Будемо відверті: мало хто зі старших колег по цеху стежить за творчістю молодих письменників. Олег Дивов - один з небагатьох, хто дійсно «у темі». До речі: він був у числі засновників того самого конкурсу «Рвана Грілка», що протягом ряду років є основним полігоном для випробування сил фантастів-початківців.

Підвищений інтерес до феномена МТА не випадковий. Саме МТА зруйнували останній наш корпоративний міф – про фантастику, як бастіон Російської Духовності™ у масовій культурі. Міф цей пестувала цехова критика, і з її думкою було дуже приємно погоджуватися. Тому що за огорожу фантастичного гетто – туди, де буяв «іронічний детектив» і звірствував «кримінальний бойовик», - стало моторошно навіть визирнути. Образ Російського Читача геть розпадався. Замість милого інтелігентного простака, такого собі фізика-лірика, що хитро примружився (зіпун, гармонь, півлітри, дві вищих, у кишені Кафка, православний хрест під сорочкою додається), на письменника раптом уп'явся скляними очима затурканий освітянець зі споживчою авоською (пуховик, плеєр, пиво, курси офіс-менеджерів, Марініна, православний хрест навипуск). Картина має настільки жахливий вигляд, що багато хто повернувся до неї спиною, втішаючи себе думкою про Читача Фантастики, що нехай і нечисленний, зате - особливий.

Але Читач показав Фантастам дулю!..

Дохідливо? Логічно? Вірогідно?

Ага, на рівні МТА.

Давайте тепер подивимося, як все відбувається насправді, і нехай буде з нами Сила, оскільки розтин має бути ще той.

Під МТА мається на увазі вкрай плідний і настільки ж вульгарний графоман з незрозумілим уявленням про письменницьку майстерність. Явище, по суті, позачасове й позавікове. Таких завжди вилуплювалося як пуголовків. І в кожному поколінні одиничні особини доростали до рівня Царівен-Жаб. Їм не заважала навіть малограмотність. У щоденниках Корнія Чуковського згадується авторка ста п'ятдесяти (!) популярних романів, яка завжди ставила кому перед «що»: «незважаючи ні на, що».

Чому їх читають, не загадка. І приховані меседжі, і методи побудови тексту, завдяки яким окремі графомани непогано продаються, давно досліджені. Щоправда, розповідати про те, яка саме технологія створення графоманських бестселерів, мало хто береться. Це нестерпно нудно і якось, вибачте, некрасиво. Начебто прилюдно розкладаєш по поличках чужу душевну хворобу. У Вадима Нестерова забракло духу на таку міні-лекцію, і я його розумію. Але не виправдую. Якщо замовчувати ноу-хау, які дозволяють МТА триматися на плаву й навіть нарощувати тиражі, то залишиться незрозумілим, чим, власне, МТА відрізняються від інших молодих талановитих авторів покоління «нульових». Так що пройдусь-но я буквально лишень верхами.

Ринок завалений товаром, прикмети якого (цитую Вадима): «...і відсутність оригінальних ідей, і невміння будувати сюжет, і дивовижні ляпи в книгах, і величезні проблеми з авторським стилем...» Все це продовжує видаватися й продаватися. Чому?

А ось саме тому.

Скільки не повторюй «фантастика не жанр», у роті солодше не стане. Фантастика як товар масового попиту – це набір специфічних жанрів і піджанрів. Для кожного напрацьований базовий шаблон і набір стійких сюжетних штампів. Є тверді канони фантбойовика, спейсопери, вампірського роману тощо. Деяким канонам уже років по сотні, а то й більше. Модні жанрові методи «гаріпоттер», «нічнаварта» й «теріпратчетт», які щосили експлуатовані МТА, аж ніяк не рімейки, а треті-четверті переспіви давно відпрацьованих схем: ані Роулинг, ані Лук'яненко, ані Пратчетт не створювали нових сутностей. Чого далеко ходити: улюблена забава вашого покірного слуги - відшукати найіржавіший фантастичний шаблон і зігнути його об коліно.

За рівнем заштампованості фантастика може посперечатися із крутим детективом і виробничим романом. Все вже придумано до нас. Наявність стійких конструкцій, про які точно відомо, що вони добре продаються – принада для графоманячих неофітів. Адже основна мотивація МТА – написати «як хтось». І це його перший козир на ринку. Книготорговцю потрібна точка відліку. Якщо він може сказати покупцеві, що МТА Пукін – майже Головачов, а МТА Хрюкін – начебто Перумов, відразу знімається маса питань. Це вам не самобутнього Іванова продавати. Я вже мовчу про Силаєва, про якого ви навіть і не чули, хоча Успенський запевняє, що будь Сашко з Москви, ніхто б не знав Пєлєвіна.

Другий козир МТА – мова. Найважливіший елемент системи розпізнавання «свій-чужий». МТА так і шпарять канцеляритом. І потенційний читач, відкривши книгу в магазині, відразу бачить щось рідне. Канцелярит – та мова, яку читач чує звідусіль, якою він сам наділяє думки на словах і на листі. Він канцеляритом освічуватиметься у коханні. Він живе в країні канцеляриста-переможця, де на кожному будівельному заборі написано: «Приносимо вам свої вибачення за тимчасово доставлені незручності». Щоб вірніше захапати здобич, МТА розбавляє канцелярит простою мовою й жаргонізмами. Зовсім потрошки, а то злякаєш.

Третій козир МТА – глибинна, вистраждана народність. Тому наша альтернативна історія суцільно історія того, як росіяни вломили тим, до кого не дотяглися в реалі. А наша утопія – про те, як Америка напала на Росію і сильно пошкодувала (тому що вломили, природно). Або про те, як звідки не візьмися прийшов на Русь Президент із замашками фольклорного царя-батюшки (олігархів під корінь, нерусі в хрюсло, дитям морозиво, бабі квіти). Пропоную від себе безпрограшну фабулу: Путін розстріляв Абрамовича й націоналізував футбольний клуб «Челсі».

Четвертий козир – абсолютна комфортність текстів. МТА ніколи не йдуть від шаблона далі ніж на крок і цим досить потрафляють читачеві. Читач хоче вгадувати розвиток сюжету. Хоче знати, що зробить персонаж у наступну мить. МТА відчуває це (саме відчуває, а не розуміє, МТА взагалі творить неусвідомлено) – і розкладає в тексті штампи, схеми, архетипи в асортименті. І всі задоволені. Адже найбільше щастя масового читача – коли письменник ставить запитання, на який читач знає відповідь. Мистецтво підсування питань під готові відповіді - п'ятий козир МТА.

А якщо взагалі і в цілому – типова проза МТА одночасно манірна, вульгарна, агресивна й сентиментальна. Так, це набір якостей вуличної дівки. Ви здивовані?

Отут і сила, і слабість МТА: вони, у масі своїй, доступні й згідливі, але якісь одноразові. Читач їх не поважає й частенько намагається втекти, не заплативши. Недарма саме МТА голосніше за всіх скаржаться на мережеве піратство. Серед МТА дотепер немає виразних сформованих брендів. Скоріше, мова йде про мультибренд на кшталт «детектив домогосподарок», де Дар’я Донцова легко заміняється на Юлію Шилову або, мамо дорога, Олену Васіну, різниця між якими немов помітна, але її, наче, і не видно.

Погодитеся, на таких сердитися – себе не поважати.

Здавалося б, проблеми немає. Так, успіхи явних графоманів викликають розпач. Образа за країну: ну що за народ такий, читає всяку каламуть і добавки просить... Коли ж він, нетяма, не «мілорда дурного», а високу прозу з базару понесе... Кожен графоманський бестселер завдає удару почуттю національної гідності. Але це було завжди й скрізь. Чому ж російські фантасти XXI століття так рикають на своїх МТА?

І чому експерти цього номера «Єслі», автори з покоління «нульових», скриплять зубами в коментарях?

Ризикну заявити - проблема є. Вона принципова й зав'язана не тим гордієвим вузлом, що піддається розрублюванню на раз-два. Скажемо так: доки Вадим Нестеров не перестане називати сентиментальну прозу Юлії Остапенко «чудовими психологічними оповіданнями», до вузла навіть підходити безглуздо. Справа не в тому, чи гарні оповідання, просто в критика приціл збито градусів на тридцять. А цей ще із кращих.

Тому для початку давайте візьмемо сокиру Оккама й трохи потешемо собі на голові кілок. Тобто, пардон, відкалібруємо наш понятійний апарат.

Мистецтво модернізму створювалося з мимовільною оглядкою на традицію. Навіть коли ця оглядка була злісною усмішкою через плече. І коли традицію оголосили роздробленою на атоми, з яких буде створене нове мистецтво, сам факт наявності традиції не заперечувався. Не можна ж боротися з тим, чого немає. Волею-неволею модерн відштовхувався від традиційних змістів.

Спрощуючи й огрублюючи для наочності: якщо дати модерністові Венеру Мілоську, він зав'яже їй очі й покладе до її ніг ваги.

Постмодерн, багатьма називаний то «антимистецтвом», то «руйнівником мистецтва», стартував уже за традиції, роздробленої на атоми. Постмодерн націлювався на створення нових змістів із цих осколків.

Постмодерніст прилаштує Венері руки, суне в них весло й - увага! - скаже, що так і було.

Актуальне мистецтво всеїдне, орієнтоване на конденсацію нових змістів з повітря, крекінг із нафти й ресайклінг зі сміття. Воно б завалило нас змістами, якби дійсно вміло робити все перераховане вище.

Актуальне мистецтво – це коли Венері постмодерна знову відламують руки разом з веслом, а на постамент вішають табличку: «Наслідок акту вандалізму над скульптурною статуєю олімпійської чемпіонки з веслування».

Так іде нескінченне перетасування й переупаковка змістів у гонитві за змістами новими, свіжими. Деяким творцям везе. Деколи. Коли особливо вигадливо тасується колода.

Вітчизняній фантастиці все це мерехтіння до лампочки. Відвертих модерністів і постмодерністів серед наших завжди було до сорому мало, а роль актуального мистецтва у нас грають мініатюра «Пра сабачку» Базуки Джона й вставки обсценного комп'ютерного коду в циклі Лео Каганова про майора Богдаміра.

Вітчизняна фантастика сама собі Венера Мілоська – без рук, без ніг і навіть без весла. Скільки фантасти не тасують колоду, навіть найвигадливіший розклад не породжує нових змістів. Тому що до колоди зібрані не атомарні осколки традиції й навіть не цілі традиційні змісти, а трикляті штампи, кліше, схеми, будь вони негарні. І джокерами – сторінки із книги «Як стати письменником і заробити мільйон».

Наша фантастика не озирається на традицію. Вона і є традиція, що відтворюється з покоління в покоління, з «хвилі» в «хвилю». Якщо ви придивитеся до нинішньої російської фантастики, то побачите не творчу майстерню, лабораторію або який-небудь технопарк, а Цех. Причому майстри нервово курять у куточку, а приміщення набите підмайстрами, що люто витісують із полін манюсіньких Венер Мілоських. Інструменти – сокири й грубий наждак. І щастя це – підмайстрів – ніхто сюди не кликав. Воно само приповзло.

А на годинниках Цеху - друга половина вісімнадцятого століття.

Чому Вадим Нестеров, культурний оглядач «Газети.ru», що за мить відрізняє Філонова від Кандінського, зволів змовчати про це неподобство, мені важко зрозуміти. Взагалі ж обов’язок культуртрегера – нести просвіту в маси. І якщо основний конфлікт російської фантастики сьогодні – лобове зіткнення романтизму «дев’яностників» із дрібнобуржуазним сентименталізмом «нульовиків», про це треба казати.

В одному я точно Вадима підтримаю. Безперечною представляється мені ідея поділяти «хвилі» не за датою виходу на ринок, а за віком авторів. Адже крім «спізнілих» Бенедиктова, Проніна, Бурносова, Скірюка в «нульовики» можна зарахувати Плеханова, Ляха, Прошкіна, Єлисеєву, Володіхіна, Сашнєву, а за певних зусиль навіть Зоричей – он скільки набігає авторів, публікації яких до 2000 року були або мізерні, або недооцінені ринком. Цікавий збірний портрет «нульовика» вийде.

Тільки всі ці автори так чи інакше романтики.

Тому що фантасти.

Коли фантастичний класицизм, що насаджувався в СРСР всіма правдами, неправдами і молодими гвардіями, конкретно набрид, антитезу йому виставили не сентименталісти, а романтики. Здається, неспроста, адже якщо покопатися у визначеннях, фантастика – плоть від плоті романтики, вона сама по собі крайня романтика, одночасно ультраправа й лівоекстремістська.

І ті, хто нутром чув, що національний літературний процес нерозривний, потягнули радянську фантастику в простір високої прози. Від братів Стругацьких до Буличова, невелика, але стійка когорта романтиків випхала фантастику туди, де їй і місце. На роль літератури, що спочатку бере за душу, а потім що вже бентежить розум й кличе у втузи. І брала фантастика за душу не сентиментальним сюсюканням, а твердими експериментами над героями. Людину – у центр оповідання, і моральне завдання йому в зуби, бажано нерозв'язуване. І подивитися, як буде викручуватися. Кращого творчого методу, ніж фантастика, для цього не придумати. Відмінні полігони можна будувати й ганяти по них чоловічків, ганяти. У Дономазі, на далекій Веселці, під місячною веселкою, у День Гніву або ніч Зсуву страждала, перероджувалася й робила свій вибір наша людина. Повзла, як леопард до вершини Кіліманджаро, з останніх сил штурмувала Перевал. Жива людина.

Цим авторам наслідували – з гордістю! - «восьмидесятники». Їхній романтизм приймав дуже різні, часом екстремальні форми, але й донині залишається романтизмом.

«Дев’яностники» і вищезгадані «спізнілі», строго кажучи, не прийняли естафету «восьмидесятників», а самі виросли від того ж кореня. У цих поколінь в основному єдиний культурний багаж. Як наслідок, автори зібралися начитані й, не побоюся міцного слова, інтелігентні. Навіть я легко відрізняю Кастанеду від Кортасара, не дивлячись на обкладинку. А якщо постараюся, то й Кафку від Камю.

Серед «нульовиків» теж чимало хлопців, образно кажучи, Жан Поль Сартра плекаючих у кишені. Правда, вони зовсім без Леніна в голові, але це не біда, оскільки «ленінсько-тельманівский» напрямок у публіцистиці – суцільно типові МТАшні прийомчики, вчитися там нема чому.

І проте між нами безодня.

З успішних «дев’яностників» вийшов лише один автор, якого з деякими застереженнями можна назвати сентименталістом - Лук'яненко. Починав він як романтик, але поступово відійшов на позиції сентименталізму, що найбільше яскраво виявилися в циклі про Дозори. Справедливості заради зауважу, що сентименталізм Лук'яненко дворянський, якщо не сказати «панський».

Саме до Сергія більшість МТА ставиться зі зворушливим, до сліз, обожнюванням (рідко коли усвідомлюваним), яке при нагоді миттю перетворюється в люту, але однаково сльозливу ненависть.

Це природно, тому що типовий МТА – дрібнобуржуазний сентименталіст.

Це загальна риса переважної більшості «нульовиків», навіть кращих з них, просто в МТА вона безсоромно стирчить назовні.

І це проблема, колеги.

Тому що била-била нашу фантастику Радянська влада – не добила, било-било олігархічне свавілля – фіг йому, б'є-б'є державно-монополістичний капіталізм... Та не народився ще такий державний лад, щоб нас знищити. А от масований вкид сентиментальної прози у фантастику запросто її знищить.

Тому що погано вони сполучаються. Не треба б їм.

Сентименталізм зовсім не застиглий стиль: усі-пусі, бідна Ліза (взагалі ж, «Бідна Ліза», насправді, дуже страшна річ). Він дає масу можливостей. У його рамках можна робити тексти як завгодно лихі й динамічні. Можна злі, брутальні, так хоч по-звірячому жорстокі, а особливо легко виходять книги, просякнуті ненавистю. Але цей стиль вимагає накачувати емоціями кожне чхання персонажів, тому вкрай небезпечний для початківців і зовсім протипоказаний МТА. Тільки досвідчений або від природи наділений почуттям міри автор може балансувати на грані, не зриваючись у перебір, ім'я якому вульгарність.

На жаль, сентиментальна проза комерційного розливу будується за найпростішим шаблоном: «Нагнітай!». Деякі «нульовики» вміють робити це стильно, у міру й строго за ситуацією (дозвольте без імен, боюся наврочити, чесно). Але найчастіше йде накрутка пафосу на порожньому місці. Органічна властивість сентименталізму – бачити ніжне в повсякденному й піднесене в простому – у виконанні МТА експлуатується на всю котушку. І нормальна начебто б історія разом губить правдоподібність. Тому що всі герої то репетують, то віщають із п'єдесталу. І всюди скачуть одноногі хлопчики, культові персонажі конкурсу «Рвана Грілка».

Окреме лихо сентиментальної прози – коли  її натягають, як рукавичку на глобус, на фантастику. Вибудувати фантастичну тріаду «Диво-Таємниця-Вірогідність», використовуючи творчий інструментарій сентименталізму, нереально. Погано буде із дивом і туго з вірогідністю. Адже сентименталізм не приймає ірраціонального. І сам він такий за академічним визначенням, і такі люди його роблять. Типовий провал у вірогідності – коли в романі, населеному суцільно нелюддю, вампіри й перевертні наділені багатою емоційною палітрою, але сугубо людською. Не дозволяє сентименталізм моделювати алієнарну психіку, і хоч ти трісни. Такий лауреат останнього «Странніка», жорстокий, кровопролитний і сльозоточивий роман «Кіндрет. Кровні брати», у якому взяв непосильну участь наш експерт Олексій Пєхов. Там всяка капость олюднена до межі, дякую хоч пацюків не чіпали. А рівень сюсюкання в «Кіндрет» зашкалює просто до непристойності. Авторський колектив так переборщив, видавлюючи зі своїх монстрів емоції, а із читача сльозу, що головний герой, типовий змучений «ніжний вампір», виглядає типовим же, за підручником, гомосексуалістом-педофілом, хоч тягни його на експертизу до інституту Сербського.

Але ж вони хотіли як краще, от в чому проблема. І книга, у яку напхані всі до єдиного штампи вампірського роману, могла б виявитися цікавим експериментом. Але сентименталізм заїв.

Якщо підходити до питання з холодною головою й чистими руками, положення виглядає так. Сьогодні у вітчизняній літературі (не тільки у фантастиці) йде масовий відкат від романтизму до дрібнобуржуазного сентименталізму. Часто він пов'язаний з катастрофою колишніх ідеалів. Частково зі зростанням лоу-міддл-класу у великих містах, де реалізується основна маса «паперової» прози й поезії. Є попит, є пропозиція, тенденція в наявності. Те, що загальна тяга до сентименталізму – небезпечний симптом, не хвилює видавців і мало кого турбує з авторів.

У фантастиці, як на гріх, вододіл між двома течіями – це ще й межа між двома поколіннями, що найбільш видаються. І зовсім «як на гріх», у нас є тільки один безумовно якісний сентименталіст, якого впору заспиртувати, аби не пропав випадково – Олег Овчинніков. Є трохи «прикордонних авторів», на кшталт блукаючого Лук'яненко або залеглого на нейтральній смузі Панова. Нарешті, є не дуже згуртований колектив стихійних, але завзятих романтиків. І ціла армія молодих сентименталістів різного ступеня талановитості.

І, на жаль, усе складається таким чином, що сентименталізм у нашій фантастиці – потік, гідний ярлика «реакційний». При такій питомій вазі МТА іншого визначення не знайти. Зараз не той час, коли сентиментальна проза може лікувати рани, вона тільки заганяє хворобу вглиб, консервуючи лузерські тенденції у свідомості споживача. Сентиментальна проза у виконанні МТА – просто отрута, що і читача вкрай затупить, і остаточно підірве акції фантастики на ринку. Масовий читач, він як наркоман: коли немає гарної «дурі», буде лопати погану, зате більшими дозами. Швидко деградує, і стане йому, хворому, взагалі все фіолетово.

Це негативний прогноз, звичайно. Але звідки позитивному узятися?

Самі подумайте: написання книг – індивідуальне підприємництво з надзвичайно високими ризиками. Воно тріпає нерви, псує характер, жолобить особисте життя. Але якщо вихлюпувати в текст наболіле, «писати кров'ю серця», зливати на папір свої тривоги, це гарна психотерапія. І як навмисно, саме такі тексти знаходять живий відгук у серцях читачів. Комплекси, фобії й синдроми в усіх, загалом, одні. Головне – нехай написано простіше буде, доступніше, щоб не особливо замислюватися, щоб «відразу вставляло». Саме так, як пишуть МТА. А найбільш ефективний творчий метод для досягнення повного контакту, щоб запасти масової аудиторії в саму душу й попутно заробити багато грошей – сентиментальна проза.

Експерти наші просять відкласти підведення підсумків років на п'ять, а то «нульовики» поки розкрутитися не встигли. МТА в них розкрутяться, от хто, згадайте моє слово.

Між іншим, Пєхов у деякі часи вмів не тільки застилізувати фантастичного бойовика під французький авантюрний роман, але навіть зробити це навмисно.

І інший наш експерт, Дмитро Козаков, автор виняткової словесної конструкції «Вітаю! – чемно привітався він», хоч і зіпсував роман «Вища раса», але, як мінімум, зміг його вигадати.

Сподіваюся, в «темної конячки» експертної групи, Дмитра Колодана, теж знайдеться за душею який-небудь свіжий зміст.

Не цим, чесно кажучи, «нульовикам» по нинішній темі виправдуватися. Вони, звичайно, намагалися, але куди їм з нею впоратися. Горде звання МТА треба ще заслужити.

Щоправда, одного ключового моменту наші експерти непрямим образом торкнулися. Проскочила теперішнє, не жартівливе, застереження за Фрейдом. Цитую: «Багато з тих, хто прийшов у фантастику після 2000 року, мимоволі писали під... письменників, що досягли серйозного комерційного успіху...»

Що ми там вище говорили про МТА?..

Скачати статтю можна за посиланням http://starfort.in.ua/uploads/divov-diagnoz.doc