День останній і перший

День останній і перший

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 2969
Підписатися на комментарі по RSS

Розпечена краплина сонця у бляклому небі. Вітер степу. Пахощі пропеченого ковилу та полину. Нікого навкруги. Благодать!

І знову – втретє за ранок! – насмішкувате шепотіння над вухом:

- Агов, відьмо! Сьогодні –твій останній день.

- Не глуха, - не стримую злості, хоч і розумію, що робота в нього така: тричі сповіщати про волю богів.

- То що ж? – у голосі невидимці - радість: нарешті я заговорила.

- Що " то що ж "?

- Каятися будеш?

- У чому ?

Важке зітхання підозріло схоже на справжнє: мабуть, і за все століття служби не часто зустрінеш таких недотеп.

- Ти ж природжена відьма, так?

- Припустимо.

- Припускає вона! Твій обов`язок - допомагати людям, лікувати їх, радити, як краще чинити. А ти?! Не дочекавшись посвяти, чкурнула вглиб степу. Самітницею вирішила стати, чи що? Для чого милосердні боги у твій рід іскру Сили пустили?!

- А я їх прохала? - Пауза. Щось боги не поспішають цілити у відступницю вогненною стрілою. У цьому питанні вони ощадливі, стріли бережуть – я ще у дитинстві переконалася.

Голос, не дочекавшись негайної кари, знову береться за своє:

- Не прохала вона! А бабцю, коли та вмирала, хто за руку тримав ? Чи не знала, як у вашому роду Сила передається?

- Знала,- без особливої радості визнаю очевидне. Не репетувати ж на весь степ, що тоді не могла інакше, що більше не було кому, що в таку мить не відмовляють..? От і роби після цього добрі справи! Мовчу й непомітно косую вбік далекого селища: там - на обрії - стовп диму. Що там у них, у колишніх сусідів? Гульбище влаштували? Пожежу гасять?

-А як знала, то треба старших слухати, - не вщухає співрозмовник. – Он інші свій обов’язок виконують, а декому важче ніж тобі: сама знаєш, нова релігія, справжні боги під забороною, те та се…Дехто й вогнище потрапив, а ти...

- Мені й так спекотно, - відмахуюся я. Дим над селищем застеляє півнеба. Та що там діється? Зрештою, щоб там не було, це не моя справа.

- А потім вони потраплять до вирію, а от тебе вже в пеклі чекають!

- Та не піду я туди! – От причепився, гірше ніж колись родичі! А тут ще цей дим…

- Та хто тебе питати буде?!

- Чи не сам казав: я - природжена відьма. Отже? Отже, не можу я вмерти, поки хоч-кому свою Силу не передам. А кому її тут, на самоті, передаси?

- Так вона у тебе все’дно пропадає! Пилом припадає у найдальшому закутку душі.

- Але й не заважає, просто я чаклувати не прагну. У місцевих відьом така собі таємна домовленість із князем: ми людей не чіпаємо, вони роблять вигляд, що чаклунок просто немає. І все задоволені.

- Домовленість домовленістю, а інші крадькома…

- А я не хочу крадькома!

- Добре, - у голосі вісника вчувається погроза. - Вмерти ти, припустимо, не можеш, а от почати вмирати - хоч зараз. А це і боляче, і огидно. Так що дивись, аби в пекло не запроситися…

- Авжеж, там незрівнянно краще. І взагалі, ти ж – посланець богів! Що це за розмова така в нас: де стовп вогненного світла? Де гучний, немов грім, голос, де проникливі слова, такі, що ледь почуєш - і впадеш, вражений, на коліна?

- Так - таки й упадеш? – відверто сумнівається співрозмовник. – З місця не сходячи? Так запраглося на вогняний стовп помилуватися ?

- Так якось-то не дуже, - земля під ногами тверда, просушена щедрим літнім сонцем – боляче це, з розмаху на коліна, не сходячи з місця. Можна й без вогненного стовпа потерпіти. - Та що там у них сталося?! - виривається в мене аж проти волі: скільки не переконуй себе, що на свято в селищі можуть розкласти чималі вогнища, але не настільки ж! На таке і хмизу з усього степу не зібрати.

У голосі посланця раптом з`являються нотки співчуття:

- Кочівники напали. Ти б хоч спробувала допомогти кому-небудь з горопах. Лише уяви, як їм зараз допомога потрібна…

- Мені ж сьогодні помирати. Яка допомога?

- Помреш – і відразу до вирію. Інші усе життя намагаються, заслуги збирають… Ти от кому-небудь хоч раз у своєму житті допомогла? Хоч не як цілителька,а просто, по-людськи?

- Як же, а хто одягав молодшу сестру? А хто зі стола під час свята прибирав?

- Ну й? – співрозмовник раптом відкидає глузливі нотки, стає на диво серйозним, але я не можу так відразу відмовитися від обраного тону.

- Що "і"? Не я ж так по-дурному дитячі сорочечки шию, що не відрізнити, де перед, а де зад. І, взагалі, глинище близьке, мисок нових швиденько наліпили, навіть не особливо дивувалися, що не пам`ятають, коли перебити посуд встигнули - свято, все-таки.

Посланець мовчить, але мене вперше в житті не радує самотність. Селище далеко, туди не встигнути. Я ж добре знаю степ, і він мене любить, тож захистить і сховає від ворогів. Своїм я вже не встигну допомогти: поранених просто доб`ють – хто ж бере у полон калік? А під час втечі ніхто сповна розуму не потягне за собою такий тягар: і родича не врятуєш, і себе загубиш. Чому ти мовчиш, посланцю? Чому не підказуєш правильне рішення? Тобі ж неоднаково, як я вчиню?!Чому не кажеш, що мій обов’язок – допомагати боротися вцілілим?

Я- жінка! Мене не вчили боротися, чуєш?! Так, умію, інакше б не вижила в степу, та тільки моїх сил на пару - трійку ворогів вистачить, не більше. А інші що із мною після зроблять? Я навіть умерти не смогу: кому я посеред бою Силу передаватиму? І ще, волосся й очі в мене світлі, а такі рабині, говорять, за морем у ціні. Ще вбивати не стануть. А рабою я не буду, нізащо не буду, чуєш?! Мовчиш? Тебе розлютила безглузда, дитяча суперечка чи хочеш, щоб я сама, без підказки обрала шлях? Чи я вже, не помітивши, потрапила в обіцяне пекло? Чи я в чому винна? Я ж просто прагла залишитися осторонь…

***

Углиб степу, падаючи й збиваючи в кров ноги, бігла молода жінка, то несучи на руках, то тягнучи за собою донечку. Мала так утомилася, що вже й не плакав. Спершу поряд була велика юрба односільчан, але хтось згорнув убік, хтось відстав дорогою, хтось упав зі стрілою в спині забився у безжальній петлі аркана. Переслідувачі затрималися, зв’язуючи полонених і оббираючи трупи. За її спиною чувся тупіт двох чи трьох коней, але стукіт копит розривав вуха й серце, немов їх був цілий табун. Добігти б до балки - там повинен бути сторожовий пост, там урятують. Тільки б добігти туди хоч на політ стріли… Швидше, Зореславе, швидше! Дитина, спіткнувшись, впала на землю, її святкова одежина зачервоніла на вицвілому ковилі краплею свіжої крові. Мати із жахом рвонула прокляте вбрання, любовно зшите довгими ночами, аби на святі її дівчинка була найошатніша серед ровесниць. Міцна тканина розповзалася під божевільними пальцями гнилим дрантям, але це - даремно втрачений час: біла сорочечка – так само гарна ціль для аркана, ні, для стріли: хто стане возитися з малям втомленій, стогнучій колоні рабів під час довгого переходу? Швидше, Зоренько! Не час скаржитися на збиті ніжки! Жінка підхоплює дитину на руки, почуваючи, як гаряче повітря рве спалені легені:надовго її не стане.

Боги! Старі, нові, які завгодно! Нехай я вмру, нехай буду горіти в пеклі, але врятуйте дитину! Скільки таких зойків сьогодні чув розтерзаний, переораний копитами степ? Краще не знати… Але чомусь почули саме її: немов із згущеного повітря перед нею з’явилася дивна дівчина, майже дитина, з непокритою головою, засмаглої під безжально щедрим сонцем шкірою й у чоловічому одязі. А от очі в дівчиська, немов у старої, - хіба сліпий не зрозуміє: відьма! Жінка, не в силах вимовити і слова, ладна була впасти навколішки, але не встигла. Важко зітхнувши, відьма торкнулася її плеча - і втікачка знову сповнилася сил. Та дорогоцінного часу не надолужити - погоня вже зовсім близько.

Ледь всміхнувшись невисловленим благанням зустрічної, відьма переводить погляд на переслідувачів, зосереджено супиться – і передній кінь запинається, непевне, боком розгортається і валиться під ноги іншим вершникам. Лютий лемент незрозумілою мовою, хижий спів стріли. Не влучили! Посвист аркана. Дівчина пильно дивиться на смертоносну петлю й та, не долетівши, падає в її ніг. Часу на зволікання більше немає, і вона кидається навздогін незнайомці, відчуваючи легку слабість і навіщось повторюючи подумки: "От і роби після цього добрі справи…" Ще стріла. І досвідченій чаклунці не під силу відвести зброя від мети, стоячи до неї спиною. А якщо на бігу, а твій ворог - кращий стрілок у загоні… Та однаково серце вкололо почуття провини, коли супутниця впала, спіткнувшись востаннє, прикривши своїм тілом доню й видихнувши залишком повітря:

- Зореньку… у балку… уже скоро… ліворуч…

- Добре, - ривком висмикнувши дівчинку з-під тіла, що стало раптом кам’яно-важким, не витрачаючи часу на непотрібні прощання, відьма кинулася до рятівної балки, яку до того старанно обходила у своїх мандрівках. Звідти вже стали вискакувати лучники, хтось викрикував нерозбірливі поради втікачам. Переслідувачі, ледь потверезівши від азарту погоні, зрозуміли, що перевага не на їхньому боці. І поспішили розвернути коней, пославши наостанок кілька стріл у перекірливому здобич.

3.

Хай йому… Я навіть не думала, що смерть - це так боляче. Й образливо – оттак, від останньої чи не навмання випущеної стріли… І часу раптом зовсім не стало, навіть на помсту - нехай вже мстять воїни. Що ж ти, Зореславо? Знайшла час плакати. Велике дівча, а не розумієш, що тобі потрібно бігти до балки: там у сторожів селище, там жінки, там тебе прихистять і врятують. А тут ще безглузда смерть… Біжи, дурненька! Дівчинка застигла на місці, і її супутниця з останніх сил злегка стисла худеньку дитячу ручку й відважила легкий ляпас, прагнучи привести її в почуття. Крізь дитячий страх в очах малої майнув паросток прадавньої мудрості, і вона помчалася до балки, пригинаючись на ходу, немов знаючи, як можна укритися від випадкової стріли.

Хтось кинувся їй назустріч, прикрив щитом. Хтось із молоді, розраховуючи на легку похідну кольчугу й везіння, добрався до розпростертої дівчини. У неї вистачило сили перевернутися, і тепер у широко розкритих сірих очах відбивалося сонце...

От ти яка, смерте! Я - в кожній краплі сонця, у шелесті вітерцю, у кожній пір’їнці птаха. А що, добре. І вже точно не страшно.

- Ти б не захоплювалася: нам пора. – Знову посланець?!

- Куди це?

- До вирію. Все, як домовлялися: заслужила - одержуй нагороду.

- Отже, заслужила? Не буде мене ні у твоєму вирію, ні у твоєму пеклі .

- Чи хто тебе питатиме, дівчинко?

- А тебе? - птахом, сонячним променем, вітром я ковзаю над степом. Варта з балки прочісує всі підходи до застави. Один із воїн натрапляє мертву породіллю. Як тільки вона в такому стані змогла забратися так далеко? Та не це важливо. Немовля – крихітна дівчинка - виглядає мертвою. Та коли її кілька разів струсонули, пролунав писк, на дивно пронизливий для такого маля. А ви б що робили, яки вас силою втиснули до крихітного тільця, а потім труснути щосили!

- Бач, дзвінкоголоса. Ще одна майбутня мати. А ту дівку шкода: умерла, рятуючи чужої дитину.

- Звідки ти взяв, що чужу?

- Звідти й взяв. Згадай: це ж була та відьма, яка в степу блукала.

- А казали, що вона - божевільна, а от дивись, заради чужої дитини себе не пожаліла.

У плачі немовля вчувається справжня лють. Одна із тих жінок, які обступили, втішаючи, заплакану Зореславу, кинулася додому, промовляючи щось про свіженьке молочко для зголоднілого малятка. Інша підхопила дівчинку на руки, намагаючись заколисати, і втрутилася до розмови.

- Мало чого говорять. Ваша відьма заслугувала, щоб її поховали по-людськи, а князеві, як приїде, краще про це взагалі не згадувати: підібрали двох сиріток, старші втікачі загинули – і все, а то мало що може трапитися...

- Може, цю, меншеньку, на честь тої відьми назвати? Однак після хрестити. Хто там тепер родове ім`я запитує.

- Як її хоч звали?

-Златою. – Це один із тих, хто кинувся мене рятувати, переконався, що запізно, і тепер винувато мнеться біля старших. - Я сам - із сусіднього дворища. Непогана ніби дівка була, тільки дивакувата трохи.

Ну, спасибі, втішили. А отут ще посланець єхидно нашіптує на вушко:

- Не встиг сказати: милосердні боги подарували тобі ще один шанс. До зустрічі через кілька років, Злато. Бачиш, і до новому імені звикати не доведеться, - а я у відповідь на таке знущання лише й можу, що подумки поклястися, що при наступній зустрічі зі мною комусь ну дуже не поталанить. І почути у відповідь сміх…

… Маля знову починає пищати, цього разу жалібно: боги, їх посланці, кочівники, втеча, порятунок незнайомого дівча, власна смерть і власне народження - де вже отут викриєш час попоїсти? Я їсти хочу, ви чуєте?! Нарешті! Що це? Не люблю, не буду молока! А так, забула, я ж немовля… Добре, давайте сюди ваше молоко!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>