Два життя

Два життя

Середа, 6 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2159
Підписатися на комментарі по RSS

- Святославе Івановичу, можна вас на хвилину?

Любка, гарненька нова секретарка, почервоніла. Святослав помітив, що колір її обличчя змінювався кожного разу, коли дівчина дивилася на свого керівника. Бідолашна. Не вона перша, не вона остання.

- Так, звісно, - посмішка, бо не варто засмучувати дівчину. – Ви щось хотіли?

- Є декілька питань…

Люба завжди знаходила якісь нові приводи з ним заговорити, затримати його. Святослав не опирався. Він звик до жіночої уваги. Багато хто «кидав оком» на високого блакитноокого брюнета. Святослав завжди був ввічливий та стриманий. Жінки швидко втрачали голову. Йому було шкода тих дівчат, але що вдієш?

Свят декілька хвилин пояснював секретарці, як потрібно розмістити документи, потім забрав дипломат з паперами та покинув офіс. День продовжувався за звичним сценарієм: декілька важливих дзвінків, вечеря з друзями у ресторані, пізнє повернення додому.

Святослав підійнявся сходами на сьомий поверх, дістав ключі та відкрив масивні дерев’яні двері. Він втомлено кинув дипломат на тумбочку, повісив куртку на гачок та ввімкнув світло у вітальні. Тиша. Самотність. Така бажана. Якби ж то.

Чоловік сів на диван, витягнув вперед ноги та поклав голову на спинку.

- Нарешті припхався!

Святослав не ворухнувся – тільки глянув вбік, на величезного сірого кота, який блищав зеленими очиськами.

- І тобі не хворіти, Коцію, - відгукнувся він. – Чого лаєшся? Не з тієї лапи встав?

- З тієї, що треба, - кіт стрибнув чоловікові на коліна та випустив пазурі. Святослав скинув тварину на підлогу та випрямив спину.

- Зголоднів?

Коцій нічого не відповів – тільки підійняв хвоста та попрямував на кухню. Святослав пішов слідом. До лайливої та нахабної натури помічника він звик. Більше того, без Коція він би не зміг досягти такого рівня сили, як мав зараз. Кіт, хоч і псував господарю багато нервів, єдиний міг дати при необхідності слушну пораду.

Поки Коцій ласував рибою, Святослав думав над планом на ніч. Справи не могли чекати. По-перше, потрібно було з’їздити за місто, у невеликий лісок. Кажуть, там заблукало вже десятка два людей. Хоч і блукати там ніде. Мабуть, молодий лісовик чимось невдоволений. Характер в нього був гірший за Коція. Але це вже на вихідних. По-друге, треба провести ритуал очищення деяких предметів, що принесли йому клієнти. По-третє, домовик вже тиждень скаржиться, що істоти з верхньої квартири паскудять та не дають наводити лад в оселі. Значить, по-перше – предмети. По-друге – істоти.

- Чого замислився? – Коцій задоволено намивав вуса.

- З чого розпочати, - позіхнув Святослав. – Справ багато, часу – мало.

- А я думав, знову про свою кралю, - кіт примружив очі. – Що, дзвонила?

Святослав кивнув.

- І дня не пропустить, - продовжував Коцій. – Мабуть, ти запав їй у душу.

- Не знаю, - чаклун потиснув плечима. – Запав, не запав – яка різниця?

- Яка різниця, кажеш? – кіт дивився господарю у вічі. – Та ти ж тільки про свою Олену і думаєш. Олена те, Олена се. От тільки пам’ятай, друже, що не кожна жінка прийме, що її чоловік спілкується з потойбічним світом. І запрошувати її сюди – значить, наражати на небезпеку і себе, і нас усіх.

Святослав знову позіхнув. Коцій мав рацію. Олена… Олена стала для нього всім – водою і полум’ям, повітрям і землею. Вони зустрічалися, гуляли – і здавалося, що не має більше нічого й нікого. Ані домовиків, ані лісовиків, ані ломот та інших хворобних духів. Ні-ко-го. Олена казала, що кохає його. Святослав відповідав їй тим самим. Але так і не наважився сказати правди. Хто повірить, що він – чаклун? А якщо повірить, то не втече, як він скаженого собаки? Святослав боявся. Але правий був Коцій – рано чи пізно доведеться відкритися. І що тоді? Як можливо це зробити? Олена і досі ображається, що Святослав не запрошує до себе в гості. Думає, що він ставиться до неї несерйозно.

- Хазяїне! – нагадав Коцій про свою присутність. – Досить марити наяву. Нам діло треба робити.

Коцій дивився, як Святослав задумливо бере інгредієнти з шафки та розводить їх у воді, потім ставить каструльку на вогонь. Навіть кіт знав, чим зайнята голова Святослава. Тією Оленою. Коцій бачив її лише одного разу з вікна. Гарна така дівчина. Але не пара Святославу. Він – інший. Десь точно є та, хто зможе прийняти його сутність. Але не Олена.

- Коцію, допоможи мені! – пролунав голос Святослава.

Кіт стрибнув на стілець. Його завдання – поділитися з господарем силою та впевнитися, що Святослав не наламає дров. А він може. Особливо, коли його думки поглинуті коханням. Взагалі, чаклуни і кохання не мають нічого спільного.

 

Святослав працював всю ніч. Вранці він ледве примусив себе повернутися до офісу та прийнятися за повсякденні справи. Олена не йшла з голови. Він подзвонив дівчині на обідній перерві. Вона здавалася щасливою та обіцяла, що вже в неділю вони будуть разом. Святослав чекав цього. Але до неділі залишалося три дні. Ще три дні без Олени, сповнені примарами, неземними істотами та ритуалами.

- Щось не так, господарю? – дух-охоронець робочого місця визирнув з-під шафи. – Ви здаєтеся втомленим.

Святослав махнув рукою. Так, він втомився. Але більше вбивало інше. Невідомість. Він збирався одружитися з Оленою. Коцій правий – пора подумати про нащадка. Але ще більше хотілося жити з Нею. Щоб не тільки буркотливий кіт зустрічав його вдома.

От тільки чи зможе вона… А чому ні? Що він, вовкулака який? Звичайний чаклун. У сучасних вовкулак – і в тих родини, діти горлають по дому зграями. Святослав товаришував з Ігорем – так той спокійнісінько одружився, живе собі за містом, у гості запрошує. І дружина в нього гарна, лагідна. На дивину чоловіка дивиться крізь пальці. Головне – що кохає його. А де Ігоря носить декілька ночей у місяць – не питає. Знає, що повернеться.

«Пора!» - вирішив для себе Святослав.

 

Тим часом Коцій сидів на вікні та дивився на вулицю. Хто сказав, що коти не бувають філософами? Коти-чаклуни ой як бувають. Ось і він намагався знайти відповіді на одвічні питання – чи є коти на інших планетах? І що трапляється з котами в потойбічному житті? З людьми – то зрозуміло. Недаремно Святослав спілкується з примарами час від часу. А коти? Яке існування чекає на Коція? І чи візьмуть до уваги, що він був помічником чаклуна? Працював задля інтересів потойбічного світу, так сказати.

«Олена», - раптом помітив Коцій тоненьку дівочу постать, що прямувала до будинку. Він підбіг до дверей. Що могло знадобитися дівчині, коли Святослава не має вдома?

Тим часом Олена підійнялася сходами та натиснула на дзвінок.

«Відчинити чи ні? - думав Коцій. – Може, хай почекає Святослава тут? Поспілкуємося з дівчиною. Виявлю, які в неї наміри. Може, навіть натякну на справжню сутність її хлопця».

Двері відчинилися. Олена виглядала здивованою. Вона ввійшла в порожній коридор. Тільки сірий кіт сидів перед нею на підлозі. Більш нікого. Хто ж тоді відчинив двері?

- Привіт, - зазирнула дівчина у вітальню. – Є хто вдома?

Ніхто не відгукнувся. Мабуть, Святослав погано закрив двері, коли йшов на роботу. Ось вони і відчинилися.

Олена вирішила почекати Свята – він мав давно вже повернутися з роботи, і щось затримувався. Сюрприз не вдався. Хоча… Може, приготувати йому вечерю?

Дівчина посміхнулася та поспішила на кухню. Кіт попрямував за нею. Олена нагнулася, щоб погладити тваринку, але той зашипів та відстрибнув. Дівчина злякалася і вирішила залишити кота у спокої.

Вона взяла невеличкий казанець. Досить гарний, чистий – аж блищить. Поставила його на вогнище, відкрила холодильник та дістала банку тушонки. Картопля знайшлася у відрі під стільцем. Олена хутко почистила її, нарізала та кинула в казан. Поки картопля закипала, дівчина відкрила шафку. Вона побачила ряд склянок – мабуть, зі спеціями. Наклейок не було. Дівчина понюхала декілька склянок, обрала ту, що пахла кіндзою, додала в казан тушонку та жменю перемеленої трави.

Казан зблиснув синім полум’ям. Олена зойкнула та відскочила, а над казаном з’явився сіро-сизий дух.

- Чого кликав, неробо? – суворо спитав він. – Ой, а ти хто така?

- Дівчина Святослава, - пояснив… кіт?

Олена вирішила, що втратила глузд. Коти не розмовляють. І духи не вилітають з казанів. Що трапилося?

- А! – дух поправив окуляри. – Вітаю, невісточко. Як справи?

Дівчина заволала та кинулася геть з квартири.

- Двері зачини! – гукнув навздогін кіт.

Які там двері! Біля під’їзду Олена мало не збила з ніг самого чаклуна, який повертався після розмови з лісовиком.

- Олено? - втримав він перелякану дівчину. – Ти що тут робиш? Що трапилося?

- Це ти мені скажи! – вирвалася дівчина. – В тебе в квартирі коти розмовляють. Чи це я з глузду з’їхала, чи що?

- Ні, - позіхнув Святослав. – Ходімо, я тобі поясню.

- Ні, я ніколи туди не повернуся. Кажи тут. 

- Олено, - Святослав не знав, з чого почати, як пояснити, щоб зрозуміла, не втекла. – Олено, я – чаклун.

Дівчина дивилася на нього ошелешеними очима. Ніби то він був примарою. Чимось гидким, мерзотним. Потім відвела погляд, розвернулася та пішла геть. Святослав намагався її втримати, але дівчина вирвала руку.

- Не дзвони мені більше, - тільки й сказала вона. – Прощавай.

Олена пішла. Розтанула у чорній нічній імлі. А Святослав все стояв і дивився на місце, де вона тільки-но була. Чому? Чому вона навіть не намагалася зрозуміти? Він же не потвора якась. Звичайна людина. Чаклунство – чаклунством. Деякі он живуть з крадіями, зрадниками, вбивцям. Вони що, кращі за нього?

Нарешті Святослав розвернувся та пішов додому. Коцій зустрічав його на порозі.

- Ну що, як дівча? – спитав він.

- Згинь з очей моїх! – гаркнув чаклун. – І щоб я тебе не бачив! Це ти винен. Що вона тут побачила? Що, кажи?

Але кіт не відповів. Він ображено зник на кухні. Святослав готовий був рвати на собі волосся. Все раптом втратило сенс. Робота, чаклунство. Він знав, що це пройде. Має пройти. Але коли? Коли він знову віднайде порушений спокій?

Чаклун вмовляв себе, що Олена просто налякана, що вона повернеться, але минала година за годиною. Нікого. Він намагався їй подзвонити, але дівчина не взяла слухавку.

Над містом розверзлася блискавка. Одна, друга. Гримнув грім, роздираючи чорне небо. Важкі краплі падали на землю, обіцяючи шалений дощ. Природа теж мала свої почуття. І в той момент вони збігалися з негодою в душі Святослава.

- Друже, ти все місто заллєш, - кіт все ж таки повернувся з «заслання».

- Це не я, - відповів Святослав. Він стояв біля вікна та дивився на блискавки.

- Кого ти дуриш? – стрибнув Коцій на підвіконня. – Забудь її, господарю. Хай йде. Буде інша.

- Ні, - прошепотів Святослав. – Іншої не буде.

 

Олена теж дивилася на розпанахане блискавками небо. Перший жах минув, і дівчина питала себе, чи справді вона бачила і чула те, що здалося? Хай там як, балакучий кіт та дух якогось пращура – досить, щоб загудіти у психлікарню. Може, варто було вислухати Святослава? Що він там намагався їй пояснити? Чаклунство… Казочки для дітей. Але як тоді зрозуміти…

Дівчина обхопила руками голову. Вона не знала, що робити. Вона кохала Святослава – але її хлопця, керівника успішної фірми. Не чаклуна. І як тепер бути, якщо одне невіддільне від іншого? Ось чому Свят не пускав її до квартири. Не хотів, щоб вона знала. Не довіряв. І вірно зробив, виходячи з того, що дівчина втекла від нього.

Олена позіхнула. Як? Як можна це прийняти? І жити з цим? Вона ж мріяла вийти заміж за Свята. Народити дітей. Але знати, що твій чоловік – чаклун? Ні. Неможливо стерпіти.

 

Минуло декілька днів. Місто й досі потопало в дощах. Вони лили годинами, з блискавками, з вітром та громом. Коцій дивився, як вода стікає по склу. Святослав блукав по квартирі, збираючи речі. Він вирішив поїхати на деякий час з міста. Взяв відпустку, домовився з якимось другом, що прийме його на місяць пожити, і тепер готував валізи. Коцій їхав з ним. Коту не подобалося, що квартира залишиться без нагляду. Домовик, звичайно, старатиметься, але що він людям зробить? От Коцій і кігті може випустити, і вкусити, якщо треба.

- От і все, - Святослав поставив валізу в центрі вітальні та присів на диван – давня прикмета. Кіт стрибнув йому на коліна. Він відчував, що від Святослава йдуть хвилі чорного відчаю. Далася йому та дівка!

- Гаразд, Коцію. Ходімо, - вимовив Святослав, востаннє обводячи поглядом звичне житло. – Скоро приїде таксі.

В двері подзвонили.

- Мабуть, Олег за ключами, - сказав Свят.

Він відчинив двері. За ними стояла Олена. Бліда, наче мармурова статуя. Здавалося, дівчина от-от впаде. Святослав запросив її ввійти. Олена з явним острахом переступила поріг чаклунської квартири. Вона весь час озиралася, ніби боялася, що хтось її схопить.

- Тут безпечно, - помітив Святослав нажаханий погляд.

Він стояв, схрестивши руки на грудях, і суворо дивився на дівчину. Вона ніяковіла під тим поглядом, не могла витримати звинувачення коханих очей.

- Нащо прийшла? – голос, не менш суворий, примусив Олену здригнутися.

- Святе, я тут подумала, - вона відвела очі, куйовдячи пальцями довге волосся. – Вибач. Я не хотіла тебе образити. Просто…

- Не хотіла вона, - відгукнувся кіт. – От тобі панна!

- Коцій! – гаркнув чаклун, і кіт принишк. – Кажи, Олено.

- Ти кудись збираєшся? – помітила дівчина валізу.

- Так. Поїду на деякий час. Кажи швидше, зараз приїде таксі, і друг має от-от зайти за ключами.

- Це через мене?

Святослав потиснув плечима. Невже не зрозуміло?

- Вибач, - тонкі руки обвили його шию. – Мені потрібен час, любий. Я кохаю тебе. І, я впевнена, зможу звикнути до думки, що ти… Але не зараз!

- Я нікого не квапив, - все ще з гіркотою відповів Свят.

Олена поцілувала його. Він бачив, що вона боїться, що намагається взяти себе в руки. Шкода її. Але…

- І чого ти хочеш від мене? – спитав чоловік.

- Хоча б не їдь, - зітхнула дівчина. – Давай дамо одне одному ще один шанс. Ти ще мене кохаєш?

- А ти не знаєш?

Олена посміхнулася.

- В тебе гарний кіт, - сказала вона.

Коцій невдоволено фиркнув і пішов до вітальні. Здається, подорож відміняється. Хай розмовляють. Їм це потрібно. Може, Олена виявиться не такою бридкою. І, врешті-решт, квартирі давно потрібна жіноча рука. Домовик скаржиться, що роботи забагато. І таке інше…

Коцій примостився на підвіконні. Він вдавав, що не бачить поцілунку Святослава та Олени. Хай милуються.

А за вікном закінчився дощ. Сонячні проміні прорізали хмари та пролилися на втомлену негодою землю. У природи – своє життя. Не менш чарівне, ніж у людей.

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>