Атестат зрілості

Атестат зрілості

Понеділок, 30 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2288
Підписатися на комментарі по RSS

Над містом пролетів метеорит. Він яскраво спалахнув, освітивши зоряне небо, й розлетівся в повітрі. Уламки небесного тіла, за кілька днів, знайшли трактористи, в двох кілометрах біля  села Глухів, недалеко від дачного масиву.

***

Зазвичай, всі історії починаються із простого збігу обставин. Так і ця не сталася б, якби, відробляючи академічну заборгованість, на дачі кандидата історичних наук П.С. Широкоштана, студент, Спиридон Вушкін не провалився в яму. І все було б добре, бо яма виявилася не надто глибокою, якби… Якби не її вміст! Викопали злощасну яму під тимчасовий клозет, і коли вона наполовину заповнилася, прикрили трухлими дошками.  Основну ж споруду перенесли, в кінець городу. Саме туди й прямував Спиридон.

Отямившись від ляку, Вушкін став дертися на світ божий. Але тут йому завадили елементарні, всім відомі закони фізики: закон тяжіння і закон тертя - коли тіло вимастити слизькою рідиною, воно раз-по-раз сповзатиме назад.  Звичайно, Вушкін міг би закричати, покликати на допомогу, але стримувало, його делікатне становище. Хлопець мав далекосяжні плани, готувався вступати до аспірантури, мріяв про наукову діяльність, мав викладати, а тут… Друзі враз приліплять таке клеймо, що повік не відмиєшся, навіть рекламованим засобом, «Ваніш».

Спиридон, все ж, взяв себе в руки й став гарячково шукати вихід із цієї западні.

- «Якби чим видовбати східці в стіні, тоді вибратися на поверхню – раз плюнути», – подумав майбутній аспірант. Він занурив руки в агресивне середовище  й став шукати там бодай якийсь предмет. Після недовгого нишпорення по слизькому дну, він натрапив на щось схоже на надщерблену глиняну тарілку.

- «Все ж удача сьогодні мене не покинула», - вирішив студент й  став заповзято працювати, колупаючи знахідкою вертикаль. Але підступна рідина, після збурення, почала інтенсивно виділяти аміак – газ, що у великих кількостях не сприяє гарному настрою, а подразнює всі слизові порожнини. Вушкін не втерпів й зайшовся гучним кашлем.

 Ви, певне ж, пам’ятаєте історію про гусей, які врятували Рим? З Вушкіним сталося щось подібне, тільки його врятували не гергуни, а Муха – нечистокровна болонка дружини Широкоштана.

 На її гавкіт збіглися всі, навіть сусіди із дачного масиву, що навпроти. Швидку й рятувальників не стали викликати. Витягли напівпритомного студента своїми силами. Вся реанімація зводилася до кількаразового відмивання потерпілого в різних миючих засобах.  Коли зі Спиридона змили залишкову піну, то помітили, що майбутній науковець щось тримає в посинілій руці.  П.С. Широкоштан, на правах господаря, видер із закоцюблих пальців студента артефакт, покрутив у руках, та відчувши неприємний запах, пожбурив його в кущі.

Вушкіну, як герою, поставили залік раніше терміну. А щиросердні друзі, що працювали із ним на дачі, відшукали й вручили хлопцю,  на згадку, знайдений ним черепок. Вушкін не сприйняв це як глузування, а вкинув реліквію до целофанової торбинки й вбравшись у вогку одежу, подався до гуртожитку. Як то буває завжди, слава йшла попереду звитяжця -   помітивши хлопця, всі повисовувалися із вікон і радісно вигукували, тикали в нього пальцями.

І що ж ви думаєте, на цьому ланцюжок випадковостей завершився? Як би не так.

Черепок, який Вушкін заніс до кімнати, ще довго слугував підставкою під сковорідку. А із своїм новим псевдо «Гівностав», що приклеїлося до нього, як жуйка до асфальту, Вушкін помалу звикся.

- Гів, йди сюди, тут на Ютубі  новий хіт про тебе - ці корейці вміють рвати Нет. –Спиридон зазнав справжньої популярності, тому й не дуже протестував, коли річницю його купання у вигрібній ямі друзі вирішили гучно відсвяткувати. І коли хлопчача вечірка була в розпалі, хтось випадково! (помітьте, знову ця випадковість), розлив пиво на підставку. Черепок зашипів, як шматок карбіду, обволікши кімнату густим димом. З нього стали злущуватися старі нашарування. Хтось кинувся тікати, хтось вхопив пляшку мінералки, щоб загасити пожежу, лише Вушкін надів сонцезахисні окуляри й став мужньо розглядати артефакт. Коли шипіння й лускання припинилося, майбутній учений розгледів на поверхні тарілки тайнопис. Значки рясніли дрібним маковим зерном й завивалися в спіраль, що сходилася до центру.

- Є в когось лупа? – запитав дослідник. Звичайно її в когось, не було. Проте Вушкін не розгубився, не дарма ж планував майбутнє присвятити науці: в порожню пляшку, із-під «Хортиці», налив розчин солі й глянув крізь неї на текст. Збільшення видалося незадовільним для дослідника.  Друзі, за його вказівкою, вийняли скельця із окулярів першокурсника Льопи, склали їх докупи й примотали скотчем до пляшки. Тепер вже можна було щось розгледіти.

- Хлопці, та тут, чи не китайська грамота, - висловив здогад хтось із присутніх, зазирнувши через плече Вушкіна.

- Ага! Тре Ірку із гуманітарного видзвонити, вона на курси китайської ходила.

Сказано - зроблено. І от вже Ірка із подружками схилилася над шифрограмою. Але подруг більше цікавити хлопці, чим незрозумілий текст, видряпаний мишачою лапою, на вилущеному черепку. Потихеньку, парами вони стали покидати місце досліду. Вушкін залишився із Іркою наодинці. Вони, торкаючись лобами, щось гаряче доводили один одному. Так за столом, біля таємничого артефакту й застала їх ніч.

На ранок, їх молоді мізки, необтяжені академічними філологічними знаннями, знайшов ключ до тексту. Хоч друзі й застали їх в ліжку роздягненими, це нічого не доводило - вони зробили відкриття. Нові технології, що містилися на археологічній знахідці, зробили революційний прорив у науці.

***

- Увімкнути гальмування, відкрити креогенні камери, розпочати розморожування! – команди подавалися лагідним жіночим голосом. Хоча комп’ютер і сам пречудово знав, що має робити, але програма є програма, тому й дублював кожну свою дію голосовим повідомленням. Із криогенного відсіку, оповиті парами азоту, виїхали дві капсули. Вони постояли під потужними ультрачервоними лампами, поки не репнулися, як переварені яйця. Звідти випали два кусні замороженого  м’яса, загорнені в скафандри. 

- Почати реанімацію! – знову пролунав приємний голос. Після цього по скафандрах шарахнуло фіолетовою блискавкою. Там заворушилося. Через деякий час скафандри відкрилися й звідти, клекчучи, навкарачки вибрався чоловік і жінка, голі, як мати народила.

- Розпочати відновлення пам’яті! – механічні руки підхопили нудистів й, всадивши в м’які крісла, вправно увігнали їм в черепи тонкі електроди. Тіла кілька разів сіпнуло. – Відновлення закінчено. Програма передає керування пілотам!

Проте пілоти, не поспішали приступати до своїх обов’язків. Чоловік продовжував спати, а жінка, вдоволено оглянувши свою наготу, пішла у вбиральню. 

Повернулася в новенькому, припасованому комбінезоні.

- Вушкін, за стільки світлових років, ти вже нарешті виспишся?

- Такий сон перебила. Снилося, що я вдома й граюся в пісочку.

- Прикрийся, - кинула йому вбрання. – Скоро ми дізнаємося, хто ж перший заселив наш всесвіт.

- Якби я не знайшов того послання... – почав Вушкін, натягаючи спідні.

-  …не було б цієї подорожі. Наслухалася, ще перед гіперстрибком…

Вона всілася перед люстерком й почала старанно наносити макіяж, не звертаючи уваги на чоловіка. Вушкін одягнувся й став із цікавістю роздивлятися карту галактики, голограму якої, перед його носом, вертів електронний мозок корабля.

- Слухай, Ірино, ми, здається, передчасно загальмували. Замість центру скупчення зірок, застряли десь на периферії. Невже збій в програмі? Залізяко, ти мене чуєш? – Він звернувся до головного комп’ютера.

- Зупинка згідно програмі, - мило проспівала електронна Залізяка.

- Це я трохи відкоригувала відстань, – відірвалася від свічадо Ірина.

- Для чого!? – божеволів Вушкін.

- Я знала, що в чоловіків мозок на вісімдесят відсотків заповнений рідиною, в тебе ж вона, певне, гальмівна й достатньо недолита. Невже не зрозуміло, що маю себе привести до ладу, перед зустріччю із Вищим Розумом.

-  Тепер ти маєш вдосталь часу, майже десять світлових років. Або ж знову в заморозку. Бачила, що буває із рибиною, коли її кілька разів морозити? - Він спересердя плюнув й натиснув на зображення лупи, що випливло на сенсорному екрані управління. Комп’ютер збільшив карту. Перед Вушкіним з’явилося сузір’я, яке знаходилося по курсу. Навколо однієї, невеликої зорі вертілася жменя планет. Вушкін відірвався від карти й глянув на дружину. Вона сиділа перед люстерком із надутими губками. Спиридон знав, що дружина може годинами мовчати, коли розгнівається.  Іншого співбесідника, якщо не рахувати Залізяки, за кілька парсеків Вушкін не бачив, тому й обізвався першим:

- Проте, можливо то й на краще. Треба заглянути до цієї зірочки. Вона нічого тобі не нагадує?

Іра поклала рум’яну й теж зацікавилася голографічним зображенням.

- Так, дуже схожа на наше Сонечко. Поїхали в гості!

Корабель увімкнув  двигуни коригування. Зірка швидко збільшувалася на центральному екрані.

- Може мені в то хочеться дуже вірити, але третя планета... – вимовив Вушкін.

- Неймовірно, така ж за складом атмосфера, тільки парникових газів забагато.

- Залізяко, ти випадково не схитрувала, як одеський таксист?

- Я діяла лише згідно програмі й можу показати всі файли із записами напрямку і шляху, - ображено продзвенів жіночий голос комп’ютера над головою Вушкіна.

- Не ображайся, але така схожість... Вези нас туди!

Комп’ютер збільшив зображення третьої планети. Іра зробила заміри.

- З усього виходить, що ми й не літали на край Всесвіту, а просто трохи пролежали, в тому бридкому холодильнику.

- Чекай, можливо то просто збіг, що на другому кінці Всесвіту така ж планета, як наш дім. Я маю зійти на її орбіту.

Корабель зменшив швидкість й підійшов до  планети.  Навколо її, на різних орбітах, як мошкара біля великого нічника, літало безліч космічного сміття. Комп’ютер перевірив - всі супутники були мертві. Тоді Вушкін вибрав безпечну орбіту, щоб бува не сталося випадкового зіткнення.  На екранах, в кабіні керування корабля, перед пілотами вирисувалися ландшафти планети, такі знайомі землянам: глибокі кар’єри, високі терикони, висохлі ріки й широкі пустелі. Майже повсюдно відчувалася діяльність розуму. Вушкін увімкнув інфрачервоні спектрометри й надчутливі сенсори руху. 

- Залізячко, знайди но мені щось, що ворушиться. І заодно простеж, чи не хоче хто по нас шарахнути.

- Ніяких, відомих мені засобів слідкування за непрошеними гостями не виявлено. А на мій запит ніхто не відповідає.

- Схоже наша близнючка Землі покинута господарями, - зробила висновок Ірина, після вивчення показів приладів.

- Ну що ж, Залізячко, зроби ще одне коло й відшукай містечко для спускового апарату. А я тим часом вип’ю кави. Ірино, ти не проти поснідати зі мною?

- Вушкін, як ти можеш, в такі вирішальні хвилини, ще щось їсти? 

- Я завше, перш чим іти в гості перекушую, а то хто зна, коли вони надумають пригощати.  – Вушкін замовив у електронного кухара горнятко й канапку, він віддавав перевагу старим архаїчним рецептам. Й поки головний комп’ютер ретельно вибирав місце для ймовірного приземлення, заходився жувати.

- Ось тут біля покинутого мегаполіса. Чи біля велетенських териконів, якщо  хтось лишився із розумних мешканців на цій планеті, то безумовно вони мають бути саме там. Судячи із результатів їх діяльності, вони мали технології не гірші за наші. Цікаво, що ж тут сталося? Чого мовчать? – Ірина схилилася над мапами, які пропонував комп.  Вушкін й собі всунув носа, але чашка йому заважала, тому він поставив її на край столу.

- Я думаю ось тут чудове місце, - ткнув він пальцем в простору долину біля зарослих ліанами висоток мегаполісу, при цьому так махнув рукою, що зіпхнув філіжанку. Горня, випадково ( знову!) впало на червону кнопку аварійного спуску. Завили сирени й Вушкіна всмоктало в прочинений люк, аварійної капсули.

Спуск був не таким м’яким як планувалося. Капсула гепнулася в пісок біля берега великої водойми. Навіть скафандр і ремені безпеки не врятували Спиридона від кількох синців.

- Це ніби якийсь невдалий атракціон. Ірко, ти мене чуєш?

- Спиридоне, не чекала від тебе такої спритності. Думав, що там голі тубілки тебе чекатимуть?

Спиридон відчинив люка й вибрався на поверхню. Озирнувся довкола, все таке знайоме: на пляжі залишки пластикових обгорток, торбинок; на хвилях мирно гойдається порожні пляшки. Ніби тільки вчора із дому. Тільки довкола нікого, ні тобі гайвороння, бродячих собак, гризунів чи надоїдливих мух. Дивина.  Захисне скло скафандру Вушкін не наважився опускати, бо датчик над лівим оком показав підвищений вміст аміаку, сірководню й інших не дуже пахучих речовин.

- Господи, тут якась галактична смітниця! Залізяко, куди ти мене скинула?

- Ви самі вибрали цей маршрут, - ніжно прошепотіло в правому, імплантованому за вухом мікрочіпі.

- Тобі аби спихнути вину на когось, геть як моя Ірка, - пробурчав Вушкін

- Спиридоне, ти там про мене згадував? – продзвеніло з переговорного пристрою.

- Та нічого. Тут так затишно, кохана, як вдома. Піду пройдуся пляжем.

Гравітація планети, ледь менша земної, дозволяла Спиридону легко пересуватися в скафандрі. Пройшовши метрів сто берегом, Вушкін наблизився до великої камінної брили, що перегороджувала шлях. Щоб її обійти потрібно було залізти у воду, або ж дертися на крутий берег. Вушкін вибрав легший варіант. Вода, а вірніше слабкий розчин сірчаної кислоти, як показував прилад на склі скафандру, сягнула йому до колін. Міжзоряний мандрівник мужньо пройшов уперед і зазирнув за каміння.  Його цікавість виявилася не марною. По той бік  сидів дід і щось малював паличкою на піску.  В усьому ніби звичайний пенсіонер, тільки лоб надто високий, лапаті вуха й великі випуклі очі. Вушкін був вражений, що позаземне життя має такі ж самі форми, проте зрадів і помахав старому рукою. Дід глянув з-під лоба й, нітрохи не здивувавшись, продовжував щось креслити. Певне, бачити приблуду  йому було не вперше.

- Привіт! Ми прилетіли, щоб наладити з вами контакти! – вигукнув Вушкін через гучномовець, вмонтований на шоломі. Проте старий, незворушно, продовжував дряпати паличкою пісок.

-  Чи не глухий? - промовив сам до себе дослідник й вибрався на сушу. – Добре хоч не кинув у мене каменюкою. Залізячко, переклади но дідусеві наше міжгалактичне послання мовою жестів.

Головний комп’ютер, через скафандр мандрівника, спроектував голограму дівчини-симпатюльки, яка замахала перед сивочолим руками. Це його спочатку зацікавило, та потім дід відмахнувся, як від набридливої мухи й продовжував свої креслярські вправи.

- Зрозуміло, - підсів до нього Вушкін, - щось геніальне вигадуєш. Я теж колись зробив відкриття. Знайшов зашифроване послання із новітніми технологіями від Вищого Розуму.

Це зацікавило старого, він кинув свою паличку й вилупився на Вушкіна.

- То ти не шкільний інспектор? - вимовив на звичайній українській мові, навіть без поліського акценту. – А я намагаюся, до його повернення відновити втрачені записи.

- Ти ба, земляк? Не думав, що українство так широко розповсюдилося, - здивувався Вушкін.

- Я просто проаналізував твою мову й склав матрицю слів.

- Залізячко, ти чуєш, тобі б повчитися в дідуся. – Та Залізячка мовчала, корабель увійшов у зону тиші. - Завжди з нею так, якщо хочеш щось запитати, обов’язково кудись подінеться. А де всі ваші? Такий великий корабель як наш, мали б помітити служби захисту.

- На планеті я один. Таке собі довічне заслання у рідному домі.

- А, чого так боїшся шкільного інспектора, уроку не вивчив? – пожартував Вушкін.

- Ні, загубив конспект.

- Знайомо, я колись, навіть, відробляв заборгованість, за таке. Правда саме тоді й знайшов оцю штуковину.  - Спиридон гордовито дістав із нагрудної кишені  черепок із яким ніколи не розлучався.  Очі в старого засвітилися.

- Це неймовірно!   Ущипни мене, чи не сплю? Невже так буває? Це мій конспект, – він вихопив із рук Вушкіна надщерблений диск. – Подумати, я не міг без нього отримати атестата зрілості й покинути планету.

- Цікаво, а як ти міг його загудити на моїй планеті, коли повік тут сидиш, - запитав Спиридон, косуючи на свій артефакт, що перекочував у руки діда.

- То було колись. Нас учнів початкових класів возили на екскурсію по молодих галактиках. Така собі навчально-пізнавальна мандрівка. Ми хуліганили, як і всі діти й я, коли Вчитель відвернувся, пожбурив у вікно корабля, пакет із сміттям. Туди ж, певне, друзі поклали й мій конспект.

- Бач як добре склалося, завдяки твоїм записам, ми сягнули нечуваного розвиту.

- В тому то й біда.

- Тобто?

- Скажи мені, тільки чесно, чого ти приперся сюди, так далеко від рідної домівки?

- Щоб краще пізнати наш світ… для науки, та врешті, самим скучно у всесвіті.

- Я просив, чесно.

- Ну… певне, нові технології, сировина…

- От, що я хотів почути – си-ро-ви-на! Саме із цього почався занепад нашої планети, та й всієї цивілізації. І тепер ви стали на цей шлях. Все повторяється. Тепер ви сліпо йтимете по нашому шляху. Бачиш, на що ми перетворили свій дім?  Розумієш, наша цивілізація виникла однією із перших у всесвіті.  Ми обрали шлях технічного прогресу, або безконтрольного використання природних ресурсів планети. Скоро ті запаси вичерпалися. Наша планета занепала, перетворилася на смітник. Боротьба із шкідниками, парникові гази, шкідливі викиди в атмосферу дали свої результати – на планеті порушився біоценоз. Забруднення, привело до вимирання багатьох видів тварин і рослин. Це ще можна було зупинити, аби всі сили кинути на рятування своєї домівки. Та великі корпорації підрахували, що ця справа не перспективна, набагато вигідніше колонізувати інші планети. Всі стали покидати вмираючу планету, переселяючись на нові, повні запасів сировини. Тільки такі як я, без атестату зрілості, по наших законах, не могли покинути домівки. Через кілька циклів всі міжгалактичні мегаполіси, які утворилися із нашої цивілізації вичерпали ресурси й у своїх системах. Це тільки здається, що всесвіт безмежний.

Саме провидіння прислало тебе сюди. Тепер я зможу виправити свою помилку, показати тобі шлях розвитку без машин і технологій, а заодно отримати атестат і покинути цю загиджену планету. Я покажу тобі новий шлях розвитку –духовний. Ніяких технологій, ніяких машин, я сам вивів  концепцію, за багато років сидіння на цьому смітнику.

- Це що повністю відмовитися від благ цивілізації? Вибач друже, але, боюся, ця секта, не для мене.

- Тобі ходімо глянеш, що чекає твою планету в недалекому майбутньому.

Старий підвівся і ніби зразу помолодів. Навколо лиця з’явилося світло, плечі його розправилися. Він широко розвів руки, напружив усе тіло й злетів у повітря.  Вушкін придивився, аби побачити крила, чи якийсь підйомний пристрій, але нічого не помітив. Дід висів у повітрі, метрах в трьох, над Спиридоном.

- І ти хочеш сказати, що в тебе в кишені немає якогось антигравітатора? – не йнявся Спиридон.

- Левітація, друже, чув про переміщення з допомогою сили думки? На скільки відсотків ти використовуєш свій мозок? На 5, максимум 10, а інший потенціал? – Вушкін промовчав, бо останні сканування його мозку показали трьох відсоткове завантаження.

- Ну що, полетіли!

- Чекай, мені ще треба потренуватися. А може дочекаємося шлюпки із корабля, бо рятувальна капсула може тільки падати.

Старий зробивши коло опустився.

- Добре, - не вгавав Спиридон, - ти навчився літати, робити надскладні розрахунки, а їсти? Ти ж мусиш щось їсти? Значить, або працювати самому, тобто повернутись до дикунства, або використовувати машини.

- А для чого? Рослини давно показали нам шлях – фотосинтез. Я використовую енергію своєї зорі. Як раніше ми використовували харчовий ланцюг: завдяки фотосинтезу рослини засвоювали енергію зорі, потім рослин поїдали тварини, а далі у харчовий ланцюг вступала розумна істота, перероблюючи як рослинну, так і тваринну їжу. Я пішов навпрошки. З допомогою багаторічних тренувань, навіювань і сили думки заставив свою шкіру сприймати проміння й перетворювати його в енергію життя.

- Я так і знав, що тут мене не накормлять. Але яка економія коштів, та боюся наші енергетичні, та сільськогосподарські корпорації будуть від цього не в захваті. Більше, хто пропагуватиме й втілюватиме цей проект в життя, того запроторять до божевільні, факт! 

- А ти їм покажеш картинки із нашої планети.

- Спиридоне, куди ти запропастився, - почулося із переговорного пристрою. – Ми із Залізячкою вже  й порозвішували маячки на орбіті, а ти мовчиш, як в рот води набрав.

- Та я тут  бесідую із твоїм Вищим Розумом.

- Ти його знайшов? Я хочу до вас!

- Дружина? – посміхнувся старий. – Заздрю. А я так і не створив сім’ї, через той клятий атестат.

- Ще невідомо кому тре заздрити. Але що там казати, вона перша прочитала твій конспект.

Розпихаючи сірководневі хмари, із неба спустився космічний човник. Не знайшовши пристойного місця для приземлення на суші, корабель плюхнувся на рідину й, погойдуючись на хвилях, підійшов до берега. Герметичні двері на його боці відчинилися й звідти вийшла Ірка, в парадному скафандрі.

Вона опустила скло на шоломі й, тріпнувши головою, розпустила коси.  Та, враз, скривилася й підняла скляний шолом. – Господи, як смердить. А це твій Великий Гуманоїд?

Дід, побачивши прибулу, випростався, ніби знову хотів левітувати, підійшов й галантно схилив голову в поклоні.

- Гів, Гів Ік - останній поселенець Лаветії.

- Як, як? – втрутився в знайомство Вушкін, розпливаючись в посмішці.

- Чого либишся, ти що не чув? Гів його звати. Дивуюся із тебе, годину спілкуєшся, а й досі не познайомився. – Жінка строго глянула на чоловіка й, приязно посміхнувшись, повернулася до місцевого жителя. – Ірина, Ірина Вушкіна -старший науковий співробітник.

- Та я нічого, просто пригадалися студентські роки. Це, просто, якась теорема Фермі. Виявляється Всесвіт такий же круглий як і Земля. – На цю  тираду Вушкіна ніхто не звернув увагу.

- Я вибачаюся, але як ви живете в такому смітнику. Коли востаннє у вас прибирали? – Ірка, мило посміхаючись, звернулася до хазяїна планети.

- Я намагався дещо очистити, та сам не в змозі справитися із такою купою бруду, тому змушений буду залишити планету. Тепер вже  точно, тільки отримаю атестат зрілості.

- А де ваші роботи прибиральники, якщо ви написали той текст, такі дрібниці… вам раз плюнути.

- Наш Гів принципово відмовитися від будь-яких технічних, електронних чи інших штучок, - пристав до розмови Вушкін.

- Так, бо технічний прогрес довів планету до занепаду.

- А проте, що клинком вибивають клинка, ви не знали? – запитала Ірка.

- Тобто?

- А зараз побачите. Ви не проти, якщо я трохи у вас приберуся.

- Було б добре.

- Залізячко, скинь нам кілька прибиральників. Та не лінивців із сьомого відсіку, а U-17, новітньої розробки, - Ірина Вушкіна  подала команду електронному мозку корабля.

В небі загриміло, вдарили блискавки. Хмари згуртувалися й стали підніматися вгору,  закручуючись у вихор. За мить утворилося кілька вирів, які здійнявши стовпи куряви розійшлися в різні боки й, висмоктуючи в себе весь непотріб із поверхні, подібно велетенським порохотягам, понеслися над планетою.

- За кілька днів у вас буде чисто, як на моєму кораблі.

- Але куди подінеться усе сміття, цей пластик  зроблений із таких полімерів, що не розкладеться й за мільйон років.

- Нічого, щось придумаємо. Наприклад, можна  меблі виготовляти, – посміхнулася Ірина.

- А ви справжня господиня. Мені б таку, тоді  не потрібно було б покидати домівку.

Вушкіна зашарілася.

- Бачиш, Вушкін, на іншій частині всесвіту мене цінять, а ти?

- Я що, я теж… - ніяковів Спиридон.

- Вибач, Гіве, я заміжня, а тебе, якщо тре, я познайомлю із подругами.

- Кому я потрібний, якщо вони дізнаються про мій вік…

Вушкіна взяла його під руку й щось прошепотіла старому на вухо. Скло скафандру заважало розчути слова, але Гів й так все зрозумів.  У Вушкіна, від ревнощів, почервоніли вуха.

- Іро, нам вже пора додому. Може ще встигнемо, щось поправити, поки не занапастять нашу Землю, як Лаветію.

- А може, я хочу залишитися на Лаветії, - грайливо вимовила, спостерігаючи за зміною настрою чоловіка. – Ти лети на корабель, а ми тут із Гівом обсудимо кілька технічних рішень.

- Ірко, ти мене, ти хочеш… - Вушкін не міг підібрати потрібного слова. В горлі стиснула образа.

- Боже, Спиридоне, ти ревнуєш?

- Та ні, але…

- Дурнику мій! – Вона підійшла й обняла скафандр Вушкіна. Гів розчулився. Вперше за мільйон років він витер сльозу.

- Гіве, ти казав, що мрієш отримати атестат. Хочеш, ми підкинемо до шкільного інспектора? – Вушкін повернувся до нового знайомого.

- Знаєте друзі, я передумав. Певне,  нікуди звідси не поїду. Та й Ірина мені тут прибрала, тепер матиму роботу, відновлюватиму атмосферу й ландшафт, та й меблі робитиму – сировини ж вдосталь. –  Ік подумав хвилю й простягнув артефакт Вушкіну. - Візьми диск, він тобі дорогий, як сувенір!

- А твій атестат?

- Мені здалося, що завдяки вам я вже отримав атестат дорослості. – Гів посміхнувся.

- Тоді моя пропозиція в силі? - жінка підморгнула старому.

- Я обдумаю.

Коли піднімалися на борт човника у Вушкіна всередині знову закипіло.

- Про що це ти домовлялася?

- А як ти думаєш, про що?

- Ірко, не муч… якщо щось, задушу.

- Вушкін, це вже занадто. Ти ж миші боїшся.

- Ірко!

- Ну добре, скажу! Хочу відкрити міжгалактичний сайт знайомств. Щось на зразок «кохання без кордонів».

- І все?…

- Вушкін відстань, твої ревнощі дістають. Жінка може трохи пофліртувати з Вищим Розумом, коли чоловік поруч? – Вона вщипнула його через товсту захисну матерію скафандру й грайливо погойдуючи стегнами пішла вперед. Було боляче, проте Вушкін відчув, що кохає її. Вони швидко піднялися на борт. Політ і стикування з кораблем-маткою тривав недовго. Наступну годину в кают-компанію корабля  Залізяка не могла отримати доступу й вона терпляче очікувала подальших наказів.

***

Гів провів гостей й вперше почав майструвати собі робота-помічника. Трохи подумавши, він вибрав модель, з вигляду чимось схожу на старшого наукового співробітника – Ірину Вушкіну.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>