Beast Working

Beast Working

Неділя, 9 квітня 2017 г.
Проглядів: 140
Підписатися на комментарі по RSS

Зранку робота на будівництві йшла чудово, однак до полудня небо затягнуло хмарами, а невдовзі й задощило. Яка вже тут робота? Бригада із десяти осіб сховалась в своєму вагончику. Настрій у всіх був похмурий, як і погода. Ніхто не сказав цього вголос, але всі знали: просиджені години відроблятимуть пізно ввечері чи взагалі вночі.

Втім, Роман Богуш знав і те, що тільки він похмурий саме з цієї причини. Решта просто не отримують достатньої кількості сонячного світла в організм.

«Я як біла ворона», - думав молодий чоловік, дивлячись на колектив ніби зі сторони, ні з ким не спілкуючись. Більш за все йому хотілось ковтнути горілки, в нього тут була схована пляшка, та не можна було робити цього при всіх. Надто ж, що тут прораб – той почне з того, що розіб’є пляшку, а закінчить Романовою головою. Потім скаже, мовляв, забув, що в Богуша кістки звичайні. Хай йому чорт, краще не ризикувати.

Свою бригаду Роман називав роботами, а вони його – кістяком. Він один такий лишився на весь колектив. Навіть пам’ятав, як це починалось…

 

Він, зовсім молодий чоловік, нещодавно одружений, влаштувався на роботу в будівельну фірму New home. Влаштувався за фахом, оскільки закінчив будівельний коледж.

І перший об’єкт – нежитлова сорокавосьмиповерхова висотка. Бригада складалась із двадцяти п’яти осіб разом з електриками. Прораб зібрав усіх на місті будівництва і по-буденному повідомив, що почнуть зводити металевий каркас.

- В тебе кістки металеві? – спитав у новенького.

- Ні.

- Можна подумати, металеві кістки не ламаються, - буркнув хтось із «старих» роботяг.

Кістяків у цій бригаді виявилось троє, і до будування каркасу їх не допустили. Були в бригаді «принеси, подай – іди геть, не заважай!» аж поки не почалося власне зведення бетонних стін будівлі.

 

…Хоча насправді все почалося значно раніше.

Роман був ще дитиною, коли з’явилась перша реклама зі слоганом: «Зміни hard working на metal working!» Робітникам пропонувалась нова, небачена ще технологія заміни справжніх кісток на металеві.

Перших сміливців було ну дуже мало, так що здавалось, ця Metal Working Corporation швидко прогорить і зникне. Та де там! Начальники були такі задоволені людинороботами на своїх підприємствах, що технологія прижилась, а згодом стала популярною. Ще б ні! І директори забули, що таке відпустки й відпускні, і людям добре – стали більше працювати й більше заробляти. А побічні ефекти технології мало кого цікавили…

Коли Роман закінчив навчання в коледжі, металевих напівлюдей вже було хоч греблю гати.

Тільки сам хлопець про них майже не думав. Його самостійне життя, як і в більшості молоді, починалось легко й радісно. Ще будучи студентом він одружився з коханою дівчиною Анжелою – майбутньою журналісткою. Дівчина мріяла про славу й популярність, однак не вбачала перешкоди своїм планам в родинному житті.

Скоро після шлюбу в них народився синочок, якого назвали Германом. Зараз йому три роки.

За той час життя, звісно, потріпало обох. Роман нічого в житті, окрім роботи, не бачив. Ну, тільки дружину й сина щовечора. Для Анжели зоряні перспективи обернулись такою ж виснажливою роботою на задрипаній онлайн-радіостанції. Називалась ТОКІ, і розшифровувалось це як «Творчість. Освіта. Культура. Історія.» Аудиторія – вісім тисяч слухачів.

Роман ніяк не розумів, як це радіо взагалі ще живе. Звісно, податкова вважає, що навіть якщо півтори тисячі слухачів є, то з радіостанції можна брати податок – хай існує. Але хто ж зараз цікавиться творчістю чи культурою, кому вони потрібні? Та й що таке вісім тисяч на шістдесят мільйонів населення, замученого працею?

Робочий колектив Анжели, що забезпечував цілодобове звучання, був так само малим, як і всюди. Усього три особи. Нічого дивного, що за день по дві години в ефірі лунала просто музика, а вночі йшли повтори програм.

А передачі-то серйозні! Знайди матеріали, домовся про інтерв’ю, які потім теж братимеш ти, а не хтось інший, начитай тексти, зрештою, склади плейлист і все це вчасно постав в ефір – і все утрьох. Важко…

 

Дощ надворі припустив ще дужче. В вагончику зовсім потемніло, і роботи почали дрімати. Роман трохи розслабився. Коли б ще Звір заснув, було б взагалі добре… Це так звали їхнього нинішнього прораба, чиє справжнє ім’я коли хто і знав, то давно забув. Зарослий густим волоссям чолов’яга з лютою вдачею – звір і є.

Але як не мріяв Роман позбутись прискіпливого спостерігача, сталось ніби назло. В Звіра заграв айфон, і той розпочав розмову.

- Так, я слухаю. Немає, я вже вирішив цю проблему. Нові? Знову? Гаразд, як скажете, я перевірю. – А після того, як обірвав зв’язок: - Ромчику, мені тут сказали, що камери зафіксували на території ще одну суку з щенятами. Піди знайди, де вона тут.

Звір навіть не намагався приховати глузливість.

Роман так розгубився, що навіть на обурення місця не вистачило. Але ж так не хотілось іти надвір!

- Чому я? – все ж зробив кволу спробу посперечатись.

І Звір, знову не приховуючи іронії, пояснив:

- Бо інші сплять.

Варто було ступити крок за поріг, як Роман змок до нитки й зненавидів увесь білий світ. Та найбільша доля злості припала не на Звіра, а на роботів. Ну не кляті створіння? Вони взагалі погано переносять воду, кажуть, навіть душ приймають якийсь особливий, спеціально для них обладнаний. То куди ж їх бідненьких виганяти на дощ? А ти не металевий, не заржавієш – от і йди.

Мокрий одяг липнув до тіла, волосся теж злиплось, огорнувши голову бридким холодом, ноги тонули в грязюці. Матюкаючись уже вголос, Роман обійшов майже всю територію, коли нарешті побачив собаку зі щенятами. Під парканом у кущику, метрів за сто від воріт. Бовдур, пішов би в інший бік – побачив би відразу.

Назад до вагончика майже побіг, наскільки дозволяла багнюка під ногами.

- Собака під парканом у кущах, метрів сто від воріт, - доповів Роман заготовленою фразою і взявся перевдягатись. Добре, що давно вже тримав на роботі кілька комплектів одягу – десь забруднишся, десь спітнієш… Роботам тих проблем не зрозуміти.

Звір, вислухавши, лише кивнув. Потім ще щось бурчав на нескінченних любителів підкидати на будівництво вагітних собак, але Роман вже не дослухався.

 

Дощ скінчився лише о п’ятій вечора. Роман із сумом згадав, що колись це було офіційне завершення робочого дня. Але згадати минуле вголос ніхто не дав би – треба допрацювати те, що треба допрацювати, і крапка! Як не здадуть ту висотку вчасно, вважай, всі зусилля нанівець – штраф влуплять такий, що без зарплатні залишишся.

Втішало одне: це був квітень. Темніло все-таки ще рано, а роботи погано працювали в темряві. Ні, вони могли накопичити необхідну кількість енергії, але лише в сонячні дні, а сьогодні їм це при будь-чиєму бажанні не вдалося б.

…Захід сонця, коли його спостерігаєш з висоти недобудови – гарненне видовище, і хоч-не-хоч, навіює щось романтичне. Роман в такі хвилини думав про Анжелу: ось він повертається додому, і вона, вискочивши назустріч і поцілувавши, швиденько накриває на стіл; а Гера теж лізе і вимагає уваги від тата, і це теж класно, хоча часом на нього і слід нагримати… Втім, були це лише постійні мрії, які здійснювались рідко. Анжела на своєму радіо вколює не гірше, ніж Роман на будівництві, і втома дозволяє їй проявити лише спокійні, стримані дії. «Доброго вечора, любий. Ти голодний? То піди повечеряй, їжа там-то».

Ще дві години роботи тягнулись довше, ніж часом тягнеться цілий день. Та нарешті Звір дав команду: відбій. Всі пішли перевдягатись, а прораб усе скаженів, що мало сьогодні встигли. Роботам, скоріш за все, було байдуже, а Роман не міг дочекатись миті, коли ця волохата мармиза зникне з очей.

Втома далася взнаки, і хлопець зібрався додому останнім із робітників. Лишався тільки Звір, якому ще зробити обхід, потім усе позамикати і теж зрештою піти.

Забравши мокрий та брудний одяг – вдома треба випрати й висушити – Роман повільно пішов до воріт. Крокувати багнюкою було ще важче, ніж удень під зливою.

Але навіть втома не поборола цікавості – чомусь юнакові закортіло поглянути, чи викинув Звір собак. Поки всі були на висотці, прораб зникав кудись – може, якраз вказівку «згори» й виконував. І Роман завернув і пішов до того самого куща.

Там тваринки були й досі. Тільки мертві. Хлопець відразу здогадався, коли побачив, що в кількох лежачих тіл жодної реакції на його появу.

Роман уже хотів піти, однак щось насторожило його, хоча при скупому світлі ліхтаря не розібрати, що ж не так. Підійшов ближче… і остовпів. В одного щеняти була лише половина тіла! От наче хто відгриз – задні лапки висять на тонесеньких ниточках з плоті, а бік розірваний, аж видно всі нутрощі…

Переляк змішався з відразою; однак за якусь хвилину Роман здогадався, що як Звір на своєму обході наткнеться на нього, то буде йому непереливки. Насилу підіймаючи ноги, хлопець кинувся до воріт, завбачливо затуляючи рота рукою. Вирвало його вже за ворітьми, під паркан – полегшало. Остаточно виснажений почвалав до парковки.

В машині Роман передусім схопив айфон. На будівництві для простих робітників було таке правило, що всі засоби зв’язку повинні лишатись за робочою територією. Повідомлення від Анжели: «Любий, вечерю знайдеш в пічці, поїж без мене, Гера прихворів, я з ним дуже втомилась, лягаю спати. Цілую». Засмучений Роман пожбурив айфон на сидіння. Розмріявся про сімейний затишок! Вночі поряд полежить – і вся тобі романтика.

Розправившись з невинним айфоном, він увімкнув планшет на панелі, знайшов сайт ТОКІ і запустив онлайн-мовлення. Троє працівників різними голосами читали по ролях якусь книжку – щось із світової класики, бо мова трохи несучасна. Роману було байдуже, що за твір і про що – головне, що всю дорогу він чутиме голос Анжели.

 

Квітнева погода поступово перемагала зиму. Все менше залишків брудного снігу, все більше засохлої казна-як грязюки під ногами… І дні все довші, і сонце все яскравіше – а будівельникам однаково нема чого радіти. Висотку треба здати восени – і край.

Два тижні до кінця місяця Роман пропрацював, наче машина. Не відчував нічого: ні гніву на роботу, ні радості від хорошої погоди, ні навіть втоми. Жодних емоцій.

Аж поки одного вечора, опинившись після роботи в машині, не побачив шість пропущених дзвінків від Анжели. Посеред робочого дня? Щось сталось, інакше вона б не дзвонила. Стривожений Роман відразу набрав номер.

- Любий! – Анжела плакала. Роман похолов. – У мене велика неприємність.

- Що сталось?!

- Мене звільнили з роботи, - і більше вона не змогла говорити; з айфону лунало лише нестримне ридання.

Але Роман, що вже подумав було, що щось сталося з Герою, таку новину не сприйняв трагічно.

- Почекай! Я вже їду – давай приїду, і тоді все докладно розповіси.

- Угу, - схлипнуло в трубці.

Роман вимкнув зв’язок і завів машину.

Півгодини по тому Анжела накривала на стіл. Обличчя її було опухлим, але вона вже не плакала, а розповідала, насипаючи Роману страви:

- Ми читали оповідання письменника з середини двадцять першого століття. Вайз Моров його звали. Точніше, це псевдо, але не має значення. Оповідання фантастичне, про те, як один професор намагався перетворити людину на тварину і дійшов висновку, що для цього людину спершу треба зробити машиною. Ну, ми це прочитали, а комусь у місцевій владі не сподобалось, ніби ми проти технології металевих кісток. І нас усіх звільнили, - з очей жінки знову потекли сльози.

Роман мовчки думав про те, як буде тепер. Що їсти, чим платити за житло, як ростити дитину? Зрештою, на чому економити?

Анжела теж мала певні міркування на цю тему.

- Я вже розіслала резюме скрізь, де тільки можна. Навіть у фрілансерську базу.

- Почуваєшся готовою у фрілансери?

Вона непевно знизала плечима:

- Хтозна. Але було б не так уже погано. Я б мала більше часу на родину…

І Роман зрозумів, що саме такий варіант для неї був би найбажанішим.

 

Місяць нового життя дався взнаки. Роман працював по шістнадцять годин на добу. Він змарнів, ходив роздратований. Натомість Анжела наче розквітла; щонайменшу Романову забаганку вона вмудрялась виконувати вмить, і він навчився стримувати напади злості. Якщо й зривався, то на роботі, де пересварився з усіма – та тільки не вдома!

Згодом в Анжели трапився перший підробіток – начитати пілотний випуск радіопрограми якомусь молодому журналісту. Після того вона офіційно зарахувала себе до фрілансерів. Але Роман, змучений постійною перевтомою, якось наважився:

- Знаєш, люба, мабуть, я теж піду за металевими кістками. Бо інакше – просто здохну.

І вона, хоч і спохмурніла, але, як уже звикла за останній час, пішла назустріч його бажанню і дала згоду.

На роботі новину сприйняли зі значно більшим ентузіазмом.

- Ну, Ромцю, будеш, як всі нормальні люди! – його дружньо плескали по плечах. І справді: тепер не буде білою вороною. Тільки Звір не надто радів: це означало, що він позбувається робітника на довгих три місяці.

 

Перші три дні Роман ходив на обов’язкові групові консультації, де майбутнім роботам докладно пояснювалась технологія та повідомлялось про можливі ризики.

Кістки замінювались на металеві аналоги поступово, починаючи з найпростіших: пальці рук та ніг; потім – кисті рук та ступні ніг; потім самі кінцівки, кістки тазу, ребра, і лише після всіх них – хребет.

Череп лишався наостанок. Це була найскладніша та найризиковіша частина операції. Три тижні в коматозному стані. Навіть якщо доти все проходило без ускладнень, тут вони можуть виникнути.

- Але навіщо їм виникати? – ніби про між іншим спитала безтурботна лекторка в білому халаті. – Ви знаєте, скільки металевих людей працює на наших підприємствах? І з усіма все гаразд. Так що не хвилюйтесь, наші працівники дуже досвідчені, імовірність ускладнень дорівнює приблизно нулю.

- А самі собі такі операції поробили чи побоялись? – буркнув якийсь хлопець, що сидів поруч з Романом. Ніхто його не почув, а Роман не відповів, бо він-то якраз бачив, скільки на підприємствах металевих людей.

А за три дні він ліг до лікарні.

День пішов на всі пальці. Роману докладно пояснювали, що саме з ним зробили, показували, як розрізали шкіру, відрубували один за одним фаланги пальців, приєднували натомість металеві, а шкіру по всьому запаювали, навіть шрамів не лишалось.

Час спливав, і Роман швидко згубив лік годинам та дням. Операції ставали все довшими, так що по кілька днів хлопець був у комі і зрештою вирішив: навіщо взагалі рахувати час?

Щоразу, коли приходив до тями, поруч або десь поблизу була Анжела. Розповідала, що Гера в садочку, нічого йому там не станеться, а вона хоче бути поруч з ним, Романом. Той не питав, звідки гроші на дитсадок; Анжела пояснила сама, що фрілансерські підробітки таки трапляються, і як же чудово, що вони, хоч і невеликі, але лишають вдосталь вільного часу… Короткі побачення в палаті, а тоді Роман знову в кому.

Загалом він не почував особливих змін у собі. Зате після заміни черепа – відчув відразу й дуже сильні!

- Як почуваєтеся? – закріплений лікар маячив перед очима, схилившись над ліжком.

Роман бачив його не так, як зазвичай після наркозу, а як саме не так – не міг зрозуміти. Хотів відповісти на запитання, але ледь ворухнув язиком.

- Голос повернеться, - запевнив лікар. – Радий повідомити, що останній етап операції пройшов успішно. Разом з металевим черепом у ваш мозок був імплантований чіп для керування вашим механізмом. Втім, як і у всіх. О, пані, ви вже тут! Тоді я із задоволенням лишаю вас сам-на-сам! – і обличчя лікаря поступилось місцем милому обличчю Анжели.

- Нарешті все закінчилось, - дружина була рада. – Я так переживала! Тепер ти одужаєш, і в нас усе буде добре.

І вона гладила його волосся, а він не міг відповісти, бо не мав голосу.

 

На повне одужання пішло два тижні. Роман цілком поділяв надії Анжели, що тепер усе налагодиться – адже він зможе працювати удвічі більше, не відчуваючи втоми.

Настав перший робочий день. Колеги коротко, але тепло привітали його з виходом. І праця завирувала.

Перші кілька днів Роман був майже щасливий. Працював по шістнадцять годин на рівні з усіма, а лишався свіжим і бадьорим, сну для відпочинку йому вистачало пари годин, їв теж зовсім потроху. Чому ж тоді майже щасливий? В цій картині чогось не вистачало. Чи не Анжели, яка здебільшого вже спала, коли він вертався з роботи і дивився на планшеті різні відео, бо що ще було робити півночі? Не кажучи вже про Геру, який навіть перестав прокидатись від татового поцілунку в чоло.

І ніби все було гаразд, але Роман помітив, що зникла не тільки втома, а й всі інші почуття і відчуття. Мозок наче став електронним, і він фіксував певні миті: повернувся додому – треба радіти сім’ї, смачно поїв – треба отримати задоволення від смаку. Однак самі радість і задоволення були наче пригнічені. «Став машиною, - думав Роман, - сам же так хотів. Машина – вона машина і є».

Остаточно він в цьому переконався і змирився після одного випадку на роботі.

Хтось із колег повідомив Звіра, що знову бачив на території викинуту кимось собаку. Прораб пообіцяв розібратись. Роман, згадавши роздерту суку зі щенятами, вирішив перевірити, що саме робитиме Звір, і потай спитав у колеги, де саме він бачив собаку. Виявилось, що знову біля воріт – ну звісно, куди б ще люди могли їх підкинути?

Цілий день Звір наглядав за бригадою, а Роман – за Звіром. Лише ввечері, коли вже стемніло, і працівники потяглися до побутовки, прораб кудись зник. Роман, зауваживши це, пішов просто туди, де мала бути собака. Раніше йому б не стало духу шпигувати за Звіром, але роботи, як виявилось, не знають також і страху.

Звіра він побачив ще здалеку – той сидів напочіпки, схилившись над твариною і притискаючи її до землі. Вочевидь, душив, хоча та ще пручалась. Але згодом перестала рухатись, і тоді Звір, трохи піднявши тушу, навіщось звернув тварині шию. А потім – принаймні, наскільки побачив Роман – впився в зламану шию зубами.

І знову не виникло жодних емоцій від побаченого. Тільки чіп дав команду: «Гидота». І організм зреагував відповідно. Відчувши, як підступає непереборна нудота, Роман кинувся подалі від того місця і виблював під якусь каменюку.

Чи побачив його Звір? Теж було байдуже. Електронний мозок підказував, що навіть коли побачив, то Роману достатньо буде мовчати – Звір теж не зацікавлений у розголошенні події. Домовитись можна, так що боятися нічого.

Однак навіть чіп не міг дати відповідь на запитання: чому і для чого Звір займається такими звірствами?

 

- Тату! Ти сьогодні так рано! Класно!

«Дати пояснення. Обійняти і поцілувати дитину. Висловити радість», - давав команди мозок.

- Сьогодні ж субота! Я теж радий, - без емоцій, хоча і з усмішкою, відповів Роман, обійнявши сина і поцілувавши в чоло.

Але той вирвався, схоже, незадоволено: чи то відчув у поцілунку щось фальшиве, чи просто вже соромився таких жіночих ніжностей. Анжела, що вийшла назустріч чоловікові з усмішкою цілком щирою, побачила поведінку малюка і спохмурніла. Та все ж сказала тепло й привітно:

- Я приготувала романтичну вечерю, - і вона взяла чоловіка за руку. – Пам’ятаєш, я робила так на свята до народження Гери? І сьогодні я подумала: в нас давно не було свята.

- Так. Давно.

Вони пройшли до кухні. На столі, окрім страв і посуду, стояла ваза з квітами і свічки в низьких підсвічниках. Свічки ще не горіли – вони завжди запалювались перед тим, як розпочати вечерю. Анжела запалила їх; лампу освітлення вимкнула не зовсім, а зменшила її світло до мінімуму. В кухні запанував напівморок, і це, при полум’ї свічок, дійсно було романтичним.

Роман згадував, як треба поводитись: усміхатись, жартувати, періодично цілувати дружину. Однак Анжела відчувала в цьому якусь холодність. І якби електронний мозок підказав Роману уважніше подивитись в очі дружини, він би зрозумів, що вона приховує смуток і розчарування.

Вечерю було закінчено. «Тепер має бути ніч кохання». Але коли Роман почав голубити дружину, Анжела м’яко відтрутила його:

- Вибач. Я не хочу.

- Чому? – здивування в голосі Романа прозвучало, але й те видалось натягнутим.

- Я втомилась. Хотілося б просто поспати, - і Анжела напоказ позіхнула.

Роман не став заперечувати. Він ще не підозрював, що в їхніх стосунках уже не все гаразд. Але потому кілька ночей підряд він прокидався від того, що Анжела плаче. Питав, що сталось. У відповідь – відмазки. Не знаю, просто сумно. Наснився поганий сон. Ні, натяків Роман таки не розумів.

І однієї ночі Анжела дочекалась його з роботи з твердим наміром поговорити. Гера давно спав.

- Романе, я так більше не можу!

- Що сталось?

- Ну хіба ти не розумієш? В нашій сім’ї зовсім зникли почуття! Ти як робот, а не людина! Навіть дитину обіймаєш механічно, як машина! Якби ти тільки бачив свої очі в той момент! Порожні і скляні, як у манекена!

Роман мовчав.

- От бачиш? Ти й зараз не розумієш! Ну згадай, як ми жили до твоєї операції!

- Усе так само! Хіба щось змінилось? Тільки те, що я став більше працювати. Але хіба це не було взаємним рішенням?

- Якби я знала, що ти насправді станеш машиною, я б ніколи не дала згоду!

Анжела розплакалась. Роман обіймав її, цілував, заспокоював, а вона все повторювала, що більше так не може…

 

Трагедія сталась за три дні потому. Повертаючись додому, як зазвичай, пізно, Роман більше не отримував родинного тепла: Анжела або спала і не зустрічала зовсім, або дуже холодно, мовчки подавала йому на стіл вечерю. І страви ставали дедалі скупішими.

Електронний мозок знаходив заспокійливі пояснення: образилась, це тимчасово, перестане ображатись, все буде, як завжди. І Роман не переживав. Та не так сталось, як гадалось.

Ввечері Анжела з рішучим, як ніколи, виглядом заявила:

- Нам треба поговорити.

- Добре. Я тебе уважно слухаю.

Вона помовчала і зрештою глухим голосом видала:

- Я йду.

- Куди?

- На квартиру.

- Чому? – здивувався Роман. – Хіба нам не вистачає грошей на цю?

- Вистачає. Але я не можу в ній жити.

- Чому?

Вираз цілковитого безсилля на обличчі Анжели. Він все одно не розуміє її!

І він таки не розумів. Чіп міг працювати лише з досвідом, який хоча б раз був у житті, а при такій ситуації його явно клинило.

- Бо ти – не людина! – Анжела зірвалась. З очей полились сльози. – Ти – машина! Так, я знаю, що ти скажеш: що ми обоє так хотіли. Але я не знала, що це вийде саме так… А тепер – я не можу так жити. Розумієш? Просто не можу! Змирися з цим!

І вона пішла до спальні, і десь там Гера питав маму, чого вона плаче… Лише Роман так і стояв на місці, розгублений, поки електронний мозок не відправив його на відпочинок.

Наступного ранку – знову на роботу. Праця до пізнього вечора. Додому, як завжди, пізно вночі.

Щойно відчинивши двері квартири, Роман зрозумів, що щось не так. В жодній кімнаті не горіло світло, стояла мертва тиша і взагалі було якось порожньо. Не відразу до Романа дійшло, що зникли деякі речі. На поличці для взуття не вистачало черевичків Анжели і Гери, а з полички біля дзеркала забрали всі оті пляшечки й флакончики з парфумами та іншою косметикою.

Вона пішла. З дитиною. Роман усвідомив це як факт. І хоча знову нічого не відчув, але щось йому таки муляло в цій ситуації. Це неправильно. Прийти додому і не привітатися з дружиною, не поцілувати сина – це неправильно. Роман був розгублений і не знав, як вчинити. Мозок підказав лише вчорашній варіант – іти відпочивати. Ні, спершу поїсти, а потім відпочивати.

 

А на ранок Роман прокинувся з дивним відчуттям гіркоти – таким сильним, що здавалось, воно переповнювало його. Що він накоїв! Як міг допустити, щоб вона пішла, і як тепер йому жити?

Але коли вставав з ліжка, побачив свої руки, тулуб – і гіркота вмить змінилась жахом. Все тіло було вкрито густим волоссям! Роман відразу згадав Звіра і зрозумів, що якимось чином став таким самим.

Електронний мозок, мов нічого не сталось, вперто нагадував, що треба йти на роботу. Але зараз голос цього командира не був панівним – давно забуті емоції, що раптом повернулись, керували чоловіком.

Треба щось зробити з несподіваним сюрпризом. Поголитися… бритва не візьме це хутро. Обрізати ножицями! Однак ножиць не знайшов – певно, Анжела забрала. А тут ще й час спливав… Зрештою Роман так-сяк позрізав найгустіші пасма ножем, а потім плюнув на свій нелюдський вигляд і поїхав на роботу. Добре, що хоч в машині ніхто сторонній його не бачить.

На роботу спізнився. Однак зауважень ніхто йому не робив: колеги, щойно він увійшов у ворота, хотіли вигнати його, як приблуду, аж поки Роман не заговорив – тоді його впізнали за голосом. Слухали його пояснення, покинувши роботу, і дивувалися. Потім прийшов Звір і розігнав усіх, крім Романа, по робочих місцях. А з Романом завів розмову.

- Перелякався? – підлеглий не заперечував. – Іди до їхньої лабораторії, в них таке передбачено. Можеш мені повірити. От зараз же і йди.

- А робота?

- Почекає. В цьому випадку почекає.

З голосу Роман зрозумів, що Звір щось задумав. Навряд чи щось добре. Однак рішенню піти до лабораторії зрадів, бо справді, з цим же треба щось робити.

 

Увійшовши до медичного закладу, Роман не встиг і слова вимовити. Реєстраторка, лише поглянувши на нього, відразу вказала, в який кабінет іти. Не нова в них значить проблема.

Роман постукав в потрібні двері.

- Увійдіть, - почулося зсередини.

Лікарка – молода несерйозна жіночка – окинула Романа швидким, але уважним поглядом.

- Зробили собі металеві кістки, а тепер вийшло отаке, - скоріше стверджувала, ніж запитувала. І, не даючи Роману відкрити рота, далі торохтіла: - Ви головне не бійтесь, нічого страшного немає! Просто побічний ефект операції, про який вас попереджали. Організм опирається вторгненню металевих кісток і посилює ріст природних елементів. Інколи це стається саме по собі, інколи – внаслідок стресу, але загалом нічого страшного. Я пропишу вам капсули, які знижують активність росту волосся. Може, повністю воно не зникне, але нормальний людський вигляд вам повернемо.

Говорила жінка скоромовкою, що свідчило про завченість ключових фраз. Все це Роман збагнув лише потім, а поки що, слухаючи, намагався просто нічого не пропустити. Подекуди вловлював брехню й недомовки. Скажімо, він ніяк не міг пригадати, щоб його попереджали про такий ефект. Втім, тут чіплятись нічого, бо Роман дійсно міг забути. А от вдіяти з цим ефектом вони самі нічого не можуть, тільки «зменшити ріст волосся». І хіба це буде нормальний людський вигляд?

Лікарка швидко дала йому направлення до аптеки. Накупивши тих рятівних капсул, Роман, зовсім виснажений цим походом, поїхав додому. В машині він згадав про стрес як причину явища. Виходить, це і в Звіра міг бути стрес, тому він такий? Стало майже шкода начальника, однак Роман згадав роздертих собак і перестав жаліти.

Звір відпустив його на цілий день, і тепер він не знав, що робити з усім тим вільним часом. Повернувшись додому, випив капсулу. Коли б ще заспокійливого… Чомусь не подумав придбати в аптеці.

А в домі все нагадувало про Анжелу і Геру. Де вони зараз? Могла б хоч нову адресу дати. Їхня відсутність була настільки нестерпною, що Роман мимоволі потягся до планшета – увімкнути старі радіозаписи на сайті, послухати рідний голос. Втім, особливого ентузіазму не відчував: хай почує голос Анжели, а як же Гера? Роман навіть не підозрював, що десь у грудях може так боліти.

Перебравши кільки програм і не знайшовши сили жодну послухати більше п’яти хвилин, він раптом згадав, з чого почалось руйнування його сім’ї. Те кляте оповідання про роботів! Хоча його, може, зняли з сайту через скандал…

Як не дивно, оповідання знайшлось.

Вайз Моров писав про якогось навіженого доктора, одержимого ідеєю перетворити людину на тварину. Всілякі біологічні й генетичні методи не давали бажаних результатів. Якось на свято зібралася вся родина. Дочка була роздратована і в розмові гримнула на батька. Тут же схаменулась: «Пробач, тату. Я сама не своя останнім часом, працюю, наче машина…» Тоді доктору спало на думку: людина стає звіром після того, як стане машиною. І лише тоді, як спершу зробив з людини робота, йому вдалося робота перетворити на тварину.

Дослухавши, Роман скрипнув зубами. І це така дурниця зруйнувала йому життя? Зла не вистачало! Давно він не відчував таких емоцій.

І разом з тим розумів, що вже нічого не змінить. Анжелу шукати марно – якщо від машини втекла, до звіра не повернеться тим паче. А ще більше шкода, що сина більше не побачить.

 

А тим часом життя тривало, хоч і пішло шкереберть. І зранку Романові знову їхати на роботу. З виглядом своїм він вже трохи змирився; щоправда, в роботі тепер не бачив сенсу, але й іншого заняття поки що не мав.

Але життя, як виявилось, приготувало ще один сюрприз.

Роман увійшов до вагончика, роботи вирячились на нього, але їхні обличчя не виражали жодних емоцій, і це було бридко. Роман не хотів вірити, що ще два дні тому сам був таким, і розумів, що бути таким він більше не хоче. Краще вже звіром, тільки не машиною!

- Романе, зачекай, - Звір не дав розпочати перевдягання. – Маю до тебе серйозну розмову. Хлопці, а ви готові? тоді йдіть по місцях.

Так само беземоційно роботи почвалали працювати. Роман подивився на Звіра з тривогою – нічого хорошого він не очікував.

- Я доповів начальству про твою ситуацію.

- І?

- Вони пропонують тобі підвищення. Ні, не усміхайся, я не жартую. Прорабом. В іншій бригаді. Ну, так само, як я у вашій.

Роман мовчав.

- Розумієш, працювати на рівні з ними ти тепер не зможеш. Можеш мені повірити, я через це пройшов. Вони – машини. Вони здатні лише мовчки працювати. А ти тепер, вибач, звір. У звірів набагато кращі здібності до керування, ніж до роботи. Ти мені зараз не віриш, але як візьмешся, то сам побачиш. І будеш здивований.

- А людям в цій системі місця взагалі немає, - чи то сказав, чи спитав Роман.

Звір знизав плечима:

- Людина взагалі найневитриваліша істота в цьому світі. То як? Що скажеш?

- Я згоден, - з несподіваною твердістю сказав Роман.

Вже як життя почало змінюватись, то хай же змінюється по максимуму!

- От і молодець. Їдь в адміністрацію просто зараз. Вони там, певно, вже чекають.

 

Сидячи за кермом, Роман думав про те, яким насправді пророком виявився той письменник! Так передбачити перетворення людей на машини, а з машин на звірів – це ж треба!

Однак спогад про роздертих на будівництві собак непокоїв Романа. Він не хотів опуститись до такого, як їхній прораб. Але хтозна, може, в Звіра не було кого любити, а Романа грів хоча б спогад про Анжелу й Геру. Навіть коли ти став звіром і досяг певної влади, завжди тільки від тебе залежить, скільки людяності в собі лишити. Заради дружини й сина Роман постарається з усіх сил. І колись він розшукає їх, і хоча в них буде вже зовсім інше життя, може, вони визнають в ньому людину.

Нова надія була тепер путівником для Романа на подальшому життєвому шляху.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>