Біологія світогляду

Біологія світогляду

Вівторок, 24 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 1987
Підписатися на комментарі по RSS

Ранок. Черговий ранок неприємного, нестерпного, жахливого, потворного  дня, одного з тисячі подібних таких днів в напруженому, остогидлому, проклятому житті.

 Стіни рідного дому здаються йому мурами неприступної фортеці, замку, в котрому він захищений від усіх жахів реального буття. Але доведеться відчинити міцну браму, котру решта жителів цієї клятої планети називають вхідними дверми, та увійти в цей дикий світ, в котрому немає місця таким слабкостям як  жалість, милосердя чи співчуття.

Тадей люто ненавидів своє життя, цей світ та всіх його пихатих та жадібних жителів. Але він не мав вибору, йому потрібно було покинути свою оселю, котра надавала хоч і примарну, та все ж видимість захисту, адже на цій планеті не можливо вижити просто сидячі вдома, заховавшись від всіх страхів на світі. Та чи його це було житло? Ні, своїм власним прихистком Тадей ніколи не володів. Та чи міг? Ні, на цій планеті, щоб придбати власну житлову площу потрібно було пропрацювати кілька десятків років, при чому нічого не споживаючи та ходячи в лахмітті. Та хіба тільки житло було проблемою. Таким був цей світ – безжальним, не пробачаючим прикрих помилок. Хочеш бути в ньому щасливим, грай по правилам цього світу. Цього Тадей не міг, не тому він не був спроможний вийти переможцем зі складних ситуацій, не тому що не вмів спритно обдурювати обивателів свого міста і не тому що був просто некваліфікованим, адже на низький інтелект Тадей не жалівся. Він просто не міг жити за законами суспільства в котрому преребував, був дефектним елементом, котрий дивом ще тримався на плаву. 

  Точніше цим дивом був Отон, адже зараз Тадей, хоч і окремо, але проживав, як і кілька років останніх років, у флігелі саме його власного будинку. Отон був дивному персоною, менш дивною ніж Тадей, та все ж. Прихистивши невдаху, та перетворившись по факту в його опікуна, він міцно зайняв друге місце серед людей, при згадуванні котрих серед місцевих крутили вказівним пальцем коло скроні, перше, ясна річ, було безальтернативно у Тадея. Та мало хто міг би сказати Отону про його дивність в обличчя, чи хоча б посміятися у слід, адже, як згадувалось, власне житло могла мати далеко не бідна людина, в спадок взагалі тут мало хто що передавав, віддаючи перевагу вказувати у заповіті бажання продати власні оселі, а виручені кошти вкласти у пишні похорони, котрі б були останнім урочистим викрутасом. Отон придбав свій дім за справедливий заробіток, котрим у цьому світі поступається лише бізнесу та продажній політиці. Він був ветераном багочисельнних конфліктів, військовим найманцем-ветераном. Подейкують, що саме після війни у нього відбулися хворобливі зміни у психіці, в результаті котрих він прихистив Тадея.

- Тобі, взагалі-то, пора на роботу, чи я дарма просив за тебе? – пролунав голос Отона з-за вхідної дверці флігеля.

- У мене сьогодні вихідний! – вигукнув у відповідь Тадей, заховавшись у свою ковдру.

- У гіпермаркетах різних корпорацій дають максимум три вихідних на місяць, але ти сидітимеш вдома вже п’ятий, хочеш, щоб тебе звільнили, знову?

- Мені щось не добре. – Тадей кілька разів демонстративно кашлянув. – Не буду ж я піддавати ризику інших.

- Лікарняний видають раз на п’ять років, а ти вже вдруге імітуєш хворобу лише за цей.

- Я не імітую. – з  глибини флігеля роздалося ще кілька стражденних кахкань.

- Знову боїшся, що тебе будуть експлуатувати понад норму, запам’ятай, твоє завдання лише розставити товар на полиці, та прибирати періодично свій відділ. Давай, не викабенюйся, встав та пішов, або я тебе поволочу!

- Не можу, не хочу!

- Гаразд, ти сам мене змусив, ти ж знаєш, якщо я тебе попрошу, та аби хто інший тебе попрохав, ти ж завжди виконаєш прохання, так що - я прошу тебе, щоб ти підвівся та пішов на роботу, адже якщо ти не підеш, то сильно мене підведеш.

- Ну добре-добре, вже збираюсь.

- Чорт, зі мною не все гаразд, так в тебе взагалі клепки не вистачає, як ти взагалі виживав до зустрічі зі мною. Завжди всім допомагаєш, відкликаєшся на будь-яке прохання, навіть якщо тобі воно не принесе користі, або навіть зашкодить… – здивування зворушило обличчя Отона

- Я вижив тому що…

- Та це я не до тебе звертався! – Отон грізно виказав стоячи на порозі у флігель. -   До п’ятого кварталу я тебе проведу, мені якраз по-шляху, так що придурків з автосалону можеш не боятися.

- Я їх і так не боюся!

- Ага, лише пів-кілометра штовхав авто до салону, на їхнє прохання, повір, сміх лунав на пів-міста.

- Вони ж попрохали, мені не складно було.

- Авто було без одного колеса, вони просто з тебе прокололися.

- Я вже зрозумів…

- Зібрався? Ну тоді пішли вже! Запізнишся знову на кілька хвилин, точно звільнять, знову будеш без копійки сидіти, а я тебе, до відома, годувати не збираюсь.

- Гаразд, рушаймо. – З флігеля похмурою хмарою вийшов Тадей. – Я краще на монорельс, нічого мене ще й проводжати, я не збираюсь…

- Цить! – Отон притисся до огорожі свого двору, жадібно розглядаючи вулицю.

- Ну знову…- Тадей похилив голову та попрямував до хвіртки.

- Тадей, ти бачиш її округлості, а яке обличчя, яке гарне волосся, я тобі обіцяю…

- …вона точно стане твоєю дружиною. – саркастично вимовив Тадей. – Стара пісня.

- Здається вона також йде на монорельс, Тадей я з тобою, не можна їй дати можливість зісковзнути з гачка.

- Ти розмовляв з Новою лише раз, але ось моє заключення – звичайна, рядова стерва.

- Але ж гарна, сто чортів, яка різниця, який там внутрішній світ. Чого стоїш? Бігом на монорельс!

Отон з Тадеєм хутко побігли до монорельсового трамвая, котрий працював як годинник, приходячи що кожні п’ять хвилин. Тому було куди квапитися, адже така дівчина як Нова щоденно мала далеко не одного залицяльника. Проте Отон був впевнений – заможного ветерана ніхто не переплюне.

Трамвай тільки-но відійшов, перед тим як Нова до нього підійшла, а це значить, що у загартованого у війнах кавалера є цілих п’ять хвилин. За монорельсовим шляхом розташувалася спеціальна дорога, створена для руху транспорту на магнітних подушках. В цьому світі прогрес не стояв на місці, корпорації постійно вигадували все нові й нові цяцьки, котрісь корисніші, котрісь просто для того, щоб людина могла підкреслити свій стан у суспільстві, виділитися серед інших, менш успішних.

Тадей з Отоном зупинилися на станції прибуття. Вони не квапливо сіли на лаву.

- Сиди тихенько тут, а я поки попрацюю зі здобиччю. – тихо промовив Отон.

- Може воно того не варте?

- Слухай, нас і так вже скоро педиками вважати будуть, поки оце я з тобою няньчусь, не заважай хоч власне щастя будувати.

- Цей потяг до щастя не від голови відходить.

- Правильно, це поклик мого серця!

- І не від серця…

- Якщо ти такий розумний, то де твої гроші? Гаразд, сиди, а я пішов.

Тадей залишився мирно сидіти на лаві. По обидва боки від нього розгорнулися бесіди інших невдах, котрі не маючи власного авто, змушені були чекати трамваю. Підневільно Тадей прислухався до однієї з розмов.

- Ти чув, наш то прем’єр-міністр прихопив з собою половину бюджету та швиденько накивав п’ятами за Серединний океан, на південь, а я, стерво, регулярно виплачував податки, ну майже регулярно, втім бач як воно. – вимовив з опалою середнього віку чоловік, та стукнув себе кулаком по нозі.

- Та не кажи, він красунчик, хоч зараз і задушив би його власними руками, мої ж гроші він також прихопив. От би й мені в політику піти, набратися кеша до відвалу, і злиняти у місця по тепліші від цих. – відповів йому трохи молодший співрозмовник.

Тадей непомітно похитав головою, він так точно не вчинив би, але розумів, що був би не правий по законам цього світу. До приходу трамваю залишалося ще три хвилини, Отон на всю розмовляв зі своєю недавньою знайомою. Увагу Тадея привернув сміх з іншого краю лави:

- Що, отак і просидів, без ступні все поливаючи все кров’ю? – вимовила до неможливості нафарбована косметикою жінка.

- Ну приїхала швидка допомога, але оперативненько перевірили його рахунок, а там – пусто. Так і поїхали, тільки бинт кинули йому, коли від’їжджали,  і то мабуть бракований. – відповів її співрозмовник

- Ну й правильно, нічого допомагати всіляким жебракам, чим менше їх, тим нижчий рівень бідності. Менше лохів – щасливіше суспільство. – обидва співрозмовника знову зареготали на всю зупинку.

«А таке могло і зі мною статися» - промайнуло в голові у Тадея.

До зупинки підійшла група молодиків, не в найдорожчому одязі, і явно не демонструючи інтелект, постійно регочучи з примітивних жартів одне одного, котрі явно часто виходили за межі пристойності.

- Нова, він тобі заважає? Думаю він тобі вже набрид! – вигукнув один з молодиків до милої співрозмовниці Отона.

- Думаю вона сама вирішить, набрид я їй чи ні! – до того обернений спиною грізний ветеран повернувся до нахабного молодика.

- Ха! Нова, навіщо тобі цей солдафон, ти ж чула напевне про нього, у нього ж лоховські нахили, може допомогти просто так, нічого не попрохавши як виплату, представ. А ще утримує одного лошка, яких  світ не бачив, як домашню звірину, у будці коло дому, подейкують, що підібрав його на вулиці, як бродячого пса! – гнівний погляд Отона пронизав молодика. – Та не дивись на мене так, я що, неправду кажу? А ось і звірик, Нова пам’ятаєш я розповідав про цього лоха? – увага молодика перевелась на Тадея.

«Чорт, хлопці з автосалону, знову, ну чому?» - у голові Тадея крутилася лише одна думка.

- Що справді, якщо попрохати то він все виконає, та ще й нічого за це не попросить? – не без зацікавленості вимовила Нова.

- Ага, спостерігай та насолоджуйся! – молодик зняв з себе свого картуза та запустив у бік лави на зупинці. – Тадею, можеш подати мені його назад.

- Сам його кинув, сам і підіймай! – відповів Тадей поглядаючи при цьому на реакцію Отона.

- Гаразд, Тадею, я не правий, вибач, що влаштував тут цей цирк, просто день не задався, без образ. Спина з ранку болить, голова наче роздувається, настрій свій просто підіймаю як можу, будь-ласка подай мені мого картуза. – молодик вимовляв кожну фразу з жалістю.

- Ну добре. – Тадей підняв з землі головний убір нахаби.

- Ха! Я ж казав! – у молодика від захвату аж перехопило дух.

- І справді, лох яких світ не бачив! – Нова зареготала разом з усією зупинкою. – Отоне, як ти взагалі з ним знаєшся.

- Ну…- Отон спокійно видихнув і промовив далі. – Не кожен з нас вирізняється якоюсь дивиною, але саме ця дивність надає нам можливість вирізнитися серед сірої маси, це робить нас унікальними, Тадей, дай мені цього картуза. – Отон відразу отримав жадану річ. – Тадей дивний, проте він виконує прохання не тільки різних придурків, він відгукується на всі прохання. У нас це прийнято вважати ознакою невдахи, лоха, людини непрстосованої до життя. – Отон спокійним рухом кинув картуза під під’їжджаючий трамвай. – Але йому пощастило бути моїм другом.

Обличчя молодика налилося кров’ю, він несамовито кинувся на Отона, але той лише одним рухом своєї руки повалив на землю супротивника. Супутники нахаби нервово розвернулися та стали заходити у трамвай.

- Куди ви, ми ж допомогаємо одне одному, не як лохи, а як партнери, то куди ви пішли? – верещав молодик з розбитим носом  лежачи на землі.

- Та ну його, він же воював, і не вбиває ж тебе. – відповів один з приятелів молодика, котрий останній заходив у вагон.

- От бачиш Нова, не такі ми лохи, як про нас розповідають, так ти прийдеш в ту кав’ярню?  - промовив Отон до своєї співрозмовці.

- Ну…- забігаючи в трамвай дівчина поглянула на невдаху, що підводився з землі. – Гаразд, але це перший та останній твій шанс!

Дверцята трамвая зачинилися, на зупинці залишилось троє: Отон з Тадеєм, та нахабний молодик, що вже підвівся та сів на лаву чекаючи наступного трамваю.

- Ну от, тепер я точно запізнюся. – сумно вимовив Тадей, та звернувся до нахаби, що мить назад хотіла принизити його. – Тобі не сильно боляче? Я живу поруч, можу винести трохи люду.  

- Та пішов ти! – огризнувся принижений молодик.

- Йому його розбитий ніс найкраща поміч, буде доброю наукою. – не без гордощів промовив Отон. – А робота, ти ж і так на неї не хотів йти, нічого страшного, коли трохи запізнишся.

- Вибачте, Тадей Вікто? – до співрозмовників звернувся чоловік у формі кур’єра, котрий отримав ствердний кивок головою. – Вам лист, розпишіться у списку.

Поки Тадей розписувався, його друг встиг розкрити листа та зачитати:

- Пишуть: «Тадей Вікто, можливо тебе бентежить, що ти відрізняєшся від решти обивателів цього світу, не мислиш так як всі…», бла-бла-бла, «…ми можемо надати відповіді на твої запитання, а головне, ми можемо реально допомогти тобі. Чекаємо тебе в будь-яку мить за адресою…». Ой, і школяр розуміє, що це все обман. Як він нас знайшов? А? Дивись як квапливо накивав п’ятами. Розведуть на гроші, а то й ще страшніше - органи поцуплять! Що вперше про таке чую? Давай викинем це сміття.

- Ні, мій лист, що хочу те й роблю. – Тадей вихопив папірець з рук Отона та почав жадібно вчитуватися у кожен рядок.

- Та піде він, це ж патологічний лох. – пробурмотів молодик з розбитим носом.

- Тадею?! – Отон рішуче поглянув на свого сусіда, розраховуючи, що його погляд скаже все за нього.

- Та ні, не піду, я довго живу на цьому світі, щоб знати де обман. Та це й складно, адже він тут на кожному кроці. О, трамвай!

***

   

Ранок. Черговий ранок приємного, очікуваного, гарного, прекрасного дня, одного з тисячі подібних таких днів в щасливому, чудовому, радісному житті.

Він з легкістю переступає поріг власної домівки. Двоповерховий будинок є його подарунком від громади, за його високі заслуги, за наполегливість у досягненні успіху. Тадеуш завжди йшов до кінця, створював тиск у певних питаннях так, що ніхто не міг відмовитися від його пропозицій. Він завжди проявляв ініціативу, повсюди втілювалися у життя його проекти. Амбіції так і переповнювали Тадеуша, але він з легкістю реалізовував їх. Він не грав по правилам цього світу, він їх сам створював. Щоправда деякі закони, котрі обмежували його можливості, він не міг ще до кінця змінити, але це було питанням часу, адже громада під тиском його харизми не змогла б відмовити Тадеушу. Він почував себе переможцем по життю, господарем своєї долі. Щоправда був один неприємний факт, проте від цього не застрахований ніхто з великих світу цього, а саме це була самотність Тадеуша. Ні, він активно спілкувався, мав безліч знайомих, але Тадеуш не зустрічав у своєму житті людини, котра б змогла зрозуміти його, та й навряд чи така існує на цій планеті. Проте чому йому засмучуватися? В нього ж є вірний чотирьохногий друг Зулер, котрий завжди вислухає його, ніколи не скаже нічого проти свого господаря, та й взагалі ніколи нічого не розповість нікому. Найкращий хранитель таємниць.

Тадеуш сів у своє авто, прекрасне за місцевими мірками, адже і виглядало стильно, та ламалось усього раз чи два на місяць. Звичайно для громади така надійність техніки здавалась просто надзвичайною, а якість решти транспорту, що виходив з ладу мало чи що не тижня, повністю задовільняла їх, адже ні в чому не можна досягти ідеалу. З останньою думкою, котра фактично була домінуючою серед майже всіх жителів цієї планети Тадеуш був повністю не згоден. Він прагнув більшого, у всьому і завжди. Саме його наполегливість надала йому можливість стати першою, у історії всіх громад цього дружнього світу, людиною, котра зайняла офіційно одразу два поста: начальника харчового сектору, та  замісника генерального секретаря громади. Після того, як Тадеуш почав господарювати, майже всі продовольчі крамниці міста завжди мали що запропонувати покупцеві. Як би ще б транспорт не так часто ламався, що затруднювало доставку продуктів з аграрної частини міста до  спальних районів. Але всі були в захопленні від таких результатів. Їх це влаштовувало до такої міри, що ніхто не помітив, як деякі фінансові звіти розходилися поміж собою, а прибуток котрий приходив у бюджет громади відрізнявся від реальних заробітків продовольчих крамниць. «Нічого страшного» - казали вони – «ідеалу не досягти, а те, що якась вантажівка не змогла довезти кілька тон моркви, це повсякденне явище». І ніхто навіть не прагнув перевірити цю інформацію, котру надавав Тадеуш, а якби хто й кинувся розкопувати цю справу, виявив би, що вантажівка своєчасно прибула, а морква спокійно розпродалася. Звичайно було б чудово, щоб зникли гроші відносини і кожен отримував засоби по потребам, але це було в далекій перспективі, а знаючи рішучість громади, Тадеуш лише додавав: «в занадто далекій перспективі».

Авто Тадеуша спокійно та впевнено рухалося до громадського об’єднання харчового сектору, себто до себе на роботу. Він прекрасно знав, що сьогодні на папері голуби знищать кілька тон крупи, котру потрібно доставити до міських крамниць. Проте, щоб кляті шкідники зробили свою брудну справу, він мав встигнути до об’єднання до десятої години. Але щось дивне робилося під капотом його авто, якісь підозрілі звуки звідти лунають. «Зунере, якщо це корито нас довезе до роботи, нагадай мені, подати прохання генеральному секретарю, про те, щоб надати мені у розпорядження будинок у центрі міста, а не у спальному районі у чорта на рогах!» - промовив Тадеуш до свого мовчазного друга, що сидів на сусідньому кріслі – «Чи може вже пора самому балотуватися на посаду генсека? А що Зунере, наймолодший генеральний секретар в історії світу, звучить, а?» - та волохатий товариш лише позіхнув у відповідь.

Авто різко зупинилося, зробило ще кілька відчайдушних ривків вперед, та замерло на місті. Чудово, хоч автобусна зупинка поруч, можливо Тадеуш ще встигне.

На зупинці товпилася юрба з кількох десятків осіб. Кожен вдивлявся з надією у кінець вулиці. Тадей з похмурим виглядом, абсолютно позбавлений бажання їхати на громадському транспорті зі звичайними, рядовими громадянами, підійшов разом зі Зумером до цієї юрби та став збоку.

- А що так багато людей, всі вже мали б бути на роботі? – поцікавився Тадеуш у дідуся, що стояв поруч

- Та, знову перебої у русі транспорту, щось там у них зламалося, та чи не вперше. – відповів спокійно дідусь. – Та нічого страшного, ідеалу ж не досягти, начальство мене зрозуміє, нікого ж майже за таке не карали на моїй пам’яті.

- Зробили б мене відповідальним за сектор транспорту, повірте, такі ситуації стали б рідкістю. – гордо відповів Тадеуш.

- О їде, їде! – почулися викрики з юрби.

- А ти щасливчик. – дідусь похлопав Тадеуша по плечу. – Зовсім не довго чекав.

Автобус повільно під’їхав до зупинки, рясно випускаючи клуби чорного диму. Юрба кинулася і в так заповнений автобус. Останні щасливчики втиснулися в дверцята, котрі тепер фізично не можливо було зачинити. Одним з них був дідусь, котрого цілий ряд громадян призивав сісти на сидіння, але той відмовлявся, а розвернувшись на вузькому вході звернувся до Тадеуша, що продовжив стояти на зупинці:

- Давай до нас, ми ще знайдемо для тебе місце!

- Дякую. – Тадеуш покрутив носом. – Я краще старим добрим способом.

Автобус переповнений пасажирами ледь-ледь тронувся з місця, та неквапливо поїхав у центр міста. Тадеуш почав чекати хоча б якесь авто, шкода, що вже майже всі роз’їхалися по роботах. Та ні, якийсь непримітний транспортний засіб проїжджав мимо. Тадеуш почав активно голосувати. Авто, ясна річ для цього світу, зупинилося.

- Ви часом не у центр їдете? – Тадеуш жалібно запитав у водія.

- На жаль ні, проте якщо вам дуже потрібно, для мене не склало б труднощів зробити гак через центр. – люб’язно відповів водій.

- О, дякую вам,  якщо ви не проти, зі мною ще поїде мій домашній улюбленець.

- Звичайно, а ви всюди його з собою берете?

- Переважно, без нього мені складно працювати.

- Ви це бачите? – водій вказав на чоловіка, що вибіг з однієї з будівель.

Чоловік тримався за ліву сторону грудей, та закликав на допомогу. Всі перехожі збігалися до нього, кожен намагаючись якось допомогти. Хтось кричав, що вже викликав карету швидкої допомоги, і що вона зовсім недалеко і буде зовсім скоро. Тадеуш дивився на все це без радощів. Проте він переживав не за чоловіка, котрого зараз намагалися реанімувати купа людей навкруги, а тому що водій, що зголосився йому допомогти, також побіг на допомогу.

- Зумере, які ж тут всі навколо ідіоти, вони скоріше затопчуть його, ніж допоможуть, хоча б розступилися і дали б спокійніше подихати бідоласі. Одні кретини, нічого не можуть нормально зробити, ні надійних авто, ні ефективних підприємств. Мають, що мають, та задоволенні цим. О, полюбуйся, то пусто то густо, одразу дві швидкі приїхали на поміч. Кретини, зараз почнуть битися за право врятувати хворого, Господи, чому ти одного мене наділив розумом на цій планеті!

- Тадеуш Порко? – вимовив чоловік, що з’явився за рогу та був одягнений в одяг громадської пошти.

- Так, а як ви власне мене знайшли?

- Це не має значення, вам лист, розпишіться про отримання.

- Що за дурня? – Тадеуш розгорнув лист. – «Тадеуш Порко,  можливо тебе бентежить, що ти відрізняєшся від решти обивателів цього світу, не мислиш так як всі…».

***

Тадей подзвонив у вхідні двері будинку, що вказувався в адресі того дивного листа. «Ризик великий? Без сумнівів, та й нехай. Мені вже нічого не страшно, не страшно за свої грошові збереження, котрі й так мізерні, не страшно й за свої органи, адже життя в цьому світі – страждання» - ось про що він думав, в черговий раз натискаючи на дзвінок.

Двері відчинилися, за ними стояв ошатно вдягнений чоловік середніх років, що найбільш був схожий на місцевого успішного комерсанта.

- А, пане Вікто, я радий, що ви прийшли. – чоловік протягнув руку для потиску. – Хоча звичайно ж ми знали про ваш прихід. Прошу шановного пана секретаря внести даний факт до поточного запису. Не стійте, пане Вікто, проходьте, не соромтесь.

- Я не зрозумів. – Тадей увійшов до будинку, котрий виявився об’ємними, ніж йому здавалося ззовні. – Ви знали, що я прийду?

- Ні, пане Вікто, я сказав, що ми знали про ваш прихід, а от в факті чи ви прийдете взагалі, ми сумнівалися. – дивний чоловік пройшов у глибину приміщення, в котрому знаходилося ще кілька людей, котрі активно щось набирали на клавіатурах. – адже кожна ваша дія це факт, факт котрий потрібно брати до відома, брати до розрахунку.

- Якого ще розрахунку? Ви взагалі хто такий? Навіщо я вам …

- Досить, останнє питання досить вдале, пане Вікто, «навіщо я?», даючи на нього відповідь, ви б були дуже здивовані, повірте. Щодо того, хто я - я соціолог, можете так мене і називати, адже моє справжнє ім’я не має значення.

- Соціолог?

- Так. Колись давно, жив один чоловік, Еміль Дюркгейм, він був одним з засновників цікавої науки, соціології, яка виявилася у наслідку ще й досить корисною. Дюркгейм вважав, що соціологія має замінити історію, як науку, котра вивчала людство. Він був у дечому правий, але соціологія доповнювала історію, одночасно з тим, надаючи відповіді не тільки на питання минулого, а й сьогодення. Чи могла соціологія пророкувати майбутнє, чи могла вона нам надати можливість уникнути багатьох лих та прикрощів? Звісно, що так! Проте нам не вистачало практичного матеріалу для покращення чистої теорії, себто нам конче були потрібні дані, щоб удосконалити розрахунки майбутнього розвитку суспільства. Людство не мало право повторювати власні помилки, історія нас навчила лише одному - що вона нічого не вчить людство, ми ж намагаємося зробити соціологію головною захисницею багатомільярдного людства.

- В світі живе лише кілька десятків мільйонів, про які мільярди ви розповідаєте?

- Про ті самі, заради яких на цій планеті живуть десятки мільйонів. Ваша планета має дуже просту назву: «номер 16». Тадей, все, що відбувається навколо, це соціальний експеримент, всі ви служите вищій цілі – не допустити більше ніяких соціальних колапсів, ні кривавих революцій, ні світових війн й тому подібного. І на даний момент ти головний суб’єкт дослідження.

- Я?

- Так. Тобі знайомі поняття егоїзму чи альтруїзму?

- Чого-чого?

- Звісно, що ні. Звичайно нам не вдалося створити світи з ідеальними егоїстами, себто з такими людьми, котрі живуть заради себе самих, проте ця планета є непоганою спробою.

- Ну. – Тадей намагався подолати хвилювання. – В цьому світі майже всі живуть заради себе.

- Звісно, тому що ми населили її самими лише егоїстами. Розумієш, це фундаментальне світоглядне бачення було закладено в нас на генному рівні. Використавши генну інженерію, а на допомогу застосувавши біохімію, адже вона гормони також, можливо й у меншій мірі,  визначають світоглядну позицію людини, ми змогли створювати цілі суспільства егоїстів, чи навпаки альтруїстів. Отримавши  дані по них, ми експериментували далі, змішуючи їх у різних пропорціях. Звичайно егоїстичні світи швидше прогресували, але механізм органічної солідарності був занадто тендітним, відбувалися постійні конфлікти, одна іскорка могла підірвати ввесь соціум. Альтруїстичні світи навпаки, жили мирно та спокійно, занадто спокійно, так, що прогрес майже не відбувався, благо ми хоча б задали їм стартові можливості Землі початку двадцятого століття, проте все було стабільно, та всі були всім задоволені, простежувалася загальна стагнація. При співжитті альтруїстів з егоїстами, останні робили правила перших визначальними для соціуму, проте продовжують жити за власними принципами. Проте ми все одно далекі від закінчення дослідів, хоч і проводимо їх далеко не перше десятиліття. Ви – частина одного з таких експериментів, пане Вікто, рішення помістити одного чистого альтруїста, людини, чия світоглядна позиція завжди підштовхує його на допомогу іншим, у світ егоїстів, тих хто живе заради самих себе.

- Навіщо? Навіщо ви мені все це розповідаєте?

- Розумію, пан Вікто, ви майже в шоковому стані, але не дивуйтеся, моя розповідь також є частиною експерименту, точніше ваша реакція на неї, як і моя наступна пропозиція.

- Яка сама? 

- Ми пропонуємо вам позбавитися страждань цього невдячного світу, коротче кажучи, переміститися на планету «номер 17», світ чистих альтруїстів, таких як ви, пане Вікто.

- А якщо я розповім про ваші експерименти там?

- Розповідайте, а ми постараємося вас витягти з психлікарні щонайшвидше.

- Все одно не розумію, навіщо вам це все?!

- Я ж розповідав, для створення чистої теоретичної бази соціології, щоб пізніше використати її для захисту людству від самого себе.

***

- А як ти взагалі познайомився з цим диваком, як його, Тадей? – запитала Нова, відсьорбуючи каву.

- Ну, дивна була історія, ми кілька разів пересікалися, то в коледжі, то на різних роботах, куди мене запрошували, так і здружилися, а я в певний момент зрозумів, що такого славного хлопця не можна залишати на розтерзання цим жорстоким світом. – відповів люб’язним голосом Отон.

- Все одно не розумію, для чого він тобі, для розваги? Як на мене він лише тягар. О, а он і твій дивний дружок. – Нова вказала своїм чарівним пальчиком на чоловіка коло кав’ярні, де вони мирно сиділи.

- Гей, Тадею, ти ж мав бути вдома, що вирішив прогулятися? – Отон вигукнув до чоловіка, що здивовано озирнувся. – Тадей, щось не так?

- Я ніякий не Тадей. – чоловік зі злістю вигукнув у відповідь. – Відчепіться від мене всі, вони мене обманули! Тут всі кляті обманщики!

- Тадею, якого біса ти ореш! – Отон підвівся та підійшов до чоловіка. – Який ще обман, про що ти верзеш?

- Лист вони мені надіслали, гади, ніби хотіли допомогти, пояснити хто я, й для чого. Про якийсь тупий експеримент розповіли, сказали, що на цій планеті я буду щасливий, серед таких же, як я! Сволота! Та тут всі безсоромні покидьки.

- Нова, цей божевільний не Тадей.

- Звісно, дубина, моє ім’я майже таке ж.

- У твого дружка капітально протік дах. – не без сарказму вимовила Нова, що підійшла.

- Чорт, тобто гаразд, Нова будь тут, почекай трохи мене, приглянь за ним, а я зганяю по одному адресу.

- Ага, буду тут як дурепа одна сидіти й дивитися за цим телепнем психованим. – вимовила Нова, проте вже у спину покинувшого її супутника.

Отон біг з такою ж швидкістю, з якою тікав від куль під час війн, ветераном котрих був. Добре, що він пам’ятав адрес, та знав де те місце, в котре Тадею не потрібно було ходити. Квартали швидко проминали повз нього, а ось і ця будівля. Двері зачинені, не біда, Отон вишибнув її з одного удару ноги. Що тут, здивовані люди, котрі щось печатають, охоронці котрі з’явилися нізвідки, та були готові накинутися на нього.

- Стійте! – з глибини приміщення пролунав голос Тадея.

- Тадею, це ти? – запитав Отон, що вже приготувався оборонятися від охоронців.

- Що ти тут робиш? – здивовано запитав Тадей, що підійшов ближче.

- Тебе тут обманюють, я тільки но бачив твого двійника, він у розпачі, впевнений, що вони хочуть зробити з тобою щось страшне.

- А, пане Вікто, я ж говорив, що нам так і не вдалося створити світи чистих егоїстів. – з глибини приміщення вийшов Соціолог. – Інколи відбуваються збої, тобто народжуються люди, що продовжують бути егоїстами, але як це прийнято називати: «розумними егоїстами», здатними на співчуття. Ми доклали певних зусиль, щоб звести вас разом, адже пан Вікто навряд чи вижив би до кінця експерименту.

- Тадей, той інший, твій двійник, він також щось розповідав про експеримент. – Отон максимально жестикулював при цьому. – Він був у розпачі, не знав куди діватися, проклинав всіх навколо!

- Пан Порко проживав за інших обставин, його ніколи не обманювали, ми також цього не зробили, просто не розповіли все до кінця, він був радий покинути сумний та не динамічний світ альтруїстів, та потрапити до таких же, як він. Тим більше ми обіцяли йому авто, котре фактично не виходить з ладу. Його зовнішня ідентичність можна пояснити просто, ми створили їх з однакових ген, для чистоти експерименту, точніше майже з однакових, адже відмінні вони були лише у одному аспекті, котрий визначав світоглядну позицію. З паном Вікто зовсім інша ситуація, цей світ приносив йому лише страждання, нерозуміння, знущання. В тому суспільстві котре ми йому пропонуємо, він буде щасливий. – спокійно вимовив Соціолог.

- Тадей, хай яким цей світ не був поганий, хай скільки страждань він тобі приніс, але ж ти зустрів мене, цей напищенний мудак натякнув, що таких як я може бути ще безліч. Тадею, цей світ твій рідний, мій дім для тебе рідний, повір, тобі ніде у всесвіт не буде так добре як удома! Тадею, залишайся з нами. – з усією своєю переконливістю промовив Отон.

- Пане Вікто, ми звісно не маємо право вас примушувати, але зауважте, що щасливою людину робить обстановка, у котрій її розуміють, а не місце її довгого проживання, ваша прив’язаність до цього світу, це просто сила звичка. Проте, вибір за вами! – промовив Соціолог.

- Я…- Тадей змовк, не знаючи що відповісти 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>