Дорогою до Оксамитової церкви

Дорогою до Оксамитової церкви

П’ятниця, 20 жовтня 2017 г.
Проглядів: 122
Підписатися на комментарі по RSS

“дельфіни носять хвилі на плечах

а у ночі коли бурхливе море

вони граються хвилями у м’яча

застрибуючи аж у хмари

добре у хмарах дельфінам

бо хмари також хвилясті

і на гребенях у них часто

виступає піна

отак захопиться котрийсь раптом

захлинеться від щастя

і визирне зранку сонце

з очима дельфіна”

Іван Андрусяк

То ж не просто поїздка була, то було щось дивне, розумієте? Я хочу сказати: мені тепер сімдесят чотири, і я не найкращий оповідач, та й пам’ятаю все не так добре… Але те, що пам’ятаю, волів би забути. Не виходить.

То було сорок сім років тому, це я точно знаю. Восени. Був я тоді відомим на весь район алкоголіком, дебоширом і бабієм - загалом тим, кого так ненавидять місцеві пенсіонери. Про таких, як я, дружини говорили чоловікам “Не водись з ним, то дурна компанія”. Я був дурною компанією. І, хоча з виду про те сказати було складно, насправді я був нещасним. І дуже-дуже самотнім. Ви ж знаєте, як то буває - ти переспав з двома десятками жінок, і тепер жодна пристойна панянка не сприйматиме тебе серйозно, а тільки як мужика-на-одну-ніч.

Хоча, мушу визнати, стосунки на одну ніч мені дуже навіть подобались. Можливо це єдине, що не давало мені остаточно спитись.

Мій сусід Орест, навпаки, був тим, кого дружини ставили у приклад своїм чоловікам. “От Орест не п’є, і друджину свою кохає”, “Орест би так ніколи не вчинив”, “Орест завжди готовий допомогти ближньому”... Всі любили його, це ж ясно. Воно й не дивно, правда?

До мене Орест ставився з певною жалістю. Іноді, коли бачив мене п’яним біля дверей моєї однокімнатки, кидав якусь наративну фразочку типу “Куди ти діваєш своє життя, друзяко?” чи “Кидай уже ти все це, сусіде”.

І так ми жили на одному поверсі уже дуже-дуже довго, поки одного дня я по п’яні не вирішив “душевно поговорити” зі своїм сусідом. А він, ба, не відмовився. Сіли ми, значить, на сходи і я почав скиглити. Сказав, що не знаю, що роблю зі своїм життям. Сказав, що, певно, такий спосіб проводити час - єдине, що я вмію. Частина моєї природи. Що топити своє життя у бухлі й поганому сексі - це для мене, по-суті, означає бути собою. Сказав, що хотів би стати іншою людиною, але не можу.

На цьому, останньому, Орест посерйознішав і запитав:

- Справді хочеш?

- Чого?

- Стати іншою людиною. Справді хочеш?

Я кивнув на знак згоди, і тоді він запропонував поїхати зранку до якоїсь церкви, що називалась “Оксамитовою”. Знову ж таки, погодився.

Я би навіть і не згадав про це, якби наступного ранку не прокинувся в його машині. Орест кермував, а я боровся з похміллям, лежачі на задньому сидінні. Ми їхали абсолютно незнайомою мені дорогою, з обох боків - не дуже густий хвойний ліс. Ні позаду, ні попереду я не бачив нічого, крім лісу та дороги.

Я знову заснув, і з того моменту моя пам’ять починає видавати чудернацькі викрутаси. Маю на увазі, подальші події я пам’ятаю скоріше як дивне слайд-шоу, ніж як реальні події. Складно сказати, які з моїх спогадів справжні, а що домалювала моя хвора перелякана фантазія.

Знаю тільки, що мої спогади-слайди спалахують і зникають, тому іноді я по-різному пам’ятаю одні й ті ж події.

***

На першому слайді ми бачимо машину. Я лежу на задньому сидінні, намагаючись прийти до тями. Орест мовчки кермує, хіба що час-від-часу насвистує якісь старі мелодії. За склом проноситься ліс, і від того, наскільки швидко дерева з’являються і зникають з поля зору, моя голова болить ще більше.

- Це ми уже в церкву їдемо? - кажу крізь біль.

- Так, - насвистуючи, говорить мій сусід. - Оксамитова церква в Оксамитовому лісі. Певно, хтось вирішив, що це гарне слово, і можна називати ним усі місцини в регіоні.

- Ніколи не чув про Оксамитовий ліс. Де це взагалі?

- Навколо нас, друзяко, - Орест усміхається. - Як почуваєшся?

- Не відмовився би від водички та знеболювального, якщо чесно.

- Купимо, коли проїжджатимемо якийсь магазин.

Я важко зітхаю, прикладаю руки до скронь і намагаюсь зрозуміти, як біля Києва може існувати такий великий ліс, щоб я про нього не знав.

Скільки не дивись на дерева - вони не відповідають на твої питання.

***

Наступним спогадом є магазин. Все розпливається, предмети міняють форми і запахи. Нічого чіткого. Нестабільний спогад. Стіни жовті чи червоні, на полицях товари, у яких давно минув термін придатності. Орест накупив цукерок і тепер про щось говорить з продавцем, я тим часом вивчаю холодильник з мінералками. Продавець - чоловік з темною бородою. Чи з бакенбардами. Темними, рудими, яка різниця? Продавець схожий на канадського лісоруба - це вже точно.

- Досить гіпнотизувати холодильник, м? - абсолютно недружнім голосом звертається до мене продавець-лісоруб. - Або бери щось, або не стовбич там.

- Справді, - погоджується Орест, - давай швидше - нам треба їхати.

Під ногами чую тихе булькотіння - очевидно, під магазином тягнеться труба, якою доволі швидко тече якась рідина. В холодильнику немає жодної знайомої мені етикетки - всі назви якісь чужі. Раптом цей продавець-лісоруб сам їх робить? Набирає воду з тієї труби, що вібрує під підлогою. А вона, можливо, радіоактивна.

Але похмілля бере своє, і мені доводиться купити маленьку пляшку сильногазованої води.

- Тут є вбиральня? - питаю.

Лісоруб (продавець?) мовчки вказує мені на непримітні дверцята, зроблені зі старої гнилої фанери. Увійшовши до вбиральні, я одразу кидаюсь до унітазу. Від того нудота мене трохи відпускає, стає легшою.

Несподіваний звук змушує здригнутись: хтось стукає у двері.

- Одну секунду, - кажу, нависаючи над унітазом.

Але комусь явно хочеться увійти - він стукає гучніше.

- Я майже закінчив, бляха!

Ще гучніше. І не припиняє - за кожним сильним ударом одразу йде наступний.

- Серйозно, блін, не ломись!

Гучніше. Ще, і ще, і ще. Удар, удар, удар. Зрештою, удари стають настільки сильними, що я боюсь, аби не зламались ці слабкі фанерні двері. Здається, здригатись починають навіть стіни. З умивальника піднімається пил, дзеркало тремтить.

- Ну все-все, виповзаю!

Я різко відчиняю двері, за ними - нікого. Звук припиняється. На якусь мить все здається мені нерухомим: завмирає і Орест, і продавець-лісоруб, і пил, що піднявся з усіх поверхонь. Рухається тільки вода по підземних трубах.

Я не пам’ятаю, як вийшов звідти.

***

Наступний слайд, будь ласка. Знову машина, знову дорога. Тільки тепер я на передньому сидінні. Не за кермом, звісно - не в моєму стані. В руках у мене пляшка мінералки. Напівпорожня. Я ніби прокидаюсь, хоча насправді й не спав:

- Оресте, скільки ми вже їдемо?

- Не питай мене про час, друзяко, - доброзичливо відповідає сусід. - Час - штука відносна.

Я не сперечаюсь, натомість ставлю питання:

- Ну добре, але скільки нам ще їхати?

- Ну, доведеться заночувати в одному придорожньому гостелі.

Це не вкладається у мене в голові. Більше дня їхати до церкви? І вона, тим не менш, знаходиться в цьому ж лісі? Тоді він, цей Оксамитовий ліс, має тягнутись ледь не через усю країну, а це вже зовсім неможливо.

- Перед тим заїдемо до невеличкого села, - каже Орест. - Там треба взяти дозвіл на вхід до церкви.

Я уже навіть не питаю нічого - просто спостерігаю за дорогою і за деревами. І, певно через похмілля, мені здається, що дерева також спостерігають…

***

Село. Будинки - виключно дерев’яні. Ми заїжджаємо туди машиною, звернувши з основної дороги. Селище складається з трьох вулиць - головної та двох, що виходять з неї, як гілля зі стовбура. Усі три вулиці - неасфальтовані, тому машину починає помітно трусити.

Зупинившись прямо по центру, Орест відкидається на спинку сидіння. Він явно стомлений. Машину тим часом оточують діти. Брудні, у довгому поношеному одязі, вони дивляться на автівку так, ніби бачать таке вперше. Помітивши дітлахів, Орест виходить і починає роздавати їм цукерки, чому малеча дуже радіє.

Цю ідилію перериває постріл. З двору, одного з найбільших на цій вулиці, виходить старий бородатий чолов’яга з двоствольною рушницею. Не зважаючи на осінній холод, на старому тільки майка та труси.

- Ану розбіглись по хатах, малі почвари! - гаркає дід.

І ще раз стріляє у повітря.

Малеча, звісно, розбігається. Дід тим часом підходить до машини, зупиняється прямо перед капотом і направляє дуло рушниці прямо на мене.

- Нічого не вийде, дідо, - абсолютно безтурботно говорить Орест.

Я панічно притискаюсь до спинки, ніби намагаюсь припинити існувати взагалі. Злитись з навколишнім середовищем. Стати частиною автомобіля.

- Дідо, серйозно, без шансів, - продовжує мій сусід.

Я перелякано дивлюсь прямо у стволи рушниці:

- Оресте, він мене пристрелить?

- Ні, у нього ж було тільки два постріли - рушниця порожня.

Дід спльовує, кидає пару лайливих слів і опускає зброю.

- Ви знову до криниці? - питає старигань.

Орест киває.

- Ясно. Ідіть, воно сьогодні в хорошому настрої.

І ми йдемо. Повз дерев’яні будинки, де з вікон на нас зиркають перелякані дітлахи. Я звикаю до того, що абсолютно нічого не розумію в цій подорожі. Не ставлю питань, не чекаю відповідей.

Ми підходимо до криниці. Я, Орест і озброєний старигань. Мій сусід підходить ближче, жестом просить зробити мене те ж саме. Разом зазираємо до криниці, і від переляку я одразу відходжу.

- Не бійся, - говорить Орест.

Зазираю туди знову, і бачу ту істоту. Огидне, лисе, зморшкувате і голе… Це, очевидно, людина, але визначати її стать я б не взявся. У криничній темряві бачу тільки голову, плечі та силует всього, що нижче. Цього достатньо, щоб злякатись. Воно дивиться то на мене, то на Ореста, і гучно шипить.

І ліс, здається, скрипить в такт цій потворі.

- Нам треба до церкви, - говорить Орест, коли істота припиняє видавати химерні звуки. - Як і завжди, рівноцінний обмін.

Тварюка шипить з новою силою.

- Добре-добре, я доплачу.

Різкий порив вітру. Знову скриплять лісові сосни. Я перелякано кидаюсь у бік машини.

Останнє, що пам’ятаю з того села - сміх дідугана.

***

Ми з Орестом вечеряємо на галявині. У селі я надто налякався - так мені сказав мій сусід. То, сказав він, було не дуже ввічливо. І додав, що нам варто перекусити. Тож тепер ми їмо консерви на невеличкій галявині, до якої також довелось звернути з головної дороги.

Біля нас - машина Ореста. Вона біла, чи синя - хтозна. Їжа також видається розмитою - все навколо виглядає так, ніби це тільки ілюзія, зображення, а не сам предмет. Слабка чіткість, ніби все це показує дешевий телевізор чи погана фотографія.

Дерева навколо нас тихо поскрипують. Вони завжди готові, ці дерева. Іноді здається, що вони обступають нас все тісніше, все зменшуючи галявину. Але якщо ці височенні сосни і рухаються, то зовсім непомітно.

Ми їмо, і їмо, і їмо: де він набрав стільки їжі? В селі?

Я не пам’ятаю, як ми виїхали з села. На мить мене дуже настрашила думка, що ми так і не вийшли звідти. Що насправді ми там, просто будинки замаскувались під дерева, а криниця зачаїлась під травою, щоб поглинути нас, коли ми надто відволічемось на їжу.

Озираюсь навколо: дерева точно підходять ближче. Ми їмо, оточені цими прадавніми монстрами. Їмо, не думаючи про небезпеку. Їмо, не думаючи про те, що все, що зі мною сьогодні відбулось - неймовірно.

Дерева обступають нас настільки тісно, що тепер я відчуваю, як хвойні голки лоскочуть мені шию.

Орест, витерши обличчя серветкою, дає різку і чітку команду:

- Тікаймо!

Ми рвонули стежкою за мить до того, як дерева накинулись на рештки галявини. Світ за нашими спинами, здається, падає. Не озираючись, ми добігаємо до машини, і лише там заспокоюємось.

- Що ж, друзяко, - на диво спокійно говорить мій сусід, - поїхали, виспимось у гостелі.

Дивно, але тільки в цей момент я помічаю, що на лівій руці у Ореста немає великого та вказівного пальців. Тобто, я знаю цього чоловіка роками, як я міг не помічати таку деталь?

Чи може до сьогоднішнього дня з пальцями мого сусіда все було гаразд?

***

Стіни в гостелі сірі, чи чорні, чи коричневі. Точно можу сказати, що темні. У єдиному приміщенні - вісім ліжок. Всі вісім, як не дивно, зайняті. При цьому, на вході ми не бачили жодної машини. І окрім того химерного села - жодного поселення. Звідки тут ще шість людей - загадка. Орест, тим не менш, поводиться так, ніби нічого незвичайного не помічає. Може вже звик?

- Оресте, а ти вже їздив цим шляхом?

Він усміхається:

- Одного разу, так. Знав би ти, яким я був до цього…

- Таким як як?

Орест сміється:

- Гіршим, друже. Набагато гіршим.

- А тоді?

- Став іншою людиною. І ти станеш, повір.

І я вірю. Тому що бачив сьогодні речі, в які неможливо повірити. Які складно зрозуміти і ще складніше усвідомити.

- Ти тільки лягай спати, - продовжує говорити сусід. - Скоро все закінчиться.

І я лягаю, тому що всі ці неможливості, розмитості та небезпеки мене стомили. Мої очі заплющуються, я чую голос Ореста:

- Теплих снів.

І ми лежимо. Я не сплю - не можу заснути. Відчуваю виснаженість кожного м’язу і, особливо, нервів. Але не сплю. Слухаю, як скриплять старі ліжка під їхніми господарями. Як скрипить підлога. Ритмічно, з певною періодичністю, ніби…

Я розумію, що мені нагадує цей скрип. Дихання. Все звучить так, ніби ця будівля дихає. Наче гостел живий.

Від страху я різко встаю, і, певно відчувши, що я тікаю, гостел починає діяти. Прямо біля мене проноситься дошка, що вилетіла зі стіни. Якби я не ухилився, мене б точно зачепило іржавим цвяхом. Тієї ж миті підлога починає згинатись хвилями, що намагаються схопити мене. Відскочивши, я починаю кричати. Наші співкімнатники прокидаються, бачать, як дошки зі стін намагаються мене дістати, і, перелякані цим хаосом, починають бігти до виходу. Один з них натикається на безжальну дошку і падає зі цвяхом в оці. Інший якимось дивом усвідомив, що нас атакує сама будівля, і тепер намагається підпалити штори.

Орест кількома вправними стрибками оминає хвилі на підлозі й добирається до мене. Вогонь тим часом неприродно різко переходить на стелю, а з неї - на стіни. Стіна, охоплена полум’ям, кидається на чоловіка, що все підпалив. Тепер він і сам горить, своїм вереском ще більше збиваючи мене з пантелику. Ще одного відвідувача хапає стеля, його ноги ще тремтять, коли гострі уламки дошок впиваються йому в скроні.

Я б так і стояв, шокований, якби Орест не схопив мене за руку і не потягнув за собою. Він тягне мене повз вогонь, дошки і мертві тіла. Вчасно зупиняється і не дає мені бігти далі, коли прямо перед нами обвалюється стеля. Ми біжимо до виходу, але він перекритий стіною вогню. І скрип, тепер він важкий і глибокий, іноді навіть пронизливий. Будівля кричить від болю.

А Орест штовхає мене прямо в цей вогонь, і я вилітаю надвір. З особливих послуг гостела: легкі опіки й неймовірна радість від порятунку. Одразу за мною з будівлі випадає і сам Орест.

Ми лежимо на траві, а за нашими спинами обвалюється і тліє гостел.

- Він мертвий? - питаю я.

- А він був живим?

Орест, цей паскудник, завжди тікає від конкретних відповідей.

- Ти мене врятував, - щиро кажу я.

Він ніяково мовчить. Ми все ще лежимо, надто раді і стомлені, щоб намагатись підвестись.

- Оресте.

- М?

- Після цієї поїздки я стану таким же, як ти?

- О, друзяко, ти станеш кращим…

***

Нарешті церква. Велика споруда, не схожа на християнський храм. Надто прямі кути, жодних куполів. І, звісно, все з дерева. Певно, з того дерева, що росло в цьому лісі. Не думаю, що насправді це сосни. Взагалі не певен, що це справжні дерева. Хмари над лісом схожі на море, з якого, ніби дельфіни, вистрибують блискавки. Але дощу немає.

Ми заходимо. Орест йде попереду, підсвічує шлях ліхтариком. Я знову чую цей скрип. Дихання. Вже хочу рвонути назад до виходу, та Орест жестом зупиняє мене. Він пошепки каже:

- Ти ж хочеш стати іншою людиною, правда?

Йду за ним, намагаючись ігнорувати скрип. Моя уява знову і знову повертається до тієї кривавої різанини, що відбулась в придорожньому гостелі. Вогонь, дошки, цвяхи, перелякані крики…

Ми спускаємось сходами - під церквою Орест показує мені неймовірно велику й заплутану систему коридорів.

Я не знаю, скільки часу пройшло після події у гостелі: кілька годин чи кілька днів? А раптом проходили місяці, а я їх не пам’ятаю…

Може роки.

І я здригаюсь від думки, що, можливо, ще роками блукатиму в коридорах під Оксамитовою церквою. І навіть якщо вийду з неї - лишусь в оточенні цього лісу. Нескінченного, хижого лісу. І кожне дерево дивитиметься мені в обличчя, поки я йтиму в бік свого дому.

Ми йдемо темним коридором з сотнями дверей. Орест нічого не говорить, але я знаю - це щось на кшталт в’язниці. Тюремні камери, по всіх коридорах. Двері, звісно, дерев’яні, але ніхто з в’язнів не зможе їх відчинити. Тому що це дерево з цього лісу.

Нам на зустріч йде старий чоловік. Він повільно просувається коридором, на ньому - довгий сірий плащ, в руках - гасова лампа. Він підходить ближче, і я розумію - чоловік сліпий. Значить, лампу він запалив для нас.

- Ми прийшли для обміну, - говорить Орест. - Так, як колись привели мене. Воно дозволило.

- Обмін буде здійснений, - голос у старого був низький і хриплий. - В будь-якому разі. Хочеш себе відвідати?

Орест не відповідає, але, судячи з усього, старий наглядач приймає це за згоду.

- Шістдесята камера.

Після того сліпий наглядач віддає Оресту лампу і йде далі коридором, поступово зникаючи у темряві. Ми ж ідемо в інший бік. Стіни все дихають, повертаючи в мою свідомість химерні образи. Все, що я намагаюсь забути, оживає з кожним подихом дерев’яної будівлі.

Ми проходимо повз п’ятдесят сьому камеру.

Орест, йдучи переді мною, тепер тримає в руках гасову лампу. Куди подівся його ліхтарик? Куди поділись його пальці?

Ми проходимо повз п’ятдесят восьму камеру.

Мій сусід виглядає стривоженим. Вся його безтурботність, легкість, впевненість, з якою я знав його в тому далекому звичайному житті, зникла. Я не можу зрозуміти, чи він боїться, чи просто хвилюється.

- Що мав на увазі той старигань? - питаю я, щоб хоч якось відволіктись від звуків дерев’яного дихання.

- Хотів, щоб я себе побачив, - з тремтінням у голосі говорить Орест.

Ми проходимо п’ятдесят дев’яту камеру.

Руки мого сусіда, мого супутника і провідника в цьому дикому лісовому світі, тремтять. Я бачу це по тому, як вібрує світло від гасової лампи в його руках. Я бачу це по тому, якими рваними у цих вібраціях здаються рухи стін. А вони справді рухаються, ці стіни: вдих, видих, вдих, видих.

Камера номер шістдесят. Орест легко штовхає двері, і вони відчиняються. У тісній камері я бачу те, у що не можу повірити: там сидить оголений, схудлий і переляканий чоловік, що тремтить від холоду. Повними жаху очима він дивиться на Ореста, і я розумію причину цього страху.

Цей оголений чоловік, цей переляканий в’язень - Орест.

Переді мною два Орести - той, з яким я приїхав, з гасовою лампою в руках, й інший - оголений в’язень. Їхні обличчя майже однакові, хіба що на в’язневі помітні сліди голоду та знесилення. І кількох пальців: в’язень має усі десять, а мій Орест - вісім.

Кілька секунд два Орести перелякано дивляться один на одного, а тоді мій сусід знову зачиняє камеру, лишаючи свою копію гнити в темряві.

- Що це було?! - питаю я, перейшовши на крик.

І від цього різкого звуку стіни здригаються.

Орест прикладає палець до вуст, мовляв, тихіше.

- Тут вони зберігають нас, - пояснює він. - Інших нас. Тут є інший ти, розумієш?

Я не розумію.

- Тільки він не такий - він чесний, серйозний, не палить і не п’є, вірний і дуже амбітний. Всі ми тут такі.

Я все одно не розумію. І не вірю. Розуміючи це, Орест продовжує:

- Ми випустимо іншого тебе, віддамо йому твій одяг, тепер зрозумів? Ти лишишся тут, а він повернеться замість тебе до твого життя. І не питиме, знайде хорошу роботу. Його любитимуть. Його цінуватимуть. Так це сталось зі мною, друзяко - інший я, поганий і зіпсований, прийшов, а мене випустили в його життя.

Ось воно. Інший Орест прийшов сюди багато років тому, як і я. Від самої думки, що я все подальше життя проведу в тісній камері, поки моя копія насолоджується моїм життям, налагоджуючи його - мене нудило.

Я буду як той в’язень - без одягу, без надії… Без життя?

- Ти не розумієш, наскільки це хороший шанс? - говорить мій сусід. - Ти хотів стати іншою людиною, правда? Це можливість стати справді іншою людиною!

На цих словах Орест штовхає двері шістдесят першої камери, і там я бачу себе. Ну, майже себе: сильнішу, здоровішу та сміливішу свою версію. Інший я підводиться і йде у мій бік. Сусід обходить мене і стає позаду, щоб я не міг втекти.

Будівля дихає. Частіше, ніби теж хвилюється.

Вдих-видих, вдих-видих.

Я затамовую подих.

Будівля робить те саме.

Мить абсолютної тиші.

Я дію швидко, чисто на рефлексах: різким ударом зачиняю двері камери, не випускаючи іншого себе. Тоді нахиляюсь, і саме вчасно, щоб ухилитись від удару, що хотів мені нанести Орест. Проскочивши під його рукою, я починаю бігти.

Він біжить за мною. Звісно. Мій супутник, мій провідник. Мій взірець. Орест, ідеальний сусід. Куди ж я можу від нього втекти?

Скрип дерев’янх стін переростає у вереск: Оксамитова церква кричить.

- Друзяко, - кричить Орест, - ти ж сам цього хотів!

Я біжу. Я не слухаю. Коридор здається мені нескінченним.

- Залишся!

Церква повторю за моїм сусідом: “Залишся”. І я не розумію, чи це справді слово, чи це я так чую скрипіння дерев’яної підлоги.

Попереду я бачу старого наглядача. Він стоїть так, ніби збирається перехопити мене, не дати мені втекти.

- Залишся хоч заради мене, - багає Орест. - Обмін має відбутись в будь-якому випадку!

Не слухаю. Наглядач все ближче, але ж він сліпий, чи не так?

- Друзяко, якщо ти не погодишся - вони заберуть мене!

Я не слухаю - зупиняюсь прямо перед сліпим наглядачем. Такої різкої зупинки він не очікував, тому розгублено б’є повітря там, де за його планами маю знаходитись я.

Знайшовши вдалий момент, пробігаю повз стариганя.

Оресту не так пощастило - наглядач хапає його і тягне у темряву коридору.

- Друже, ну повернись! - волає мій сусід. - Ти ж сам хотів того! На мене чекає дружина, а тобі байдуже! Повернись, будь ласка…

Але сліпий наглядач продовжує тягнути Ореста коридором, і голос бідолахи стає все тихішим. Лишається тільки дихання церкви.

Я піднімаюсь сходами, біжу приміщенням церкви. Намагаюсь не думати про всіх тих людей, що сидять у темних камерах під будівлею. Вибігаю надвір, знесилено падаю на землю.

Оксамитова церква за моєю спиною реве від розчарування.

Розслаблятись не можна: дерева навколо мене можуть бути такими ж небезпечними. Підвівшись, біжу до машини Ореста. Дверцята відчинені, ключ - на сидінні. Мій шанс.

Чую тріск. Прямо біля мене падає хвойна гілка. Все тут хоче мене вбити.

Я сідаю в машину, виїжджаю на дорогу і жену в бік Києва.

Як я їхав далі - не пам’ятаю. Кінець слайду.

***

Відтоді, як утік звідти, таки змінив своє життя. Пити кинув, одружився, знайшов хорошу роботу. Почав відвідувати батьків. Наступними роками я все більше ставав тим, ким раніше вважав Ореста - хорошою людиною. Усе, що хотів у собі змінити - одразу міняв, без допомоги будь-яких церков. Певно, єдине, чому я навчився у тій поїздці - брати на себе відповідальність за своє життя.

Ось тільки сплю я погано. Щоночі, з того самого дня, як повернувся, я не можу заснути від нав’язливих думок, від яких стає лячно: а що, якщо я так і не втік з Оксамитової церкви? Я ж дуже змінився після тієї поїздки. Що, якщо справжній я там, у камері, а тут - тільки ідеалізована копія з того лісу? Раптом мене схопили дерева? Чи хмари? Ті хмари видавались мені особливо хижими.

Щоночі я думаю що, можливо, десь там, у темній камері, сидить самотній переляканий чоловік з моїм обличчям. Справжній я. І йому немає на що сподіватись - він тільки плаче і слухає дихання Оксамитової церкви.

Можливо, все це неправда.

А можливо я справді там. Дихаю в такт із лісом.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>