Золотий грифон

Золотий грифон

Wednesday, 8 October 2014 г.
Viewed: 2038
Subscribe on comments to RSS
Автор: Володимир Венгловський.

1. Залізо і мармур

 

В полуденному сонці яскраво сяяли мосяжні стулки Золотої брами. Білий мармур блищав, як відполірована слонова кістка. Сонячні зайчики від металевих обладунків вершників, що проїхали в Місто, бігли по камінню слідком за людьми. П’ятеро варварів їхали головною вулицею — Месою, гордо піднявши голови й не звертаючи уваги на виникаючу довкола метушню й допитливі погляди.

«Цок-цок», «цок-цок», — стукали по бруківці металеві кінські сандалії, прив’язані до копит. Залізні шоломи, залізні пластини у вигляді риб’ячої луски, нашиті на каптани, залізні обладунки, що вкривали голови й спини коней. Немов не дикі народи з краю Ойкумени з’явилися до Константинополя просити милостиню, а нові владики Імперії вступали тріумфальною ходою у свої володіння.

За спиною в кожного варвара висіло по два списи. На пасах — короткі мечі. По боках кріпилися великі покрівці-горити, з яких стриміли вигнуті луки й оперені стріли. Плечі й списи прикривали корзна, скріплені на грудях золотими застібками-фібулами. На плечах плащі здіймалися вбоки бичачими рогами й хвилями спускалися на спини вогненно-рудих високих огирів. Світле волосся вершників було заплетене в довгі товсті коси. Лише один, чорноволосий варвар, відрізнявся від одноплемінників.

— Господи, спаси і сохрани, — перехрестився старець Аларіх, що стояв у тіні балкона біля будинку на краю вулиці.

Він торкнувся плеча, старого шраму під брудним убранням, згадуючи молодість, дикий степ і зграю летючих стріл.

Чорноволосий повернув голову й зустрівся поглядом блакитних очей із Аларіхом. Починаючи з чола воїна, через перенісся опускався на вилицю прямий шрам, ніби від старого удару бичем. Аларіх не витримав й опустив очі.

***

До тронної зали вели завішені шовками двері зі слонової кістки. Стіни прикрашали металеві інкрустації. На мармуровій підлозі лежали м’які килими. Зі стелі на гостей дивилися мозаїчні картини, що зображали великі звитяги Нового Риму. Попереду височів двомісний золотий трон. Обабіч нього, немов білі птахи, розпростали крила дві статуї Вікторії.

Басилевс Юстиніан — владика земель Аламанських, Готських, Франкських і так далі, аж до Африканських, приймав посланців із далеких земель.

Один із посланців, чоловік у літах, вийшов наперед.

— Великий Юстиніане, до тебе приходить народ Аварів, найсильніший із народів; плем’я аварське нездоланне. Воно здатне легко відбити й винищити супротивників. І тому корисно буде тобі прийняти аварів у союзники, й придбати собі в них чудових захисників. Але вони лише в тому разі будуть у дружніх зв’язках із римською державою, якщо отримуватимуть від тебе дорогоцінні подарунки і гроші щорічно й будуть поселені тобою на родючій землі.

Чорноволосий воїн зі шрамом злегка поморщився.

— Що це Киндріх таке говорить? — шепнув він посланцеві, що стояв поряд. — Усе зіпсує.

Той, до кого звертався чорноволосий, був молодим — років двадцяти п’яти, не більше. Але в очах — розум не по літах. І зосередженість. Та ще, десь у глибині — бісівські іскри. Того й гляди, на обличчі хитра посмішка з’явиться.

— Мовчи, Валентине! Киндріх слушно каже. Сильний поважає лише сильного.

Валентин перестав слухати промову Киндріха й слова Юстиніана, вони злилися в єдине бубоніння, немов капіж дощу по калюжах. Спогад знову відносив воїна далеко, в той час, коли він був ще вісімнадцятирічним молодиком. І рабом.

«Феодоро, пані, не треба... Якщо дізнаються...»

«Мій дурний хлопчику, ніхто нічого не взнає. Хіба тобі погано, Ареовінде?»

«Мені добре, пані».

«От і мовчи».

Солодкі поцілунки, пружна гнучкість жіночого тіла, що примушує забути про все на світі.

«Мовчи, Ареовінде...»

Валентин доторкнувся до шраму на обличчі. Старі рани часто скиміли на негоду.

Через деякий час посланці аварів покинули Константинополь. Чим закінчилися перемовини, не міг сказати ніхто. Басилевс говорив хитро й уміло, зачаровував словами, давав надію, й водночас відбирав її.

Коли посланці переступили поріг Святого палацу й вийшли на майдан Августеон, небо прокреслила блискавка. Почалася злива. Валентин озирнувся на бронзову статую. Чи впізнав його Юстиніан під час прийому? Але статуя не відповідала. По обличчю бронзового владики, що дивиться услід аварам, бігли, немов сльози, струминки води.

Пізно увечері, коли на держаку великого небесного ковша яскраво сяяла Годувальниця Зевса, посланці не дорахувалися одноплемінника. Валентин пропав. Тихо й непомітно зник, мов і не було.

— Я казав, що збіглий раб — зрадник. Засланий вивідач ромеїв! — прогарчав, випльовуючи слова, Киндріх. — Я попереджав тебе, Баяне.

— Знаю, Киндріху. Знаю… — сумно посміхнувся у відповідь молодий воїн, якого Киндріх назвав Баяном. — Хай іде.

— Гаразд, великий кагане, — вклонився Киндріх. — Буде по-твоєму.

***

Літня ніч тепла й спокійна. Коли в тебе немає даху над головою, хороше лежати, розглядаючи зоряне небо, і слухати спів цикад після прошумілого дощу. Звісно, Аларіх завжди міг знайти закуток у злидарських нетрищах. Але тут, побіля церкви Апостолів, на висохлій під вечірнім сонцем теплій землі, ночувати було куди приємніше.

Живіт зрадницьки завурчав. Ех, незле б іще чогось їстівного роздобути!

Аларіх визирнув з-за кущів і здригнувся від несподіванки. Біля входу до церкви стояв загорнений у чорну кирею чоловік. Нічний відвідувач роззирнувся навсібіч, і Аларіх побачив шрам, що спотворював лице. Це той, чорноволосий, що приїхав із посланцями степового племені!

З’явилася цікавість. Незабаром з’явився другий чоловік. Коли новоприбулий ледь чутно заговорив, звернувшись до чорноволосого, Аларіх здивувався — не часто випадає так близько чути голос, який промовляє до народу під час свят.

— Я знав, що ти прийдеш сюди, Валентине, — сказав Юстиніан.

Аларіх підкрався до прочинених дверей услід за басилевсом й варваром і приготувався слухати. Схиливши голову, басилевс не зводив погляду з могили своєї дружини Феодори, померлої десять років тому. Юстиніан кохав дружину. Шалено, пристрасно, й ніщо не могло завадити їхньому шлюбові. Задля Феодори басилевс ухвалив закон, що дозволяв сенаторам одружуватися з блудницями. Й Феодора, ставши дружиною басилевса, забула про своє минуле. Майже…

Коли її звинуватили у зв’язку з молодим красенем-рабом Ареовіндом, вона повністю заперечувала свою провину й сама, щоби зняти підозру, наказала відшмагати раба батогами.

Валентин доторкнувся до шраму на щоці. Старі рани болять не лише на негоду.

***

Екзекутор Генор поспішав, адже вдома його чекав повний глек доброго, вистояного вина. Він опустив батіг і злісно вирячився на розпростертого раба. Екзекуція давно б уже закінчила, але пояс, обтяжений важким капшуком із монетами, не дозволяв відвертатися. Скільки вже батогів отримав раб? «Раз, два, три...» — екзекутор лічив, беззвучно ворушачи губами. За смугами не порахуєш — спина раба давно перетворилася на криваве місиво. Гроші вже отримані, а, як шепнули Генорові на вухо, раб не повинен заговорити. Екзекутор знов замахнувся батогом.

Ареовінд був при тямі. Він уже було вирішив, що екзекуція закінчилася, підвів голову, й удар припав по обличчю. Очі й ніс миттєво залила кров. У маренні, крізь біль, він почув, як хтось наказав екзекуторові припинити. На рани опустилася прохолода, приносячи коротку мить полегші. А потім, коли Ареовіндові витерли лице, він побачив перед собою басилевса.

І знепритомнів.

***

— Ти змінився за ці роки, — сказав Юстиніан.

— Всі ми змінюємося, Владико, — поволі відповів Валентин. — Але життя в палаці легше, ніж життя в степу. Приємніше.

— Не скажи, — промовив басилевс, потираючи щоку. — В степу немає таких хижаків, як у палаці. Тут, бач, так і норовлять устромити ікла в спину. Сподіваюся, ти виконав завдання? — Юстиніан, примруживши очі, втупився у Валентина.

***

Після екзекуції минув місяць. Ареовінд уже міг, не поспішаючи, пересуватися своєю кімнатою. А вийти — ні. Не через біль, а тому, що не випускали.

— Навіщо я вам? — уже кілька разів питав Владику Ареовінд.

Але басилевс мовчав.

Одного разу, покидаючи кімнату раба, Юстиніан обернувся й, криво усміхаючись, сказав:

— Вона про тебе не згадує.

Промінь світла, що пробивався в крихітне віконце під стелею, відмірював на підлозі довгі години. Ареовінд терпляче чекав. Нарешті якось уранці до кімнати увійшов сам Юстиніан і опустив на підлогу великий клунок.

— Надягай, — кинув він.

У клунку опинилася туніка, довгий кобеняк і короткий меч. Ареовінд зі здивуванням подивився на басилевса.

— Давай, — сказав Юстиніан. — Не соромся.

Ареовінд надів туніку й накинув кобеняк. Обережно вийняв із піхов меч. Юстиніан усміхнувся. Тоді Ареовінд зробив випад, проколюючи мечем уявного супротивника. Розвернувся, парируючи неіснуючий удар: «Х-ха!». Поштовх корпусом. Меч описав дугу, прикінчивши збитого з ніг ворога, й повернувся в піхви.

— Гарно, — сказав басилевс. — Ти природжений воїн, Ареовінде.. Тобі не місце в палаці.

— Що я маю зробити, Владико?

— Зробити? — басилевс пошкріб пальцем щетину на підборідді. — Виконати для мене одне завдання.

— Я готовий, Владико, — Ареовінд вкляк на коліно.

Увечері із дверей вийшов вільний чоловік, якого звали Валентином. З заходом сонця колишній раб попрямував до міської брами, де його вже чекав чоловік, що тримав за вуздечку коня. Мечник Валентин покинув місто, вирушивши у степ.

***

— Так, Владико, я з’ясував, що ви хотіли.

Валентин відповів басилевсові прямим поглядом. Юстиніан задоволено посміхнувся. Валентин відстебнув від плаща золоту фібулу й простягнув Володареві. На одному боці застібки був майстерно зображений крилатий напівлев, напіворел — грифон, пес Зевса. На другому — викарбувана мапа.

— Розкажи, — наказав Юстиніан.

 

2. Дракон і вовк

 

Степ вільний, наче вітер. Степ годі завоювати, бо він не має міст. Його не можна вивчити, адже нескінченні простори від краю Ойкумени до золотоносних гір. Степ можна лише спробувати зрозуміти, якщо прожити в ньому достатньо довго.

І ще в степу дуже легко померти.

Десять воїнів-аварів упереміш із кіньми лежали на пожовклій траві. З їх тіл стирчали великі гострі бурульки. Двоє воїнів-юебанів притискали списами до землі вцілілого авара — юнака років чотирнадцяти. Третій чоловік схилився над підлітком й перебирав кісточки на великому намисті — кляті загарбники-авари спізнають помсту степових чаклунів. Він відірвав одну кісточку й приготувався розламати її, аж раптом…

— Ш-шакал мене роздери! — скрикнув один із тих, що тримали хлопчака.

З горла чаклуна, пробивши шию наскрізь, стирчала стріла. Чаклун захрипів і гепнувся на землю, намагаючись нігтями видряпати з рани металевий наконечник. Воїни схопилися за мечі.

Під час пострілу Валентин стояв на горбі неподалік. А зараз він уже навзаводи гнав коня на ворогів. Лук явно не його улюблена зброя. Найпевніше, Валентинові просто пощастило з влучним пострілом. За декілька кроків від супротивників воїн спішився — коротким мечем важко битися на коні. Юебань, що вийшов наперед, не встиг відбити перший стрімкий Валентинів випад — степовик просто не звик до кольких ударів. Під удар другого Валентин підпірнув, пропустивши меч у себе над головою, і встромив лезо у ворожий бік. Усе було скінчено за лічені миті.

Валентин підійшов до юнака й простягнув руку. Той відмовився й піднявся сам, залишаючи на траві криваві плями. Затим підхопив із землі меч, підійшов до чаклуна, який ухитрився витягнути стрілу з горла й тепер дивився незрячими очима, намагаючись намацати одну з білих кісточок, що розсипалися по землі. Юнак схопив чаклуна за волосся, коротким рухом перерізав йому горлянку і озирнувся до Валентина.

— Я — Баян, майбутній каган великого народу аварів. Дякую тобі за порятунок, мандрівцю. Скажи своє ім’я, щоби мій батько міг гідно винагородити тебе.

***

— Кликав, великий кагане? — Валентин відкинув завісу й увійшов у сутінь шатра.

Баян сидів на низькому тапчані й пив теплий кумис. З підборіддя великого кагана стікали білі краплі й падали на килим, що вистеляв долівку.

— То що там у тебе з моєю небогою, Валі-ентине? — спитав Баян, як зазвичай, смішно розтягуючи середину імені.

— Нічого, великий кагане.

— Знаю, що нічого. А це-бо й погано. Інший би скористався нагодою й породичався з каганом, а ти... Невже в тебе на батьківщині лишилася жінка?

— Місто ромеїв — не моя батьківщина, — відрізав Валентин. — У нехрещеного раба не може бути нареченої.

— Так, пам’ятаю, ти народився у вільному степу. Як і я, — Баян витер підборіддя кулаком. — У душі ти завжди був вільним, Валі-ентине. Так і не вибрав собі дружину. Й найближчим часом уже й не вибереш.

— Чому?

— Тому що почалася війна.

— З ким?

— Раби-ковалі вирішили вкусити свого господаря.

— Тюрки?! — здивувався Валентин. — Та ми розіб’ємо горян у першому-таки бою! Що вони можуть?!

— Наша Східна орда розгромлена.

Валентин недовірливо подивився на кагана.

— Еге ж, — підтвердив Баян. — Розвіяна по степу без сліду.

— Та чи вистачить у нас людей для битви? — обережно запитав Валентин.

— Маєш рацію, Західна орда зараз слабка, як ніколи. Але ми не можемо дозволити ворогові захопити наші землі. Дорога пустелею довга. Не гаятимемо часу — вирушаємо завтра. В мене є чим здивувати тюрків.

Баян піднявся. З темрявого кута виплила безлика тінь і взяла чашу з руки кагана. Валентин скривився. Скільки він знаходився в шатрі, але так і не відчув присутності манкурта.

— Не подобається? — поцікавився Баян.

— Не терплю мерців! Ти ж знаєш.

— Дарма. В бою вони, звісно, не замінять вершників, та зате візьмуть завзятістю. Ось такий раб, — Баян вийняв меч і тицьнув вістрям у груди манкурта, — може битися з відрубаною головою ще впродовж ста зітхань.

Манкурт навіть не здригнувся, коли лезо ввійшло в його тіло. Каган ретельно витер меч і повернув у піхви.

— Й, до речі, не забувай, що в нас є чаклун із юебанів. Він один вартий тисячі. Але покликав я тебе не за цим. Воїни привели чоловіка з Піднебесної. Хоча я не люблю зрадників, але він дещо хоче запропонувати. Ходімо.

Каган вийшов із шатра першим. Коли Валентин опускав запону, то почув, як позаду впало мертве тіло раба-манкурта.

***

— Мене не привели. Я сам прийшов! — заявив Валентинові маленький цинець. — І я не зрадник, як стверджує твій каган, а просто досвідчений торговець.

Валентин і цинець сиділи коло багаття й їли баранину.

— Звідки знаєш, що Баян так сказав?

— Е-е-е… — хитро примружився цинець, — не треба мати мудрості Будди, щоби прочитати думки з обличчя пана. Мене звуть Лі. Торговець Лі, як було уготовано богами.

Він уп’явся в масний шматок м’яса й по його руках побігли струминки жиру.

— Що продаєш? — запитав Валентин.

— Знання.

— Знанням багато не навоюєш.

— Е-е-е… Не скажи, — Лі помахав напівобгризеною кісткою. — Ось подивися на баранину. У вас вона зовсім несмачна. Але! — попередливо підняв він указівний палець. — Якщо взяти холодний місячний порошок, що має силу інь, і посипати його на м’ясо, то їжа набуде зовсім іншого смаку.

Лі вийняв із мішка дерев’яну скриньку, дістав з неї щіпку брудно-білого порошку й сипнув на баранину в руках Валентина.

— Їж-їж, не отрута, — посміхнувся він.

Валентин обережно відкусив шматок.

— У-м-м, смачно!

— Отож-бо! — промовив задоволений цинець. — Уся природа наповнена чоловічим началом янь і жіночим началом інь. Їхня взаємодія створила світ. Це й є знання. Ось, наприклад, у кущах ховаються й спостерігають за нами напівзвірі шань, — Лі тицьнув пальцем у бік колючих заростів.

Валентин із побоюванням озирнувся.

— Але! — Лі знову набрав жменю порошку. — Варто кинути місячний порошок у вогонь…

Китаєць сипнув білі крупинки в багаття. Полум’я зметнулося вгору з гучним виляском. Клуби диму звилися до неба.

— Як шань злякаються й утечуть. Вставай Валь-Ен-Тине, чого розлігся?

Валентин піднявся, обтрушуючи землю з каптана. Йому остаточно розхотілося мати справу зі знанням цинця. Надто вже від цього тхнуло чаклунством.

— Справжня сила місячного порошку досягається в єднанні з чоловічою силою янь, — продовжив Лі. — Якщо енергію землі й дерева…

Він дістав мішечки, наповнені такими самими загадковими порошками, як і скринька.

— Змішати з силою місячного порошку, то отримаємо вогненне зілля. О-о-ось так... Це й є велике знання, з допомогою якого ви переможете ворогів. Але тут треба знати пропорцію. Додаси забагато місячного порошку, інь і янь, зустрівшись у тісному просторі, вибухнуть. Додаси замало — й суміш довго горітиме, викидаючи на ворога потоки вогню. Ось! — Лі підняв із землі великий спис, у якого замість вістря стирчав порожнистий конус. — Якщо засипати вогненне зілля й підпалити…

Спис спалахнув. Із наповненої порошком ємності било полум’я. Валував дим, і сипалися іскри. Цинець стояв із палаючим списом, немов бог неприборканого вогню.

— То ваші воїни будуть непереможні! — закінчив він.

— Це все добре, — сказав Валентин. — Але ніщо проти криці.

Він вихопив меч і відтяв над головою в Лі палаючу верхівку списа. Вогненний конус прокреслив у повітрі дугу й упав на землю.

— Залишишся з нами на час битви. Якщо результат буде вдалим — отримаєш винагороду.

— Але…

Валентин піднявся і зник у сутінках.

***

Дві армії завмерли в очікуванні. Тривожно іржали аварські коні. Воїни з нетерпінням чекали перших променів неквапливого сонця.

Валентин знаходився в загоні Баяна, що налічував три десятки вершників, та стільки ж манкуртів, якими легко можна було пожертвувати. Витяга стояла на пагорку осібно від основної армії. Біля Валентина на рудій конячці непритульно вмостився маленький цинець. Поряд молодий каган спостерігав за ворожим військом, по-хлопчачому прикусивши губу. Киндріх кидав на Валентина похмурі погляди. Десь у центрі загону чаклун з юебанів перебирав своє намисто.

Попереду чорніла така сама лавина верхівців — від обрію до обрію. Тюрки, як і авари, рвалися в бій.

А сонце не поспішало…

— Їх багато, — сказав Валентин.

— Багато, — згодився Баян.

— Чому ти..? — позволікавши, озвався мечник.

— Що «чому я»? — обернувся до нього каган.

— Чому вперто відмовляєшся від знання предків? Чому щоразу уникаєш розмови? Чому не візьмеш у Долині Царів те, що належить тобі за правом?

Погляд Баяна згас. Каган відвернувся й знов подивився на тюркське військо.

— Баяне! Дай мені відповідь! Варто застосувати Стрілу Бога, й ворожа армія перетворитися на порох! На ніщо!

Замість відповіді каган змахнув рукою. Протрубив ріг. Тисячі стріл злинули в небо.

«Хей-хо!»

Орда аварів поволі сколихнулася, все прискорюючи й прискорюючи свій біг назустріч ворогові. Тисячі кінських копит вибивали барабанний дріб і здіймали клуби куряви. Над частоколом списів розгорнулися довгі знамена з зображеними на них могутніми драконами. Прадавні істоти летіли над військом аварів.

Лавина тюркського війська також зрушила з місця, наїжачившись списами. Звилися над вершниками чорні корогви з золотими вовчими головами, що блищали в променях вранішнього сонця.

Стріли співали пісню смерті — немає кращих стрільців від аварів. Воїни просто на скаку натягували тятиви не до грудей — значно далі — до правого плеча. Знов і знов летіли стріли у ворога.

Пробиваючи шкіряні щити.

Впиваючись у тюрків, пронизуючи обладунки.

Вбиваючи коней, що падали й борсалися в агонії.

«Хей-хо!»

Хвиля аварів накотилася й відступила, обмінявшись із тюрками кидками списів. Одвічна тактика аварів — наскочити й відступити, засипавши ворогів стрілами, по можливості не вступаючи в ближній бій. Тим більше, якщо у ворогів немає добре навчених стрільців. У тюрків стрільців не було. Майже. Позаяк із луками потрібно народжуватися й помирати, щоби стріляти подібно до аварів.

Та зате тюрки дуже вперті й завзяті, як колишні раби. Й ще у тюрків швидкі коні, від яких нелегко втекти.

Авари відступили, переслідувані ворожою ордою. Аварські вершники минули нерухомі постаті манкуртів. Спалахнули вогненні списи, зімкнулися темні ряди, й раби-мерці прийняли на себе удар кінної лавини тюрків. Смолоскипи засліплювали коней. Кричали палаючі вороги. Манкурти, пронизані зброєю й затоптані кіньми, вмирали мовчки. Вогненні списи виблискували в темряві під свинцево-чорними хмарами, що все згущувалися, — це почав щось нашіптувати собі під ніс аварський чаклун. Яскраві блискавки пронизували хмари.

— Та прикликай ти хутчій свою грозу! — перекрикуючи звіяний вітер, закричав Баян.

Але чаклун мовби не чув кагана. Він упустив кісточку з руки й указав у небо тремтячим пальцем. Баян звів голову.

— Степовий шакале! — устиг сказати каган, перед тим, як манкурти підняли над його головою великий щит із натягнутої кінської шкури.

Довгі гострі бурульки вдарили по щиту, роздираючи його на шмаття. В небі ураганом зіткнулися дві сили. Чорні хмари наповзали одна на одну, сходячись у небесній борві. В тюрків також був власний чаклун зі степового племені.

Убивчий град над загоном кагана припинився. Валентин відштовхнув манкурта, що тримав над ним щит. Хоча з грудей раба стирчав шматок льоду, падати манкурт не поспішав і просто відступив убік. Валентин підскочив до лежачого біля мертвого коня кагана, відкинув залишки щита…

Живий!

— Де чаклун?! — закричав Баян, піднімаючись із землі.

Чаклун лежав на землі — мертвісінький. Його тіло проштрикнуло не менше п’яти бурульок. Манкурт, що захищав чаклуна, упав із перебитою ногою на початку буйства чаклунської стихії й не встиг підставити щита.

— Прокляття, — прошепотів каган.

Крижана буря наздогнала армію аварів. Шквальний вітер збивав стріли. Вершників заносило бураном. Загасли вогненні списи, затоптані кінною ордою тюрків. Передові загони зійшлися в рукопашному бою.

— Ми можемо програти битву, — сказав Баян, якому підвели нового коня. — Клятий чаклун переб’є половину війська. Валі-ентине, чуєш? Де ти, шакалів сину?

Але мечник зник із загону кагана. Пропав, немов незримий дух.

А бій тривав.

Буря затихла через деякий час, схлипнула й захлинулася, мовби чаклун удавився власним заклинанням.

— Уперед! — закричав каган, кидаючись у гущу сутички.

Й битва закипіла з новою силою.

Стикалися, викрешуючи іскри, вигнуті мечі.

Летіли кинуті списи.

Падали люди й коні — смерть на полі бою не робила між ними одміни. Поспішаючи, вона збирала свій страшний урожай.

***

Валентин наздогнав відступаючих аварів уже надвечір. Самотнього вершника помітили ще здалека й повідомили каганові. Валентин проїхав повз утомлених воїнів і підвів коня до Баяна.

— А! Це ти, — сказав Баян, глипнувши на Валентина. — Хороший кінь, але твій був кращий.

— Був, — підтвердив Валентин.

Він дістав із торби велике намисто й кинув на дорогу. Коні втоптали в землю розсипані білі кісточки.

— Ми однаково програли, — зітхнув Баян. — Ось усе, що залишилося від моїх людей. Тепер ми забираємо жінок та дітей і йдемо в степ.

Деякий час вони їхали мовчки. В небі пролітали крилаті трупоїди.

— Ми повертаємося на батьківщину, звідки прийшли наші предки. Ти питав, чому я не скористався тим, що зберігається в Долині Царів? Стрілою Бога? — несподівано запитав каган.

Валентин не відповів.

— Добре, я покажу тобі, чому. Може... в тебе буде по-іншому. Гей, Киндріху! — гукнув каган старого воїна. — Поведеш людей. Ми наздоженемо вас через чотири дні.

«Хей-хо!» — великий каган виїхав із загального потоку.

Валентин рушив за ним.

Попереду, на овиді, за смугою густого туману виднілися невисокі гори.

 

3. Вогонь і зірки

 

Туман огортав подорожніх тишею й спокоєм. Дотикався молочними язиками до рук, торгав кінські гриви, пробирався за комір холодними краплями. Коні полохливо косували по обочах. Валентинові також було моторошно. Тут, у присінку Долини Царів, починаються Гери — Місто мертвих, де поховані стародавні царі.

Упродовж тисяч років скіфи везли в Гери померлих владик. Везли через весь степ, щоби поховати на священній землі предків.

Коні занурювали ноги в туманну річку й нечутно ступали на землю. Туман убирав у себе звуки. Здавалося, що до подорожніх приглядається хтось невидимий, зачаєний у тумані за курганами.

— Далі ти підеш сам, — сказав Баян. — Якщо хочеш.

Він зупинився й зійшов із коня.

— Піду, — вперто кивнув Валентин.

Баян поклав руку на плече мечникові.

— Я хочу, щоб ти повернувся, друже. Іди.

Валентин рішуче ступив у молочну стіну між і зник із виду. Баян сів на камінь і приготувався чекати.

***

Туман. Він висмоктує думки й заповнює голову спогадами та видивами.

Перед Валентином виникає усміхнене обличчя Феодори. Дружина басилевса прекрасна в прозорому вбранні. Саме такою вона з’являється до нього у снах.

«Мій дурний хлопчику, ніхто нічого не дізнається».

Валентин простягає руки, намагаючись обняти примарну постать.

«Хіба тобі погано, Ареовінде?»

«Мені добре, пані».

«Я жива, Ареовінде. Я завжди буду з тобою».

Ще крок крізь в’язкий туман.

На камені сидить примарна постать. Це Баян чекає друга. Великий каган, що переступив закони предків і привів у потаємну долину чужинця. А що це за другий чоловік незворушно стоїть у тумані? Це басилевс Юстиніан. Із ним пов’язане щось дуже важливе. Спогади штрикнули розпеченою голкою. Басилевс урятував його, вмираючого від рук екзекутора, й відрядив на пошуки Долини Царів. Наказав принести відомості про Стрілу Бога.

Валентин мусить виконати обов’язок.

А на виході сидить друг і чекає Валентина.

Що таке зрада?

Валентин чує клекіт. Немов гігантські крила колишуть туман. Величезна темна фігура видніється за білою запоною. А, може, й нема її? Це лише видиво, сон?

«Навіщо ти прийшла до Хранителя, людино? Хочеш отримати Стрілу Бога?»

Слова лунають в голові у Валентина, розносяться ударами ковальського молота.

«Так».

«Чи готовий ти прийняти цю силу?»

Валентин не може відповісти, лише киває. І світ заливає світло.

Валентин стоїть посеред міста в пустелі. Під ногами — гарячий пісок. Над головою високо в небі — яскраве сонце. Низькі будинки по краях дороги не дають рятівної тіні. Валентин роззирається навсібіч. Навколо багато поспішаючих людей. Вони чимось стурбовані, зі страхом дивляться на небо. Валентин також зводить голову й бачить відлітаючу величезну тінь. А біля сонця спалахує друге світило. Яскрава вогненна куля наближається до міста. Разом із нею накочується хвиля жару. Валентин розуміє — не врятуватися. Місто приречене.

Куля наближається, виростаючи в розмірах.

І коли вона падає…

Валентин бачить яскравий спалах, від якого витікають очі. Обвуглена шкіра лахміттям сповзає з тіла. Горять м’язи, оголяючи чорніючі кістки, що покриваються кіптявою. Мечник намагається втекти від киплячого болю, але суглоби ніг ламаються, й він падає на землю.

Пісок перетворюється на зелене скло. Валентин бачить себе немов збоку. Він — інший Валентин, намагається втримати пісок пальцями-кістками, що розсипаються. Земля помирає разом із містом і людьми. Більше ніколи тут не ростиме трава, а за сотні днів шляху в людей почне випадати волосся й зуби. Жителі сусідніх міст помруть у муках, убиті невидимою проказою.

Вітер смерті відносить пил, на який перетворилося тіло Валентина.

Від міста залишається лише попіл. Спогад. Але потім зникає й він.

Валентин приходить до тями від холодного дотику туману. Кричить, і сльози течуть по його щоках.

«Ось як ви скористалися даром Стародавніх. Готовий прийняти таку силу, людино?» — питає його невидимий співрозмовник.

***

— Ти повернувся, — сказав Баян.

— Так, — сказав Валентин і сів поряд на землю.

Баян радісно, мов дитина, посміхнувся.

Туман порідшав. Він скотився схилами курганів і залишився в низинах білими калюжами. Валентин підняв руку й розтиснув кулак. На долоні лежала золота застібка. На ній гордий грифон розправляв широкі крила.

— Ти перший, хто повернувся, — сказав Баян. — Окрім мене.

Каган опустив руку в торбу й дістав таку саму пряжку.

— Я не зміг прийняти це знання, — тихо сказав великий каган. — Минуле… Воно, як і Стріла Бога, має залишатися там, — кивнув Баян на Долину Царів. — Стародавні залишили знання, але самі покинули світ. Кажуть, що вони подалися в небо й літають у невідомій далечі серед зірок. Ходімо, нам треба наздоганяти своїх.

***

— Так, Владико, я знайшов Долину Царів. Я дізнався, де знаходиться Стріла Бога. Моє завдання закінчене? — запитав Валентин.

— Ні, Ареовінде, — Басилевс назвав мечника давно забутим ім’ям. — Ти запам’ятав дорогу й проведеш загін до Долини. Тоді я вважатиму тебе вільним від обіцянки.

Юстиніан подивився на Валентина так, як господарі дивляться на своїх рабів.

***

Старець Аларіх, що ув’язався за загоном, повернувся через декілька років до Константинополя й розповідав неймовірні речі. Наприклад, про те, як воїни увійшли в туманну річку й не повернулися. Пропав і провідник Валентин. Але Аларіхові ніхто не вірив, оскільки він згадував ще й про гігантських степових скорпіонів та огнедишного дракона. Про гарпій, що падали з неба хижими птахами. Щоразу його історії обростали все новими й новими барвистими подробицями. А, коли жебраком зацікавився сам басилевс, то Аларіха знайти не змогли. Потім у великому Місті спалахнула чума, й Юстиніанові стало вже не до пошуків.

***

Валентин зачекав, поки в тумані затихнуть крики тих, хто пішов. Відтак посидів ще трохи. Але назад ніхто не повернувся. Мечник зітхнув і ввійшов у вируючу молочну імлу.

Туман, зімкнувшись за спиною, зустрів Валентина, мов старого друга. Дотики білих щупалець уже не здавалися холодними. Тепло й упевненість розливалися по тілу Валентина. Мечника охопило відчуття, ніби він повернувся додому.

«Ти прийшов знову, людино, — звернувся до нього невидимий вартовий. — З’явився за Стрілою Бога?»

Фібула на грудях сяяла холодним тьмяним світлом. Здавалося, що грифон на ній ожив і беззвучно відповідав величезній істоті у тумані.

— Ні, Хранителю, — прокричав Валентин, — я прийшов не за зброєю! Я повернувся за знаннями. Хочу піти шляхом Стародавніх. Покажи мені дорогу до зірок. У безкрає небо.

Деякий час туман мовчав. Затим пролунали дивні звуки. Незримий співрозмовник чи то кашляв, чи то сміявся — скрипучо, уривчасто, різко. Валентин знову почув слова у себе в голові:

«Ти здивував мене, людино. Я… Так, я можу показати дорогу. Можу дати знання. Але небесний шлях чистий. Чи гідний ти податися за тими, хто пішов?»

Валентин раптом відчув, як по його руках тече волога. Він здивовано подивився на долоні — вони були червоні від крові. Кров виступала рубіновими краплями й скочувалася в білий туман. Болю мечник не відчував — це вирувала не його кров. Чужа. Пролита.

— Що мені робити? — підняв він погляд.

«Були й ті, хто не зміг піти, — зітхнув туман. — Хто залишився на землі. Адже знання також потребують дбайливих рук».

— Я готовий, Стародавній, — Валентин укляк на коліно й схилив голову.

«Спасибі що прийшов, людино, — сказав Хранитель. — Я-бо так утомився».

Туман розступився, й Валентин побачив свого співрозмовника.

З нескінченного чорного простору за ними спостерігали мільярди зірок. Далеких, принадних і, як завжди, прекрасних.

Автор: Володимир Венгловський.