Заради хохми

Заради хохми

Wednesday, 15 May 2019 г.
Viewed: 328
Subscribe on comments to RSS
Автор: Тарас Кравчук.

Військовий флот вуухтів знижував швидкість. Кремезний генерал Паапандас командувач Першої флотилії пильно стежив за зближенням з формаціями ворога на широкій голографічній сфері.

− Плазмовий контакт з авангардом кочівників через одну хвилину. – сухо доповів полковник Муудас, відкинувши назад пухнасту шевелюру.

Раптом перед флотом, ніби з пустоти, з’явився корабель неправильної форми.

− От випкан! − вилаявся генерал.

− Це судді… − підказав Муудас. – далі йде превентивний бар’єр хохманів.

− Хохмани… − майже нечутно процідив Паапандас. І продовжив розчаровано – Так і не дадуть нормально повоювати. А в нас така армія…

− А я думав, що бар’єри зникли, чи принаймні, послабшали. – додав полковник. Корабель тим часом повністю зупинився. Увесь флот завмер.

Застиг і флот кочівників.

На голосфері з’явився худющий силует хохмана.

− Мир вам, суперники. – Обличчя судді було підкреслено ввічливе та переконливо передавало глибоку мудрість.

Ось уже добрий десяток років, як в Галактиці панувала надраса хохманів. Вони настільки переважали усіх за розвитком, що відразу втрутились у галактичну політику. І встановили мир. Вони змусили всі інші раси припинити війни, і поставили між усіма просторами нездоланні енергетичні бар’єри.

Усі суперечки вирішувалися через гру під наглядом суддів-хохманів. Суперники визначали об’єкт, за який мав би бути бій, а потім таємно загадували числа від одного до ста. Більше число підносилось у степінь меншого числа. Так визначався номер поєдинку в реєстрі поточних подій хохманів, шляхом якого мала вирішуватись суперечка. Потім, не знаючи, який буде поєдинок, противники визначали між собою сторону майбутньої сутички, вибравши чорний або білий колір. Поєдинком могло бути якесь протистояння між рівносильними живими істотами, на будь-якій невідомій планеті, можливо і в інших галактиках, що саме зараз мало розпочинатися. І в залежності від того, яка сторона перемагала, вирішувалась доля об’єкта суперечки. Переможені невдахи мусили поступитись, і втрачений для них об’єкт закривався превентивним бар’єром. Уся гра базувалась на удачі та не вимагала від суперників якихось зусиль. Самі хохмани закликали, щоб усі раси покладалися на волю вселенського провидіння.

Проти їхнього закону ніхто нічого не міг вдіяти.

− Вам відомі правила суперечки? – перепитав з холодною усмішкою хохман.

− Так, − зітхнув командир.

− Так, − почулась відповідь лідера кочівників.

− Який об’єкт суперечки?

− Система Боохти.

Кочівник підтвердив.

− ¬Введіть ваші числа! – піднесено виголосив суддя.

Паапандас трішки повагався та спітнілим пучком ворсистих щупалець ввів у поле спеціальної форми число 47, та колір «білий».

Кілька секунд суддя уважно вивчав невидиму ворогам інфопанель, а потім озвався:

− Отже, ми маємо варіант 53 у 47 степені, вуухти – біла сторона, кочівники – чорна!

− І що ж нам дісталось? – привідкривши рот, прошепотів Муудас.

− А дісталась вам… − нагнітав інтригу хохман. – гра у футбол в одному дворі, місто Луцьк, Україна, планета Земля.

− Що? – знову ніби сам до себе прошептав полковник.

Але хохман більше нічого конкретнішого не пояснив. Усі заворожено витріщились на голографічну сферу. І саме тоді почалась трансляція.

 

Цього року зима в Луцьку міцно тримала позиції ось уже другий місяць. Щотижня вона підкидала людям свіжого сніжку і після коротенької відлиги, цементувала усе перманентним морозцем.

Біля замизканого під’їзду стояли два розхристані хлопці років під вісімнадцять. Один тримав у руці дві хокейні ключки. Інший неквапливо палив цигарку.

− Чуєш, а в мене є ідея…, давай замість хокею, футбол пограємо!

− А ти креативщик ще той, − сплив усмішкою курець.

− Та ти чого, он диви, два малих буцають м’ячик! – наполягав перший.

І дійсно, там, з протилежної сторони двору двоє хлопчиків років семи-восьми закутані в курточки з капюшонами, наче космонавти, вовтузились з легеньким помаранчевим м’ячиком. Але через глибокий сніг, в них нічого путнього не виходило.

− Значить так, − вів далі перший хлоп, − ті два деревця будуть першими воротами, а … − тут він хвильку подумав, − оці дві ключки будуть штангами інших воріт.

− Хе, − скептично відреагував другий, − залишилось тільки знайти охочих.

Через годинку у дворі зібралось уже десь з п'ятнадцять пацанів, готових до незвичайної снігової баталії. Хлопці поділились згідно віку, майстерності, так щоб команди були приблизно рівними за силою. Встановили ворота.

− Слухай, − сказав той, що подав ідею, − а давай поставимо малих на ворота, щоб вони не потіли, а то ще застудяться…

− А так, правильно, а то знову мамочки будуть на нас бочку котити, що ми їх синочків застудили. Ей, ти, − звернувся інший до маленького хлопчика в сіренькій куртці зі зміїстим червоним шарфом, − як тебе там, Бодя? Стань на ворота.

− Я не Бодя, − несміливо заперечив малий років восьми, − мене звати Богданчик.

− Ну, Богданчик, − скорчив скептичну гримасу старший. І звернувся до всіх, − На інші ворота стає Василько. Граємо до десяти.

 

− Команда вуухтів, колір білий – команда Богданчика. – холодно пояснив суддя. – команда кочівників – колір чорний, команда Василька.

− Богданчик, віримо в тебе! – притишено сказав Муудас і скорчив дурнувату посмішку, але зустрівшись зі сконцентрованим обличчям генерала, знітився, і знов повернув погляд на голосферу.

 

І почалась гра. Сніг бризками вилітав з-під гравців, їхні ноги спліталися в чудернацькі фігури, грузли в білій аморфній масі. Хлопчаки сковзались, пробували незграбно по-пінгвінячому бігати, щиро гепалися хто-як – на спину, дупу чи пластом на живіт. Спроби дриблінгу переважно були приречені на невдачу. Тут могли стати переможцями всі, навіть повні нездари. Легенька гумова куля жила своїм життям, часто не відповідаючи очікуванням того, хто нею заволодів. Діти та підлітки дзвінко сміялись, у дворі стояв енергійний гамір. Деякі жителі, не зважаючи на холод, повиходили на балкони та лоджії, щоб і собі отримати насолоду від цього жвавого спортивного місива.

Гра була напружена. Вона йшла з перемінним успіхом. 1:0, 1:3, 3:4, 6:4, 7:8. Богданчик усю гру старався відбивати та ловити, як міг. Але прудкі старшаки часто не залишали йому жодного шансу хоч якось врятувати ворота.

Ось коли вже всі добряче захекалися, обличчя розпашілися, а рахунок досяг апофеозного 9:9, на майданчику настала найбільша футбольна драма. Старші захисники команди Богдана спробували заблокувати одного шустрого нападника, і так невдало, що збили один одного і навзнак повалились в замет. Нападник же на куражі вирвався зі сплетіння тіл захисників і вийшов один на один з восьмирічним хлопчаком.

Малий сіпався зі сторони в сторону, а проворний хлоп неухильно наближався. І ось воротар не витримав, занервував, і враз вибіг навперейми нападнику. Останній же, маючи перевагу у швидкості, міг би спокійно обійти малого, але він пробив прямо у воротаря.

І м’яч проскочив між ногами! Він тихенько підкотився далі, застрягши майже на лінії воріт. Форвард обійшов Богданчика і проштовхнув гумову кулю вперед, забиваючи десяту «банку». Переможці радісно вигукнули «Гооооол!»

Усі підводилися і обтрушувалися, сміялись і жартували.

− Ухх, оце пограли на славу! – задоволено хекав автор ідеї. – Е, а що з малим?

І дійсно, поки всі гиготали і наперебій коментували всі приколи поєдинку, маленький Богданчик стояв біля хокейних ключок. Він демонстративно відвернувся від усіх хлопців та незграбно збивав із себе сніг..

Старший підійшов до колеги по команді. Невдаха тихенько рюмсав.

− Ей, малий, як тебе там, Богданчик, ну, чого ти… ти що, ревеш? – скривив він розпашілу пику. – Та не парся, ну, подумаєш, пропустив вирішальний гол, так нічого, це гра.

− Але ж, але ж між ногами… Тепер ви всі будете з мене кепкувати, − плакав малий.

− Та, хто буде сміятись, − намагався заспокоїти його старший, − ми ж… ми ж просто так грали, ну, не на «Мерседес» який-небудь, а просто так, заради процесу, гм, просто заради хохми.

 

− І так, перемогу святкує чорна сторона, команда Василька! – урочисто заявив хохман. – А це означає, що система Боохти переходить під офіційний контроль кочівників!

Злий Паапандас хряснув себе руками-ганчірками по лисій еліпсоїдній довбешці.

− Ну, малий, ну, Богданчик… − прошипів він, наче чайник з кип’ятком. – І рвучким рухом погасив голосферу.

 

Три роки потому.

Космос не дрімає. Знову супостат посягає на простори мирного Вуухтійського царства. І знову доблесні воїни вуухтів ідуть його захищати. І знову виникає перед ними суддя-хохман.

− Цього разу, кажи ти число. – наказав генерал.

А ставка висока – ціла система Крайня з багатими ресурсами.

Переляканий Муудас ввів у графі «Десять. Білий».

− Суперник вибрав 71, отже… ви отримуєте ось це.

Знову розширилась голосфера, і вуухти нервово зайорзали у кріслах. Хохман пафосно заявив:

− Цього разу лише два землянина – дядя Толік, чорний і … підліток, гм, якого ви, вуухти, упс, вже знаєте, − колір білий, Богдан, він же Бодя, він же …

− …Богданчик, − завершив фразу судді генерал. Його очі ось-ось випадуть з ямок. – Не може бути!

− Може, − перебив його хохман, − Всесвіт справедливий!

Муудас тремтів.

− Це якийсь дурнуватий сон…

− І щ-що, у що вони ганятимуть на цей раз? – прохрипів Паапандас.

− Не ганятимуть, гратимуть. У шахи. Це настільна гра. – відчеканив хохман.

 

Сконцентрований одинадцятилітній хлопець відірвався від книги, коли в кімнату зайшов дядько Толік.

− Поки там всі гості веселяться, а я не вживаю, як то кажуть, цеє, за кермом… Може зіграємо чого? Теє, тут казали, ти граєш в шахи. А я теж добре граю. Може, теє, одну партійку? Заради хохми.

Богдан відклав книгу та витяг з полички затерту дошку.

Ось уже хвилин п'ятнадцять на шаховому полі йшла запекла боротьба. Але після того, як дядько вимушено забрав з дошки своїх чорних коня, слона та врешті ферзя, малий почав шахувати. І ще через десять ходів він глухо вимовив під носа убивче «Мат».

Дядько Толік лише розвів руками.

− О, в тебе голова варить! То все, з мене тобі шоколадка. – вишкірився принижений дорослий.

− Та, ні, дядьку Толік, − зверхньо глипнув на старшого малий, − ми ж просто так, просто заради хохми.

 

Полковник з генералом скакали від радості.

− Все-таки справедливість є на світі! – вигукнув Муудас з майже дитячою посмішкою.

− Богданчик! – захоплено ніби сам до себе казав Паапандас. – Мій герой!

Через хвилину Муудас заявив.

− Як бачимо збройні сили нам непотрібні! Ми владнаємо все і без них. Ми ж мирна раса! Армія – це ж які витрати! В теперішньому світі вони стали просто архаїзмом. – його очі натхненно блищали. − Я завтра офіційно подам на розгляд парламенту цю пропозицію.

− Не поспішай! – суворо повернувся до нього Паапандас.

− А які аргументи проти? Ми вештаємося з тим флотом… це вже зараз для нашої економіки просто обуза! Хохмани – гаранти миру та справедливості в Галактиці! Хіба не так?

Генерал прикусив губу та втупився в голосферу. Там ще йшла трансляція. Богданчик акуратно складав шахові фігурки в коробку.

 

Пройшло двадцять п’ять років.

Вуухти розпустили армію. А для вирішування суперечок все ще були призначені тепер уже генерал-полковник Паапандас та генерал-майор Муудас.

Довго на вуухтських космічних просторах не було ніякої загрози. Аж ось вона з’явилась. І вороги, агресивна раса цакарк, замахнулись на багату ресурсами систему Смиренна. І знову між ворогуючими сторонами виник чудернацький кораблик хохманів. І знову почалась суперечка.

Генерал-полковник вибрав число 55, чорний. А цакарки – 89, білий.

− Цікаво, що буде цього разу. – прошепотів загадково Муудас.

− Планета Земля, місто Луцьк, футбольний матч між місцевою командою «Стир» (чорна сторона, вуухти) та «Соняшник» (Херсон) (біла сторона, цакарки).

З голосфери до кабіни увірвався шквал вболівальницького гамору та свисту. А потім в ефірі почувся гучний голос коментатора на місцевому телебаченні:

− …луцька команда є лідером турнірної таблиці Першої Ліги та з великим відривом випереджає найближчих переслідувачів. «Соняшник» веде боротьбу за виживання та знаходиться на межі вильоту. Їй сьогодні потрібні очки, як ковток повітря… Склади команд… І президентом «Стира» є Богдан Анатолійович Хохмуцький.

Вболівальники на стадіоні схвально привітали президента та дружно зааплодували.

− Богданчик… знову… ти? – прошепотів Паапандас і опустився в крісло.

Тут почувся голос коментатора на місцевому телебаченні:

− …Звичайно ж «Стир» є беззаперечним фаворитом, але команді з Херсону немає чого втрачати, вони будуть боротись за кожен клапоть поля…

− Ми їх порвемо, Богданчик! – сяяв ледь не підскакуючи Муудас.

Генерал-полковник промовчав і нервово підпер голову долонею-ганчіркою.

 

Президент футбольного клубу «Стир», який до того ж був ще й відомим бізнесменом, місцевим олігархом, Богдан Хохмуцький, відчув легеньку вібрацію свого айфону.

«Залив. Перевір. Тепер ваша черга спускати воду. Розрив одне очко.»

Вираз обличчя Богдана не змінився. Воно було грубе та підкреслено непривітне. Але очі випромінювали залізобетонну впевненість. Президент торкнувся сенсорної панелі.

«Ok».

 

Гра була доволі напруженою. Після фінального свистка на табло висвічувалося неймовірне 3:4 на користь гостей. Вболівальники свистіли та лаялись, не розуміючи, як це їхня команда не змогла здолати відверто слабший колектив. В рідних стінах, та ще і за такої підтримки!

− Ось тобі і фартовий … Богданчик… − прошепотів Паапандас.

− Це… це ж… що тепер буде? – тремтів Муудас.

− А нічого, Смиренна була стратегічно важливою системою. Ми в повному випкані.

− Попрошу не лаятись в ефірі! – враз перебив їх суворим тоном хохманський суддя.

− Ну, добре, − іронічно усміхнувся генерал-полковник і продовжив злісно чітко вимовляючи кожну букву. − ми знаходимося у повному випорожнювальному каналі!

− …Отже, − продовжив суддя урочистим тоном. − Перемогу святкує сторона − Білий, цакарки!

− Так, − промимрив Муудас, − повний випкан.

 

Богдан Анатолійович відкинувся на широке шкіряне заднє сидіння свого нового блискучого мерса. Раптом знову легенько завібрував айфон.

«Добре. Але чому 3:4? краще було б 1:2, менше сил пішло б? Менше жовтих карток.»

Бетонне лице пана Хохмуцького на мить пом’якшилось. Його тоненькі пальчики поправили на зап’ясті елегантний швейцарський годинник «Breitling» з масивним золотим корпусом, та ковзнули по екрану девайса.

«Та так, заради хохми».

 

Сім років потому.

Тепер вороги не вгавали.

Війська раси расаїв несподівано підійшли до самого серця Царства – материнської системи Вуухтії. Цього разу на зустріч цілому флоту нашипованих кораблів виступив лише скромний патрульний катерок, в якому сиділи Паапандас та Муудас.

− Ось побачиш, − з іскоркою в очах сказав Муудас, − тепер нам має повезти, ми маємо перемогти в суперечці! Я зрозумів систему!

Але Паапандас промовчав, у животі чомусь пройшов незручний холодок.

− В мене є ідея. – натхненно вів далі генерал-майор. – давай загадаємо число 1! Так-так, а чому б і ні? От тільки який колір обрати? Як ти думаєш, чорний?

Флот расаїв наближався. Дистанція скорочувалась. Ось-ось перед армадою мав з’явитись неправильний космічний апарат хохманів.

Але де ж він?

Перші кораблі ворога уже обступили катер вуухтів. Вони виходять на зв'язок. Вони вимагають здатись.

− Де ж кляті хохмани? Де бар’єри?! – глипав очима Паапандас.

 

Двері брудної тюремної камери роз’їхались в сторони. Заармований неотесаний охоронець виставив уперед дуло бластера і скомандував:

− В камери, вуухти!

Їх заштовхали в середину, кожного в окрему убогу кімнатку з парашею в кутку та маленьким віконечком, через яке виднілась жалюгідна цятка денного світла.

Муудас не витримав і розійшовся.

− Досить поводитися з нами, як з тваринами! Ми офіцери армії…, м-м, колишньої армії Вуухтії. Наше царство мирне, ми не хотіли нікому зла!

− Тихо! – глухо гаркнув охоронець расай. – Краще спіть. Завтра підйом о шостій. Вам видадуть інструмент. Ваше місце роботи – уранові копальні.

− Повний випкан. – прошепотів Паапандас.

 

За три дні до вторгнення на Вуухтію.

Головний суддя хохман ніжився в гамаку на березі тропічного моря. Серед лагідного шуму прибою почувся ледь вловимий звук сигналу тривоги. Він йшов від МультиКома його колеги. А потім голос його асистента:

− Так, нам пора вшиватися з цієї галактики.

− Чому? – не відкриваючи дрібненьких оченят спитав головний суддя.

− МультиКом каже, що сюди прийшли поліцаї Атрактора. Вони нас шукають вже по всій Ланіакеї.

− От випкан, як то кажуть ті вуухти. – він скочив із гамака. – дійсно потрібно валити, а то вони нам пришиють такі статті, що ми не відмиємось ніколи.

− А грішків за нами вистачає… То ж нам ретельно надеруть дупи…− промимрив про себе асистент. – Скажи, це вже, правда, неважливо, а навіщо ти увесь час тим вуухтам того землянина парив − Богдана, чи Бодю, чи як там його?

− Богданчика, − виправив колегу псевдосуддя, натягуючи мультиенергетичний комбінезон, − навіть не знаю, хмм, − він на мить задумався. – Напевно, просто так, заради хохми.

 

− Не розумію, не розумію, − постійно повторював Муудас в розпачі ритмічно стукаючись чолом в холодну стінку камери. – ми ж були мирною расою, не хотіли нікому зла, ми ж не посягали на інші простори, не пропагували мілітаризм, дотримувались всіх законів Всесвіту…

− Яких законів? − знеможено ледь вимовив Паапандас зі своєї камери.

− Ну, тих, що хохмани… Це несправедливо! Ми поскаржимось суддям! – викрикнув у коридор Муудас, схопившись руками-ганчірками за товсті прути камери.

− Кому ти будеш скаржитися, раб? – охоронець-расай раптом зірвався зі свого крісла та підскочив до решітки.

− Хохманам… − уже не так впевнено притишено сказав генерал−майор.

− Яким ще таким хохманам? – прогудів наглядач. – Немає вже ніяких хохманів в Галактиці, зникли вони кілька днів тому.

− Як зникли? – зірвався на ноги Паапандас у своїй камері і теж притулився писком до прутів загорожі.

− Так, просто зникли і все. Тепер усе як було раніше.

− А, бар’єри? Де вони? – витріщився генерал−полковник.

− Немає вже ніяких бар’єрів.− прогугнявив расай, і враз їдко зареготав.

− Як «нема бар’єрів», як «як раніше»? – приголомшений Муудас видавав панічні нотки. – навіщо ж ми тоді армію розпус… − він не договорив.

Паапандас звів очі до віконця, через яке пробивався гнилий ранок.

− Знаєш хто ти, Муудас? – мовив він і його погляд зробився хворобливо притупленим.

− Хто? – злякано відгукнувся генерал−майор. − я…я, хотів якнайкраще, я хотів миру, я шанував закони…

− Муудас, ти …, − тут генерал-полковник глибоко зітхнув, його затуманені очі втупились в брудну підлогу камери на порожню вилизану мисочку з-під смердючої баланди. І за секунду продовжив, − Муудас, ти − просто…, ех… − знову не договорив він.

Його щупальця раптом ослабли, ноги підкосились і він безсило опустився додолу.

А охоронець все реготав. І коли його огидний сміх поступово стих в тюремному коридорі, з сусідньої камери долинуло тихеньке приречене схлипування.

 

/На цьому місці вже не мало би бути епілогу, але ж… заради хохми./

В мармуровому еклектичному каміні легенько потріскували дрова.

− Ще? – глухо спитав Богдан Хохмуцький та, не чекаючи відповіді, безкомпромісно відлив гостю віскі з плескатої гранованої пляшки.

Сам олігарх відхилився на низьке широченне крісло, вистелене тигровим хутром, та відпив зі своєї склянки.

− Скажи чесно, − мовив він до співрозмовника. – Ти от президентом бути хочеш?

Огрядний мужчина, що примостився з протилежного боку низенького столика, кволо усміхнувся, покрутив у долоні склянку із шістдесятип’ятирічним «Macallan», примружився, але не сказав нічого.

− Хочеш…− лукаво відповів за нього Богдан Анатолійович. – я теж хочу. – вимовив він останнє слово майже по складах.

− Це було б важкувато… − спробував несміливо здоровань.

− … і нікому не потрібно. – перебив його олігарх. – Ми, − підніс він склянку на рівень очей та задивився на відблиски благородної бурштинової рідини. – ми з тобою занадто мутні для цього. – зробив маленький ковток. – потрібні нові, свіжі люди. – він витримав довгу паузу. Облизав губи. – такі, знаєш, яскраві, зовсім не з нашої колоди.

Кремезний зацікавлено підняв брови.

− Хм, − ковтнув ще ексклюзивного напою Хохмуцький, − а я можу зробити президентом будь-кого.

Кутики губ партнера по бізнесу на хвильку розійшлися, а потім швидко повернулися назад.

− При всій повазі, Богдан Анатолійович…

− Не віриш… − перервав його олігарх. − А давай, заради хохми, я зараз увімкну телевізор, і перший, хто з’явиться на екрані – стане президентом. – його обличчя розтануло. – тільки не думай, це не буде порнозірка.

Здоровань несміливо захихикав. Він заглянув на дно своєї склянки і хмикнув:

− А якщо це буде Дзідзьо?

Хохмуцький на секунду застиг, певно даючи волю уяві. Подумавши сухо сказав:

− Що ж, бородатого президента в нас іще не було. – і враз вибухнув шквальним реготом.

Чоловік навпроти спочатку з несподіванки стрепенувся, а потім теж зареготав, даючи волю затиснутим емоціям.

Зненацька олігарх затих. Його очі сяяли нездоровими вогниками. Лице стало серйозним, ніби перед підписанням важливого договору. Він різко схопив пульт дистанційного керування телевізором.

Його колега все ще за інерцією гигикав, але, помітивши блиски в очах Богдана, осікся.

Хохмуцький раптом рвучко влив у себе залишки віскі. Обличчя набуло награно урочистого тону. Він зі стуком поставив склянку на стіл.

− Are you ready for a good time? – стишено прорік олігарх.

І перш ніж здоровань встиг хоч якось відреагувати, впевнено натиснув на пульті кнопку «ON».

Автор: Тарас Кравчук.