Акварель

Акварель

Четвер, 14 лютого 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2563
Підписатися на комментарі по RSS

Для того, щоб ідеально відтворити такий ранок, як цей, потрібно узяти аркуш спеціального паперу для акварелі. Ретельно заґрунтувати його водою. Зачекати, коли папір остаточно вбере воду, так щоб не залишилося блиску, і розпочати роботу. Онде темне ще небо – сіро-синій колір залишився від неспокійної ночі. Тут, над озером сизі клапті туману. А над горизонтом сонце вже робить золотаві мазки, вони повільно розтікаються, додаючи кольорів нічному монохромному пейзажеві. Це називається технікою по мокрому. Примхливою, але утворюючою такі ніжні розмиті відтінки, яких не відтворити за допомогою інших фарб.

Кожен світанок над озером, загубленим у непролазних хащах, дарував свою неповторну акварель. Чи приїлося, набридло?

Богдан нарешті розкурив відсирілий тютюн у люльці. Затягнувся, випустив кільце диму і поглянув на холодну воду. Ні. Не набридло. Сказати так було б зрадою, неповагою до тих, хто не побачив усі ці неповторні витвори природи.

Скільки таких ранків та просто подихів узяв авансом? Чоловік давно вже не задавав питання, чому саме він. Та й кого питати?

Ту, що приходила минулої ночі, знову краяла серце грою на флейті та відстороненими балачками? Чи в інших нічних гостей? Ця хоч була принадною і покірною. Сиділа на тапчані, підібравши ноги, ніколи не сперечалась. Схиливши голову набік, раз по раз кивала. Тиха примара, не більше. Наче на виконану по сухому акварель наклеїли шматок роботи по мокрому. Не комбінували техніки, а саме втулили шмат паперу. Така ж чужа і неістотна – він навіть доторкнутись боявся.

Але найгірше, що той страх не перед потойбічним. Це – страх самотності. А раптом сполохне ту дівчину, як пташку, і вона зникне назавжди? А якщо й іншу галасливу братію з собою захопить? Що тоді робити? І нехай він вважає гостей просто ознакою божевілля. Але ж тільки оті химери рятують від всепоглинаючої нудьги.

Та хіба тільки нічні співбесідники? Ні. Кожна стіна, кожна шухляда непримітного будиночка вкриті малюнками. Десь, по давно несвіжій емульсійній фарбі на стінах простим олівцем вміло виконані фрагменти людських фігур та пейзажів. Але здебільшого – картини, картинки. Акварелі. Власної роботи подалі, а у центрі чужі. Посеред них кілька, що виділялися навіть серед такого різноманіття.

Міські пейзажі Лю Маошаня. Вулички, будинки, міста. Як на гріх, на жодному пейзажі не було помітно людської постаті. Скільки не вдивлявся, жодної згадки. Але ж Маошань зображав на своїх шедеврах і людей! Чи ні?

Куди вони взагалі поділись? Чому міста знелюдніли, чому родичі та знайомі пішли не прощаючись? І навіщо він зостався?

Жодної звістки за цілу вічність. До цієї ночі. Дівчина, що грала на флейті, буденно повідомила про смерть давньої знайомої.

Тепер треба йти до її чоловіка – розпитувати, співчувати. Он тільки за верхівками дерев знову намок папір, на якому творився пейзаж буденності. Буде снігопад, тож подорож доведеться відкласти.

Він вибив попіл із люльки. Загорнув її спочатку у папір, а потім у клапоть тканини. Сплюнув, потер задубілі пальці й поніс відра з водою додому. Усе як зазвичай. По черзі. Значить, нині час помирати безсмертним.

Але як? Як вона це зробила? Його трішки бентежило сумління стосовно того, що він поспішає не тільки висловити співчуття її чоловікові. Йому понад усе потрібно довідатись, що трапилось.

Хіба на цьому папері, що вже встиг остаточно висохнути, не проявились чисті, прозорі мазки весняного ранку? Хіба він не любить до безтями це своє безхитрісне життя?

Розмальовані й пожовклі стіни, дверцята шафи, петлі яких жахливо риплять, вікно на кухні, у яке видно озеро, вікно у кімнаті, що відкриває вид на місто. Громіздка туша мегаполісу, що якимось дивним чином анітрошки не постарів без людей. Але ж прості речі, якими він користувався, старіли! Навіть цей клятий умивальник з краном, що протікав. У раковині стояла каструля, за ніч вона наповнювалась до країв. А якщо ранок виявлявся похмурим і Богдан довго ніжився у ліжку – вода іноді перетікала через край.

Він дбайливо зачинив за собою двері. У хаті ще було тепло – камін працював бездоганно. Чоловікові, що колись з відзнакою закінчив будівельний інститут, не складно знайти будинок, де можна без особливих проблем прожити років зі сто. Та ще й природа додала своїх зусиль до його комфорту, відмінивши будь які закони. Спростувавши руйнування. Тож стіни його будинку хіба що вигоріли на сонці, а у східне вікно було видно гарне порожнє місто.

Хмари набрякли, стало навіть страшно за пейзаж: чи не забагато води буде найближчим часом, чи не набрякне папір і не втратить форму, поступово розмиваючи границі буття? Можливо саме цей снігопад зітре з лиця Землі місто, яке вже нікому не потрібне? Та ні. Природа – геніальний митець, вона не дозволить собі зіпсувати картину. В усякому випадку, Богданові хотілося у це вірити, коли він дивився на місто, над яким хтось недбало мазнув п’ятірнею, і білий колір потік на сірі химери споруд та крихкі нариси дерев.

 

***

 

Цей міський пейзаж виконаний у чіткій техніці на сухому папері. Усі штрихи – впевнені і виважені. А подекуди, здавалося, навіть підкреслені олівцями. Сонце висвітило вулиці старого міста, роблячи його схожим на картину Лю Маошаня. Без людей. 

Максиміліан у своєму мазохізмові зайшов далі, ніж Богдан. Він бачив місто з усіх вікон. Богдан ніколи не розумів, навіщо це йому. 

Точніше, навіщо це було їм із Лілею. А може то просто заздрощі? Як примудрилися ці двоє перевищити усі відомі терміни спільного життя? А у нього тільки бліді тіні на стінах вдень, та химерна дівчина з флейтою і то не кожної ночі. А так, приходять непрохані відвідувачі. Кого там тільки немає! Ще й сперечаються постійно між собою. А він відчуває себе зайвим на цьому святі славетних героїв та тиранів світу, якого вже нема.

Заздрощі? Та до чого тут заздрощі? Хіба тут є кому і через що заздрити? Тепер Максиміліан має звикати до думки, що йому доживати своє нескінченно довге життя самому. А чи таке вже довге? Скільки б розмитих ранків не дарувало йому життя зі збитою програмою, його ніколи не залишало відчуття авансу.

Хіба не варто радіти сьогоднішньому ранку, що має остаточно знищити сніг на вулицях, оновити тротуари та будівлі і, можливо, стати початком весни? Хіба кожен крок, що приносить біль у суглобах, це не дарунок долі? Хто сказав, що не варто переживати кінець людства?

– Добре, що ти прийшов, –  Максиміліан курив на подвір’ї. Вже не стало кому сваритись через паління в будинку, але звичка виходити залишилась.

– Я б прийшов раніше, але замело. Ти ж знаєш.

– Так. Та я радий тебе бачити будь-коли. Мені тепер не вистачає спілкування. Та ти в курсі. 

– Як ти зрозумів?

– Що? Що ти усе знаєш? Ми вже вічність як особливі. Абсолютно не важливо, яким чином ти про це довідався, але ж знали й інші. Та і я знав, коли Дмитро лежав під завалом. Усі знали. Хіба ти не питав себе – звідки?

– До мене приходять привиди...

– Так, таким не похизуєшся, але у інших не більш адекватні засоби сприйняття. Лілія он спілкувалась із птахами. Їх і досі повно на дворі. Бачиш? А–ннну киш! – повний душевний раздрай відчувався у голосі господаря, – Пішли, краще, до кімнати, я чаю заварю. Чи чогось міцнішого?

 

***

 

Пили і те й інше, так і не зумівши обрати доречніший напій. Настоянка виявилася терпкою і надто гірчила від полину. Господар не постарів, він просто втратив фарби, ніби його портрет вигорів від сонця через недбале ставлення. Сірий, байдужий чоловік, в якого навіть на виплеск емоцій, здавалося, не залишилося сил.

– То з чого ти взяв, що її вбили? – Гість на фоні хазяїна виглядав просто квітучим молодцем. Русе волосся майже без сивини, широкі плечі. Тільки в очі краще не заглядати. Бо то не очі – пусті квартири великого міста.

– А у тебе є якесь інше припущення? Хоч щось, що можна було б пояснити?

– Я давно перестав намагатись пояснити те, що мене оточує. Що ж робити? Ти когось підозрюєш?

– Кого? Ми тут усі одним миром мазані.

– Але ж Лілія ніколи ні з ким не сварилась? Я не можу собі уявити, хто і як це міг зробити.

– Я теж не можу. У мене навіть доказів ніяких немає. Але ж ти розумієш – Дмитро он скільки у тих руїнах пролежав, поки ми його знайшли? І живий. Понівечений, але живий. А тут. – Максиміліан блукав поглядом по столу, вивчаючи кожен вензель візерунка на скатертині, потім підвів очі на Богдана і з натугою вимовив. – Лежала. Просто лежала лицем у небо. А поруч зозуля здійнялася у ту ж мить.

Богдан не знав, що відповісти. І пити вже не хотілось. Так, за компанію, плюснув у рота гіркий напій, навіть не скривився.

– Але ж, не зозуля її… – поперхнувся, чи то спиртним, чи то власною фразою.

Розмову розмило від надлишку вологи: чай, горілка, сльози господаря. Фарби стали невиразними, злилися і реальність втратила картинку.

Ранок не був добрим. Його хтось забув домалювати, так і залишились у самому центрі акварелі величезні пробіли. Хто тут мав бути? Що вони втратили? Відчуття дійсності? Логіку подій? Чому вирішили розслідувати вбивство, якого, скоріш за все, не було.

Яким чином вчора замість звичних Богданові привидів з’явились сутності? Злі мізантропи, що планували знищення інших безсмертних. Як він міг у це повірити?

– А спитаємо у цієї, чорноротої?

– Я до неї не піду, – впирався Максиміліан, – ну її. Вона ж, як ворона, що не слово, то каркання. Вона ж і казала – «колись наш усамітнений курорт закінчиться». З її ж слів.

– Отож, – якось невизначено протягнув Богдан, розкурюючи люльку.

– Та ну? – господар присів на край дивана.

Гість лишень зітхнув.

Дим від люльки геть зіпсував картину, позбавивши чіткої достовірності.

 

***

 

Лессіровка передбачає написання на сухому паперові у кілька шарів. Кожен наступний має бути темнішим за попередній. Але ж на кожному етапі важливо просушити роботу, бо усе буде зіпсовано. Взагалі, акварельний живопис не підлягає виправленню. Отак один невірний рух – і картина зіпсована.

Я чимало паперу для акварелі перевів таким чином, поки навчився вдало класти мазки. А у природи усе на місці. Навіть комбіновані техніки вона виконує досконало. Ось цей пейзаж, наприклад. Уявляєш, скільки чітких, дбайливо просушених шарів мало піти на таку лессіровку? І це зважаючи на те, що фарби вигоріли, і весна ще не вступила у свої володіння. А так би: багатобарвне буяння…

– Якби ти тільки міг помовчати, – втомлено зітхнув Максиміліан.

Богдан здивовано поглянув на товариша: здається він взагалі не помітив, що розмовляє уголос. Просто захопився пейзажем. Містечко, у якому мешкала Римма, надихало творчу натуру, але Максиміліанові було байдуже до краси навколо. Ось вже поруч веранда з дерева. Здається, цей будиночок був занедбаний ще до того, як людей не стало.

– Заходьте, – пролунав трішки хриплий голос.

Вони увійшли, шанобливо кланяючись, через низькі двері. Господиня сиділа до них спиною, обличчям до вікна. Здавалося, вона теж захопилась лессіровкою.

– Що за сум’яття там, проходьте вже. Ясно ж, що не з восьмим березня прийшли привітати.

Богдан осмілів та пройшов у кімнату:

– Ви вже знаєте, що трапилось? – Спитав уголос, а про себе подумав: «Цікаво, яким чином вона це сприймає».

– Ви про смерть? Думаєте, я дурніша від інших?

І тут зазвичай похмурий і повільний Максиміліан вибухнув шквалом емоцій:

– От чому ви відповідаєте питаннями на питання? Мені не зрозуміла ваша байдужість. Хто тут, граючи в Кассандру, пророкував смерть безсмертних. І ти…ви, до речі, не прийшла. Єдина із тих, хто живе поблизу. Якось це підозріло. Так, ти не надто дружньо до нас ставилась, але ж хоча б цікавість мала бути! Виглядає це ой як підозріло, враховуючи те, що ти до останнього часу усюди пхала свого носа!

Руки Максиміліана тремтіли, він спробував закурити, розгубивши залишки характерної для нього чемності та інтелігентності. Але так і не закурив, бо хазяйка повільно встала зі стільця і повернулася до них обличчям:

– Може чаю? – її погляд викликав дисонанс. Лише через кілька секунд прийшло розуміння – Римма сліпа. Темне волосся, дбайливо зачесане і зібране у «хвіст», бліді губи, вертикальна зморшка поміж брів і застиглий погляд. Нічого спільного із впевненою у собі, нахабною красунею, яку вони бачили кілька років тому, коли рятували Дмитра.

Від цієї новини Богдан втратив здатність розмовляти. Тихенько сів на стілець, закивав і зніяковів від безглуздості цього вчинку. Його охопив жах. Ледве вимовив:

– Так… давайте.

 

Поверталися мовчки, надто багато думок тепер переслідувало кожного. Ця жінка, дійсно, вже не могла зрозуміти, що поганого у смерті. Бо тепер на неї чекала вічність у темряві.

Навіть Максиміліан, що пророцтва Римми називав не інакше, як «воронячим карканням», чекав, що скаже ця жінка. А вона навпомацки готувала чай, доволі різко відмовившись від допомоги, і мовчала. Потім сіла за стіл, обхопивши чашку руками, і заявила:

– У кожного свій кінець світу.

– Тобто ти вважаєш, що ми пропустили цей день і тепер маємо йти кожен окремо? – пробурмотів Максиміліан, розуміючи, що вже немає сенсу знов переходити на «ви».

– А хіба усі пішли одночасно? – заперечив Богдан.

– Усі пішли вчасно, а ми просто запізнились на потяг, – посміхнулась Римма.

Вечір недбало окреслив захід сонця у швидкій та неповторній техніці A la Prima.

 

***

 

Вночі пішов дощ. Природа ретельно ґрунтувала папір під нову акварель.

Вже було далеко за північ, а сон до Богдана не йшов. Минулі події не дозволяли зімкнути очей. А якщо і він прокинеться сліпим? Чи як там трапилось із Риммою? Ніхто так і не наважився спитати. Ще й усі його «гості» кудись поділись. У хаті, що охолола за два дні, було порожньо і страшно. А якщо прийдуть і за ним? Якщо і його час настав? Хіба він нажився? Онде причілок треба навесні відремонтувати і умивальник. І картина недописана. Він, нарешті, насмілився спробувати відтворити роботу славетного майстра. От тільки візьме і додасть на ті порожні вулички людей. Купу. Натовп. Усім на зло!

«Кому на зло? – думав Богдан – Хоча б розуміти, кого слід боятися.» Навколо була тиша, тільки надворі чулись відголоски старанної роботи над майбутнім шедевром.

Він незчувся, як задрімав. Уві сні, як буває, прийшло усе, що пережив останнім часом. Лілія скаржилась на складне життя і те, що дуже болять ноги. «У кого вони не болять?» – думав собі Богдан. Потім Максиміліан усе доливав гіркої і непотрібної випивки. А вже потім прийшла Римма:

– Не спиться? – дивилась пустими очима повз нього у стіну.

Він зітхнув:

– Поясни, оскільки ти узялася вдавати провидицю. Що коїться?

– Хіба щось коїться? Усе, як належить.

– Але Лілія померла.

– А хіба так не має бути? Люди мають колись помирати.

– Тоді чому ніхто досі не йшов? Чому ми взагалі залишились?

– Забагато питань до самотньої сліпої жінки.

– То що ти тут робиш? Навіщо прийшла, якщо я не дочекаюсь від тебе відповідей?

Вона вперше поглянула на Богдана. Він зрозумів, що жінка його бачить, і через мить прокинувся.

На краю ліжка замість Римми сиділа дівчина з флейтою. За мить вона приклала до вуст інструмент і почала грати. Мелодія краяла серце, але ще більше мучило відчуття, що завдаток вичерпано. Лишалося тільки сподіватися, що мелодія не скінчиться до світанку і дівчина просто піде. Але можливо, краще їй було б зупинитись:

– Досить!

Вона відвела флейту та посміхнулась:

– Ти певен?

І після довгої паузи:

– Так…

Дівчина схилилась над ним, подивилась у самі очі і накрила вуста гарячим поцілунком…

 

***

 

«Це дійсно неперевершений шедевр, схоже тут присутні усі техніки, – подумав Максиміліан, – як би там сказав Богдан? Озеро і небо на ретельно підготованому папері, а для дерев та землі майстер залишив сухі фрагменти? Скоро весна і усе таке. Ні, я не Богдан і не вмію так захоплюватися оточуючим. Він хоча б художником був, працював архітектором. Натхненна натура. А я? Усе життя у відділку. Усе справжнє життя. А це – химера. Разом із озером і громадиною міста вдалині. Усе пусте.»

Він вибив залишки тютюну із люльки, загорнув її у папір і пішов до будинку. Дуже не хотілося. Але було треба.

У сінях стояв умивальник у раковині якого примостилася щербата каструля. Вода із неї стікала у раковину. У ліжку, здавалося, мирно спав Богдан. Але скоро він просто зникне, як це сталося із Лілією. Розповісти про це Максиміліан чомусь не наважився. Можливо, боявся, що сходить з розуму. Тому так і поспішав сюди. Переконатися.

Раптово він помітив постать за лівим плечем, здригнувся, озирнувся, остаточно сивіючи від жаху, і тільки потім зрозумів, що це просто черговий малюнок господаря. На нього дивилась темними очима миловидна дівчина, що тримала у руках флейту.

«Пейзажі на картинках, а люди на стінах, – думав Максиміліан, крокуючи додому, – неначе втілення сьогодення – усе окремо. Може вони таки знайшли своїх?»

Чоботи чоловіка робили довгі незграбні мазки на полотні припорошеної дороги. Завтра природа прибере цю помилку. Вона має писати новий пейзаж без людей

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>