Дует

Дует

Понеділок, 9 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2183
Підписатися на комментарі по RSS

1

Годинник на центральній вежі почав видзвонювати полудень. Витончений передзвін супроводжувався цілою виставою маріонеток, причому щоразу іншою, і лише після того як біла фігурка проштрикнула мечем чорну, вдарили куранти. Із першим ударом принц Сиґізмунд ступив до коридору, під час сьомого схвально кивнув гвардійцям, що незворушно застигли на чатах і з останнім увійшов до зали.

Шляхта перезирнулась, хтось ледь помітно повів бровою, відмічаючи позерство принца, хтось відмітив, що той вдягнув не всі нагороди, а лише бойові, добуті власною доблестю та, подекуди, кров’ю. А хтось відмітив, що у принца на перев’язі зовсім не церемоніальна шпага.

Втім, регламент це дозволяє.

Принц чемно вклонився порожньому трону  і трохи нахабно схилив голову перед кожним із регентів.

– Ваша високосте, – почав перший регент, колишній довірений радник старого короля. – Нещодавно вам виповнилось двадцять років

«І ви придумали новий трюк, щоб не передавати мені владу, – промовчав принц. – Рік, ще тільки рік».

– Ваша правда, перший регенте.

– Ваша високосте, ми прагнемо передати вам Республіку[1] сильною і процвітаючою, – подав голос другий регент. – І, напевне, прийшов час вам прийняти на себе тягар влади.

Королевичу Сиґізмунду вдалось ніяк не проявити здивування і збентеження від цих слів. Невже? Чотири роки, як він уже міг би бути правителем, але регенти весь час знаходили якісь перепони передачі влади. І чого б це вони зараз змінили свою думку?

– Ваша високосте, другий регент вірно сказав, – знову подав голос перший регент. – Ви уже чотири роки як повнолітній, ваша звитяга на полі бою загальновизнана, як і ваш талант воєводи. Ваш родовий маєток в бездоганному стані, тож… – «Зараз він щось придумає…» – як тільки ви, як велить звичай, виберете собі дружину, ми передамо вам королівський вінець.

Принц тільки схилив голову, чекаючи продовження. Як він і підозрював, розмова на цьому не закінчилась.

– Мій пане, – перший регент піднявся, спираючись на простий дубовий жезл. – Я віддано служив вашому батькові, і, сподіваюсь, віддано служитиму й вам. Хоча… – він хитро усміхнувся, – вважаю що ви дозволите мені доживати старість в маєтку десь на південних островах.

Принц мало не почервонів – до численних земель першого регента південні острови не відносились, але саме туди він у мріях відсилав старого недотепу. Та й то, виключно з поваги до пам’яті батька, решту членів регентської в тих мріях чекав кат.

– Я думаю, що ваші заслуги не будуть забуті.

Регент зітхнув.

– Мій пане. Республіка Трьох Народів зараз в дуже, дуже складній ситуації. Нас чекає велика війна і єдиний шанс її уникнути – ваше одруження. Вибрана належним чином королівна забезпечить мир державі.

«Он як вони вирішили повернути! Начебто і передати владу, але й залишитись при своїх! Ох ні, дідугани, це не у вашій владі!»

– Невже ви натякаєте мені, що я здатен порушити Pacta conventa[2]? З усією повагою, – принц наче ненароком стиснув руків’я шпаги.

– Ні в якому разі! – У регентів вистачило глузду прикинутись збентеженими. – Всі ми певні у вашому слові. Мій принце, саме принцеса Інгеборга повинна стати вашою дружиною. Сніговий Король вже вислав посольство.

«Ну, вже ні!» Проте йому вистачило глузду не сказати цього вголос.

Втім, цього дня йому ще не один раз доводилось залишати свою думку при собі.

На дивину, сейм не звівся до пустопорожньої балаканини, а засідання закінчилось просто таки неймовірно швидко. Вже в другій половині дня від королівський палац покинула розкішна карета та загуркотіла бруківкою. На якусь мить вона у вузькому переході порівнялась з іншим, набагато скромнішим екіпажем, а потім помчала геть за місто в напрямку мисливського будиночка королівської сім’ї. Дуже пильний спостерігач помітив би, що постать в розкішному одязі вже інша.

А принц тим часом піднімався вузькими кам’яними східцями аж на верхній поверх нічим не примітного будинку. Гарно змащені двері відчинились без жодного скрипу й принц кілька подихів милувався доладною дівочою фігурою, що схилилась над листом.

– Моя панно…

Дівчина здригнулась, її обличчя осяяла щаслива усмішка й вона кинулась гостю на шию.

– Мій любий, мій пане, моє життя….

Коли закохані змогли відірватись одне від одного, дівчина заглянула принцу в очі.

– Мій пане, ви чимось стурбовані?

– Ох, мила моя Долянко… навіть не знаю, що розповісти тобі.

І принц почав розповідати про ранішнє засідання сейму, про вимогу регентської ради, про їх боязнь втратити владу та про війну, якою вони його вирішили залякати.

– То війни насправді нам не загрожує? – тихо запитала Доляна.

– Важко сказати, – потер чоло принц. – Розумієш, мила, недооцінювати північників теж не варто. У них сильний флот, їхні гармаші – справжні чортяки на полі бою, а їх мушкети та обладунки – чудова здобич. Важка тільки, кривава здобич. Один з міністрів сьогодні розповідав, що вони постачають в Республіку більше половини заліза.

– Багато заліза, багато зброї…

– А їх армія загартована боями, Сніговий Король зміцнив державу. Йому усі коряться, не те, що… – Принц стиснув кулак.

– Я розумію, чому регенти бояться, – Доляна пригорнулась принцу до плеча. – Мені теж страшно!

– Люба, мила моя, не бійся. Ти ж знаєш, що я теж не найгірший воєвода.

Принц лукавив. Після того як він розібрався з південною конфедерацією, став гетьманом двох земель із трьох та придушив рокош[3] його офіційно визнали кращим воєводою Республіки з часів Любомира Сміливого. І перебільшення в цьому було зовсім невелике.

– Я щоразу молюся за тебе, – прошепотіла дівчина.

– Бачиш, мила, у них армія не стала більшою, вони її взагалі втратили. Сніжний Король старий, а хтось із його радників вирішив, що раз не може купити найманців та покластись на знать, то він візьме до армії холопів. Та полк крилатих гусар розжене їх нагайками! Вони й самі розбіжаться, побачивши стальну лавину.

– Ти так вважаєш? А тато каже інакше.

– Твій тато – гарний вояка. Але він тримає кордони зі степняками, що озброєні луками та одягнені в шкіри.

– Не кажи!

– Мила, наша важка кавалерія найкраща, ти вже мені повір. Так, добре навчена, озброєна та дисциплінована піхота може не боятись кінноту. І то, тільки за умови, що пікінери, саме пікінери, мила, складають кістяк армії. У Сніжного Короля пікінери хороші, не гірші за моїх гвардійців. Та їх мало не більше, ніж нашої гвардії. Отже полк пікінерів – і десять полків мушкетерів, уявляєш? Пробач, я, мабуть, незрозуміло кажу. Отже у нашого сусіда є чудові гармаші й гармати, чудові мушкети, але в нього зовсім немає армії. Тому  я плював на їх погрози.

– То ти не будеш женитись? – з надією подивилась на коханого дівчина.

– Чому не буду? Pacta conventa, моя обіцянка… її не позбутись. Проте панна Інгеборга нехай пошукає собі пару в іншому місці, я хочу, щоб моєю королівною стала ти! Я змушений погодитись із рішенням регентів, проте ніхто не забороняє мені визначити, що вони вирішать! Я, гетьман двох земель, твій батько – третьої. Тож нікуди вони не дінуться!

Панна Доляна тихо скрикнула, притиснувши руки до грудей.

– Хіба так можна?

– Заради кохання можна все! А наше кохання кріпить єдність держави!

 Доляна щасливо усміхнулась.

– А моя сестричка, Оленка, теж заміж зібралась. За полковника!

– От бачиш! Обійми мене…

 

Втомлений любовними втіхами, принц мало не пропустив передзвін годинника. Так до пуття й не вдягнувшись, він кинувся вниз стрімкими сходами й заледве встиг ускочити в привідчинені дверцята карети, що саме пригальмувала у вузькому перевулку.

– Ваша високість, ви мало не припізнялись, – прокоментував головний конюший, допомагаючи принцу привести одяг в порядок.

– Але ж встиг! – буркнув принц. Виправдовуватись він не любив. – Що там у тебе? Ти ж, наче, мав би бути в північних землях.

Несподівана поява головного конюшого завжди передвіщала проблеми.

– Був, – коротко відповів той. – Довелось повертатись. Деякі із мої людей дозволили собі надто вільно розпоряджатись фінансами. Чесно кажучи, я це помітив випадково, але…

– Знову потрібне золото? – розуміючи кивнув принц.

– Ні, – повільно, неначе не вірячи у власні слова відповів конюший. – Останній обоз привезе не тільки десяток нових фузій, а й навіть гармату. Мене турбує схід. Гетьман Зіновій знову веде переговори зі степняками та Низовим Військом.

– Облиш, невдовзі Великий Князь Зіновій Богдан буде вірним союзником, а якісь переговори там весь час ведуться. Чекай, твої люди, вони що, справді вкрали гармату? І ще й зекономили при цьому? Знаєш що, давай-но відкличемо їх, а то ранком у сеймі такі дурниці слухав! Ну кому цікаво, що на що саме витрачають гроші купці північників? Та хоч би й на дівок!

Конюший, а насправді голова найефективнішої у світі таємної служби Республіки, пильно глянув на свого патрона.

– Мій пане, може все-таки пригадаєте, на що саме купці витрачають золото?

Принц потер чоло.

– Дурня якась. Зерно беруть, солонину, рибу… дійсно дурня, бо готуючись до війни вони нам продають сталь і зброю.

– Отже продукти, – підсумував конюший. – А мої агенти викупили гармату яку, начебто, пошкодили при навчаннях, за баржу зерна. Сусідам потрібні харчі більше, ніж зброя, якої у них й так досить. Буде війна.

– Вони вже висунули ультиматум. Ти дуже доречно повернувся, невдовзі розпочнеться конкурс наречених, а потім я візьму всю владу. До тих пір, поки Сніговий Король вважає, що його дочка стане королевою, війни не буде. А після, доведеться навчити його, що війни виграє не зброя, а люди. Для тебе нове завдання – я бажаю, щоб…

І принц почав ділитись думками як правильно трактувати pacta conventa.

Вислухавши, конюший мовчки схилив голову.

 

Підпалити ґніт. Надкусити патрон. Засипати порох. Закласти пиж. Закласти кулю. Насипати порох на полицю. Покласти мушкет на підпорку. Залп!!! Цілитись не потрібно, на відстані ста кроків попасти у щось менше за будинок можна тільки чудом. А в людину, навіть у вершника, з тридцяти кроків можна вцілити лише при великій удачі. Але коли на тебе котиться стальна лавина промахнутись важко. Не панікувати! Відбігти за шостий ряд, надкусити патрон… Ззовні це нагадує велетенського равлика що повільно задкує, плюючись вогнем та свинцем. Замурзаний командир в капітанській формі дивися на незвичайний, мабуть неймовірно дорогий годинник аж із трьома стрілками. Найжвавіша, тоненька, оббігала циферблат трошки менше, ніж за пів хвилини. Якраз за такий час атакуючі кірасири наближаються до піхоти.

Баз-бах-бах-бах-бах… Стій!!!

Не чекаючи поки пороховий дим розвіється, принц зістрибнув із коня й підбіг до гвардійців.

– Бовдури, не встигли! Шість! Розумієте, ви маєте вистрелити шість разів! Шість шеренг. Перша стріляє і відбігає назад, друга стріляє і відбігає назад, і так аж до шостої! Інакше вас порубають! Ще раз!

Гвардійці неохоче підкорились, капітан відійшов й демонстративно дістав годинник.

Бах-бах-бах-бах-бах-бах!

Цього  разу гвардійській сотні вдалось відстрілятись вчасно, проте на останньому етапі караколь[4] збився і стрій втратив чіткість. У справжньому бою це могло б коштувати всім життя, а могло б і обійтись легеньким переляком – мушкетери відступили б під прикриття пікінерів а ворожа кавалерія, умившись кров’ю, вже б давно дала драла.

– А чому шість залпів? – він дзвінкого жіночого голосу, що пролунав мало не над вухом, капітан аж підстрибнув.

– Якраз стільки можна встигнути поки не підійде атакуюча кавалерія.

– Знаєте… – незнайомка ковзнула поглядом по формі та впевнено продовжила, – капітане, б’юсь об заклад, що я на кареті проїду останні чотириста кроків значно швидше, ніж ви встигнете зробити шість залпів. Навіть трьох не встигнете.

– Панно, – капітан оговтався і втратив терпіння. – Вочевидь ви добре знаєте, як атакують рейтари. Повірте, це зовсім не так, як розповідають юні шляхтичі у салонах, галопом майже ніхто не атакує. Рейтарам треба й ряди тримати і двічі стрельнути із пістолів, а вже аж потім, підвісивши їх до поясу та витягнувши шаблі… Повірте, гвардія встигає зробити шість залпів!

– Вірю, – не збентежилась дівчина. – А якщо вони не стрілятимуть із пістолів?

Капітан взявся відповідати і раптово замовк, пригадавши вирішальний бій останнього рокошу. Тоді триста крилатих гусарів південної конфедерації прорвались крізь залпи гвардії і тільки чіткий маневр пікінерів врятував королівське військо від поразки. І залпів тоді прозвучало менше, ніж шість. Набагато менше.

– Панно, а що ви тут робите?

– Я у столицю направляюсь, – пояснила дівчина, почула вистріли і стало цікаво.

Оце так! Стало цікаво їй!

– Панно, тут, звісно безпечно, але ніхто не гарантує, що стріляють саме гвардійці а не розбійники.

– Розбійники? Із сотні мушкетів? Залпами? Під столицею? – Дівчина уважно подивилась на капітана, немов сумніваючись в його глузді, пирхнула і примружила очі. – Ну якщо тут настільки небезпечно, то, може, проведете мене до столиці? Знаєте, я тут вперше, а від розбійників, особливо від цілої сотні, мій почт мене не захистить.

Сам не розуміючи чому, капітан погодився і поплівся за панною до її карети. З деякою зловтіхою він вмостився в брудному одязі на оксамитові подушки, відкинув плащ та глянув у віконце.

– І ви так запросто залишили роту? – із здивуванням поцікавилась незнайомка.

Аж тепер капітан зміг розгледів її – високі, повні груди, тонка талія, навіть не затягнута корсетом, делікатні шкіряні рукавички та виразні очі з-під вуалі.

– Роздивились? – так само глузливо запитала дівчина.

– Впораються без мене, – капітан вирішив проігнорувати друге запитання. – Панно, дозвольте запитати куди вас слід провадити?

– Поки що в столицю, а далі видно буде, – милостиво відповіла панна. –  То все-таки, шановний капітане, може розповісте чому на вашу думку кірасири не рознесуть вашого равлика[5] вщерть?

– Розкажу, – погодився капітан. – Просто так не роблять. Мушкетер може звалити навіть важко броньованого лицаря, а пікінери можуть забезпечили піхоті імунітет до кінноти. От тільки це «може» сугубо теоретичне і діє лише для найкращих загонів найманців чи елітних частин на кшталт гвардії. Щодо інших… Ви бачили атаку крилатих гусар? Уявіть собі, що ця лавина несеться на вас, і вже ніщо її не спинить! Тут тільки залізна дисципліна та багаторічний досвід допоможуть встояти на місці. Нормальний командир ніколи не пошле гусарські хоругви супроти такої піхоти, він атакує фланг, почне маневрувати… Гусарія – основна сила Республіки і вона непереможна.

– Так вже й непереможна? Ви воювали?

– Доводилось, – усміхнувся капітан. – Про останній рокош та південну конфедерацію чули? І, повірте, гвардію муштрую не просто так. Та й бачили ви тренування фактично новачків а зовсім не ветеранів гвардії. Ну от, ми й у столиці, куди, панно, вас далі провести?

– Навряд чи вас туди пустять, – уже щиро зітхнула дівчина. – В королівський палац.

– Чому б не пустити? Пустять. Врешті-решт я капітан королівської гвардії тільки формально. Традиція така – майбутньому королю служити в гвардії в чині капітана.

– То ви принц? – знову ахнула дівчина. – Тоді, ваша високосте, я, мабуть, ваша наречена, принцеса Інгеборга. От і приїхала інкогніто, називається.

 

2

Примхливий відблиск свічок в очах дівчини не дозволяв вгадувати її думки, проте король надто добре знав свою дочку, щоб не здогадатись про несказані нею слова.

– Так, ваше високосте, – повільно повторив він, – ви виходите заміж за королевича Сиґізмунда. Питання обговоренню не підлягає.

Принцеса не відповіла, тільки кутики вуст затремтіли, видаючи той холод, що огорнув її душу.

– Так, ваше величносте, – врешті сказала вона. – Але… тату, запитати можна?

Король зітхнув.

– Питай, доню.

– Чому?

Принцеса Інгеборга заміж не хотіла. Тобто, вона пам’ятала, що принцеси – розмінні монети королів якими завжди розплачуються за вдалого союзника, за мир, за укріплення  одних зв’язків і руйнування інших. Проте будучи молодшою із дочок сподівалась, що колись її чекатиме тихий монастир де вона вестиме спокійне життя серед сестер-послушниць, бібліотечних книг та роздумів.

Король зняв хутряну мантію та накинув на плечі дочки, знову зітхнув та присів поруч.

– Ти знаєш, що я перетворив колишню Унію на єдину державу, об’єднав народи під однією короною, збройною рукою змусив усіх із нами рахуватись. Поки що моя влада міцна.

Король відкашлявся.

– Я хворий. Не заперечуй доню, я скоро помру. Може цієї зими, може наступної. Думаю, що буде далі? Твоя сестра, Христина, слабка і хвора. Графи риксроду і фракції риксдагу ладні вчепитись одне одному в горлянку як тільки відчують мою слабкість, вони вже погавкують. Я з жахом думаю про те, як їм доведеться ділити корону.

Король замовк. Мовчала й принцеса, дивлячись на батька.

– Так от. Якби справа була тільки в цьому, я б залишив владу риксканцлеру при дочці, хай би гавкали, але є ще одна біда: холод. Ти, мабуть, не пам’ятаєш, але зараз зими холодніші а літа – коротші ніж були раніше. І стають щоразу коротшими, наступають сніги. Вже зараз ми просто не можемо себе прогодувати. Слабка влада в таких умовах – смерть державі.

Король знову замовк.

– Нам потрібні нові землі, так?

– Так, доню. Нам потрібні землі Республіки. Взяти їх можна миром чи війною. Мій маршал Густав – найвидатніший полководець нашого часу, але він надміру честолюбний і дуже популярний в армії. Власне, він ту армію й створив. Його честолюбство і його армія… Він захоче корони. Христину він уб’є, а тебе, може, й ні, якщо підеш за нього заміж.  Війну він обіцяє виграти… може й виграє. Він уже творив чудеса, наша зброя – найкраща, наша сталь – найкраща. Проте, доню, воює не тільки зброя і сталь, воюють люди, а королевич Сиґізмунд показав себе неабияким воєводою. Густав переможе, але війна розтягнеться на довгі роки і, може статись, що та перемога не буде нікому потрібна.

– Ти платиш мною за мир?

– За нові землі, доню, за нові землі.

 

– Ваша високосте, –посічений шрамами начальник почту відчинив перед принцесою двері покоїв. – Прошу вас.

Холодні кігті, що стиснули  серце в мить, коли майбутній наречений назвав себе, так і не відпустили, виморожуючи душу.

– Ох, Карле, що ж мені тепер робити? – аж тепер принцеса дозволила собі трішки емоцій.

– Дівчинко моя, – наодинці Карл теж дозволяв собі дещицю вільності, – тепер тобі доведеться грати в цю гру до кінця. Кажучи правду, знайомство із принцом відбулось не найгіршим чином.

– Думаєш? Я виглядала такою дурепою, – схлипнула дівчина.

– Дурепою? Не думаю. Ти щиро казала, те, що думала, а це все ще цінується навіть коронованими особами.  Враховуючи, що у тебе є суперниця, може все й не так погано.

– Суперниця? Але ж…

Інгеборга схлипнула і, нарешті, розплакалась. Карл присів поруч і, легенько погладжуючи біляве волосся дівчини, почав пояснювати.

– Твій батько уклав угоду із регентською радою та сеймом, проте королевич, схоже, зовсім не такий слухняний, як нам розповідали. Для тебе, дитинко, це й краще.

– Це так принизливо! Так принизливо!

– Ти мусиш, дитинко, мусиш.

Ранком Інгеборга нічим не нагадувала учорашню заплакану дівчинку, це була горда дочка суворої країни, що мужньо проходила етап за етапом. Карл піймав себе на думці, що його підопічна чудово впорається із усіма викликами, що підготує їй доля.

Проте королевич Сиґізмунд, несподівано прикрившись державною потребою, відбув зі столиці, заледве ушанувавши принцесу короткою, хоч і дуже ввічливою аудієнцією.

– Як він посмів! – зрозумівши, що від неї банально утекли, Інгеборга металась по своїх покоях. – Як він тільки посмів! Ця самозакохана Республіка з її пихатою шляхтою, цей бовдур королевич, що не зміг навіть виконати свій обов’язок, цей стариган регент, який ні за що не відповідає. Ох, краще б придивилась до маршала Густава!

– Моя принцесо…

– Мовчи, Карле! Так, і що мені тепер робити?

– Моя принцесо…

– Карле!  Мовчи! Так, чекай, однаково принц не зможе переховуватись вічно, дата весілля призначена, тож мені потрібно тільки це все перетерпіти. Бібліотека! Покажи мені де тут бібліотека!

Через тиждень майбутню королеву вже знав весь палац, вона відвідувала костьоли, спілкувалась зі шляхтою, роздавала якійсь обіцянки й знаходила соратників. А одного похмурого вечора непримітний чоловік передав їй пухкий конверт. Цілу ніч в її покоях горіло світло а ранком принцеса наказала готувати карету й у супроводі свого почту покинула столицю.

– Принцесо, – вкотре наважився запитати Карл, тепер ми самі, може все-таки розповісте куди ми їдемо?

– До мого нареченого, – порушила мовчанку Інгеборга. – У нього є коханка.

– Моя принцесо, королевич Сиґізмунд – видний чоловік, і…

– Карле, мені байдуже, хто гріє йому ліжко, – в цю мить старий вояка побачив у рисах дівчини її батька. – Але його дівка замішана в заколоті, він це мусить знати.

– В заколоті?

– Милість королеви багато означає в Республіці й дехто поспішає її отримати, – дівчина махнула якимось пакунком. – Ходімо негайно, я знаю, де шукати Сиґізмунда.

– Он воно як! – Карл замислився. – Сподіваюсь, що ти права.

Старий вояка не став ділитись із принцесою своїми побоюваннями, проте невдовзі вона й сама все зрозуміла.

Напад відбувся не зненацька, та і як можна несподівано напасти коли дорога проглядається на милі в обидва боки? Але карета не надто пристосована до гонитви, тож невдовзі більша частина почту розвернула коней щоб затримати нападників.

– Моя принцесо, приготуйтесь.

Зблідла дівчина тільки кивнула, показуючи, що іще здатна рухатись.

– Попереду можлива засідка, ми поїдемо наперед.

«Не залишай мене, діду Карле», – захотілось крикнути Інгеборзі, проте вона знову тільки кивнула. Старий вояка як у воду дивився – невдовзі й попереду задзвеніла сталь, кучер зупинив карету і теж вихопив шпагу. Дівчина забилась в дальній кут карети, дістала заповітний ящичок, яким споряджав її Карл кожної подорожі й привідкрила кришку. Дзвін сталі віддалився, наче стих, але принцеса навіть не спробувала виглянути з віконця.

– Швидко, північники б’ються як чортяки, – пролунав поруч чийсь хрипкий голос. – Дівка певне давно утекла, нам немає чого тут робити.

– Пакет в кареті, – відповів дзвінкий жіночий голос.

«Сиґізмундова дівка», – руки в принцеси перестали тремтіти, вона ближче підсунула до себе валізу, стилет відчинила її.

– Вона тут, – чиєсь обличчя мелькнуло у віконці. – Зараз я…

Дверцята карети відчинились, груба постать на мить заступила світло, захрипіла і впала долі зі стилетом у спині.

– Принцесо? Принцесо? Не лякайтесь, тут тільки я. – Продзвенів жіночий голос. – Якщо можете, допоможіть виштовхнути цього кабана назовні, я не впораюсь.

– Чому ж не знаю, знаю вас. Ви – панна Доляна, фаворитка королевича Сиґізмунда, – спокійно відказала принцеса. І так само вдавано спокійно запитала, – Ви вирішили мене вбити власноруч?

– Вбити? Ні… – Голос задзвенів гірким сміхом. – Вбити мав інший, а я… Я не знаю.

Панні Доляні, нарешті, вдалось відтягнути тіло нападника та звільнити прохід.

– Я думала вас вбити, але… Тато, тобто Великий Князь, збирає армію. Він домовився зі степняками та бусурманами, він очолив Низове Військо. Він хоче бачити мене на троні, навіть якщо це приведе до війни! Я… я так не хочу! Вас, принцесо, мали вбити, ваш король розпочав би війну, і за підтримку сейм змушений був би платити шлюбом…

 Панна Доляна замовкла, роздивившись, нарешті, суперницю.

– То що ж ви тут робите?

– Побачити вас хотіла, ви ж заберете його у мене. Його побачити хочу, адже ви відвезете мене до нього, так? А далі… не знаю. Може, в монастир.

Інгеборга уважно подивилась на суперницю та відсунула шкатулку. Панна Доляна аж тепер побачила, що принцеса весь час тримала в руці зведену пістолю.

– Я хочу в монастир, не хочу заміж, – раптом призналась принцеса. – Але якщо почнеться війна, то вона й монастирі не омине. Голод і руїна не оминуть нікого. Панно Доляно, як би я хотіла бути на вашому місці!

Дівчата подивились одна на одну.

– Панно Доляно, одна із нас може отримати те, що хоче. Виходимо з карети.

Коли дівчата вийшли назовні, до них вже хитаючись підбігав Карл. Рукав старого вояки став мокрим від крові, шпагу він тримав у лівій руці.

– Моя принцесо! – Старий захрипів.

Інгеборга підняла руку.

– Карле, будь свідком, – різко сказала принцеса. – Панно Доляно, владою, наданою мені кров’ю, оголошую панну Доляну графинею Мюрдальсйьєкудль. Графине, опуститься на коліно. Я, принцеса Інгеборга викликаю панну Доляну, рівну мені графиню Мюрдальсйьєкудль на дуель. Причина виклику – чоловік. Незалежно від результату дуелі, прошу вважати обов’язок честі та інші зобов’язання виконані. Гвардієць Карл, ви свідок.

Очі панни Доляни широко розкрились.

– Це означає, графине, що якщо загину я, це не буде причиною війни, а зобов’язання щодо мого весілля переходять на вас. Якщо ж загинете ви, то задля князя Зіновія Сиґізмунд вимушений буде щось зробити. Отже монастир… Монастир, це добре, – відволіклась принцеса.

– Моя принцесо, ні!

– Карле, мій гвардійцю і мій васале, ти суперечиш мені? – Інгеборга зверхньо глянула в його бік.

– Моя дівчинко, – старий гвардієць похитнувся ти притулився до карети. – Не гідно кронпринцесі битись із графинею. Не варто сюзерену викликати на дуель васала. Ні сейм, ні риксдаг не на це зважатимуть.

Принцеса розгубилась.  Карл знову захрипів.

– Але панна Доляна – княжна, формально рівна вашому статусу. Її ви можете викликати на бій. Дитино, я буду свідком, гори воно все…

Старий солдат закашлявся, харкнув кров’ю.

– Княжно і графине Мюрдальсйьєкудль, ви приймаєте виклик? Беріть зброю та розходьтеся на тридцять кроків. По команді повертаєтесь та стріляєте. Незалежно від результату, всі борги вважатимуться списаними а честь – збереженою.

 

Коли королевич Сиґізмунд з піднятою по тривозі гвардійською хоругвою прискакав на місце події, він ще здалеку помітив як повільно розходяться дві такі знайомі жіночі фігурки, розвертаються, піднімають пістолі… Секундант опустив руку, все закрила хмара диму і тільки пізніше долетіли звуки пострілів.

 



[1]  Res publica — громадська справа. форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, наприклад в Речі Посполитій найвищим законодавчим органом був сейм а король здійснював управління тільки між з’їздами сейму.

[2] Pacta conventa (з латині - «загальна угода») - це різновид виборчої капітуляції, яка полягала між народом, тобто шляхтою, знаттю та новообраним королем при його «вільних виборах». Інший варіант – «коронаційна обіцянка»

[3] Ро́кош (пол. rokosz - в буквальному значенні бунт, повстання) – офіційне повстання проти короля, на яке мала право шляхта для захисту своїх прав і свобод. Право на рокош як бунт проти короля походило з середньовічного права на спротив королівській владі. Юридичною основою для рокошу було право на відмову слухатися короля (non praestanda oboedientia)

[4] Шикування при якому солдати міняються місцями після пострілів

[5] Один із варіантів мушкетерського строю.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>