Діти Холодного острова

Діти Холодного острова

Неділя, 19 березня 2017 г.
Проглядів: 96
Підписатися на комментарі по RSS

Агонія на чотири дії

Пролог

Зі статті МахтаЛевкрома — прифронтового журналіста:

Найбільше мене лякають місцеві діти. Психозброя не діє на них так, як на дорослих — діти лишаються дієздатними, не втрачають свідомість і розуміють, що відбувається навколо них. Втім, не можу сказати, що психозброя зовсім не працює з ними — щось усе ж міняється.

Вони настільки звикли до атмосфери абсолютного шаленства, що, здається, насолоджуються таким життям. Навколо них, похитуючись, хаотично бродять дорослі, що втратили останні крихти розуму. А діти, вони тільки сміються з цього. Ба, навіть регочуть. Звісно, я розумію причини такої реакції — вони виросли у такій атмосфері, частина з них народилася вже після початку війни. Ці діти не бачили іншого світу.

Втім, вже ведуться мирні перемовини, і зовсім скоро з’явиться можливість евакуювати дітей з того пекла.

Та одна думка досі не дає мені спати: ким вони виростуть і як житимуть у новому, мирному світі?

Дія перша

Кришка люка була важкою, але м’язисті руки без проблем відкинули її і чоловік у червоній шкіряній куртці стрибнув до тунелю.

За тринадцять років проживання у столиці Хайк дуже добре усвідомив один важливий факт: ніякого мирного світу немає. Навіть коли немає фронту, коли ніде не гримлять гармати, як в його дитинстві — всюди продовжується війна. Поки політики та бізнесмени воюють за зони впливу, у підземних тунелях групи безхатьків невпинно б’ються за їжу та тепло.

Ні, це зовсім не схоже на той хаос, що панував на Холодному острові. Зовсім не нагадує дитинство Хайка. Але не тіште себе ілюзіями.

Мирний світ — вигадка для робітників. Для споживачів. Для тих, хто не бачить далі свого носа. Мирний світ — ілюзія, що має навіювати на вас почуття спокою та безпеки. Мовляв, працюйте і купуйте непотріб, не бійтесь — у мирному світі вам нічого не загрожує!

Але ж Хайк добре розумів ще з дитинства — завжди є загроза. Навіть без воєн, боїв та агресії, навіть без куль та ножів, без артилерії і вибухів — завжди є чого боятись. Починаючи з найдрібніших вірусів і закінчуючи банальною слизькою підлогою — світ сповнений речами, здатними тебе вбити.

Та для Хайка це навіть на краще — він би не вижив у справді мирному світі. Блукання в отруйних підземеллях серед бандитів та безхатьків було для нього звичнішим за життя у комфортній квартирі біля центру. Крім того, тільки тут, у підземеллях, закон дозволяв носити з собою зброю, а без револьвера Хайку було дуже неспокійно.

Він підтримував зв’язок з багатьма іншими «дітьми Холодного острова». Так їх називають в газетах. «Ще одне пограбування у Єлорському районі — винуватцями виявилась пара двадцятисемирічних дітей Холодного острова», «Ще один представник дітей Холодного острова опиняється за ґратами: жорстоке вбивство біля школи», «І знову перестрілка на перехресті вулиць Лейсона і Кроя, підозрювані — діти Холодного острова». Хайка зажди засмучували такі статті, хоча він і сам визнавав що добра половина тих, з ким він виріс, пішла у злочинність.

Ще частина намагається жити мирним життям. Але то жалюгідні спроби: такі люди часто зриваються, і тоді приносять навіть більше шкоди, ніж злочинці грабіжники чи хулігани. Зрештою, скільки б дитя Холодного острова не маскувалось під нормального громадянина, різниця все одно неймовірно помітна — вона у погляді, у рухах, у мові та мисленні. Діти Холодного острова мислять так, ніби до завтра можуть не дожити. Іноді це корисно. Іноді — навпаки.

У лівій руці Хайк тримав кишеньковий ліхтарик. У правій — револьвер. Він крокував повільно. Це та частина підземель, яка не належить жодному угрупуванню. Тут немає кому підтримувати навіть ілюзію порядку. Втім, це ще й найкоротший шлях до кварталу зброярів — місця, де Хайк періодично брав собі роботу.

Ліхтарик був достатньо потужним, щоб освітлити тунель аж до воріт, що знаходились метрів за сто, і цей тунель здавався порожнім. Та Хайк не вперше йшов цим шляхом і знав, що вони тут. Ховаються. Зачаїлись. Вивчають його, намагаються зрозуміти, чи є сенс нападати. Чоловік у червоній куртці йшов упевнено — на таких жителі цього тунелю нападають рідше. Хороша здобич — налякана здобич.

Підійшовши нарешті до воріт, Хайк тричі постукав. Він дивився не на ворота, а на пройдений шлях — саме звідти можуть напасти. Заскрипів металевий механізм, іржава брама відчинилась і впустила чоловіка до кварталу зброярів. Тут варто заховати револьвер і вимкнути ліхтарик. Відносна безпека.

Кварталом це місце називалось тільки заради гарних вивісок — насправді ж то була велика зала, розміром з малу міську площу. Вздовж стін розташовувались намети дрібних торговців зброєю, їжею та наркотиками. Трохи далі знаходились кілька дверей — вони вели до закладів найбагатших і найвпливовіших представників кварталу.

В один з таких закладів і пішов Хайк. Він відчинив легкі дерев’яні двері, увійшов до темного приміщення і рефлекторно намацав револьвер у кобурі. А втім, швидко увімкнулось світло і з гостем привітався кумедний дебелий карлик:

— А, Хайку, ти? Вітаю, — голос у карлика був кумедно низьким.

— Привіт, Юджине. Твій господар тут?

Карлик роздратовано глянув на гостя — він жахливо не любив коли йому нагадували що він раб.

— Так, у своєму кабінеті. Але будь обережним, гівнюче — у нього поганий настрій. Невимовно поганий, я б сказав.

— Він сам мене викликав, Юджине. Як думаєш, це означає щось серйозне?

— Якщо Ленс сам викликає — точно серйозне. Сам же знаєш.

Хайк стенув плечима і пішов далі. Зрештою, Ленс не любив коли хтось довго розмовляє з його рабами. Зупинився біля входу в кабінет, постукав у двері.

Увійшов.

Кабінет був широким, кривим і абсолютно позбавленим будь—яких меблів. На підлозі, схрестивши ноги, сидів сам Ленс — худорлявий чоловік з довгим незачесаним попелястим волоссям. Пом’яту зелену сорочку, судячи з усього, він не прав уже кілька тижнів — її вкривали плями від різноманітних соусів. Ну, Хайк сподівався що то соуси.

— Ленсе, друзяко, виглядаєш жахливо, — почав говорити Хайк, не привітавшись. — Ти знову не спав кілька діб поспіль?

Той не відповідав — тільки витріщився на Хайка. Кілька секунд вони мовчки дивились один одному в очі, ніби змагаючись. Двоє давніх знайомців. Двоє дітей Холодного острова.

— Ленсе?

Тиша. За стінами трубами текли нечистоти з верхнього міста, їхній шум дратував Хайка.

— Ленсе, блін!

Чоловік з попелястим волоссям, король кварталу зброярів, нарешті кліпнув і усміхнувся, а тоді радісно промовив:

— Хайку, старий друзяко, я так радий тебе бачити!

Ленс підскочив і кинувся обіймати гостя, той збентежено зітхнув і поплескав короля зброярів по спині.

— Чому ти прийшов? —Ленс завжди говорив напівпошепки, ніби фліртував. — Хочеш роботи?

— Ти сам мене викликав, пам’ятаєш?

Король зброярів насупився, але тоді знову посміхнувся:

— Ну звісно я тебе викликав, Хайку. Я ж маю для тебе роботу!

Мізки Ленса після психозброї не завжди працювали як слід. Схоже на хворобу Альцгеймера, але нападає буквально на пару годин, а тоді поступово відступає, лишаючи розум чистим. Чи, точніше, спаплюженим у звичних для дітей Холодного острова рамках.

— Давай поговоримо за годинку-дві, коли тебе відпустить, — запропонував Хайк.

— Мало часу, — відрізав Ленс. — Справа на сімнадцять штук.

Хайк не знайшов, що відповісти. Сімнадцять тисяч. За ці гроші можна купити будинок. За ці гроші можна завоювати квартал. Нехай не такий великий, як цей, але все ж.

Крізь тишу прорвалися звуки труб.

За сімнадцять тисяч можна купити танк.

Єдина лампа у кабінеті блимнула.

— Зацікавило?

«Звісно, зацікавило» — подумав я. За сімнадцять тисяч можна купити кілька борделів.

— А в чому сіль?

— Сіль? — король зброярів зі щирим нерозумінням глянув на співрозмовника.

— Ну, в чому особливість цієї роботи? Чому ти готовий відвалити стільки грошей?

— Тому що рівно стільки коштує моя мрія! — Ленс почав пильно витріщатись на ту єдину лампу, що іноді поблимувала.

— І про що ти мрієш?

— Один поганий хлопчик після виховної бесіди зізнався мені, що у східних кочовиків є зброя, про яку я давно мріяв.

— І вони відмовляються її продати?— здогадався Хайк.

— Відмовляються.

— А просто зібрати своїх людей і напасти на них ти не можеш, тому що…

— Тому що вони підірвуть тунель якщо побачать наближення купи озброєних людей.

— Ясно. Тоді в чому твій план?

— Ми приходимо туди, ніби хочемо продати їм зброю. Шукаємо вдалу позицію, закріплюємось там і убиваємо всіх гівнючих кочовиків.

— Ми?

— Ну ж, друзяко Хайку, я і ти. Удвох. Ну, до того клятого тунелю з нами йтимуть ще кілька моїх людей, а далі — самі.

— Удвох? А тих кочовиків, певно, півсотні.

Лампа ще раз блимнула, і затьмарений розум Ленса цього не витримав — король зброярів різко вихопив з кобури маленького дамського револьвера і вистрілив у неї. Якусь мить кімнату освітило іскрами, що посипались з розбитої лампи. А тоді стало неймовірно темно і тихо.

За сімнадцять тисяч можна купити цілий арсенал.

— То як, Хайку? Ти підеш зі мною по мою мрію?

«Зрештою ми, діти Холодного острова, маємо триматись разом» — прошепотів сам до себе Хайк.

А за сімнадцять тисяч можна купити, скажімо, цілий театр.

— Ну, значить з тебе найкраща зброя, Ленсе.

У цілковитій темряві Хайк не бачив свого співрозмовника, але здогадався, що той усміхається.

— Це правильний вибір, друзяко, — напівпошепки мовив король зброярів. — Якщо впораємось — я отримаю мрію, ти — купу грошей. За них зможеш купити що завгодно!

— Так, — погодився Хайк, — але чи можна за сімнадцять тисяч купити мрію?

Дія друга

Їх було шестеро, вони йшли широкими тунелями й іноді перемовлялись.

Окрім Ленса та Хайка там були троє понурих бійців-зброярів і їхній начальник — дебелий вусань на ім’я Пол. Двоє бійців тягнули коробку зі зброєю, третій крокував трохи попереду, шукаючи ознаки небезпеки.

До східного тунелю йти треба було більше ніж добу, тому десь на півшляху зробити привал. Влаштувались на перехресті тунелів. Ленс відійшов кудись, поки Пол з Хайком розкладали багаття. Вогнище у підземних тунелях зазвичай розкладали за допомогою сухого моху, лишайників та вугілля.

— Тут холодно, — сказав Хайк, застібаючи куртку.

— В цих тунелях завше холодно, — пояснив Пол, підкидаючи до багаття шматочки моху. — Це, певно, через розташування. Один архітектор намагався мені теє пояснити, але я вже забув, що він там казав.

Люди, начальником яких був Пол, Хайку не подобались. Вони, здавались йому безхребетними. Безцільними. Безсенсовими. Все заради грошей. Хайк би так не зміг.

Він може заради грошей ризикувати життям — це нормально. Зрештою, він як ніхто знав те, що люди від себе приховують: ми ризикуємо і без перестрілок, і без грошей. А от віддати за платню свою волю — цього Хайк не розумів.

Навіть там, на Холодному острові, де пройшло його дитинство — серед руїн та схиблених людей, він насолоджувався абсолютною свободою. У світі, де немає кому тебе контролювати, немає меж. Та вони й не потрібні.

Ось чому Хайк живе у тунелях, а не на поверхні. Він сумує за відсутністю меж.

— Що робитимеш з грошима? — запитав Пол, роздивляючись вогнище.

— Ще не знаю, — зізнався Хайк.

— Я б купив будинок десь на поверхні.

— Мені не потрібен будинок.

Пол глянув на Хайка здивовано.

— Усім потрібен дім. Усім.

— Мені не потрібен, — відказав найманець. — Та ти не намагайся мене зрозуміти…

Пол раптом розсміявся і плюнув у вогнище.

— Ну звісно, — мовив він, — куди ж мені тебе зрозуміти. Ви, діти Холодного острова, думаєте що такі загадкові та інакші. Вам так складно визнати, що ви такі ж люди, як і ми. Що ви нічим не відрізняєтесь. З одного гівна зліплені!

Говорячи це, Пол не врахував одного важливого факту — за його спиною стояв Ленс, що якраз повернувся. Король зброярів вихопив пістолет і вдарив ним Пола у скроню. Начальник охорони від того похитнувся упав обличчям у вогнище. Пронизливо заверещав.

— Ти думаєш що ти такий же як ми, Поле? — гарчав Ленс, луплячи череваня ногами і цілячись йому в голову. — Ти думаєш що ти маєш право так говорити, м? Ти, суко, справді так вважаєш?

Пол тільки хрипів, струшуючи попіл з обпаленого обличчя.

— Ти колись бачив як оскаженілі люди починали вішатись на власних нутрощах? Бачив, як батьки живцем спалюють своїх дітей? Як діти опускаються до канібалізму?

— Та ти, нахрін, здурів! — хрипло відказував Пол, кривлячись від болю.

Ленс нахилився над своїм начальником охорони, приклав уста до його обпаленого лоба, притулив пістолет до його скроні та прошепотів на вухо:

— Тобі колись доводилось їсти труп власної матері?

Пол, очевидно, почав усвідомлювати, наскільки небезпечною для нього є ця ситуація. Він тихо-тихо відповів:

— Ні.

Ленс широко усміхнувся, ще раз поцілував череваня у вкритий опіками лоб, встав рівно і голосно сказав:

— Отож.

А тоді вистрілив начальнику охорони у око. Пол здригнувся і обм’як, з його розірваної очниці почала витікати кров.

Хайк байдуже спостерігав за цим. Він знав, на що здатен Ленс. Порівняно з тим, що їм доводилось робити в дитинстві, вбивство Пола — дрібниця.

— Ленсе, — знервовано втрутився один з охоронців, — ну шо за діла?

Король зброярів просто пустив кулю і у охоронця. Хайк зрозумів, що інші двоє бійців теж не терпітимуть цього, тому застрелив того, що стояв далі.

Останнього Ленс убив ножем — проштрикнув йому шию.

— Тільки ти і я, Хайку, — промовив він, витираючи ножа. — Як і все життя. Такі люди, як ми, повинні триматися разом.

— Не повинні, — заперечив Хайк. — Але більше нічого нам не лишається.

— Так.

Король зброярів сів біля вогнища. Чотири тіла, що лежали поблизу, абсолютно не хвилювали його.

— Таким як ми, — продовжив він, — не місце серед інших.

Хайк глянув на однооке тіло Пола:

— А їм не місце серед нас.

Майже весь подальший шлях пройшов у цілковитому мовчанні. Та їм і не треба було говорити — люди, що разом пройшли через пекло, розуміють один одного без жодних слів. Чим ближче вони були до останнього східного тунелю, тим менш освітленим ставав шлях. Двічі зустрічали дрібні групи переляканих безпритульних дітей, але ті серйозної небезпеки не становили — їх було легко відігнати навіть звичайним ліхтариком. Іноді зупинялись — нести коробку зі зброєю було нелегко.

Підійшовши до люку, що вів до східного тунелю, діти Холодного острова задоволено переглянулись. Хайк відчував незрозумілий приплив радості, і ця ейфорія була викликана не думками про сімнадцять тисяч, а близькістю бою. Так, безумовно, загинути можна у будь-який день «мирного» часу. Але наражати себе на небезпеку, атакуючи вдвох ціле плем’я кочовиків — набагато цікавіший спосіб померти.

Зрештою, ми шукаємо смертельної небезпеки тільки з однією метою — пройти крізь неї і вижити.

— У кочовиків, — говорив Ленс, відкидаючи кришку люка, — є звичка мінувати тунелі, що ведуть до їхньої стоянки, тож дивись під ноги. І на стіни поглядай — там теж, мабуть, буде вибухівка.

— Вони не бояться підірвати усі тунелі й таким чином самі лишитись у пастці?

— Їхній лідер також з Холодного, — пояснив король зброярів.

Як не дивно, цих слів було достатньо.

Вони спустились у абсолютно темний тунель і почали повільно йти, несучи заповітну коробку і роззираючись. Оминали міни, переступали розтяжки, насолоджувались небезпекою.

— Ти хоч раз почувався щасливим? — запитав раптом Хайк, і у тиші порожнього тунелю це питання прозвучало гучно та грізно.

— Один раз, — зізнався Ленс. — Під час бою за мій квартал.

— А, пам’ятаю. Думаю, люди досі згадують як ти наказав скласти докупи всі трупи після битви.

— Непоганий вийшов пагорб, — король зброярів ностальгійно усміхнувся.

— Так, непоганий.

— А тоді я видерся на нього, став рівно і гордо оголосив себе королем цього кварталу. Знаєш, Хайку, в чому проблема моїх ворогів? Чому вони завжди програють?

— Ну просвітіть мене, ваша величносте, — засміявся найманець.

— Вони не розуміють моєї мотивації, — Ленс посвітив ліхтариком собі в обличчя, ніби намагаючись себе засліпити. — Думають, що я роблю все заради влади, а це не так.

— Я не впевнений що хоч хтось здатен розуміти нашу мотивацію.

— Я тобі навіть більше скажу, друзяко — я не впевнений що ми самі розуміємо нашу мотивацію. От скажи, навіщо воно тобі?

— Тобто?

— Тобто навіщо ти взявся за цю роботу? Сімнадцять штук — то ж лише привід, правда? Ти купиш трохи зброї, їжі і одягу — тобі не треба більшого.

— Ну, — Хайк стенув плечима, — за сімнадцять штук можна купити невеличкий квартал, ні?

— Можна, — Ленс раптом засміявся на весь тунель. — Але ж ми, Хайку, не з тих, хто купує квартали. Ми їх завойовуємо, і ти це сам чудово розумієш.

— Розумію.

Хайк не знайшов, що сказати далі. Навіть самому собі він говорив, що все це заради грошей. Можливо ще заради небезпеки, адреналіну. Але це ж явно не основна мотивація. Має бути щось ще. Щось глибше.

Завжди є щось глибше.

— А може, — припустив Ленс, — тобі просто хочеться спробувати вдвох перевалити півсотні людей?

Хайк засміявся:

— Може й так.

Ні, щось глибше.

Вони підійшли до величезних воріт, якими закінчувався тунель. Поставили коробку на підлогу. Ленс постукав ліхтариком у ворота і закричав:

— Відчиняйте, якщо хочете прикупити шикарної зброї!

Дія третя

Битва за мрію Ленса, як цю подію подумки називає Хайк, пам’ятається йому уривками, ніби погано змонтований кінофільм. Без титрів. І точно без повідомлення про те, що під час зйомок ніхто не постраждав.

Все починається з того що Ленс говорить з кремезним патлатим чоловіком, у якого в очах читається дитинство, проведене на Холодному острові. Це лідер кочовиків.

Ленс показує йому пістолет-кулемет часів війни. Патлатий схвально киває — йому явно подобається зброя. Є ще одна річ, яка об’єднує всіх дітей Холодного острова — любов до знарядь убивства.

Ленс про це знає, тому навіть дозволяє патлатому потримати зброю в руках.

Все це відбувається на величезній підземній площі, яку заповнюють намети місцевих жителів. Робоче місце вожака розташовується у куті площі, за купою ящиків і під сплетінням іржавих труб. Звідси йому добре видно усе, що відбувається на його території.

Зміна кадру — куля розриває череп вожака, той незграбно падає на власний стіл.

— Ось чому я проти меблів у моєму кабінеті, — глузливо шепоче Ленс.

Він піднімає пістолет-кулемет і стріляє у натовп розгублених кочовиків. Тепер фільм отримує рейтинг «для дорослих».

Хайк вихоплює револьвер і встигає підстрелити трьох, а тоді ховається за коробками з їжею, що їх поскладали купою біля місця покійного лідера.

Кочовики хапаються за зброю і починають обстрілювати місце, де ще нещодавно складали харчі.

Над головою Хайка пролітають дерев’яні уламки та шматки їжі. З дір у ящиках починають сипатись крупи.

Хтось з кочовиків кидається до детонатора і підриває тунелі. Ті з гуркотом обвалюються. Ленс користується шумом і встигає непомітно прослизнути до іншого укриття — сідає за невелику вагонетку, наповнену пляшками з дешевою випивкою. Судячи з усього — особистий бар покійного лідера.

— Друзяко, дістань-но з коробки кулеметика і кинь мені, — з неймовірною радістю горлав Ленс, намагаючись перекричати гуркіт.

—Лови!

Новий потік свинцю починає збивати намети. Кулі розривають тканину, що багряніє. Кочовики падають, хапаються за травмовані кінцівки і несамовито волають від болю.

Загін з восьми потворних чоловіків зміг прорватись крізь кулеметний шквал і тепер намагається обійти позицію Ленса збоку. Хайк хижо усміхається і затискає в руках пістолет-кулемет. Перший кочовик падає з розірваною шиєю, другий хапається за розтрощене коліно.

Не вистачає цигарки, думає Хайк.

Вороги кривляться від болю, кричать, падають і повзають у власній крові.

Він дістає з ящика пару гранат.

Міняється кадр. Обпечені тіла кочовиків розлітаються в різні боки. Кулемет Ленса продовжує свою ритмічну серенаду.

Хайк різко здригається — у плече влучила автоматна черга. Він встає і випускає всю обойму у бік, звідки, на його думку, в нього поцілили.

Настає та частина бою, де у всіх його учасників відключається тактичне чи стратегічне мислення. Тепер все вирішують інстинкти та рефлекси. А в цьому немає нікого кращого за дітей Холодного острова. Це їхній світ. Єдиний, в якому вони не зайві.

Хтось з кочовиків влучає у пляшку зі спиртом, що лежить у вагонетці. Спирт загорається, і полум’я обпікає обличчя Ленса. Та він не зупиняється і поливає всю площу свинцем. Обличчя його, викривлене від болю, у світлі полум’я виглядає самовдоволено і зловісно, навіть містично.

Це не просто перестрілка, думає Хайк. В цьому має бути щось глибше.

Короткою чергою він убиває трьох коротунів, що намагались видертись на його укріплення з їжі. Ще один коротун встигає проскочити до Хайка і встромити йому в ногу ножа. Хайк хапає нападника за волосся і з силою жбурляє головою на підлогу. Череп коротуна з тріском ламається.

Чи справді є в цьому щось глибше? Чи це насильство заради насильства?

І чи важливо це тепер, коли вже нічого не можна зупинити?

Міняється кадр.

Дія четверта

Набої у Ленса закінчились пізніше, ніж вороги. Хайк глянув на площу, усіяну тілами кочовиків. Там були і жінки, і діти. Там були й беззбройні. Усі тунелі, що вели до інших частин підземелля, виявились заваленими.

За сімнадцять тисяч не купиш життя, правда?

Плече та нога боліли, але біль цей найманцю подобався. Він почувався живим і, що важливіше, не зайвим.

На площі не лишилось жодного цілого намету. Одні постраждали від куль, інші — від вибухів. В кількох місцях були пошкоджені труби, з яких на мерців тепер лились вода і нечистоти. Місцями рештки наметів горіли.

Ленс застиг, не відпускаючи спускового гачка, тому кулемет, позбавлений набоїв, незграбно і кумедно тріщав. Погляд у короля зброярів був загубленим і, водночас, неймовірно задоволеним.

— Ленсе, припини — бій закінчився.

Той, здавалось, не нічого не чув.

— Ленсе!

Король зброярів різко відпустив зброю, підвівся, пригладив попелясте волосся і роззирнувся.

— Ми їх убили, Хайку?

— Так. Всіх до одного, друже, — найманець поплескав його по плечу. — Всіх до одного.

— А навіщо? — розгублено поцікавився Ленс.

— Що навіщо?

— Ну, навіщо ми усіх вбили?

Знову напад, зрозумів Хайк.

За сімнадцять тисяч не купиш здоровий глузд.

— Твоя мрія, пам’ятаєш? Ми прийшли сюди по твою мрію.

— Звісно, друзяко, — Ленс усміхнувся і, напевне, хоч частково прийшов до тями. — Воно має бути там, у психокамері.

Він вказав на двері, що знаходились зовсім недалеко. Хайк здивовано глянув на короля зброярів:

— Ти ж не хочеш сказати що у них…

— Так, вони дістали звідкись останню психобомбу. Її потужності вистачить щоб звести з розуму всю столицю, — Ленс зловісно глянув на найманця. — Уявляєш, життя стількох людей тепер в наших руках.

— Але ми робимо це не заради влади, ти сам казав.

— Звісно, друзяко.

Вони увійшли до психокамери — таких камер на всю країну, напевне, було не більше тридцяти. Рідкісний матеріал, що може блокувати ефект психозброї. Стіни були білими, ніби бруд просто не міг до них причепитись. Серед невеликої камери лежала капсула розміром з труну.

— Можеш уявити, — продовжував роздуми Ленс, — що буде, якщо ми викотимо цю штуку з камери, активуємо її, а сам і залишимось тут? Тоді нас не зачепить, а вся столиця…

— Стане новим Холодним островом, — здогадався Хайк.

— Світом, де ми не будемо зайвими.

Хайк недовірливо глянув на співрозмовника:

— Ленсе, ми ж не будемо цього робити?

Той стомлено засміявся.

— Ні, друзяко, не будемо.

Король зброярів нахилився над терміналом, до якого була приєднана психобомба.

— Вийди з камери, Хайку. Твої гроші — на дні коробки, в якій ми тягнули зброю. Там подвійне дно.

Завжди є щось глибше.

Хайк не сперечався. Він здогадався, що зараз буде. Вийшов з камери, зачинив за собою двері і пішов геть.

Знав, що Ленс активує бомбу і залишиться в камері. Що, вибухнувши в камері, бомба нікому не зашкодить. Окрім, звісно, короля зброярів — той, очевидно, помре. Ось заради чого Ленс йшов сюди — щоб знешкодити останню психобомбу, найогиднішу зброю у світі.

Томущо пройде час, і всі діти Холодного острова помруть. Хтось від старості, хтось — від небезпечного способу життя. Ленс знав, що цей час настане. Він хотів, щоб цей час настав.

Знешкодивши цю річ, він зробив можливим світ без зайвих людей. Хоча б у майбутньому.

Найманець пішов геть, намагаючись не озиратись щоб не побачити, як активується бомба і як вмирає один з небагатьох його друзів.

Ось, навіщо прийшов сюди Ленс. Ось його глибина. Це Хайк добре зрозумів.

Але є річ, зрозуміти яку йому так і не вдалось: з якою метою прийшов сюди він сам?

Адже за сімнадцять тисяч не купиш мету, правда?

Він йшов звідти і думав, що робитиме далі. Складно щось планувати, коли абсолютно не розумієш власної мети. Складно обрати шлях, не знаючи, куди хочеш потрапити. Втім, можливо, іноді достатньо просто кудись йти. «Шлях буде мені метою» - так вирішив Хайк, і взяв намір хоч на день покинути підземелля. Піднятись і подивитись на жителів столиці. На життя, які врятував Ленс. Бо на ті, що Ленс забрав, Хайк уже надивився. Та й взагалі, навіть жителям найглибших підземель іноді варто виходити на сонце.

Люди на горі, думав найманець, ніколи не дізнаються, завдяки кому ще існує їхній «мирний світ».

За сімнадцять тисяч не купиш мирний світ.

В будь-якому разі, грошей найманець не взяв. Зате забрав собі кулемет.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>