Архітектор Пекла

Архітектор Пекла

Неділя, 15 жовтня 2017 г.
Проглядів: 153
Підписатися на комментарі по RSS

На головній площі восьмого кола Пекла давно не скликали зборів. Та цього разу її амфітеатр, немовби вирізьблений з монолітного обсидіану, заповнював темний натовп демонів. Із хвилястих шпилів пекельної столиці, подібних на криві кинджали, сходилися все нові й нові гості. На трибуну поважно вийшов керманич цього кола. Висока попільно-сіра постать в гладкій чорній масці звернулася до присутніх.

– Браття! – луною пронеслося над площею. – Возрадуйтеся! Сьогодні завершено ще одну секцію Пекла, відкривається вже вісімдесята брама душ. Гряде кара нових грішників, огидних насельників Землі. Відплата понад усе!

– Відплата понад усе! – разом вигукнув натовп демонів.

Промови тривали під оплески ще якийсь час і не всім стало терпіння дочекатися завершення. Натовп поволі розходився вулицями.

– Ну, як тобі бути середнім демоном? – звернувся один з таких нетерплячих до товариша.

– Оператор покарань звучить краще. Нічого нового. Вже звикся. Ось коли тільки став нижчим, то було дивно бачити, що демони – це просто люди в робочих масках.

– А пекло – космічна станція. Ха-ха.

Один штурхнув другого і вони, сміючись, пішли до робочих місць. Столиця піднімалася в далину, займаючи внутрішню поверхню велетенського кільця, за яким виднілися ще такі ж, кружляючи навколо оранжевої зорі.

Оператор покарань Ксафан повернувся до роботи. Сьогодні належало обікрасти злодія, що за колишнього життя загримів на п’ять років за свої “пригоди”. Ксафан сів у крісло поряд з такими ж операторами та одягнув випуклу рогату маску, чи по-правильному нейронний інтерфейс. Його погляд спрямувався на схему кільця. Розділене на прямокутні секції, воно вміщувало цілі міста, рівнини і гори. Раніше Ксафан карав тільки дрібних грішників з Австралії кінця XX сторіччя. Вони населяли всього одну секцію, якісь десятки кілометрів завдовжки і завширшки. Але тепер він пішов на підвищення і працював з грішниками, присланими з того ж часу, але іншого місця, де тривали “буремні 90-і”. Їх було чимало, дві секції і ось добудована третя.

Ксафан підібрав дистанційне тіло, так званого актора, котрого кілька хвилин було “надруковано” і телепортовано в місто в непримітний під’їзд. Оператор зусиллям думки проклав маршрут до жертви та задав схему поведінки. Прибульця було не відрізнити від грішників, він до найменших деталей копіював вигляд справжньої людини, мав звичайнісінький старий одяг і втомлений погляд. Жертва поверталася з ринку з картатими торбами. “Актор” дочекався злочинця за закритим кіоском, різко вискочив, вдарив у живіт, як той і сам робив не раз, і грубо штурхнувши, побіг геть. Грішник хапнувся за кишеню – гаманця не було. Він здогадався, що нападник був демоном, наздоганяти його було марно. Міліція нічого не зробить, там такі самі демони, що слідкують аби лиш грішники не гризлися одні з одними. Тіло телепортувалося назад і секунд за тридцять розпалося на жовтий пил, який ще складе нове знаряддя правосуддя. Кілька грудок лишилися лежати, оператор спрямував на них пульт, під хвилями якого розпалися і вони.

Після зміни до Ксафана підійшов чоловік у чорно-помаранчевому. Через його обличчя від брови до підборіддя тягнувся смугою фіолетовий візерунок. І без лінзи доповненої реальності було ясно – це хтось із “Терезів”, що доглядають за дотриманням справедливості. Чи не переборщив він з якимось грішником? – подумав Ксафан.

– Вітаю, Ксафане. Я Марбас, чи могли б ми зараз обговорити правосуддя в новій секції?

– Звичайно. Безперечно. – підтвердив Ксафан, намагаючись здогадатися чого чекати далі.

– Така ситуація… В місті орудує вбивця, непередбачений сценарієм. – загадково мовив правоохоронець.

– Як можливо?

– Хто злодій, того обкрадають, хто вбивця, того вбивають. Все у визначений час. Але тут вбивства стаються поза контролем операторів.

– То це мабуть до департаменту справності, може скрипти конфліктують.

– Але все ж я прошу повідомити мені, коли станеться така неполадка. – промовив Марбас, нахмуривши брови.

Лишалося ще багато роботи, одні грішники вирушали далі, в Рай, та на заміну до Пекла прибували нові. Як це все працювало не було секретом. Брама душ зовсім непомітна, мікроскопічних розмірів, проте поєднує два часи. За тисячні частки секунди до смерті людини крізь браму сканується її мозок і телепортуються так звані якірні нейрони, що визначають особистість. Не дарма в минулому казали, що після смерті тіло легшає на кілька грамів. На щастя, цей ефект був єдиним достовірним впливом прийдешнього на минуле. Що було далі, Ксафан часом бачив на власні очі. Шар за шаром у кілька молекул "друкується" нове тіло і особливо детально – мозок. Тіла доволі стандартні, трохи підкориговані під дух епохи. Наприклад, волосся росте тільки на голові та обличчі, а всі каліцтва усуваються.

Ось грішник живий, тільки непритомний. Отямиться вже в підготованому для нього місці, типовому для його колишнього життя. Спершу пам'ять затуманена і тіло не слухається, але це не на довго. Фактично життя в пеклі подібне на земне, тільки тут все гірше. Мало того, що оточений такими самими, коли не гіршими, так ще й все зумисно занедбано, безпросвітно. Багато хто навіть не одразу розуміє куди потрапив, поки не побачить місцеву поліцію в рогатих масках. Вмерти тут не можна, загинув – друкується нове тіло і відбуваєш покарання далі. За самогубство навіть штрафують, адже це спроба втечі. Для особливо "видатних" грішників розігрувалися так звані "вистави" – де ті ставали жертвами власних злочинів. Улюбленою розвагою демонів було спостерігати за цим зі столиці. Ксафан, втім, вважав це негідною справою і сам видовищ зі своєї роботи ніколи не влаштовував.

Ксафан приготував “актора”, ось його силует просувався провулком, п’ять, чотири… “Тіло розформовується” – заблимало перед очима, контроль втратився. Ще пів хвилини і модель грішника почервоніла, кілька колотих ран виникли на спині. “Актор” лежав поруч купкою пилу, та жертва помирала за планом. Цей убивця і грабіжник намагався відповзти, та наче хтось невидимий потягнув його назад і закінчив життя грішника точним порізом. Що ще дивно, позначки інших людей на карті не ворухнулися. Ніби вони й не чули шуму боротьби, криків, ніби щось просто вимкнуло звук.

Тривала перерва, завершивши звіт про роботу, Ксафан вийшов на балкон одного зі шпилів. Кілька колег уже були там, щось жваво обговорюючи.

– Чув, таке в третій секції було. Сам Мулцибер тоді приходив перевіряти. – мовив оператор покарань Оробас.

– І що, полагодили?

– Майже. Тепер в нас “актори” ламаються.

– Що, знов пліткуєте? Ану і мені розкажіть. – втрутився Ксафан.

– А ти думав один такий? – глумливо спитав Оробас. – Оце тут всі з нашої секції, в кого “актор” розсипався. Начальство вже і Мулцибера викликало. А он він і йде.

Балконом швидко ішов чоловік з коротким сивим волоссям і професорською борідкою. На лінзах присутніх спливла підказка “Мулцибер – головний архітектор кільця”. Саме він відповідав за забудову секцій, де розміщували грішників із середини XX – середини XXI століть. Від планування міст і до системи телепортів, усе перебувало в його віданні.

– Мулцибер все перевіряє сам. – шепнув колега. – Вдає з себе пересічного грішника і кожного тижня перевіряє все, що набудував.

– Видно в нього руки не звідти ростуть, коли все валиться. – поглузував Оробас. – Мовчу-мовчу. Ви ж мене не видасте?

Ксафан перейшов на ручне керування “актором”, що траплялося дуже рідко. Не хотілося вбивати грішника ось так “власноруч”, але схоже вибору не було. Ксафанові робилося бридко бачити страх і біль грішників, уже й так покарних життям у ту дикунську епоху. Нічого цього не було видно за позначками на карті та сухими автоматичними звітами. “Актор” перенісся до майданчика між іржавими гаражами. Понуре штучне небо, вкрите низькими хмарами, тиснуло на жовто-сіре місто, що тягнулася вздовж вузької річки. Подекуди його втомливу одноманітність порушували тільки оливково-зелені дерева в неметених дворах і скверах. Ціль скоро мала повернутися у свій будинок, одну з панельних коробок із плоским, зовсім непідходящим для тутешнього дощового клімату, дахом.

“Актор” без перешкод відкрив двері квартири, просто потримавши руку перед замком. Грішники сказали б, що це телекінез або чаклунство. То була типова квартира із затхлим повітрям, начебто перським килимом на стіні, старими меблями і телевізором, накритим мереживною хустинкою. Ксафан почав обходити кімнати, погляд зачепився за чашки на кухонному столі. Вони були розставлені в два ряди і повернуті ручками на сорок п’ять градусів вправо. А так і не скажеш, що грішник любить порядок. – подумав Ксафан.

У спальні шурхнуло та почулися обережні кроки. Зір “актора” затуманився, датчики показали порушення цілісності тіла. Це була не помилка, щось “вимкнуло” його. Він вибіг у під’їзд, спустився на кілька поверхів, дедалі швидше розсипаючись, з останніх сил обернувся. Розпливчаста картинка встигла передати високий силует із фіолетовою лінією на обличчі. Невідомець потягнувся до пояса і зняв щось схоже на пістолет. “Актор” розпався на пил, з якого і був складений. Та все ж “вистава” виконувалася: грішник зайшов до квартири, датчики в його тілі показали викид адреналіну, страх, біль, численні рани і нарешті зупинку всіх життєвих процесів. Ксафан звірився з профілем жертви. Ця жінка колись убила свого чоловіка у власній квартирі. Але не так жорстоко, їй було призначено інакшу смерть – швидкий точний удар.

– Що, знов? – журливо кивнув колега Оробас.

– Еге ж. – підтвердив Ксафан. – І там... був хтось посторонній. На схемі квартира була порожня, але цей хтось вимкнув мого “актора”. Я вивів дистанційне тіло в під’їзд і вже там встиг побачити його. Він нагадував правоохоронця.

– Та ну! Навіщо йому псувати покарання?

– Звідки мені знати... – знизав плечима Ксафан.

– Ну нічого. Коли це так… – Оробас вдарив кулаком об долоню. – Кажуть, є ще таємне, дев’яте кільце. Для тих із працівників Пекла, що порушили наш закон. От-там йому дадуть прочуханку.

– Брееехня. – махнув рукою Ксафан. – Замало таких, щоб на ціле кільце набрати.

Перерва закінчувалася, товариш вирушив до свого робочого місця і Ксафан лишився сам, допиваючи каву. Наче з-під землі поруч виник Марбас. Це був саме він, його фіолетове татуювання Ксафан добре запам’ятав. Правоохоронець хутко підійшов до нього і без вітання взявся розпитувати.

– Нічого дивного не бачили? Поломки?

Ксафан здригнувся. Силует із квартири надто вже нагадував його. Ксафан потягнувся до пояса, точно як непроханий гість, і поправив зброю. То були пістолет і ніж.

– Та ні, покарання було вчасно. Все в автоматичному режимі. – збрехав Ксафан.

А сам подумав: знає, гад, що я бачив його, залякує.

– Скажіть, Ксафане, а як ви взагалі оцінюєте правосуддя над грішниками? – раптом змінив тему правоохоронець.

– Тобто?

– Питання точності все ж лишається. Ви караєте, орієнтуючись на судові архіви. Слідкувати за всім минулим життям кожного грішника – непомірні витрати. А якщо хтось зумів сховатися від правосуддя чи помер до винесення вироку, ну чи відкупився?

– До чого це ви?

– Ніхто не гарантує, що до Раю не потрапить якийсь серійний маніяк. Продовжуйте роботу, а коли помітите щось дивне, обов’язково дайте знати.

На якийсь час загадкові проблеми з “акторами” припинилися. Певно Мулцибер таки наробив ґвалту і Марбас, якщо це звісно був він, заліг на дно. Ксафан задумався над тим, щоб розповісти “Терезам” про свої підозри. Та й сам Марбас давно не з’являвся на очі. Спершу Ксафан переглянув офіційні відомості щодо правоохоронців. І знову дивний збіг. Під час чергової перерви Ксафан завів мову з колегами.

– Щось у мене підозри… Цей Марбас раптом з’явився на кільці, саме коли почалися ті поломки. І ще… я бачив його там, у самому Пеклі. Біля місця злочину. А нещодавно він почав якісь дивні речі казати.

– Щось провокативне? Таке “райське”? – здогадався Оробас.

Ксафан кивнув.

– Ніби когось незаслужено покарали, а справжні грішники в Раю?

– Воно. – підтвердив Ксафан.

– А я бачив як він дивився у бінокль за самими Мулцибером. – втрутився інший оператора. – Як би не сталося, що цей тип шпигун Раю.

– Диверсант! – зробив висновок Оробас. – Ось навіщо йому псувати покарання.

– І мені він не подобається. Он вже в четвертому Пеклі була диверсія. Ті святоші можуть не тільки патякати.

Несподівано Ксафана викликав сам Мулцибер. Лишалося здогадуватися що йому треба. Кабінет цього архітектора знаходився в одному зі шпилів, що всередині були набагато привітніші, ніж зовні. Світлі коридори вели до кабінету з розсувними дверима, за якими й засідав творець усього, покликаного мучити грішників.

– Чув, вами цікавляться “Терези”. – почав здалеку Мулцибер, але Ксафан одразу зрозумів про що буде розмова.

– Перепрошую, в мене сумніви, що це справжні “Терези”. – обережно уточнив Ксафан.

– Радий, що не піддаєтеся на провокації. Але плітки поширювати не слід. Люди і так бояться вторгнення Раю. Керівництво, та і я також, вже давно підозрювали, що хтось намагається дискредитувати Пекло. Рай завжди хотів виставити нашу організацію чимось несправедливим і недоладним. Боюся, у них тут куди більша агентура, ніж той один правоохоронець. Та не сумуйте, зловимо всіх, хоч у яких би чинах ті не були. Ви краще чаю випийте.

Із шафи висунулася таця і до неї підлетів кулястий дрон, тримаючи в гнучких захватах чайник. Всі чашки на таці були повернуті ручками в один бік, на сорок п’ять градусів.

– Не любите чаю? – зауважив збентеженість гостя Мулцибер.

– Ні-ні, дякую. Це ваш дрон чашки розставляє?

– Просто звичка. Люблю, щоб усюди був порядок. – запевнив архітектор. – Я ж чому вас викликав! Видано розпорядження, щоб…

Пішла мова про нові скрипти поведінки “акторів”, змінену форму звітів і таке інше. Ксафан подякував за гостинність і зібрався виходити. Мулцибер відвернувся і в гладкій поверхні шафи відбилися його примружені очі та стиснуті губи. За мить він знову був доброзичливий, як завжди. Архітектор навіть подав Ксафанову сумку, що стояла біля стільчика.

У коридорі хтось окликнув Ксафана. Він обернувся та побачив Марбаса. Оператор покарань на мить застиг, думаючи що робити, покликати допомогу, втекти чи вдати, ніби нічого не підозрює.

– Раджу частіше заглядати до сумки. – мовив правоохоронець.

Ксафан, не зводячи погляду з Марбаса, відкрив сумку. Там, на купі всіх речей, лежав дивний значок. Ксафан придивився – то був значок співробітника якоїсь зі служб Раю.

– Спокійно, я знаю, що ви не диверсант, не змовник, і не колекціонер. Але попадись ви кому-небудь іншому, вас затягали б по допитах і швидше за все звільнили б. Наприклад, он-той патруль. Ви правильно розумієте, його підкинув Мулцибер.

Правоохоронець показав посвідчення надзвичайного детектива “Терезів”.

– Чорт… – зрозумів усе Ксафан.

– Чорт – це ваша робота. – засміявся Марбас. – У вас були всі підстави підозрювати мене, та я не диверсант. Перепрошую, що підслуховував вашу розмову, але нам зараз треба обговорити все, що ви бачили. Зокрема...чашки.

За пів години між ними тривала вже інша розмова.

– Я розумію, що чашки. Але ж це єдиний доказ.

– Один із доказів. – уточнив Марбас. – Після смерті Мулцибера злочини в тій епосі припинилися. Впровдовж 1990-1997 років у ось цьому регіоні Землі діяв маніяк-убивця. П’ять жертв він застав у їхніх квартирах і що примітно, повертав чашки перед тим як піти. Мав таку звичку чи радше симптом якоїсь психічної хвороби. Слідчим він нічого про це не сказав і тепер ясно чому.

– Чому ж?

– Бо за колишнього життя Милцибер убивав людей, але його жертви приписали іншому зі схожим почерком. Так він і уник покарання і невдовзі помер та воскрес ніким не підозрюваний. Одна вціліла жертва описала і розповіла потім, вже після його смерті, прикмети.

Марбас показав планшет зі сторінками електронного документа, що повідомляли безпристрасну правду. На чорно-білому фото був Мулцибер, трохи зморшкуватий, полисілий, але це безперечно був він.

– Цей так званий архітектор спроектував собі мисливські угіддя. Щоразу коли він вирушав на свої “перевірки”, ставалися помилки “акторів”, ті самі вбивства. Позаяк більшість покарань виконувалися в автоматичному режимі, оператори переважно просто не надавали значення розсипанню “акторів” на пару хвилин раніше.

– Тобто, він якось руйнував дистанційні тіла і вбивав грішників, вкладаючись у відведений на покарання час?

– Саме так! Аварійний пульт “вимкнення” дистанційних тіл і “сфера тиші”, що приховує власника та все навколо – цей нехитрий набір і зробив Мулцибера непомітним. За нашої зустрічі в під’їзді я ледве не спіймав його на гарячому, жаль втратив слід.

– Але його не засудять у Пеклі, вирок тодішнього суду не змінити. – зауважив Ксафан.

– Так, де-юре він не зробив злочину, крім перевищення повноважень. Зіпсував акторів, самовільно змінив процедуру покарання – це не заслуговує на якісь пекельні муки. Проте він грішник, чи не так?

– Чому ж він не змінив особистість? Кожен при воскресінні позбавляється будь-яких патологій. А коли вони виникають знову, може відредагувати свій мозок, змінити темперамент. Він усвідомлював, що робить неправильно, але не змінив цього. Бо якби не усвідомлював, не ховався б.

– Мабуть це і є гріх. Коли ти розумієш, що не повинен робити зле, але робиш саме так. Чи не роблять у Пеклі зло, вдруге караючи вже засуджених колись? Чи не роблять у Раю зло, даючи всім однакове нове життя? Подумайте на дозвіллі. Я вніс ваші свідчення до справи, можете бути вільні.

Роботи не ставало менше, грішників прибувало в середньому стільки ж, як і в минулі дні. Ксафана не турбували жодні відхилення від скриптів. Ніяке начальство його нікуди не викликало. Викликали Мулцибера, про що повідомив лист від Марбаса: з’явитися у шпилі “Терезів”. Вбивця зрозумів – його звичайний уклад життя під загрозою.

Щойно повернувшись до кабінету, Мулцибер схопив валізку з усім найважливішим. Треба було тікати і план вже був давно завбачливо придуманий. Головне бігти, а схоплять його чи ні, обидва варіанти грали на руку. Адже він тікає не від правосуддя, він тікає від агента Раю, клятого Марбаса! Проти цього правоохоронця всі докази, ніхто не повірить ворогу, ніяка перевірка не доведе вини Мулцибера. Все спишуть на хитрощі, наклеп, як і колись.

Мулцибер і за життя був досить розумним, коли його ще не звали Мулцибером. Його не оцінили, не помічали його генія. Світ мав належати таким, як він, а не тим торбохватам, які жирували навколо. Такі як він, варті десятків їх! – думав Мулцибер за земного життя. Він навіть не тікав, якесь загострене архаїчне чуття підказувало де спинитися, а де поспішити, щоб не потрапити нікому зайвому на очі. З часом Мулцибер запевнив себе, що якийсь світовий закон чи надприродна сила обрала його для звершення справедливості. Вона й оберігала його, підказувала кому не слід більше жити. З кожною жертвою він творив порядок, який любив у всьому. А коли він одного вечора заснув дома, а прокинувся на кільці, що оперізувало Сонце і в якому наче коштовний камінь містилася сама Земля, він тільки утвердив віру в свою правоту. Так, він праведно пожив і опинився в Раю. Хай навіть тут засуджували вбивства, щось вище охороняло і тут. Він нікому не розказував про геть усі деталі попереднього життя, хоч кого б не зустрічав.

Як і всі воскрешені, Мулцибер дізнався, що це далеке майбутнє. Його тіло стало дещо інакше, досконаліше та гарніше, до того ж безсмертне. Він вивчив багато нового про минулі епохи, всесвіт. Для нього не було великої різниці, Бог дав нове життя чи лад Еонократії – “влади вічності”, вона ж Рай, під якою був майже весь космос. Мулцибер навіть добре просунувся по службі. Щось зробили з його мозком, як і з мозками інших. Щезли колишні прив’язаності, Мулцибер розушукав своїх дружину і сина, та це були вже не рідні, а громадяни Еонократії, як і мільярди інших. Поняття родини тут було чимось віджилим, його заміняла якась своєрідна дружба, що Мулцибер досить швидко прийняв. Лишалася пам’ять про минуле, а що робити з нею лишалося на вибір громадянина. Це була свобода, нескінченність перспектив.

За роки він усе більше переконувався, що і тут не все ідеально. Наприклад, життя в цьому рукотворному Раю давалося всім на рівних умовах, незалежно від життя минулого. Відчуття несправедливості Мулцибер спершу списував на якийсь атавізм, поки не дізнався про Пекло. Тут панувало правосуддя, злочинці отримували заслужену відплату перед Раєм. Мулцибер мусив покарати їх, у нього пробудилася ірраціональна ненависть до грішників. Його справедливість звісно була «справедливішою» за ту, яку вершили оператори покарань. Око за око – це було не його правило. Всі очі за око, вдесятеро страшніша за призначену судом смерть! Він швидко знайшов як увійти до тієї переслідуваної організації, Пекла. Вища справедливість вела його, зробила архітектором пекла, щоб він знову, ні зовсім інакше, вільніше, яскравіше упивався моментами вбивств. Йому подобається – отже це правильно – вирішив Мулцибер. А що хтось не розуміє, то тут неважко сховатися, а то й усунути зайвого свідка.

Мулцибер кинувся до стоянки повітряних таксі, краплевидний апарат з короткими крилами зблиснув вогнями двигунів і перетворився на цятку в далині. Хтось переслідував його, стрімко наближався. Ще один апарат у супроводі летючих авто “Терезів” наздоганяв таксі.

– Мулцибере, наказуємо зупинитися! Ви підозрюєтесь у злочині проти правосуддя! – пролунав голос Марбаса.

Спинитися і Марбас і його команда пошиються в дурні! Коли у всіх на виду самого архітектора Пекла стануть винити в злочині, всі подумають, що правоохоронець бреше. Треба тільки більше свідків. Мулцибер смикнув за ручку ручного керування. Панель перед ним засвітилася новими лініями й колами, до яких маніяк жадібно прилип пальцями. Це була влада над власною долею: “Швидкість максимальна, маршрут власний”. Направо, нижче, під отим мостом… Таксі черкнуло чорну балку, впало на магістраль. З бридким визгом проїхалося металом по дорожньому покриттю, розсипаючи іскри.

– Добридень. – привітався до Ксафана Марбас.

– Доброго. Чув, Мулциберу оголошено підозру.

– Ну, хто зна що та підозра дасть. Відродять його, а там побачимо. Але поганявся я за ним знатно. Дякую за допомогу, завдяки вам останній шматочок цієї мозаїки склався. Що я маю сказати… Не затримуйтеся тут. Знаєте, Рай збирається знищити це ваше Пекло. Штурм назначено на початок листопада.

– Звідки ви знаєте? – поцікавився Ксафан. – Стривайте, ви все кажете “ваш”, “ваше”, ніби самі...

– Ні-ні, я справді ніякий не диверсант. Я розвідник і моїм завданням було зібрати відомості про несправедливість пекельного правосуддя. Їх уже предостатньо. А вам тут не місце, ви не для Пекла.

З цими словами Марбас зник у світлі телепорта і, схоже, не мав наміру повертатися.

Як і за старого життя, Мулцибера ледве не схопили. Ось кара вже дихала в потилицю, проте він і падаючи знав – у великих злочинців велика удача. Інакше й бути не могло, алібі вийшло непохитне. Мулцибер повернувся до роботи, фахівець він був найкращий і далі. Попереду був запуск в експлуатацію наступної секції, вже для людей середини XXI сторіччя. Заходи безпеки на всіх кільцях посилили, всі боялися агентів Еонократії. Особливо боялися за Мулцибера, навіть тимчасово зобов’язали не покидати новозбудоване кільце, куди його було переведено. А помирати йому ой як не сподобалося. Тут були нові підлеглі, нові начальники, і ніхто з них нічого не підозрював.

– Куди збираєшся? – гукнув до Ксафана товариш.

– Та ось відпустка, відпочину на Траппісті. Давно хотів побувати в тамтешніх горах.

– А не боїшся, що тебе святоші схоплять? Там же Рай.

– Нічого, я ж офіційно на кільці, що біля Сонця, прописаний.

Корабель відлетів від краю кільця та почав готуватися до стрибка на Траппіст. Пекельне місто звідси виглядало прекрасною чорно-фіолетовою квіткою з гострими вежами-пелюстками. Ксафан дивився на нього востаннє. Більше він не повернеться до Пекла, ба навіть докладе всіх зусиль, аби коли не ці, то інші кільця пошвидше завоював Рай. Так, скільки ілюзій виявилося за цими словами. Та стоячи перед вибором бути страхом грішників у Пеклі чи абиким у Раю, він зробив своє рішення. Можливо, там навіть вдасться збудувати справжній Рай.

Мулцибер зійшов перевірити все особисто, як завжди. Проблема була невелика, але і архітектор вирушив не займатися ремонтом. Жертва була близько, сама у всьому вечірньому сквері, беззахисна. Мулцибер обережно підкрався, вимкнув чийогось “актора”, облизуючи зуби ввімкнув сферу тиші. Він зареготав, накинувся на постать і, притиснувши нещасного чоловіка до землі, торкнувся кінчиком ножа його шиї.

– Ласкаво просимо. – раптом промовила жертва і скривилася глузливою посмішкою.

Шкіра прогнулася під вістрям ножа і тут чоловік враз пожовтів разом із одягом і почав розсипатися на пил. Мулцибер спинився, тілом пробігли пекучі мурашки. Він боязко подивився вгору. В небі своєю денною поверхнею сяяло дев’яте коло Пекла.

Протяжне "Ні-і-і" пролунало в напівтемному сквері та луною пронеслося понурими загидженими дворами.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>