Дивний сон чи немовірна реальність (автор не проголосував)

Дивний сон чи немовірна реальність (автор не проголосував)

Неділя, 15 жовтня 2017 г.
Проглядів: 144
Підписатися на комментарі по RSS

Можливо ви знаєте, що таке дивні сни. Я не можу залізти вам в голову, щоб дізнатись їх. Хоч вони, напевне, дуже цікаві. Та про свої можу вам розказати, хоч я й не впевнена в тому, сни це, чи реальність. Зараз розкажу один:

«Все почалося дуже банально. Я опинилась в кімнаті, білосніжній кімнаті. Виходу з неї не було. Лише я і чотири стіни. Спочатку я злякалась, що не зможу звідти вийти. Та за декілька хвилин кімната видовжилась в просторий зал, а по всьому її периметру почали з’являтись різні картини. Я ніколи таких пейзажів не бачила, таких тварин і людей, які були зображені на них. Це було дивно. Хто міг таке намалювати? Та потім я побачила, що все, що зображено на тих картинах, рухається. Тоді я здивувалась ще більше. Хіба таке буває? Звісно, що ні, але я на це дивилась. Власними очима дивилась, і все одно не могла в це повірити. На стінах було безліч картин, і кожна з них розповідала свою історію. Ніби фільм показувала, кожен раз повторюючи його з початку. Та на стіні в кінці залу була лише одна велика картина. Вона простягалась на всю стіну і на ній був зображений лише замок. Там нічого не рухалось. Здавалось, що історія, яка мала бути зображена на тій картині, ще не була програна. Ніби на ній все тільки має початись. Але я не бачила ні одного з її героїв. Я підходила до картини все ближче і ближче і зовсім не помітила, як в неї ввійшла, а потім почала падати, падати в центр зруйнованого замку, який декілька хвилин тому лише бачила намальованим на полотні. Я падала і кричала, та через декілька секунд зрозуміла, що не чую свого ж голосу. Я була дуже здивована, зробивши таке відкриття. Навколо була тиша, нічого не було чути. Складалось враження ніби всі звуки просто вимкнули, як в комп’ютерній грі. Думаючи над цим, на декілька хвилин я забула про те, що падаю. А потім просто помітила як залетіла в замок і… Ні, я не розбилась об кам’яну підлогу. За метр до неї я зупинилась в повітрі. Цей світ дивував мене кожної секунди. Я зупинилась, а потім, вже з тієї висоти, впала на підлогу. Це не було сильно боляче. Коли я піднялась, то усвідомила, що вихід з замку був лише один. Потрібно було пройти через дерев’яні двері в кінці зали. Та скільки я не пробувала їх відкрити, вони не піддавались. Тоді я почала оглядати залу в пошуках іншого виходу. Але нічого не знайшла. Зруйнована зала була пуста. Повсюди лиш валялись уламки каміння, яке колись, напевне, було прекрасними стінами, а зала виглядала просто чудесно. Та я не могла цього знати напевне. Тут я помітила маленьку заглибину в підлозі. Вона вела до центру зали. Саме туди де я приземлилась. Я почала вичищати підлогу від пилу і маленьких камінців. Через деякий час моїм очам відкрився великий гарний візерунок вирізаний у підлозі. Він складався з одного великого кругу і чотирьох менших розташованих в напрямку сторін світу. Над меншими кругами були написані якісь слова, але я, звісно, не могла їх прочитати. Так я ще деякий час повзала по підлозі з надією, що може зрозумію хоч щось з написаного. Але цього не сталось. Натомість я поранила палець об один з тих маленьких камінців. Поріз був не глибокий, але його було достатньо, щоб декілька крапель крові впали на підлогу. І я навіть не встигла помітити, як всі прогалини в підлозі заповнились тією кров’ю. Візерунок почав світитись і я, злякавшись, відповзла від нього чим далі. Потім я помітила як підлога в середині чотирьох маленьких кіл почала розсуватись і з них піднялись на поверхню чотири підставки. Спочатку мені здалось, що вони пусті. Та коли я все ж таки наважилась підійти, то побачила, що на тих підставках лежить по одній карті. І всі вони були валетами. Я взяла пікового валета в руку, і тоді карта розсипалась на попіл, а переді мною опинився хлопець, в дивному, старому одязі офіцера. Його очі були такими ж чорними, як і його волосся. Я тоді подумала, що це, напевне, й є піковий валет. Думка здалась мені абсурдною, але водночас від неї віяло істиною. Він поклонився мені, а потім поглядом показав на інші карти. Тоді я підходила до кожної, брала її, а вони розсипались. І замість них появлялись молодики. Ні один з них не був схожим на інших. Піковий був весь чорний. Бубновий був жовтим, враховуючи його очі та волосся. Хрестовий був сірим. А червовий весь був багряного кольору. Вони всі були такими різними, але здається не були ворогами. Вони підійшли до мене, вклонились знову, а потім пішли до дверей. На диво, тепер двері були відкритими. Здавалось замок до того не хотів випускати мене за свої межі без супроводу. Вони легко відчинились, а валети стояли біля входу і чекали, чекали поки я піду з ними. І я пішла. Молодики простували біля мене немов сторожі. Двоє спереду, двоє позаду. Тим часом я оглядалась по сторонах, намагаючись роздивитись довколишній світ. Але нічого хорошого я не побачила. Тут все горіло. Все було в вогні: будинки, дерева, кущі. По дорозі мені попадались під ногами кістки, і я не знала людські вони чи може належали тваринам. Я бачила зруйновані плоти, розкидані всюди речі, та й просто спалену землю. Все ззовні замку було розмальовано в кольори вічної пожежі.

Та ми продовжували йти далі і далі. Вже проминули декілька спалених сіл, між якими були розташовані згорівши поля. Проминули навіть декілька невеличких міст. Вони теж були в жахливому стані. Отак ми і йшли. Мої валети не показуючи ніяких емоцій, лиш вели мене вперед. А я дивувалась всьому, що бачила навкруги. Так ми й опинились біля широкої ріки. Хлопці не зронивши ні слова показали мені на міст, який був розташований за декілька сотень метрів від того місця, де ми знаходились. А самі пішли в зовсім іншу сторону. Це все було дуже і дуже дивним. Та що я могла зробити? Знаходячись в чужому світі, я могла лиш підкорятись його правилам.

Коли я дійшла до моста, на мене там вже чекали. І це була не людина. Це була кішка. Велика чорна кішка. Пантера. Вона сиділа на вході до моста і спокійно спостерігала за тим, як я до нього підходжу. Вона нічим не показала свого занепокоєння моєю появою. Лишень спокійно сиділа. А коли я нарешті дійшла до моста, вона встала і сказала мені, так саме сказала, вам не здалось, що ви прочитали саме ці слова:

- Ти тут за обладунками?

 

Не зрозумівши її питання, я не знала, що відповісти.

- Я бачу ти не цілком розумієш про що йде мова? – сказала вона далі, - ті молодики ніколи не пояснюють. Стільки разів це все повторюється, а вони все мовчать.

І тут я пригадала. Коли тільки попала в цей світ, я не чула й звуку. Ні того як спочатку кричала, ні стуку від того як приземлилась. Ні того як розгрібала каміння на підлозі, ні палахкотіння вогню, ні навіть власних кроків по землі. Але зараз я з нею розмовляла, і прекрасно чула кожне слово, як її, так і своє.

- Завжди так роблять. Тому це завжди доводиться робити мені, - продовжувала говорити пантера, - давай поясню.

І тут вона почала розповідати мені довгу історію, про королівство, яке тут було і про те як на нього напали. І напало не інше королівство, а дракон. Як він все спалив, а сам зробив собі гніздо за вежею на іншому березі ріки. Я стояла, слухала і думала, а чому сюди потрапила я? І, ніби прочитавши мої думки, пантера відповіла, що цьому королівству дуже потрібен герой, або героїня, яка спасе його від дракона. Я спитала, що ж саме має зробити герой. На що отримала відповідь:

- Звісно ж вбити дракона, щоб позбавити ці землі від страждань.

- А де ж люди, які тут жили? – я спитала.

- Багато померло, коли тільки дракон почав все палити, а виживші ховаються, де тільки можуть.

Я подумала, що було б непогано позбавити ці землі від такого «господаря», та що я могла зробити? Я ж всього лиш молода дівчина, яка й зброю то ні разу в руках не тримала. Що я змогла б зробити дракону?

Та пантера мене зовсім не слухала. Вона говорила, що якщо я сюди потрапила, значить дракона я вбити зможу. Тоді я спитала, а що ж сталось з попередніми сміливцями? На це питання я відповіді не отримала. Пантера промовчала, і мені чомусь здалось, що вона не хоче розповідати мені щось про мене ж.

Але знаєте, мені неймовірно хотілось побачити того дракона. Ну дуже сильно. І я подумала, а чому б не спробувати допомогти цьому королівству. Однаково ж це сон, нічого зі мною не станеться. І я погодилась спробувати вбити дракона.

Вона повела мене через міст. Йшли ми не довго, хоча й здавалось, що річка є досить широкою. На другому березі все було не краще ніж на першому. Може навіть й гірше. А за декілька метрів від берега стояла висока вежа, яка на моє велике здивування, залишилась цілою. Пантера показала мені на вхід, ясно кажучи своїми чорними очима, що я маю туди зайти. І я пішла, тому що бажання дізнатись, що там, перевищило в цей момент всі інші почуття.

В середині вежа була зовсім вузькою. На першому поверсі всього то поміщались маленький стіл, стілець та й сходи, які вели наверх. Оглянувши стіл і переконавшись, що там нічого немає, я піднялась по сходах на другий поверх. Там було зовсім пусто. Стояв лише один вазон на підвіконні з сухими квітами. Та в мене з’явилось дивне відчуття того, що за мною спостерігають. Я не знаю, чому воно з’явилось, але зникати не збиралось. Через якусь мить я стала помічати маленькі світло-голубі тіні, та як тільки я поверталась в їхню сторону, вони одразу ж зникали. Мене це зацікавило і я вирішила, що маю побачити, хто ж це за мною так підглядає. Та я ніяк не очікувала побачити маленького хлопчика, якому просто стало цікаво, що це за чужинець зайшов в їх дім. Спочатку, я не зрозуміла, що в хлопчика не має тіла. Але потім усвідомила: це була гола душа. Спочатку він був один, а потім почали з’являтись і інші. Вони все приходили і приходили, я вже й не змогла б злічити. Душі лишень стояли навколо мене і нічого не говорили. Тоді той маленький хлопчик підійшов до мене і показав на сходи, ні не ті, що вели на верхній поверх, а ті, що вели в повну темноту, хоча я й не розумію, як там могла існувати кімната.

Коли я спустилась, то ввійшла в маленьку кімнатку. Там нічого не було окрім сяючих в темноті обладунків, поруч з якими стояв спис. Духи жестами показали мені, що я маю їх одіти, що вони дозволяють мені їх одіти. Але я не знала, як це робиться. Тоді вони мені допомогли.

Пантера чекала мене біля входу в вежу. Вона повела мене далі від ріки по розбитій дорозі. Повела в глиб згорьованих земель.

- Що це були за духи? - спитала я в неї поки ми йшли.

- Це були душі людей, яких вбив дракон.

- Так багато?

- Так, багато.

Більше ми про це не говорили. Пізніше пантера сказала мені, що скоро ми дійдемо до місця проживання дракона. Та я до нього так і не дійшла.

Коли ми приблизились до його лігва, мене викинуло назад у білосніжну кімнату з картинами-снами. А на місці картини замку опинилась картина з чотирма лицарями, моїми валетами. Та тепер картина рухалась. Вони говорили між собою, але я не чула, що саме. А потім до них підійшов п’ятий лицар, весь у синьому. Вони поклонились йому і він усміхнувся. Ця усмішка назавжди залишилась в моїй пам’яті. Та після того як побачила її, я проснулась.»

Більше ніколи я не бачила цього сну, але відчуття, які я там отримала, залишились зі мною. Чи можливо, все це реально відбулось?...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>