Дисконнект

Дисконнект

Субота, 15 квітня 2017 г.
Проглядів: 308
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Макс Пшебильський, Лариса Іллюк.

Кров на лезі, кров на гумових пальцях, кров на сліпуче білому операційному пеленанні. Обережно, ще кілька міліметрів. Марина завершила рівненький розріз, відклала скальпель.

– Носій!

Взяла у асистента силіконовий пневмопровідник. Крадькома зиркнула на Ігоря, розіпнутого в плетиві дротів і датчиків. Очі заплющені, на обличчі спокій. Яка б не була важка операція – він готовий до роботи, завжди. Справжній професіонал.

Оператор зарядив вакуумну капсулу. Носій сріблясто зблиснув під мертвим світлом операційної, ув'язнений скляними стінками.

– Готовий?

Оператор кивнув, відвернувся до смартскрінів, спостерігаючи за процесом під’єднання реціпієнта. Марина вставила трубку до розрізу, обережно просунула всередину, активізувала подачу носія до місця втручання.

– Коннект!

– Є коннект, – відгукнувся оператор.

Марина знову поглянула на Ігоря. Спокійний вираз його обличчя не змінився.

«Успіху», – прошепотіла вона.

***

Найважче зібратися з думками. Перехід завжди викликав у Ігоря дезорієнтацію. Після сяйва операційної пітьма здавалася абсолютною. Спершу. Потім очі звикали до синхронізації з датчиками, і починалася робота.

Ігор роззирнувся, обмацав сканерами простір. Маркери відчув одразу, скерував носій, рушив до пухлини. Як зазвичай, обережно і без поспіху, хоча зараз нашкодити й не міг. Автоматиці не довіряв – після першої ж операції, коли та вивела носій в непотрібне місце, Ігор завжди проходив шлях сам, хоч знав непевне, що баг виправили.

Попереду він вже розгледів невиразну пляму. Та виглядала цілком безпечно, ніби й не несла в собі смертельної загрози.

Ігор віддав команду морфувати носій. Від його краплі потяглися відростки – перший, другий, третій. «Досить», – Ігор припинив морфування. На його думку, чотирьох лез мало вистачити. Поступово відростки перетворилися на крихітні скальпелі.

Носій підібрався впритул до темної стіни. Перший скальпель розпоров мембрану, прохромив клітину і розсік навпіл ядро. До роботи долучилися інші леза. Неквапом Ігор заходився руйнувати пухлину.

Отямився, коли усі мутовані клітини були знешкоджені. Носій на мить завмер, зробив одним із скальпелів кумедний рух, ніби намагався утерти піт з чола. Ігор просканував простір. Звісно, нормальної діагностики не зробиш, та якщо поруч є хворі клітини – виявить. Осередків не відшукалося.

Ігор перевірив енергоресурс, впевнився, що його вистачить і на дисконектний імпульс, і на шлях до точки виходу. Скерував носій до травного тракту, звідки той виведеться організмом.

І врешті дозволив собі розслабитися.

***

– За ще одне врятоване життя! – Лексус підняв келих, і скло весело дзенькнуло, зустрівши інші келихи.

– І за нашого диво хірурга, – додав Серж і поплескав Ігоря по плечу.

Той мовчки відпив апельсинового фрешу, поставив склянку на стіл. Різнобарвні промінці лазер-шоу раз-по-раз розбурхували тьмяну атмосферу спорт-клубу. У цьому відносно спокійному закутку було спокусливо почуватися сонною рибою у каламутній воді, проте збадьорлива і навіть дещо дратівлива музика не дозволяла зануритись в глибини власної свідомості.

– Лексусе, твоя черга.

Олексій сьорбнув пива і примостив келих біля Ігорової склянки, задумливо оглянув стіл, потер підборіддя:

– Зараз-зараз.

– Що тут думати, свояк оно на середину, ноги в лузу звісив, – не витримав Серж, – або чужого ріж на дальню.

– Станеш грати – то й бий що хочеш, – відмахнувся Олексій, натер крейдою кий і схилився над стільницею. Втім, до поради дослухався, влучним ударом відправив кулю на середню лузу.

– Гм... задачка. А якщо так... – знову схилився, приміряючись, – ні, так не виріжу. А так?

Олексій обійшов стіл, примружив око. Кивнув. І вдарив.

– Партія.

– Запиши на мій рахунок, – змучено посміхнувся Ігор. – Серж, ставай.

– Та щось не хочу я. Грайте ви.

– Та й я не дуже хочу, – Олексій допив пиво. – Може у боулінг?

Ігор знизав плечима. Надто швидко його накрила втома від відпочинку, сьогодні не вдавалося перемкнутися із робочого стану і успішно позбутися звичної напруги.

– Друже, щось ти дуже мовчазний та похмурий. Чергове життя врятував, то ж радіти треба, еге ж, Лексусе?

– Так отож.

– От бачиш. Послухай друзів, робота – вона там лишилася, – Серж непевно змахнув рукою, – тож розслабся.

– Та добре, добре, – відмахнувся Ігор.

– От і ладненько, – Серж одним махом спустошив келих. – Ходімо.

***

– Ваше пиво, панове, – офіціант поставив келих на столик.

– Ми не замовляли, – Олексій питально повів бровою.

– Акція, – всміхнувся парубок, – три страйки поспіль – келих пива від клубу.

– О, дякую.

Олексій поглянув на друзів. Ігор саме запустив чергову кулю і знову вибив страйк. Розгублений Серж потер потилицю, спересердя махнув рукою і рушив до столику.

– Ні, я з ним більше не гратиму! О, ти мені пиво замовив?

– Ні, то Ігоря. Акція за три страйки.

– Йому не треба, він за кермом. О, Ігоре, ти пиво виграв, але я його вип'ю, як компенсацію за приниження самооцінки.

– Та бери, мені не шкода, – Ігор поглянув на годинник. – Ви як хочете, а я додому.

– Так лише одинадцята, ніч тільки починається. Гадав, ми ще у диско закотимося.

– Ні, Лексусе, я пас. Відіспатися хочу, завтра операція важка. Та й дружина, самі ж знаєте.

– Знову робота, – протягнув Серж, – зануда ти, Ігоре.

– То ви їдете, чи залишаєтеся?

– Я б ще залишився. А ти як?

– Та й я лишуся. Тим паче, дивись, які оно кралечки пограти зібралися, – Серж весело підморгнув.

– Нічогенькі, так. Але час мені вже, їхатиму. Бувайте.

Друзі потисли руки.

– Юльці привіт, – кинув Олексій.

– Дякую, передам, – відгукнувся Ігор. У дверях обернувся і змахнув рукою.

– Зовсім мовчазним став...

– Угу. От що нам з ним робити, га, Лексусе?

– А я знаю? Знав би – запропонував. А так... Зовсім його робота заїла.

– Може йому теє...ногу зламати? Нехай хоч так від роботи відпочине, – Серж розплився у посмішці.

– Дибіл. Та й не допоможе, він і на візку, і на милицях в операційну попхається.

– Та зрозуміло. В сенсі, що попхається, а не що я – дибіл, – Серж знову посміхнувся. – Ні, насправді швах, якась вже залежність прямо. Може хоч як Юля народить, то він і перемкнеться з клятої роботи.

– Сподіваюся. Чого ото гадати, якщо ми нічого зробити не можемо? Сам бачиш: і більярд, і боулінг, а він ніби й не з нами, а там... Я що думаю, були б ми на стриптизі, то він би й на стриптизерок дивився з чисто медичної точки зору.

– Певно, так. До речі, щодо стриптизерок. Піду, з кралями тими познайомлюся. Зроблю кілька страйків.

– Давай, успіху. «Казанова, Казанова – зови меня так, мне нравится слово», – наспівав Олексій услід другові.

***

Юлія спала, скинувши з себе ковдру. Чорна смола волосся розлилася по подушці, каскадом спадала на плечі, перетікала на оголені груди, струмком збігала на білу піну простирадла. Ігор замилувався дружиною і вона, ніби відчувши його присутність, посміхнулася крізь сон. Ігор підійшов ледь чутно, схилився над дружиною, торкнувся вустами живота.

– Добраніч, мої любі, – прошепотів і поправив на Юлі ковдру.

Пройшов на кухню, заварив м'ятного чаю, який завжди пив на ніч. Без особливого бажання, радше за інерцією, зжував бутерброд, майже не відчуваючи смаку. Навшпиньки повернувся до спальні і нечутно заліз під ковдру до дружини.

 

…Від нещодавно загрозливої пухлини лишився невеликий прошарок. Хвилина-дві і все скінчиться. Носій вгризався в мутовані клітини, нищив мембрани і ядра. Чомусь у такий момент Ігорю завжди кортіло утерти піт з чола. Можливо, його тіло і так і робило, та він завжди забував спитати про те.

Ушкоджені клітини скінчилися, Ігор підчистив шар довкола. Все, справу зроблено. Довів носій до шлунку і віддав команду на дисконнект.

Свідомість згасла, провалилася у ніщо. У Великий Вибух тривалістю в вічність.

Ігор кліпнув. Стерильне світло пробивалося крізь примружені повіки, звуки намагалися прохромитися крізь запону у вухах. Свідомість потроху поверталася.

– Успішно? – прошепотів, ледь розтулюючи вуста.

Мовчання. І лише настирливий монотонний писк у відповідь. Не відповідь – вирок. Ігор зірвався з крісла. Помилитися він не міг, дисплеї відображав рівнесеньку лінію.

– Марино! – Ігор прожогом метнувся до пацієнта, – дефібрилятор!

Асистентка мовчала, не рухалася.

– Марино!!!

Дівчина звела очі сповнені болю, відчаю і сліз.

– Пізно. Я... я не могла, – схлипнула ледь чутно, – не могла. Це вбило б тебе.

– Дурепа! – руки Ігоря самі впали на груди пацієнта, заходилися робити масаж серця.

– Надто пізно, – схлипнула знову. Не стрималася і розревілася, – серце... спинилося... ледь ти... закон-нектився.

– То й що?!. Не знаєш, де дефібрилятор?!.

– Я... не... могла... ти б... ти б... помер, – вперше вона зазирнула Ігорю у вічі. Відчайдушно, з викликом, зірвалася на крик, – я не могла тебе вбити! Вбий мене за це, вбий!

Ігор підскочив до неї, вліпив ляпаса…

…і прокинувся.

На чолі проступив холодний піт. Спокійно дихала поруч Юля і вібрував телефон. Ігор поглянув на дисплей і вилаявся. Марина.

Підніс слухавку, вислухав.

– Їду. Готуйте усе.

***

– Хочу морозива, – Юля всміхнулася самими очима, як вміла тільки вона. Принаймні, Ігорю здавалося, що так вміє тільки Юлія.

– Ходімо.

Весна видалася напрочуд теплою. Парк ожив, скинув зимову скутість, сповнився ґвалтом. Люди гуляли і раділи життю. Зовсім юні закохані, сімейні пари, молоді матусі з дитячими візочками, дівчатка, що ось прямо тут і прямо зараз видивлялися свого лицаря на білому коні.

– Дивися, – Юлія повела головою, – це так зворушливо.

Ігор поглянув у вказаний бік. Літня пара йшла, тримаючись за руки.

– Так.

– А ти мене так само кохатимеш на старості років, як і зараз?

– Звичайно, рідна моя.

У смарагдових очах зблиснув вогник, Юля прихилила голову до Ігорового плеча і погладила живіт.

Вони дійшли до лотку з морозивом, купили, рушили далі.

– Молоді люди, – почули вони біля однієї з лавочок. Двійко дуже охайних бабусь тулилися біля невеличкого стенду, заставленого брошурами. Одна з них протягувала барвистий буклетик:

– Візьміть, будьте такі ласкаві.

Юля узяла брошуру.

– Дякую.

– А що ви думаєте з приводу мічених богом?

– Нічого не думаємо. Ходімо, люба, – Ігор потягнув дружину подалі від бабусь.

– Навіщо ти з ними так?

– Фаталісти. Скажімо, я дуже не розділяю їхніх переконань. Глянь брошуру.

Юлія послухалася. На обкладинці була зображена піраміда на долонях і скальпель поруч. Заголовок промовляв: «Шарлатани від медицини».

– Як тобі?

– Розумію тебе. Просто не зважай на них.

У Ігоря задзвонив телефон.

– Слухаю.

Він слухав, час від часу даючи ствердну відповідь. І додав:

– Дотримуйтеся дієти. Броколі, оливкова олія, побільше моркви та й овочів взагалі. І не забувайте про трави – орегано, шавлія, майоран.

Вислухав подяки.

– Бережіть себе. До побачення.

Телефон задзвонив знову.

– Вимкни ти його хоч на день, – попросила Юля.

– Не можу, – Ігор знизав плечима, – пацієнти. Я за них відповідальний.

– Завжди одне й те саме, – зітхнула дружина, – відпочинь. Перемкнись. Знаєш, я завжди згадую Ніццу – ніби не два роки минуло, а пролетіло ціле життя. Тоді ти міг присвятити себе мені повністю. А зараз...

– Я так само кохаю тебе, як і тоді, просто... Просто зараз значно більше хворих.

– Ти сам хворий. Хворий роботою. І, здається мені, це невиліковно.

– Не перебільшуй, – він змусив себе посміхнутись.

***

Ігор увірвався до кабінету, де вже чекала Марина і якась руда розхристана жінка.

– Розповідайте, – кинув і впав у крісло.

– Що розповідати? – розгублено вимовила та.

– Наприклад, чому настільки довго тягли? Чому не звернулися одразу?!. Зараз шанси мізерні.

– Розумієте, лікарю… це мій племінник. Його батьки – фаталісти. Я їх вмовляла, сварилася, але байдуже. Я... я викрала дитину, щоб врятувати. Ви ж знаєте позицію фанатиків.

Ігор зітхнув. Він дійсно знав, дуже добре знав. І розумів жінку.

– Марино?

– Я провела діагностику. Вже пішли метастази.

– Операційна?

– Готують. Єдине... в нас дуже мало носія, лише завтра мають привезти.

– Як оцінюєш шанси? До завтра протягне?

– Навряд. Стан критичний.

– Тоді зараз оперуватимемо.

З-за дверей долинули якісь крики і до кабінету увірвалася ще одна жінка. Схожа на першу, як дві краплини води, лише мала світле, ніби вицвіле, волосся.

«Близнята», – подумав Ігор.

– Ти його вкрала! – зарепетувала вицвіла, – поверни негайно!

– Щоб ти його вбила?!. – звелася рудокоса.

– А твоє яке діло?!. Син мій, богом даний.

– Для того, щоб ти дала йому вмерти?

– Пані, давайте ви вдома з'ясуєте, хто, що й кому винен, – втрутилася Марина, – в нас обмаль часу.

Білявка ніби лише зараз помітила Марину й Ігоря. В очах хворобливий, навіть безумний блиск.

– Я вас по судах затягаю! Яке ви маєте право? Невігласи! Безбожники! Шахраї!

– Заспокойтеся, – Марина вказала на стілець, – присядьте і переведіть подих. Ще не все втрачено, все ще досі існує немалий шанс врятувати вашого сина.

– А чи потрібно? – голос збляклої жінки зривався, здавалося, от-от і вона заб'ється в корчах. – Дитина – мічена богом. Вона зайва в цьому світі, зайва! А хто ви такі, щоб йти супроти його волі?!.

Ігор тихо застогнав.

– Якщо ми маємо змогу врятувати вашого сина, то ми теж займаємо якесь місце в тих божих планах, еге ж? – напрочуд стримано відповіла Марина. – Жіночко, ви краще заспокойтеся і довіртеся нам. Зайвих людей не існує. Вже за кілька днів ваш син буде живий і здоровий.

– Ні! Все має йти, як йде! І взагалі, я викликаю поліцію!

– Чекайте, але…

– Не треба, Марино, – обірвав Ігор, – ти нічого не доведеш. Виклич краще санітарів і готуй операційну.

– Операційну?!.

Ігор підвівся і вийшов з кабінету.

– Я забороняю!!! – долинуло услід.

Задзвонив телефон.

– Слухаю, люба.

– Ігоре, здається, в мене перейми...

Він подумки вилаявся.

– Спокійно, Юлю, все гаразд. Зараз я щось вигадаю.

Ігор швидко відшукав номер. Провалля між гудками здавалися вічністю. Врешті слухавка озвалася.

– Серже, терміново. У Юльки перейми, ось-ось народить, а в мене операція. Відвези до лікарні.

– Не питання, друже. Вже мчу.

– Дякую.

***

Пухлина дійсно пустила метастази. Настільки активного утворення Ігор ще не зустрічав. Він почувався міфічним Гераклом – на місці знищеного осередку спалахувало кілька нових. Ігор просто не встигав. Нехай носій щосекунди прохромлював мутовані клітини – цього не вистачало. Вперше Ігор злякався і розгубився. Просто не знав, як подолати межу власних можливостей. Здавалося, уражені зони засмоктували саму свідомість. Його власне Я. Вони збурювалися, вирували, кипіли. Мить – і перетворилися на обличчя, ні, хижий звірячий вишкір. Пащека клацнула щелепами, і чергова порція здорових клітин загрозливо скаламутніла. Ось вже на пащеці сформувалися буркала – вони зазирнули в самісіньку душу Ігоря. «Ти мій», – ніби шепотіла нездоланна потвора.

«Дзуськи», – вирішив Ігор. Зціпеніння зникло так само раптово, як і накотило. Хочеш перемогти звіра – сам стань звіром. «Так, я вичищу чималу частину здорових клітин, нехай. Однаково шкоди буде менше, – вирішив Ігор, – організм зовсім юний, відновиться».

Носій втягнув усі леза, потім морфувався у диск. Окружність – лезо, площина спінилася брижами. Буруни застигли безліччю шпичаків. На мить носій завмер, а потім рвонув уперед.

Час застиг. Ігор навіть не помічав, як виліплене ним знаряддя шматує пухлину, як розсипаються мутовані клітини і скільки здорових при цьому теж безнадійно втрачається. Останнє, що зафіксували сенсори – вщент зруйновану пухлину.

Ігор віддав команду на дисконнект.

Носій почав процес, але енергоресурс вичерпався за мить до завершення.

***

У кутку кімнати – павутиння. Марина розгледіла там невеличкого павука і зачепилася поглядом за його сторожку напругу.

– Ви розумієте, що операції без дозвільних документів – підсудна справа? – вів далі детектив.

– Так, – байдуже відповіла Марина.

– Ваші слова для вас можуть обернутися трьома роками позбавлення волі, ви це розумієте?

– Розумію.

– Так якого біса?!. – скипів детектив, зриваючись на крик, – Чому ви все берете на себе?!. Ви ж лише асистентка! А Левчук знав, знав!.. що папери не підписані... Та й тепер – яка йому, в біса, різниця? – він перевів подих. – Ще добре, що хлопчина вижив, інакше б взагалі – швах.

Марина відірвалася від споглядання павутини, чи не вперше зазирнула прямо у вічі детективу.

– Він. Не. Знав. Знала лише я. І, так, я чудово розумію відповідальність.

– Марино Сергіївно, – детектив вимкнув апаратуру, – скажіть чесно, не для протоколу, навіщо це вам? Левчук у комі, і, радше за все – це кінець. Ви ж легко можете списати усю відповідальність на нього.

– Чесно, – Марина замислилася, ніби намагаючись відчути, яка та правда на смак. Стара, гірка й протрухла, як закинутий за тумбу волоський горіх, – чесно... Розумієте, у ту ніч Ігор став батьком... а я... я просто кохаю його.

***

– Мамо, мамо, со тлапилося? Чому ти плацесь?

– Нічого, доню, все гаразд, – Юля схлипнула, потріпала кучеряве дончине волосся, нахилилася і підняла ніж, який щойно випав з руки, поклала на стіл, пригорнула малу.

Телевізор на кухні мурмотів новини.

– ...після трьох років перебування в комі, – продовжував диктор, – не приходячи у свідомість помер видатний онкохірург Ігор Віталійович Левчук, один із винахідників новітньої технології, так званого методу Левчука – Паттерсона, співзасновник ефективної лікувальної програми. Метод, що був ним розроблений в тандемі із шведським лікарем Йоханом Паттерсоном, став проривом у медицині і допоміг зупинити пандемію онкозахворювань, яка на той час забрала більш як півмільярда життів у всьому світі, – голос диктора зробив скорботну паузу. – Редакція приносить співчуття родині Левчуків. Наші кореспонденти спробували зв'язатися з асистенткою Левчука – Мариною Сергіївною Острозькою. Проте, як стало відомо, пані Острозька знайдена мертвою у власній квартирі. За попередньою версією причиною смерті стало самогубство...

Задзвонив телефон. Юля автоматично прийняла виклик.

– Юлю... співчуваю. Ми обов'язково допоможемо. Лексус... Олексій вже вилетів, увечері буде в місті. Тримайся.

Автор: Макс Пшебильський, Лариса Іллюк.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>