно в кутах сараю. Бог його знає, може і є хтось. Але точно не людина. Вийшов Гриша, від гріха подалі, двері в будинок щільно закрив і вже в коридорі ще один хрест алюмінієвий вирізав. На вході прикріпив і пішов млинці їсти. Смакота завжди Гриші настрій піднімала. Поїв млинців зі сметанкою, сто грам випив, потім чаю і добре йому стало. У зубах сірником понишпорив, одягся в темне і пішов на поріг.

- Може залишишся, а? – перелякано запитала Настя.

- Не твоя справа. Якщо хтось запитувати буде, скажи, що на риболовлю поїхав. – наказав Гриша.

- Скажу. – закивала вона головою.

Перехрестила його, попросила в бога ангела-хоронителя й пустила сльозу, бо тоскно їй зробилося. Ніканоров на жіночі сльози посміхнувся і почав пісеньку наспівувати, що з ним траплялося не часто. Вийшов з двору і пішов вуличками. З півгодини до роботи підійшов, не з вулиці, а з двору. Подивився як світиться  віконце у офісі. Там охоронець сидить, скоріше за все спить. Тому якщо пожежа почнеться, то не відразу тривогу підніме.

Тупцював Гриша на місці. Не було в нього особливого бажання йти в руїни. Уже і хрест пощупав і рушницю погладив, а все не міг зібратися з духом. Ніч темна, небо зоряне, місяця самий краєчок видно, чутно як тролейбус проїхав. У туалет Гриші схотілося. Цього ще не вистачало. Зібрався із силами й приречено пішов до руїн. Заплутався в дроті, ледве не впав, вилаявся. Ще був шанс піти й забути про ці чортові руїни. Тільки розумів Гриша, що не забуде, а буде мучитися далі. Він же мучитися не звик, розм'якнув у щасті. То вперед треба, відповісти на всі питання та забути, як страшний сон. Он і двері з великим матірним написом крейдою. Узявся Гриша за ручку, чомусь слизьку, аж ледь не знудило. Але не кинув, потягнув на себе. Двері важко й безшумно відчинилися. По нормальному повинні б були скрипіти, старі ж. Але безшумно.

Гриша стояв і дивився у темряву за дверима. Штрикнув у неї рушницею. Потім потряс у руці каністрою. Видихнув. Постояв. Ще раз видихнув і просто ступнув вперед. Двері за ним зачинилися і з тих пор ніхто більше не бачив.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>