А у що віриш ти?

А у що віриш ти?

П’ятниця, 20 лютого 2015 г.
Проглядів: 1345
Підписатися на комментарі по RSS

Звати мене Максим, а ти зви мене Макс, добре? Не подобається мені, коли то «-им» додають у кінці. Мені скоро двадцять буде, але то вже влітку. Живу я в місті N, як кажуть (не хочу просто, щоб друзі мене впізнали). Але то типове таке місто України: дороги жахливі, хрущовок багато, надії великі, а люди…люди різні. Сталося це зі мною 8 місяців тому.  День був спекотний, я з друзями сидів у піцерії під назвою «Піцерія», снідаючи піцою. Оригінально, так? Саме там я вперше її побачив, як пишуть у романах. Гадаєте, що далі будуть соплі? О, ні. Я не обомлів, у мене не перехопило дихання. Я просто відмітив для себе: «дивна вона якась». І, навіть, слабко пам’ятаю, чому саме так подумав, чому на неї увагу звернув, але, безперечно, я тоді був прав, як ніколи.

**

Наступного разу ми зустрілися на якихось літературних читаннях. Я взагалі люблю то всьо. Подобається насолоджуватися мистецтвом, хоча нічого в ньому не тямлю. І не второпаю, як три банки шпаклівки знову були продані минулого року за найшаленіші гроші. Не думай, те дівча мені не сподобалося, але я час від часу зиркав на неї.  Мабуть, дивно виглядав, але мене дратував її вигляд: здавалося, що вона ось-ось задрімає. Бач яка! Сама б що написала й продекламувала, якщо така розумна.

А після читань вона тоді до мене підійшла, і каже:

- Мені здавалося, пане Максим, що у людей хоч це має бути розвинене. Чому?

І тут вона щось додала латинською. Ну, мені так здалося. Бо надто вже розумно те звучало. Але я нічого не відповів. В голові така ахінея почалася, що я не помітив, як вона зникла. Та і як я міг відповісти на оте «чому?».

**

Наступного дня я про це розповів друзям. І щоб пацани нічого там не подумали, додав щось типу: «Ха, вона якась довбанута. Ви чули таке: вель-ме-ша-нов-ний. Хаха!». Але вони таки подумали.

- Капє-є-є-є-єц, Макс. - протягнув Олег. - Може вона на тебе запала?

- Та нє. Просто дивакувата. Як ота біленька з Гаррі Поттера.

- Ну-ну, ну-ну. - таємничо посміхаючись, відповів Ігор. - А ім’я твоє вона знає теж тому, що просто дивакувата?

Всі заржали. Ну а що поробиш? На їх місці я реагував би так само. Але на той момент ненавидів їх так щиро, що був готовий вмазати по пиці Ігорю.

**

Я стояв на ринку зі списком продуктів. Як завжди, він був немаленьким. І ринок, і список. Мені куди більше подобалося в супермаркеті, але туди було трохи далі шльопати. Читаю собі його, думаю, що купити забув, і тут позаду голос:

- День добрий, пане Максим. Як ваші справи? Як здоров’я?

Була би в мене шерсть, вона би дибом встала. Дівка ще якось слова вимовляла швидко, без жодних емоційних прикрас. Схоже на те, як текст на швидкість читають у молодших класах, і то виразніше було б.

- Е-е-е… - озвався «пан Максим». Я відчував, що моя відповідь так собі, але її це не парило.

- Розумію, розумію.  Мене повідомили про те, що у вас не всі йдуть відразу на контакт. Але якщо я залишуся без практики – це рівнозначно зниженню показників вербального мислення. Ви же розумієте? Мова у вас, звісно, мелодійна, не ображайтеся, але важкувата, як на мене. Та й локальна надто, а літературне мовлення  у Вас взагалі слабко сприймають. До речі, а чим Вам особисто, пане, не подобається есперанто? Ідея досить перспективна.

- Е-е-е. Якого мислення?

Вона зітхнула. Щось незрозуміле забубоніла, а потім трохи голосніше додала:

- Я гадала, що буде трохи легше. Але є ідея. Це мабуть через гендер. Вам важко знаходити спільну мову з особами жіночої статі? То це може бути вирішено…

- Ей- ей, стоп, не грузи.

- Грузити? Я наче нічого не…а, це синонім слову «казати», так? Мене про це також попереджали. Вам не подобається, що я з вами розмовляю?

У мене потроху з’являлося відчуття, що всі уставилися на нас. І треба ж було до мене прикліпатися на очах у такої кількості народу? Я вже не кажу про всю ту несинітницю, що вона вилила на мене. А я ж їх, жінок, знаю, буду слухати це «ла-ла-ла» довго й нудно. Тому я сказав просто й ввічливо:

- Вибач, але у мене справи. Не до балачок. Якось в інший раз, добре?

- Іншого разу? Так, наче знайдеться  тоді вільна хвилинка. Ну що же, до зустрічі, пане.

- Та якого ти мене нази…- хотів було я на неї гаркнути, але вона знову зникла. І якось дивно вона сказала те «знайдеться вільна хвилинка». Я мотнув головою. Плюнув на список. Мати буде горланити, але вже настрою ніякого немає. Друзям цього разу нічого не розповім.

**

У той же вечір пішов до парку. Чомусь хапанула мене меланхолія так, що прокидалося інстинктивне бажання кудись від неї змитися. А тут така краса: людей майже немає, гуляю собі; сонце сідає, трохи занедбані клумби наче море: хвилями за вітром тягнуться, розливаються ароматами... Ех, ну то ви уявляєте, наскільки глибокою була моя журбинка. Я тоді й думав собі: «Краще не стане, але хоч псевдосвіжого повітря вдихну». І тут до мене підходить хлопець. Волосся курчаве, окуляри гігантські. Типовий такий собі ботанік.

- Вечір добрий, шановний Максиме.

Я спочатку завис, бо відразу згадалася зустріч вранці. І це його «шановний Максиме», хоча бачу чувака вперше. До всього цього, говорить, як комп’ютер якийсь. І тут у мене у голові наче пазл який склався: мить просветління, яка шкидко поступилася збентеженню, роздратуванню й, у кульмінації, гніву:

- О боже, та у вас там що, секта? Не хочу я бути цим, як його, свідєтєлєм. Я взагалі атеїст. Я може в науку вірю, у підкорення космосу. Я може Хокінга читаю на перервах у виші. Не діставайте мене. Дівку шкода було, а тобі можу й дати так, що забудешся!..

Що я там казав ще –  не згадаю, та й згадувати не хочу. Мені взагалі та вся агресія псувала стиль, але було вже занадто. Розумієте? Занадто. Він стояв, дивлячись трохи правіше мене. Здавалося, що не дихає навіть. Завмер. Наче впав у анабіоз. Ігнорує? Чи не очікував? Мабуть, просто виглядав я кепсько, тому й дивитися на мене не мав бажання. Не знаю, що таке мене вкусило.  Скільки то тривало також не знаю, і я вже був готовий вибачитися, але він раптом ожив і заговорив:

- Ну тому я Вас і обрав. Це одна з причин. Вона була зазначена у пункті четвертому, якщо Вас цікавить. А Ви стали більш комунікабельні. То все ж таки гендер? Буду знати. Було би непогано, якщо Ви мені дозволите дещо пояснити.

 - О, та ти не уявляєш собі, як я хочу, щоб ти мені дещо пояснив. І та дівка. - я намагався виглядати впевненим та саркастичним.

- Чудово, що на зараз не маємо жодних конфронтацій. То у що Ви вірите, Максиме?

Мене дратувало ото його «Ви», але те, що цей не казав доісторичне «пане» було непоганою тенденцією. Взагалі, не будь я таким допитливим, я би давно розквитався  з ним. Але ось на обіцяні пояснення його останні слова були не схожі.

- А ти шо саме маєш на увазі під «віриш»?

- Ваша міфологія й деякі літературні жанри створили безліч образів, створінь, доказів існування яких немає. Ось я про них.

- Ага, міфи, фентезі, легенди. Второпав. Типу Біблії? Ха. Взагалі-то я слабко розумію, нащо це ти питаєш… Ну добре. У відьом, вампірів, оборотнів і інших я не вірю. – на хвилинку запнувся, а потім додав: - Точно нє. За привидів ось не знаю. Багато про них надто історій різних. І деякі начебто вже зовсім реалістичні. А може ти з тих мисливців за привидами? Ти же мультик дивився? Ха! Буду рятувати простори України від різних монстрів!

Він щось не дуже тоді поспішав посміхатися. Похмурий тип якийсь. Я вже двічі пошуткував, а він ніяк. Мені ще спало на думку, що вони туристи, бо та, перша, за мови щось мені вчєхляла.  Ось, наприклад, у англійців, чув, почуття гумору так собі. Я зробив паузу, і з викликом на нього глянув. Хоть би шо йому, тьху.

- Шановний Максим, а в життя поза планетою Земля Ви вірите?

- Ем, ну ти й питаннячка задаєш. То ви типу соціологів? Опитування якесь?

Мовчить. Ех, дємон. Не люблю я ось таких. Мабуть вважає себе шишкою якоюсь. Ну що поробиш, відповідати треба.

- Ну добре. Скажу прямо: вірю. Як сказав там хтось розумний, що люди надто егоїстичні, якщо вважають себе єдиними розумними створіннями на нескінченних просторах Всесвіту.

- Пункт перший. - лаконічно зреагував він і кивнув. Я то сподівався, що він якось тему підтримає, а то з пацанами про таке не побалакаєш – засміють. Ну ні – то ні. Невелика втрата. Але нащо тоді питав? І не подобалося мені ото «пункт перший». Знущається чи що? І мовчить знов. Чого чекає від мене?

Ми йшли. Він мовчав. Я теж мовчав. Тільки шелест листя.  Я думав про Всесвіт, а він…гадки не маю, про що. Та й пофіг якось. Дивний тип. Я порушив мовчання:

- Ще питання є?

- Ні. Лишилися тільки відповіді.

- Ти про що це?

- Не сьогодні. Зустрінемося дванадцятого серпня. Доброго Вам здоров’я, Максиме.

- Ей, чувак, легше казати «бувай». Ну або «будь здоров», «щасти», якщо хочеш добрим словом завершити розмову. І на ти.

- Бувай, Максим.

Я мовчки дивився, як він йде геть. Мені треба було в  ту саму сторону, але я бажав його здихатися, тому й чекав, поки він зникне з горизонту. Сів собі на камінь,  дивлюся, як він стає все менше й менше; думаю  про щось. І тут раптом щось як блимне біля курчавого - якийсь сяючий овал (а сонце вже зайшло, і не помітити того було неможливо), і вмить зникло те мариво разом з ботаніком. Я аж підскочив. І ще чомусь крикнув: «Ей!». Не знаю, скільки простояв з відкритим ротом, та хоч людей не було. Проте тоді жалкував, що нема в кого дізнатися, чи бачив це хтось ще. Що то за фігня? Перевтома? Я-то потім підбіг на те місце, але нічого дивного не помітив.

**

Мало того, що вони обидва як не від світу цього, так ще й фокуси викидують. Дурка якась. Нє, не хочу з ботаніком на зустріч йти. Та й не сказав він, де зустрінемося. До чорта.

**

Тепер я вже впевнений, що здалося. Надто багато дивного було за останні дні, ото фантазія і підмалювала спецефекти. Я тільки потім, коли прокручував діалог у голові, зрозумів, що не спитав його ім’я. А ще… може курчавий чекав, що я поцікавлюся його думкою щодо віри у міфічних створінь? Якось не ввічливо вийшло. А, нічого таким дивним бути. Тут хто хочеш розгубиться.

Шукав у гуглі, шо там за свята дванадцятого серпня. Дізнався багато нового, але нічого по суті. По-перше, до кінця року лишився 141 день. Тобто Новий рік з ялинкою майже скоро. Мав бути міжнародний день молоді, день сил оборони у Зімбабве й  день «співробітника кримінально-виконавчої системи Киргизстану». Також на цю дату припадало вислання Пушкіна з Одеси, але, не дивлячись на це, в той період він написав свої найвідоміші твори. А в 1851-му році американець Айзек Зінгер отримав патент на першу швейну машинку. Буду тепер знати цю постать, а то з Айзеків тільки про Азімова чув. Що там ще? У 1977-му році Асаф Холл відкрив супутник Марса – Деймос. Непогано. У 1953-му проходили успішні випробування першої у світі водневої бомби. А у 33-му – перший матч української збірної команди з футболу. У 1999 в Україні було прийнято рішення зачинити всі витверезники. О як! У 91-му вийшов п’ятий альбом групи Металліка, а у Британії заборонили вигулювати бійцівських собак без намордників.  Боже, і це навіть не четверта частина. Завершується список  катастрофою атомного підводного човна «Курськ». Надто багато всього, як для одного дня, як гадаєш?  Невже кожен день такий значимий для людства? Декілька разів я перечитав весь перелік свят, іменин, подій, і лише потім звернув увагу на одне речення: «На цей день припадає максимум метеорного потоку Персеїди». То це воно? Впевненості не було. Але я відчув, що це вже ближче за бійцівських собак і їх намордники.

**

Я вже зрозумів, що він мав на увазі саме ніч 12-го числа. Вам знайоме відчуття «майже стовідсотково впевнений»? Ото воно і було. 11-го вранці я скачав дискографію Металліки. Хіба принципово важливо, п’ятий альбом чи ні? Це їх свято так само, як і свято метеорного потоку Персеїди. Слухати, щоправда, я почав їх вже одинадцятого. Ніколи не вважав, що я є терплячим, і тому сам собі вибачив цей грішок.

Взагалі-то ботанік міг пошуткувати, вірно? Але я все одно би не жалкував.  Можу й сам подивитися на зорепад (ну як, «зоре»…). Пацанам нічого не казав. Хто зна, а може та дівка теж припреться? Дивно, але я трохи її ревнував до курчавого.

**

Вже одинадцята. Мама гадає, що я з пацанами у гуртожитку. Прохолодно щось. Увімкнув Металліку - хай грає собі, зігріває потроху. Не знаю, куди і йти.

**

Вона раптово торкнулася мого плеча. Я здригнувся, озирнувся, зняв навушники.

- Ніч прекрасна, чи не так, Максиме?

- Так. А того чувака не буде?

- Якого? А, боюся, це неможливо.

Мені здалося, що вона посміхнулася. Це дійсно  так чи ні? Внутрішній голос саркастично відмітив: «Прям таки неможливо. Його що, в дурку таки забрали з його фокусами?». Вголос я сказав інше:

- Хе, а як же ваше занепокоєння гендером? Ну то не так важливо. Слухай, як тебе звати хоч?

- Як би тобі цього хотілося? Боюся, справжнє моє ім’я не надто звучне. Зви Марічкою. У вас у літературі часто зустрічається.

- Воно же древнє. Ну де ти в нас Марічок зараз бачила? І взагалі, мені може також «Максим» не подобається, а от Макс – непогано. І ти так спробуй.

- Справа не в тому. Ну то добре. Зви мене Севен.

- А, ну дійсно трохи дивне ім’я, але не зважай. Воно непогане.

- Любиш подорожувати?

- Ну, мені не так багато доводилося. Хіба що в Крим там, Одесу. Взагалі – не проти. Але я на нулі.

- На нулі?

- Грошей немає, кажу.

- Вони й не потрібні. З тебе візьму лише дві обіцянки. І трохи часу, звичайно.

- Ну чом би й ні? Викладуй.

 Севен зробила паузу. Забагато у нас пауз. І розміром з цілий антракт.

- Це твій вибір. Перше: ти не маєш права нікому нічого розповідати про те, що побачиш, інакше ти все це втратиш. Розумієш? Нікому й нічому.

Вона глянула на мене своїми скляними очами. Я кивнув, хоча, звичайно, мало що розумів. Але що такого мені може показати звичайна дівчина? Ну…я же нічим не ризикував?

- Друге: не забувай, що є інші шляхи.

- Стоп, шо? А з цього місця детальніше.

- Не забувай, що є інші шляхи.

- Шляхи чого?

- Не забувай. А там зрозумієш.

Якби я не був заінтригований, то пішов би. Їй богу, пішов. І іноді жалкую, що цього не зробив. Але так мені осточортіла та буденщина, що я був згодний майже на все. А тут ще й дівчина, не буду ж я як смаркач якийсь?

- По рукам. Згоден. Але чому саме цей день? Таки метеори Персеїдні?

- Там це не має особливого значення. Це просто, щоб ти зрозумів.

- Там? Тільки не кажи, що в паб якийсь йдемо, і пропустимо зорепад. І що зрозумів-то?

- Він такий важливий для тебе?

- А всі жінки питанням на питання відповідають?

- Як і ти.

Я безсило зітхнув. Вона не хотіла мені нічого розповідати. Ну добре, хай тоді показує. Щоправда, я чогось труханув. Перестала мені подобатися ця інтрига, загадковість. Але «ні кроку назад».

- Годі балачок. Показуй.

Вона трохи закатала рукав  на лівій руці, і я побачив надто дивний апарат, який, здавалося, був вживлений у її шкіру. Чи так і було? Декілька секунд, і перед нами розверзся той самий овал, що я бачив біля ботаніка. Чорт би його..! Мене інстинктивно відкинуло від цієї штуковини, я крикнув. Бажання було бігти геть, але помітивши її спокій, підійшов трохи ближче. Дивне. Воно-то й не овальне навіть. Скоріше схоже на пульсуючу тріщину в реальності, бо контур якийсь подертий наче. Ну і химера, шоб її… І ніяких тобі звуків. Начебто чув легеньке потріскування, і то не впевнений.

- Заходь. Ти перший.

- Ти знущаєшся? Я навіть не знаю, що це.

- Ви називаєте таке порталом.

- Який нахрєн портал?! Не існує їх!

- Просто ти не бачив.

- Не пар мені мозок!

- Не все те, чого ти не бачив, не існує в реальності. Не будь таким самовпевненим. Пам’ятаєш, що ти казав про життя поза планетою Земля і людський егоїзм? Заходь першим. Після мене він зачиниться. Довірся мені, будь ласка.

Вагання. Острах. Серце ледве не зупиняється. Чи навпаки барабанить, як скажене. А, була не була. Заплющив очі, рахую до трьох. Який же я кретин. Нащо це роблю? Раз.., два..,стрибок!

**

Мене наче на мить не стало. Спочатку відчував кожен нерв, кожну клітину, кожен орган; наче бачив, як мозок контролює моє тіло, як серце качає кров, як легені наповнюються повітрям. А потім на мить мене не стало.

**

Коли мене виплюнуло з того порталу – я все ще кричав. Я тільки потім те помітив, але першим був не сором, а ненависть. Мене могли попередити! Якого чорта?! Хто вона така? Де я? Чому я? Питання за питанням, обвинувачення за обвинуваченням – я захльобувався емоціями, втопав у них. Голова йшла обертом, почало нудити.

- Непогано, як на перший раз, Максиме. Як прийдете у себе -  скажіть. Я маю зробити деякі налаштування.

 Мене відрубило.

**

Я тихо застогнав. Повільно відкрив очі. Навкруги все було білим. Занадто білим. Як кажуть, стерильно. І тиша, що аж голова гудить. Чи то ще після того «телепорту»?

Я почув її голос, на диво виразний:

- Цей космос, один і той самий для всього, що існує, не створив ніякий бог і ніяка людина, а завжди він був, є і буде вічно живим вогнем, що помірно загоряється, помірно згасає.

- Севен, я не в силах висказати тобі зараз все, що думаю, у мене в голові повний хаос. Поясни хоч що-небудь…

- Це Геракліт. Не наші слова. Ваші. Як ти себе почуваєш?

- Я ж не про те… Ваші – чиї?  Я вкрай заплутався. Жити буду, але це було просто жахливо. Заради чого?

- Заради людей.

- Щось в мене асоціації дивні з цими всіма фільмами про обраних…

- Частково вірно. Але я теж людина.

- Та я бачу.

- Ні, не бачиш.

- Що за...що ти маєш на увазі?

- Перед тобою не я.

- А хто?

- Гадки не маю.

Я замовк. Відчував себе Алісою у Країні див. Не подобався мені наш діалог. Якби не всі ті портали та це приміщення…

- Мабуть, варто представитися, бо ти будеш невзмозі насолодитися видовищем, якщо не звільниш свій розум від деяких питань. Я знаю кожне з них, навіть якщо ти сам їх ще не усвідомив. Але відповіді отримаєш не всі. Почнемо. Пункт перший. Звати мене, якщо враховувати земну специфіку, Нуль нуль один один один. Не знаєш двійкову систему числення? Знаю, що ні. Сім.

- То ось звідки то Севен? Але ж…

- Так. Дивно, але у вас взагалі мало уваги приділяють фізиці, астрономії, програмуванню. Ви споживачі. Чому, Максиме? Не відповідай. Пункт другий. Я з іншої планети. Я можу сказати координати, можу назвати галактику, але навіщо? Гадаєш, чому ми обрали тебе, не дивлячись на гуманітарний склад розуму? Бо ти нічого нікому не скажеш, навіть якщо ми покажемо тобі все. Ти не зможеш пояснити, тобі не повірять. Там, де ваш вчений помітить закономірність, не дивлячись на те, що рівень землян наразі низький, – ти побачиш лише гарну картинку. Розумієш?

- Як казала Аліса: «всьо чудасатєє і чудасатєє»…Але ж не може бути, шоб…

- Годі. Мене. Перебивати. – майже по складам  вимовила Севен, зробивши рішучий жест рукою, і тут щось заблимало на панелі налаштувань. – Вважай це за магію, але до повернення додому ти більше не вимовиш жодного слова. Пункт третій. Скажу чесно: ви не маєте для нас жодної цінності, але ви нам цікаві. Ви…інші. І ми піклуємося про вас. Зрозумій, земляни найбільш егоїстичні серед людських всесвітніх рас. Це рівносильне самознищенню, якщо ви дізнаєтеся, що ваші Ейнштейни, Да Вінчі, Арістотелі й інші «видатні» постаті – це ніхто на просторах космосу.

На білих стінах, супроводжуючи її промову,  з’являлися і зникали обличчя людських генієв, формули, схеми, цитатати, відео, фотографії, ілюстрації… Вона на мить відволіклася, подивилася, похитала головою, і продовжила:

- Такі собі, школярі. Пункт четвертий. Все ж таки ми хочемо бути більш близькими хоча би з декількома. Все ж таки, ви теж люди. Пункт п’ятий. Ми пропонуємо тобі стати частинкою Всесвіту, а не сидіти в полоні земного тяжіння. Пункт шостий. Пам’ятай про домовленості. Пункт сьомий. Не буде жодних питань. Після побаченого ти повернешся додому. Потім все залежить від тебе. Чекай пів року. Втримаєшся, і ми тебе знайдемо. Все, сім пунктів. А ось тепер дивись і слухай.

**

Я дійсно не міг нічого казати. Я відкривав рота, я бунтував  і горланив так, що дерло горло - нічого.  Нуль. Зіро. Тільки її монотонно-нудний голос розливався цим приміщенням. Але я не відчував себе в’язнем, жертвою. Чомусь я гадав, що у подібних ситуаціях я би вів себе як псих якийсь. Тільки уяви, ніфіга собі я вляпався! Зустріч з НЛО! Сказали б мені це рік тому, я б проржав. Але я нічого не відчував чомусь. Неправильно це якось. В голові тільки одне бажання: дізнатися, що такого я побачу й почую?

**

І я слухав:

- Так як у космосі немає ні атмосфери, ні рідини, через які проходили би вібраційні хвилі, ти почуєш лише тишу. Мав би почути. Але я буду супроводжувати тебе музикою і голосом, бо знаю, як ви, земляни, відвикли від гармонії тиші. І все ж таки, чудовий витвір людей: музика. Це єдине, що Ви можете подарувати Всесвіту. Правда, що ваші піфагорійці вважали музику і астрономію рідними сестрами? Дивні ви, земляни. Зараз перед тобою і космосом зникнуть всі перепони. Ви звикли рахувати до трьох. Чому саме три? Сім привабливіше. Проте річ не про мене. Раз, два, три. Композиція перша «Гончаренко – Чакона». Слухай, людино. Споглядай, людино. Відчуй це, людино. Якби твої слабкі ноги зараз торкалися землі, то ти побачив би на півночі Персея? Ти не пропустив би метеорний дощ Персеїди? Ти не сплутав би боліди з зорями? Ти помітив би подвійну зірку: Міцар і Алькор? Ні, не там, прямуй зором на захід. Стоп. То тебе би вразило їх єднання? Подивись на них ближче, ближче. Хіба це не заворожує? Чому ви виспівуєте місячне сяйво більше за зоряне?  Що його світло поруч з Антарес? Далі, далі. Дивися, як потопає у лаві планета, яку ви назвали на честь любові – Венера. Схоже на пекло? Дивися, як палає ваш символ життя – Сонце, як воно прикрашається хромосферними спалахами,  наче перев’язується вогняними нитками. Подивися на Деймос і Фобос. Ти вже знаєш, хто відкрив їх для Землі?  Але Джонатан Свіфт передбачив їх існування набагато раніше у своєму «Гулівері». То відчуваєш себе ліліпутом? Дивися, як сніжні тіла обертаються навколо Сатурна зі швидкістю земного равлика, утворюючи, на перший погляд, міцне кільце. Може ці кільця, як ваш прогрес? Твердий, динамічний і цільний лише на перший погляд. Відчуваєш, як розширюється, дихає Всесвіт? Рухаємося далі. Які дивовижні форми! Ні, це не красуні з «Плейбой». Спіральні, спіральні з баром, еліптичні, іррегулярні галактики. Ось вона, довершеність! Туманність Вуаль. Ти відчуваєш, як вона огортає тебе? Ти бачиш кінську голову у сузір’ї Оріона? Подивися у очі Всесвіту! Не відводь очей! Подивися!

**

Я дивився і ридав. Ридав, наче втратив все. Ридав, наче осягнув все. Наче отримав занадто багато, як для того, хто не в силах дивитися в очі Всесвіту.

**

А потім минув місяць, два, три. Пояснити мамі, нашо мені енциклопедії і телескоп було важко. З пивом і піцою було якось легше. Вона до мене все прикльопувалася зі своїм побутом. Яка різниця, скільки чашок з чаєм стоїть на моєму столі, як складені брюки чи що в мене за оцінка з ОБЖ, якщо так важко знайти інформацію про подвійні зорі? Пацани також почали виносити мозок. Бач, я для них нудним став. Тільки би вони знали… Важко всидіти тут. Як вони всі мені набридли.

**

Я не зрозумів, як це сталося. Це вже було на п’ятий місяць. Я просто зустрів її на вулиці, привітався, почав розмовляти з нею. Вона йшла і слухала мене. А потім щось я вирішив її  перепитати про біле приміщення. Я просто не міг зрозуміти, де саме ми знаходилися на той момент. Мучило воно мене. А там і пригадав про свої враження. Типу як з друзями бува: «А пам’ятаєш..?». А в неї очі округлилися, наче злякав її чим, і каже:

- Перше: ти не маєш права нікому нічого розповідати про те, що побачиш, інакше ти все це втратиш. Нікому і нічому. Друге: пам’ятай, що є інші шляхи. А ти міг побачити набагато більше, Максиме. Прощавай.

Розвернулася і пішла. Я спочатку застиг, як стовп. А потім дійшло. Намагався наздогнати, пояснити. А вона на найближчому розі щезла.

Я не можу в це повірити. Почекаю, поки «стукне» пів року. Вона ж шуткує?

**

Звати мене Максим, а ти зви мене Макс, добре? Не подобається мені, коли то «-им» додають у кінці. Мені скоро двадцять буде, але то вже влітку. Живу я в місті N, як кажуть (не хочу просто, щоб друзі мене впізнали). Але то типове таке місто України: дороги жахливі, хрущовок багато, надії великі, а люди…люди різні. Сталося це зі мною 8 місяців тому. 

**

Одинадцятий місяць. Вона не прийшла. Я блукав вулицями, я ходив до парку, на читання, на ринок… Її немає. Я все втратив.

**

Мене заперли на цій планеті. Розумієте? Я за невидимими лозинами клітки атмосфери й земного тяжіння. Я у тюрмі, у полоні. Я замурований, мені нема чим дихати. Мені дали торкнутися Всесвіту, дали подивитися йому у вічі, а у плату взяли все. Абсолютно все. Але обіцяли ще більше. І тільки через те, що я не стримав слово. Слово. Та що такого у слові, у негармонійних звуках, що породжують його? Що в ньому такого, якщо там є лише тиша? Тихіше! Всім мовчати! Жодних звуків!

**

Пусто, холодно. Є тільки ці записи. Ці та безліч тих, що я лишав у різних блокнотах з пістрявими обкладинками. Так багато блокнотів…навіщо? Невже я лише споживач?

Мені тісно на цій грьобаній блакитній кульці.

**

Навпроти сидить дружина. Вона трошки дурна, дуже галаслива й любить різні цяцьки. Зато красуня і цицьки – во! Мені всі заздрять. Вночі щось мене переклинило. Я їй розповів, як 26 років тому мені наснився один чудернацький сон. А ще як я переривав тони енциклопедій, як не доїдав, щоб купити собі телескоп. Вона сміялася. Мені теж було смішно. Такі дурниці. Минулого тижня мене підвищили до топ-менеджера з реклами мережі супермаркетів. Ех, заживу!

**

- А Ви йому хто?

- Родичка.

- Він зовсім кволий. Ніхто до нього не завітав. От хоч Ви… Проходьте. Я вийду. Тримайтеся там.

Двері зачиняються. Хвилина тиші. Вона сідає. Дивиться уважно, а потім обережно так починає:

- Птолемей казав: «Я знаю, що смертний і на один час народився, але коли дивлюся і чудюся зорям, я не торкаюся ногами Землі: на бенкеті у Зевса насолоджуюся амброзією, їжею богів». Ти не зрозумів: є інші шляхи.

- Се…Се…

-  Не треба. Твій шлях завершено, Максиме. А я так і не зрозуміла: то у що ж ти віриш, людино?

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>