Дозвіл на самогубство

Дозвіл на самогубство

Вівторок, 5 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2310
Підписатися на комментарі по RSS

Ранок видався жахливим. Кінець грудня, а запліснявіле небо так і не спромоглося на одну-однісіньку сніжинку. Тільки скажений вітер жене по порепаному асфальту пилюку і жбурляє у брудні вікна діряві пакети і шматки газет.

Олег Троян зайшов до кабінету, зняв пальто й добряче його трусонув. Після штовханини у громадському транспорті він почувався так, ніби кожен із пасажирів, які торкнулися його, залишив на ньому свою злість, свою зневагу і свій відчай. Неначе частинки чужого зболілого тіла чіплялися за нього й намагалися проникнути всередину, аби спричинити якусь страшну невиліковну хворобу.

Олег повісив пальто до шафи, увімкнув електричний чайник і сів за стіл. За вікном сіро. Кімната – сіра. Власна сорочка – сіра. І навіть численні бланки у нього на сталі – із сірого паперу. Сьогодні повинно бути мало заяв. Грудень – не улюблений місяць самогубців. Одна, дві заяви на день, зазвичай у середині тижня. Потім максимум три дні на розгляд, видача дозволу і «вуаля!» – у неділю на одного дурня стає менше.

Троян залив чай окропом, зробив великий ковток і відкрив теку.

Перша заява:

«Інспектору комісії із самогубств

Департаменту у справах людини, сім’ї  та соціальної політики

Трояну О. К., номер 78356729

Артема Петровича Василенка, номер 49862883,

Викладача кафедри прикладної фізики Національного університету

Заява.

Прошу дозволити мені вчинити самогубство 27.12.2048р. о 21.00 шляхом отруєння з причин:

1. Неоперабельної пухлини прямої кишки.

2. Відсутності коштів на хоспісне утримання.

3. Тяжкого морального стану.

Довідки з лікарні про стан здоров’я, довідка про сімейний стан і заробітну плату додаються.

21. 12.2048р.                                                                              Підпис»

Олег уважно переглянув документи, поставив на заяві штамп «Дозволено»й поклав бланк до зеленої теки.

Друга заява:

«Інспектору комісії із самогубств

Департаменту у справах людини, сім’ї  та соціальної політики

Трояну О. К., номер 78356729

Семена Ігоровича Нестеренка, номер 64973127,

Приватного підприємця

Заява.

Прошу дозволити мені вчинити самогубство 25.12.2048р. у будь-який час шляхом повішення з причин:

1. Втрата бізнесу і професійних перспектив.

2. Повне банкрутство.

3. Розірвання шлюбу.

Довідки про платонеспроможність, ліквідацію ПП, згоди колишньої дружини й сина на моє самогубство додаються.

21. 12.2048р.                                                                              Підпис»

Троян відразу ж зателефонував до загального реєстру клієнтів банків. Як і очікував – багатотисячний невиплачений кредит.

Олег твердою рукою поставив на заяві штамп «Заборонено» й поклав аркуш до червоної теки. Що поробиш, коли не всім судилося легке життя і легка смерть? Далеко не кожному держава може дозволити померти!

Третя заява:

«Інспектору комісії із самогубств

Департаменту у справах людини, сім’ї  та соціальної політики

Трояну О. К., номер 78356729

Софії Тарасівни Семенко, номер 86549059,

Голови Національної мистецької спілки

Заява.

Прошу дозволити мені вчинити самогубство 26.12.2048р. о 10.00 шляхом отруєння з причин:

1. Відсутності на небі зірок протягом місяця.

2. Відсутності у світі краси в будь-яких проявах.

3. Відсутності в людей людських якостей.

21. 12.2048р.                                                                              Підпис»

Троян кахикнув, хитнув головою й гепнув об стіл чашкою. Час від часу трапляються й ідіоти. Зі злістю поставив на заяві штамп «Заборонено», кинув до червоної теки і, допивши чай, відніс обидві теки секретарю комісії.

Олег знову увімкнув чайник, підійшов до вікна. Небо – сіре. Будинки – сірі. Асфальт – сірий. Людці із сірими від голоду і смутку обличчями кутаються в сіре дрантя. Набридло! Усе набридло! Ідіотський департамент, ідіотська комісія, ідіотська робота. І люди – ідіоти! Навіщо тільки заборонили самовільні самогубства, ввівши штраф із членів родини загиблого?! Більше, менше ідіотів – яка різниця?! Загалом, яке кому діло до чужих людей і чужих душ?!

Телефонний дзвінок. Троян підняв трубку. На іншому боці дроту – пропитий голос Євгена Труби, голови комісії.

– Добро ранку, Олегу.

– Доброго ранку, пане Євгене!

– Не можу погодитися з вашим рішенням щодо заяви Софії Тарасівни Семенко. Заяву потрібно розглянути повторно.

– Інше рішення не може бути винесено, пане Євгене! Софія Семенко зазначила в заяві причини, які не внесені до загального реєстру поважних причин для видачі дозволу на самогубство.

– Пане Олегу, тут особлива ситуація! Я думаю, ми можемо видати дозвіл!

– Ні, пане Євгене, не можемо! Софія Семенко не надала відповідних документів на підтвердження права на самогубство!

Голова комісії голосно засопів у трубку й зашепотів:

– Олегу, ти не знаєш цієї жінки! Вона з нас усі соки вичавить! Ну давай дозволимо їй подохнути!

У інспекторі раптом сколихнулася лють.

– Я не видам їй дозволу! Хай живе! Чим вона краща за інших?! Ми маємо мучитися, а вона вип’є отруту тільки через те, що зірок на небі немає?! Та трясця ж її матері! Яке цабе! Не дам дозволу! І жодна комісія не дасть!

Пан Євген закректав, голосно зітхнув і кинув трубку.

Олег заплющив очі, зробив кілька глибоких, спокійних вдихів і видихів, аби заспокоїтись, налив чаю й зайшов у свій блог. Ковтнув чаю, потер перенісся й почав писати:

«22 грудня. Чи кожен має право на самогубство? Сьогодні надійшла заява від однієї пані, яка хоче скоїти самогубство з таких причин:

1. Відсутності на небі зірок протягом місяця.

2. Відсутності у світі краси в будь-яких проявах.

3. Відсутності в людей людських якостей.

Чи маю я юридичне право видати дозвіл? Ні! Чи маю я моральне право видати дозвіл? Ні! Люди страждають від страшних хвороб, зазнають нелюдської наруги, потерпають від нестатків і живуть. Живуть, бо всім призначено одне – народитись і померти. Усім – багатим і бідним, розумним і дурним, щасливим і нещасним – одне! Це – єдине, що мене тішить, єдине, що є у всіх, єдине, що єднає мене з рештою загалу. Смерть – це щастя. Смерть – це подарунок. Смерть – це свято, яке буває лише раз. Треба прагнути чесної й заслуженої смерті. Смерть треба вистраждати!»

В’язку тишу маленького кабінету розтяв різкий телефонний дзвінок.

– Алло!

– Доброго дня, пане Олегу! Вас турбує Тимофій Лещенко.

– Так, пане Тимофію! – Троян напружився. Не кожного дня інспектору комісії із самогубств випадає спілкуватися з головою Департаменту у справах людини, сім’ї  та соціальної політики. За всю свою п’ятнадцятирічну службу в департаменті він говорив з  Лещенком усього три чи чотири рази.

– До мене звернулася зі скаргою на вас особисто та Комісію із самогубств зокрема пані Софія Тарасівна Семенко, номер 86549059. Вона стверджує, що ви неправомірно відмовили їй у дозволі на самогубство. Прошу вас переглянути своє рішення!

– Пане Тимофію, я не можу переглянути своє рішення! Воно винесено відповідно до посадової інструкції! Зазначені в заяві причини не можуть вважатися задовільними!

– Пане Троян, пані Софія – голова Національної мистецької спілки, людина вельми шанована. Не потрібно робити з цього непорозуміння скандал. Сьогодні о четвертій у кафетерії департаменту ви особисто зустрінетеся з пані Софією й обговорите всі деталі. Якщо ви не досягнете порозуміння, у департаменту будуть неприємності з пресою, а ви станете безробітним!

 

Рівно о четвертій Олег зайшов до кафетерію. У маленькому задушливому приміщенні, наповненому напівтемрявою й кислуватим запахом неякісної кави, було близько десятка людей. Софію Семенко Троян пізнав відразу: жінка з пишним чорним волоссям сиділа за столиком біля вікна, час від часу позирала на годинник і смикала червоний шарф.

Олег підійшов і відрекомендувався.

– Доброго вечора! – Жваво відгукнулася Софія. – Сідайте, будь ласка. Пропоную відразу перейти до обговорення, бо в мене ще багато невирішених справ. Які ваші зауваження?

– Жодна з причин, які ви вказали у заяві, згідно із сучасним законодавством не може вважатися такою, що надає вам право на самогубство, – швидко повторив завчену фразу Олег.

– Невже?! – Софія примружила очі, і на її приємному обличчі промайнула тінь глибокої, невиліковної злоби. – Цей світ ниций і огидний, я не можу тут більше залишатися!  Хочу піти, доки в мене ще є бажання і сміливість померти, доки є надія на інше життя, доки мені не остогидло все це так, як вам!

– Мені?! – Троян здригнувся, ніби співбесідниця доторкнулася до його голого тіла холодними пальцями. – До чого тут я?!

– Це ж очевидно, що вам усе байдуже! – Відповіла Семенко. – Байдуже, що я страждаю! Байдуже, як я живу і як я помираю. А я помираю – кожну секунду свого життя. Я вдихаю отруйне повітря. Я їм отруйну їжу. Я спілкуюся з вами і споживаю вашу отруту. Ви не цінуєте мене, мій час, мою живу душу.  І ніхто не цінує. Я витрачаю життя на тих, хто не живе насправді. Я дарую свою творчість тим, кому нічого, окрім смерті, не потрібно.

– У вас марення, – зневажливо кинув Олег.

– Марення? Можливо! А у вас?! Що є у вас?! У мене є мій знівечений талант, мій невсипущий біль, мої зґвалтовані ілюзії. Є надія на швидку безболісну смерть. А у вас – я бачу це по ваших очах – у вас нічого немає! Порожнеча! Ви – оболонка, наповнена хаосом. Ви не потребуєте самогубства, бо ви вже померли, чи не так?!

Олег мовчки дивився на неї. Так, він був порожнім. Він помер багато років тому. У нього не було вже болю, мрій, думок. І слів не було, щоб заткнути цій розпатланій, напівбожевільній жінці рота.

– У вас є ваше божевілля – що ще вам потрібно? – Тихо мовив Троян. – Живіть, вам є чим втішатися!

– Мені – є чим, але ж іншим – немає! – Скрикнула Софія. – Я не хочу, щоб люди були порожніми! Я не хочу, щоб люди божеволіли і знаходили в божевіллі втіху! Я не хочу, щоб люди помирали марно!

– То ви хочете померти не марно? – Щиро здивувався Олег.

– Так! Я хочу відвоювати в держави своє природне право на життя і на смерть! Я хочу, щоб люди, як раніше, могли помирати як і коли захочуть!

– Державний контроль кількості смертей і народжень зумовлений об’єктивними причинами – тяжким політичним та економічним станом у державі! – Автоматично відповів Олег.

– А що ви скажете, якщо завтра в державних інтересах буде вас прибрати?!– Зіщулилася Софія.

– Я нічого не скажу, – зітхнув Олег. – Мене ніхто не питає.

– А мали б питати!

– Знаєте, пані Семенко, ви праві – мені байдуже до вас, вашого життя і вашої смерті, – різко сказав Троян. – Я не маю сил і часу на філософські диспути. Я не видам вам дозвіл і крапка.

– Добре, в такому разі я судитимусь із вашим департаментом! І звернуся за допомогою до ЗМІ!

– Тоді мене виженуть з роботи!

– Ви мертвий – яка вам різниця?! – Криво посміхнулася Семенко.

– То не треба тривожити мій прах!

– Яке мені діло до вашого праху?! – Знизала плечима Софія.

Олег впустив голову на руки й подивився у вікно. У колі блідого світла від вуличного ліхтаря шматок сірого асфальту. Сірі постаті на мить випливають із сірої імли і знов тонуть у темряві. Завтра буде сірий день. Усі сірі людці підуть на роботу, а в нього не буде його сірого кабінету. Що тоді робити? Чим заповнити своє сіре існування? Він видасть дозвіл цій навіженій. Нехай вип’є отруту й захлинеться у власному блювотинні!  Вона думає, вона просто засне на чистому простирадлі, мріючи про зірки? Е, ні, дурепо! Тебе скрутить від болю у шлунку, тебе виверне навиворіт у власній сірій квартирці! Ти закінчиш життя так само бездарно, як і почала його, – нічим і без усякого сенсу. Смерть взагалі не має сенсу. Сенс має тільки життя. Ти зрозумієш це, але буде запізно. Ти викличеш «швидку», але до тебе не приїдуть, бо держава офіційно винесла тобі вирок. Ти хотіла смерті – ти її отримаєш! Усі ви отримаєте по заслузі! Шкода тільки, що колись усі ці людці себе знищать, і більше нікому буде виписувати дозволи на сірих казенних бланках...

– То ви видасте мені дозвіл? – Вкрадливо запитала Софія.

Олег підняв голову й поглянув на співбесідницю. Ось сидить перед ним Софія Тарасівна Семенко, номер 86549059, голова Національної мистецької спілки. Сидить симпатична жінка з темним духмяним волоссям і пронизливими зеленими очима. Сидить людина. І хоче померти. І ніхто не допоможе. Ніхто не скаже: «Живи, ти варта того, щоб жити! Ти не сіра, ти не запліснявіла, як інші! Смерть не має сенсу. Сенс має тільки життя!»

– Давайте домовимося так: якщо я завтра не переконаю вас, що ви маєте жити і ви не відкличете свою заяву – я видам вам дозвіл. Незалежно від того, дозволю я вам вчинити самогубство чи забороню, я ризикую своєю посадою. Вас влаштовує такий варіант?

Софія недовірливо поглянула на Трояна, але мовчки кивнула.

 

Олег повернувся додому виснажений до краю. Не знімаючи пальта, сів на низький продавлений диван і заплющив очі. Старий батько поворухнувся в інвалідному кріслі, відклав газету.

– Ти сьогодні довго, синку. Щось сталося?

– Сталося.

– Розкажеш?

Олег мовчав.

– Ти здоровий, синку? – Занепокоївся батько.

– Так.

– Твоєму життю ніщо не загрожує?

– Ні.

– Тоді добре! Це – головне! – Полегшено зітхнув старий.

– Головне?! – Раптом скипів Троян. – А як щодо моєї душі?! Чи ти думаєш, у мене її немає?!

Старий посміхався, склавши на грудях жовті жилаві руки.

– Чому радієш?! – Підхопився Олег.

– Слава богу! – Промовив батько. – Нарешті згадав про душу! Болить?

– Болить! – Закричав Троян.

– Значить, є! Хоча я й сумнівався останнім часом.

– Сумнівався?! Та що ти про мене знаєш?!

– Лише те, що ти – мій син. Усе інше – не важливо. Усе можна стерпіти, якщо є заради кого.

– Що ж ти знаєш і терпиш, сидячи вдома?!

– Був час, коли я не сидів удома! Кожна епоха дає багату поживу  для роздумів і для страждань. Кожне життя – боротьба і біль. І найбільше болю тоді, коли ти знаходишся між життям і смертю – як зараз я. Я із задоволенням працював би заради людей, проливав піт і кров, я б погодився на участь у війні, на все, що завгодно, аби тільки бути серед людей і бачити, що вони всі ще не повиздихали! Але я прикутий до цього крісла, до цієї квартирки, до своїх одноманітних чорно-білих думок, і єдиний мій помічник на старість – дешевий санітар-андроїд! Я знаю, я сам у цьому винен! Я, як і всі у мій час, не думав про родину, не поспішав родити дітей – лише робив кар’єру.Ми просто вимушено споживали допінг і працювали за трьох, сподіваючись, що ви житимете краще. Ми – покоління рабів, які добровільно погодились на рабство. Ви – покоління рабів, яким до свого рабства байдуже. Саме ми, ваші батьки, у цьому винні. Ми виростили вас рабами. Я не займався твоїм вихованням, змалечку віддавши тебе державі – яслам, садку, школі, гімназії, університету. Я не розумів, що кожна установа – то інститут насильства, що держава витравить з дітей усе, окрім страху перед нею. А тепер запізно! Тепер уже я нічого для тебе не значу, бо я нічого тобі не дав. Утім, тепер ніхто нічого нікому не дає. Кожен сам за себе, і кожен гине на самоті! Ти думаєш, я не знаю, як споганився світ?! Я бачу це по тобі! Адже й ти заражений бацилою того жахливого морального розкладу! Нині вирує епідемія байдужості. Ти знаходишся в самому осередку цієї біди, і мене завжди вражало, що тобі це не болить.

Олег дивився на батька й не пізнавав його. Він звик, що старий – машина серед машин, механізм для заробляння грошей, який одного разу назавжди зламався. Здавалося, батько втратив себе разом із втратою працездатності. І от раптом виявилось, що під жовтою шкаралупою старого тіла є людина, що із заіржавілих глибин старого механізму озивається пристрасна, спрагла життя душа.

– Сьогодні подала заяву на дозвіл молода талановита жінка, – тихо сказав Троян. – Вона не хоче жити, бо світ, як ти кажеш, споганився.

– І що, ви вб’єте її?– Сумно запитав старий.

– Ні! Ми її не вб’ємо! Тільки не її і тільки не зараз! Я зроблю все можливе, щоб її врятувати. Я доведу їй, що жити варто. Мені це потрібно перш за все для себе. Просто хочеться ожити, хочеться перестати бути прахом. Якщо я не оживу зараз, рано чи пізно я сам напишу заяву до своєї ж канцелярії, і старий п’яниця Труба, голова комісії із самогубств, не дозволить мені померти, бо йому байдуже до мене, мого життя і моєї смерті.  

Олег сів за стіл, увімкнув комп’ютер, зайшов у блог.

«Сьогодні вранці я писав, що не маю юридичного й морального права видати дозвіл одній пані, яка хоче померти. Думаю, я взагалі не маю права комусь дозволяти чи забороняти помирати. Люди страждають від страшних хвороб, зазнають нелюдської наруги, потерпають від нестатків і живуть. Живуть, бо всім призначено одне – народитись і померти. Усім – багатим і бідним, розумним і дурним, щасливим і нещасним – одне! Це – єдине, що мене тішить, єдине, що є у всіх, єдине, що єднає мене з рештою загалу. Життя – це щастя. Життя – це подарунок. Життя – це свято, яке буває лише раз. І життя треба вистраждати!»

Олег вимкнув комп’ютер, опустився перед батьком навколішки й зазирнув старому в очі.

– Пробач мені, тату! Я завинив перед тобою! Але я люблю тебе, чесно! Ти дав мені найголовніше – життя. Усе інше – то вже моя справа!

– Дякую! – Тихенько відповів старий, посміхаючись крізь сльози.

 

Зранку Олег прокинувся з відчуттям, що щось змінилося. Щось осяяло його свідомість, щось вдихнуло життя в його немічне тіло. Він уважно роздивився навколо. Усе таке й не таке, як завжди. Усі речі здавалися опуклішими, контури різкішими, ніж зазвичай. Нарешті збагнув – кімната сповнена світлом! Троян підхопився з ліжка й кинувся до вікна. Сніг! Уночі випав сніг! Небо на ранок прояснилося, і сонце сяяло над білим мереживом гілок, над павутиною дротів, над білими дахами будинків. Олег розчинив вікно. Разом із морозним повітрям до маленької задушливої кімнатки увірвалася небесна синява. Троян посміхнувся. Якщо жити – то тільки тут і зараз. У його житті немає місця смерті!

За півгодини Троян стояв перед головою комісії із самогубств. Миршавий, пом’ятий Труба з опухлим від горілки обличчям слухав і не йняв віри, що  Троян О. К., номер 78356729, який пятнадцять років швидко й мовчки виносив містянам смертні вироки, більше не хоче цього робити, бо в його житті немає місця смерті. Труба був певен, що смерть усюди, що смертю просякнуте кожне життя, що від смерті не втечеш, як би не старався. Він намагався, але не зміг. Навіть разом із зеленим змієм йому не вдалося заглушити в собі страх перед смертю. Мовчки вислухавши підлеглого, голова лиш слабко махнув рукою, ніби в маренні, й наказав покласти на стіл заяву. Троян погодився й попросив дозволу звільнитися сьогодні о третій у справі Софії Семенко.  Труба погодився, бо протестувати в нього не було ані сил, ані бажання.

 

О третій Олег зустрівся із Софією під стінами департаменту.  Привіталися. Олег мовчи взяв жінку за руку й повів уздовж високих сірих будинків із запиленими вікнами. Сніг хрумтів під їхніми ногами й блищав на сонці.

– Куди ви мене тягнете?! – Скрикнула Софія й запручалася.

Олег ще міцніше стис маленьку теплу долоню.

– Ми гуляємо.

– Навіщо?!

– Вам скоро помирати, – спокійно відповів Олег. – Не хочете помилуватися заходом сонця? Коли ви помрете, у вас нічого не буде – ані хорошого, ані поганого. Немає раю й пекла. Жоден, навіть найдосконаліший і найзбоченіший, розум не зможе вигадати більшого щастя й більших тортур ніж ті, які люди пізнають у цьому світі. Є тільки тут і зараз. Сьогодні такий хороший день! Порадійте йому! Порадійте, що ви ще живі!

Софія скривилася, ніби від болю, але змовчала й прискорила крок.

Велике малинове сонце швидко сідало за горизонт. Сніг спалахував жовтими, рожевими, бузковими блискітками, ніби новонароджена зима засипала місто крихітними діамантами. Сніг пахнув як у дитинстві – Новим роком і Різдвом, сосною, печивом і мандаринами. За кілька хвилин заграва на заході згасла, й на вулиці спали тихі зеленаві сутінки.

Нарешті висотки уздовж дороги розступилися, і погляду відкрилася засніжена естакада, залізничний вокзал, а за ним – сапфірова далина з променистими іскрами дальніх вогнів. Там лежав сивий степ, там змагалися у швидкості вітри, там занесені снігом міста посилали у високе лазурове небо гуркіт автомобілів, гудки заводів і пристрасні молитви. Там простягся у вечірній млості Донбас, який ніколи не спить, ніколи не мовчить, ніколи не здається. І Олегу було затишно стояти в серці неосяжного неплодючого степу під ясним немилосердним небосхилом, бо він з народження любив безмежний простір, ковилу і пружний вітер, який приносить у розпечений літом світ бетону, асфальту і складних механізмів запах цвіту акацій і полину.

– У дитинстві я міг вічність дивитись на далекі степові вогні, – сказав Олег, не відриваючи захопленого погляду від засніженої вечірньої панорами. – Мені здавалося, що там, у вечірній далині, щастя. Я не знав, у чому воно. Я запитував у дорослих, але ніхто не міг відповісти мені. Тепер я став дорослим і так само не можу пояснити, де і в чому людське щастя. Але воно є, воно є десь там, звідки незмінно сяють до мене вогнисті цятки!

Софія заворожено дивилася на синю далину, помережену крихітними вогниками, і тихо плакала.

– Яка краса! – Пошепки сказала вона.

– Погляньте вгору! – Порадив Олег.

Софія підняла очі. Прямо над ними сяяла велика промениста зірка.

– Бачите – зорі? – Посміхнувся Троян. Уперше за довгі тижні очистилось небо. Як би не купчились над вами хмари, просвіток усе одно буде. Головне – дочекатися.

– Я не можу чекати! – Скрикнула Семенко й заридала, сховавши обличчя в долонях. – Я нічого більше не чекаю! Колись я жила, любила, мріяла. Але все минулося! І всім байдуже! І вам… – голос жінки зірвався, і вона застогнала. – Навіть вам!... Для вас це просто робота! Ви боїтеся…

– Я боюся, що ви помрете! – Сказав Олег. Він забрав її руки від обличчя й витер холодними пальцями мокрі розпашілі щоки. – Я боюся, що помре єдина людина в моєму житті, яка дійсно живе і хоче жити. Для мене це не просто робота. Ваше спасіння – справа мого життя. Я пятнадцять років убивав людей. Я не хочу більше виносити вироки! Сьогодні я написав заяву на звільнення. Доки я живий, у моєму житті не місце смерті!

Софія дивилася на чоловіка із здивуванням і недовірою.

– Я хотів би бути з вами. До кінця, яким би він не був. У мене нічого немає, окрім мене самого. Відповідно, я можу запропонувати вам лише своє життя або свою смерть. Бачите, там залізничний вокзал? – Вказав пальцем Олег. – Ми можемо піти туди і зараз же разом померти. Я не хочу отрути. Отрута – це слабкість і втеча. Ніхто не дізнається про мою смерть, окрім кількох людей у моєму ж департаменті, бригади «швидкої», одного чи двох працівників міліції та старенького архіваріуса в міському архіві. А я не хочу, щоб моя смерть була марною. Я не хочу, щоб моя смерть була передбачуваною, запланованою, дозволеною. Я помру самовільно, без дозволу комісії. Ми підемо на вокзал і зістрибнемо з платформи під швидкісний потяг. Червоні квіти розквітнуть на снігу поряд із колією. Це буде красиво. Це запам’ятається багатьом. Вони змиють брудною водою нашу кров і закопають наші знівечені тіла в промерзлу землю у великих чорних пакетах. Але ми не цілком помремо. Часточки нас залишаться на колесах потягу і будуть курсувати разом із ним між великими містами.

– Ні, ні! – Схопила його за руку Софія. – Не треба! Не йдіть на вокзал! Не помирайте! Благаю, не помирайте!

– Є ще один варіант, – спокійно, ніби не почувши жінки, промовив Троян. – Ми можемо забути до часу про біль і про смерть. Можемо піти до мене додому, щоб пити чай без цукру із запліснявілим чорним хлібом і дивитися кіно в он-лайні. Можемо сперечатися з моїм батьком з причини і без, можемо лаяти уряд і безпосереднє начальство. Можемо тяжко працювати за копійки, хворіти, сваритися. Врешті, ми помремо, і нас закопають у промерзлу землю у великих чорних пакетах. Але в нас буде ще не один сонячний день, не один малинний вечір і не одна можливість написати кров’ю на чистому снігу про свою ненависть до цього світу.

Софія посміхнулася і схилилася Олегу на груди.

– Я обираю другий варіант, – сказала жінка. – Якщо вже жити – то тут і зараз!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>