Вірус недовіри

Вірус недовіри

Thursday, 16 May 2019 г.
Viewed: 233
Subscribe on comments to RSS
Автор: Джек.

– А ти знаєш, хто твій ворог?

Ар поглянув на ту, що запитувала мов на божевільну.

– Верхні, хто ж ще, –самовпевненно відповів він.

Адже це вони засадили його і її за ґрати, перетворивши на заморенних голодом і спрагою бранців.Йому все ще снилося,як він разом з командою вперше ступає на поверхню, і одразу ж потрапляє в епіцентр піщаного урагану, штучно створеного Верхніми. Тоді він ледь не задихнувся і дивом вижив, на відміну від інших. Прокинувся вже у білій кімнаті з однією прозорою стіною, і за тією стіною побачив нерухому співкамерницю. Худорлява з довгим світлим волоссям, вона сиділа на підлозі, розкинувши руки й ноги та звісивши голову. Ар одразу вирішив, що її закатували до смерті, але за півгодини вона поворушилась і навіть заговорила до нього. Скільки часу минуло з тих пір він більше не знав, проте все одно вірив у порятунок.

Вона гірко усміхнулась тонкими пересохшими губами.

– Якби ж все було так просто…

– То ти з тих навіжених, що й досі вірять у те, що ми всі однакові? –презирливо прохрипів Ар.

Нижні і Верхні воювали вже багато років. Існувало безліч теорій і припущень, чому Нижні обрали життя під землею, а Верхні назовні, і деякі навіть стверджували, що Нижні і Верхні колись були єдиним народом, доки не трапився розкол. Після цього Верхні отримали кращі умови для розвитку і перетворились на технологічну державу. А Нижні залишились майже на тому ж незмінному рівні. Втім під землею знаходились такі необхідні Верхнім корисні копалини, як кам'яне вугілля, руди, кварц, нафта й інші. А ще вода – чиста вода, якої на поверхні був дефіцит. От і намагалися вони раз за разом обкрадати Нижніх, незаконно проникаючи в земні глибини. Нижні, щоправда, теж часом піднімались догори, зацікавлені вітром, дощемі, звісно, сонцем. Подібні порушення території і ставали причинами сутичок, доки не розпочалась Війна. Хто напав першим так досконало і не вдалось дізнатися. Верхні стверджували, що Нижні, а Нижні – що Верхні. За свої двадцять два роки Ар ще не бачив мирного життя. Він вступив до армії в сімнадцять і від тоді був постійним учасником бойових операцій. Він неодноразово втрачав друзів і бачив, як вони гинуть від нанозброї Верхніх, тому не мав жодних підстав вважати їх такими ж людьми. Для нього Верхні були об'єктом ненависті і знищення, всесвітнім злом, яке просто не може мати ніяких почуттів.

– Ми однаково сліпі, – заявила дівчина. – І Верхні, і Нижні. Бачимо тільки те, що хочемо, і вперто закриваємо очі на правду. Коли б і звідки б вона не визирнула, ми всі намагаємось запхати її назад. Насправді правда нікому не потрібна, адже від неї жодної користі на Війні.

Ар вже не вперше чув від неї подібні промови. Дівчина верзла ще й не таке, іншим разом він взагалі не розумів, про що вона говорить і чи звертається до нього.Проте часом вона проявляла адекватність і могла вести діалог, то ж Ар так і не визначився, чи можна вірити хоч чомусь, що вилітає з її вуст.

Вкрай пересохлі губи, суха порожнина рота і горлянка свідчили про серйозне зневоднення. Ар навіть забув про їжу, всі його думки зараз товклися навколо води.

– Як давно ти тут знаходишся? – запитав хлопець, аби підтримати розмову і хоч якось відволіктись від надокучливих думок.

Він підвів вугільно-чорні очі догори, вперившись у білу стелю з тисячею крихітних дірочок. Окрім природньої вентиляції, в кімнаті більше не було жодних отворів. Принаймні, так здавалось з першого погляду. Спершу Ар думав, що ідея ворога полягала в тому, щоб не просто мучити полонених спрагою і голодом, а ще й потопити їх у власному лайні та сечі. На щастя, його співкамерниця люб'язно продемонструвала, що варто натиснути у спеціальному місці в стіні, і на підлозі з'явиться невеличкий отвір, апрозора стіна, що їх розділяє, стане дзеркальною з одного боку, і білою з іншого. Але такий режим триває лише п'ятьхвилин, тож всі свої справи треба робити швидко.

– Достатньо давно, щоб втратити рахунок часу. Але, якщо тобі цікаво, чи помреш ти від спраги чи голоду, то ні, не помреш.

Хлопець різко перевів на неї погляд, зустрівшись з кришталевими очима з легким голубом відтінком.

– Тричі на тиждень вони приносять воду і їжу. Не пишно, зате так вони тримають тебе в живих і знесиленним, що, власне, їм і потрібно.

– Навіщо це їм? – різко запитав Ар, немов сказані дівчиною слова робили її винною у подібному ставленні до них.

– Щоб ти невтік, – знизила вона плечима. –Мозок і тіло у стані стресу працють значно гірше. А також ними легше керувати ззовні.

Він уважно роздивився її обтягнуте шкірою обличчя, темні контури під очима, такі ж як у нього порепані губи, скуйовджене світле волосся. Худющі руки і ноги мов жердини стирчали з-під сірої одежини (щось на кшталт халату). Халат на Арові все ще мав більш-менш білий колір.

– Як це, керувати ззовні?

Дівчина гірко осміхнулась.

– Зовсім нескладно, якщо в мозок вбудовано нанокомп'ютер. Тобі в голову завантажують певний набір програмового забезпечення, що відповідає за твою поведінку, слова і думки. Виходить такий собі робот-зомбі у людському тілі.

Ар інстинктивно обмацавголову у спробі знайти сліди того, що хтось колупався в його мізках.

– Марно, – попередила дівчина. – Жодних шрамів чи інших ознак ти не знайдеш.

– То як же перевірити?..

–Скоріше за все, ти вже маєш базовий набір. Треба лиш дочекатися, доки активується система.

– І що тоді?

Залежить від того, що завантажили тобі в пам'ять. Ти всього лиш піддослідний, на якому поставили черговий експеримент.

Ар похмуро зиркнув на співрозмовницю.

– Це вони тобі в голову таке завантажили? Що ми піддослідні щури і маємо з цим миритися?

Очі дівчини спалахнулиобразою. Здається, це вперше він побачив справжню емоцію на апатичному обличчі.

– Хіба я сказала, що з цим треба миритися? – огризнулася вона. – В моїй голові немає діючих імплантатів.

– Звідки тобі відомо?

– Я зламала всі файли, що намагалися встановити на моїй пам'яті, – гордо повідомила вона. – Через це мене сюди і запроторили. Жодна програма не змогла підкорити мій мозок.

Ар ще раз пильно оглянув бранку. Брудна і стомлена, проте досить молода для серйозних досягнень. Втім, колись він знавав схожу юнку, таку ж рішучу, самовревнену та відчайдушну. Вона зникла того ж року, як він тільки прийшов на службу. Говорили, вона врятувала всю свою команду, добровільно здавшись у полон Верхнім.

– І як це тобі вдалося? – недовірливо спитав він.

Дівчина повільно підняла тонюсеньку руку, на якій вільно теліпався рукав, і піднесла вказівний палець до скроні.

– Ось тут твоя найголовніша зброя. Твій власний мозок здатен створити і запустити в дію вірус, що знищить всі їхні завантажені файли.

– Як?.. – тупо повторив він.

Вона зробила паузу, немов намагаючись підібрати правильні слова.

– Це складно пояснити, адже мізки людей працюють по-різному. Слід опанувати свій розум, розширити мислення, повірити в те, чого бути не може. Подолати самого себе, свої внутрішні бар'єри, зустрітися один на один з власними демонами…

 

Якось він прокинувся і побачив своє відображення у дзеркальній стіні. Величезні тіні під очима, впалі щоки, брудне волосся стирчить в різні боки, обличчя вкрите колючою щетиною. В такого він перетворився не за один день. Ар наче й звик до свого брудного відображення, однак зараз немов побачив себе вперше. Хіба це все ще був він?

Чорні очі, що дивились на нього з дзеркала належали комусь іншому, не йому. Чужі очі з ворожим поглядом на його власному обличчі. Дикий, навіжений погляд, сповненний ненависті. Так дивляться на ворога перед тим, як його знищити.

Він відвернувся, протер очі долонями (пальці з чорними нігтями здались надто брудними) і поглянув на себе знов. Але нічого не змінилось. Чужинець у його тілі все ще витріщався на Ара. Тоді він спробував перейти на інший бік кімнати, сподіваючись щось цим змінити. Та штучне світло, яким світилася стеля і стіни, рівномірно розповсюдживалось, і з іншого боку кімнати все виглядало так само.

Минуло хвилин п'ятнадцять, коли Ар нарешті збагнув, що дзеркальна стіна тримається занадто довго, і жодного задовільного пояснення цьому не було.

– Агов! Ти ще там? – покликав Ар, але відповіді так і не почув.

Що відбувається? Технології дали збій? Чи хтось не хотів, аби він дізнався, що насправді трапилось з його співкамерницею?

Він так і не спитав її імені, так нічого про неї і не дізнався.

Раптом монолітна стіна беззвучно розкололась, і у крихітному віконці з'явиласьдивакувата посудина з прозорою рідиною і декілька таблеток на плоскій квадрітній тарілці. Все це на конвеїрній стрічці виїхалаона підлогу, і віконечко знов перетворилось на стіну. Рідина без запаху і смаку виявилась водою, а таблетки ніщо іншим, як їжею. Вони пахли смаженним м'ясом і ще чимось незрозумілим, але приємним. На смак теж, начебто,непогані. Ар, не зволікаючи, проковтнув все, що йому підсунули, починаючи з води. Спрага була надто сильною, щоб їй противитись. Таблетки куштував обережно,їх спокусливий запах і смак не дали відмовитись навіть від такої химерної їжі.

Тоді йому було байдуже, чи помре він від цьогонеобдуманноговчинку. Але згодом Ар пошкодував про свою необачність.

Після з'їденого з ним почали відбуватись дивні речі. Все почалось з лекого поколювання по всьому тілі, особливо в районі кінцівок. Поступово руки і ноги наливались важкістю і, зрештою, Ар більше не міг поворухнутися, не докладаючи титанічних зусиль.

Коли він, знесиленний, напівлежав на підлозі, спираючись головою й плечима об стіну, в дзеркалі відбулось щось незрозуміле. Його власне відображення несподіванно поворухнулось. Може, здалося? А тоді Ар із дзеркала підморгнув йомуі недобре посміхнувся.

– Чортівня якась, – пробурмотів Ар, кліпаючи очима.

Але ні, йому не ввижалось. Відобреження Ара не поспішпючи підвелось й поповзло до нього. Від такої картини Ар ледь не закричав від жаху, та голос теж його підвів. Спостерігаючи, як він підповз до дзеркала з протилежного боку, Ар повірив в те, що відобреження раптом вискочить і кинеться на нього. Однак цього не сталося.

Дзеркальна стіна все ще розділяла їхні виміри, тож задзеркальний Ар припав до неї, витріщивши очі.

– Це всього лише галюцинації, – заспокоїв себе Ар. – Кляті таблетки.

– Я б не був таким упевненим, – відізвалось відображення. –Я такий же реальний, як і ти. Або навіть реальніший.

– Я не слухатиму галюцинацію.

– Але ж слухаєш.

– Ти всього лише моє відображення.

– Звідки така впевненність? А може, це ти – моє відображення?

Ар розсміявся у відповідь, надтріснутим і хрипким сміхом.

– Гарна спроба, – промовив він. – Отже, це і є експеримент, про який вона казала. Це дія таблеток чи якоїсь залізяки в моїй голові?

– Це всього лише дія твого мозку. Розмова з власною підсвідомістю, – задзеркальний Ар хиже вишкірився.

Було в ньому щось неприроднє, неправильне. Гострі зуби нагадували ікла звіра, чорні зіниці розширені настільки, що, здавалось, райдужна оболонка потонула в них. Він підвівся на ноги і почав пересуватися взводвж дзеркала, не відриваючи рук від скла, немов намагаючичь намацати слабке місце і вирватись на волю. Рухався задзеркальний якось різко і уривчасто, наче перед кожним кроком обдумував напрямок.

– Твоя пам'ять заблокована, – повідомив він. – Твоя співкамерниця… хіба вона не видається тобі знайомою?

Подібні думки дійсно з'являлись в голові Ара.

– Ти її знаєш, але свідомо відфільтрував спогади про неї. Варто лише захотіти згадати…

На мить перед очима повстала німа кінострічка, на якій Ява (адже так її звати!) щиро посміхається до нього і мружить від сонця блакитні очі.

– Колись вона була частиною твоєї команди, – продовжив задзеркальний. – Поки ви не продали її в полон, в обмін на своє життя. Натомість вигадали легенду про її героїчний вчинок, яким вона вас всіх врятувала.

– Брехня! –прогарчав Ар. –Я… ми б ніколи на таке не пішли!

– Це ти їй розкажи, – знову шкіриться. – Або запитай, як вона сюди потрапила. А заразом і про те, як ти сюди потрапив. Невже тобі досі не було цікаво, чому з усієї команди вцілів начебто ти один?

Дійсно важливе запитання, яке Ар відверто боявся собі поставити. Він знав відповідь. Вона сиділа гдибоко в голові, схована у найтемніший закуток, до якого він ніколи і не дістався б, хіба що хтось його змусив.

– Ну то що, згадав, хто твій ворог? – зухвало поцікавився Ар у самого себе і оскаженіло зареготав.

Шорсткий сміх ехом лунав у вухах, бився о дзеркальну стіну, підлогу і стелю, кружляючи навколо і все ніяк не стихаючи.

– Годі! – викрикнув Ар і підскочив на ноги.

Нарешті, тіло знов почало його слухатись.

З розгону він накинувся на своє відзеркалення і вдарив з усієї сили. Велетенська щелина,мов стовбур дерева, розповзлася від підлоги до стелі, розпадаючись на сотні маленьких щелин-гілочок. А тоді дзеркало розсипалось на мільйон крихітних уламків. Стіна впала.

На підлозі, згорнувшись у позу ембріона, спала Ява. Брязкіт уламків її розбудив. Підскочивши, вона перелякано переводила погляд з Ара на зруйновану стіну і назад.

– Що ти накоїв? – видихнула дівчина.

– Як ти сюди потрапила? –вимогливо спитав Ар, ігноруючи її наляканий вираз обличчя.

–Вони зараз прийдуть за нами, – попередила Ява.

– Як ти сюди потрапила? – повторив Ар, чітко промовляючи кожне слово.

На мить Ява заплющила очі.

– Отже, ти все пригадав?

– Ні! –закричав він до самого себе. – Це не може бути правдою. Я не міг продати тебе в полон!

Піднявши повіки, вона зазирнула йому в очі, тепер вже спокійним порожнім поглядом.

– Це був не ти, – її голос звучав байдуже. –Не тільки ти. Ви всі прийшли до згоди.

– Ні… – прошепотів Ар. – Ні… Чому я цього не пам'ятаю?

– Імплантати, – коротко пояснила Ява. –Вони заблокували спогади. Або навіть змінили їх.

Десь далеко, неначе, в іншому вимірі, залунали сирени.

– Вони йдуть, – промовила Ява, дивлячись у простір.

– А я? Як я опинився у полоні?

– Тебе продали так само заради зброї, технологій чи інформації. Ти, я і ще бозна-скільки солдатів з самого початку були найняті лише для того, щоб зробити вигідний обмін.

– Звідки тобі це відомо?

– Ти думаєш, вони всіх бранців тримають в таких казкових умовах? – жорстокий сміх. –Повір мені, ні.Ми – ідеальні піддослідні. Принаймні, були ними, доки ти не зламав стіну.

– Я розбив дзеркало. Воно тривало задовго.

– Не було ніякого дзеркала, коли я засинала. Ти був у відключці кілька годин.

– Але ж…

– Вони вже тут, – констатувала Ява, коли монолітна стіна розверзлася величезним отвором, в який забігло четверо, вдягнутих ущось схоже на скафандри. Крізь них неможливо було побачити ані фігур, ані облич.

Просто рядові безособові чоловічки. В руках вони тримали лазерну зброю, націлену прямісенько на Ара і Яву. Він бачив цю зброю в дії і не хотів би випробувати її на собі.

– Що з нами буде? – запитав Ар у співкамерниці.

– Перепрошиють імплантати або замінять на нові. Ми надто цінні екземпляри, щоб нас вбивати. Інакше ми б давно вже були мертві.

Їх змусили надіти електронні наручники і під прицілом вивели з білої камери у білий коридор,що нагадував тунель. Отвір миттєво зачинився за ними, утворюючи стіну без жодних дверей. Скільки ж тут взагалі ховалось камер?

Далі – прямо по незмінному коридору у суцільній тиші.

– Вони нас чують? – запитав Ар, не повертаючи голови до Яви, що йшлаосторонь з двома охоронцями позаду.

– Ні. Шолом захищає від звуків, як скафандр від дотиків.

– Ми що, заразні? –це мав бути жарт, та по паузі у відповіді Ар зрозумів, що влучив у яблучко.

– Вони прозвали мене Вірусом, - промовила Ява, дивлячись поперед себе. – Не тільки тому, що я зламала найскладніші їхні інтерфейси у себе в голові. Я зробила те саме з багатьма їхніми головами. Після цього звичайнимохоронцям заборониливиходити зі мною на контакт.

Знадобилось кілька секунд, щоб Ар зрозумів: вона і його зламала. Адже як іще пояснити дурнувату галюцінацію з дзеркалом? Провали в пам'яті?

– Вони підселили мене до тебе, щоб перевірити, чи здатна ти заразити і мене, – збагнув він. – То як ти це робиш? Як влазиш до людей в мозок?

Дівчина-вірус. Дівчина, яка здатна подолати цілу армію запрограмованих солдатів. Хіба не це потрібно їм, аби виграти Війну?

В цей момент один з охоронців помітив, що в'язні спілкуються. Крізь наручники вони отримали заряд струмом, який змусив м'язи по всьому тілу скоротитися, і обидва впали на підлогу в судомах. Чотири лазерних зброї дивляться їм в обличчя.

Ми надто цінні екземпляри, щоб нас вбивати. Інакше ми б давно вже були мертві.

Якщо це дійсно так, то спробувати варто. Якщо їх уб'ють, принаймні вони помруть швидко.

Керуючись такими думками, Ар дочекався чергової перерви між короткими вдарами струму, і щосили вдарив у пах ногою найближчого з охоронців. Скафандр виявився не надто міцним, і людина всередині нього зігнулась від болю, пальнувши перед цим лазером. Струмотерапія одразу припинилась. Ар швидко поглянув у напрямку пострілу і зітхнув з полегшенням, коли побачив, що лазером розкроїло підлогу, і, на щастя, не зачепило Яву.

Дівчина, немов прочитавши його думки, підкосила ногами іншого охоронця, ще й вибивши в нього зброю з рук. Двоє інших одночасно відкрили вогонь.

Але стріляли вони один в одного. За кілька секунд на підлозі лежали чотири мертвих охоронці.

– Що вбіса коїться? –в шоці Ар повернувся до Яви.

Дівчина і досі сиділа на підлозі.

– Щоб зламати мозок, мені не обов'язково говорити словами, – повідомила вона, коли Ар допоміг їй підвестися. Обидва все ще були в наручниках.

Мов спалах блискавки перед його очима повстала картина:безтурботне обличчя Яви, погляд загублений у просторі і ледь помітні, начебто не пов'язані, рухи головою, плечима, зміна ходи. Все це він бачив лише боковим зором і не був певен, чи дійсно бачив взагалі. Але, якщо вона зламала солдатів без слів, то це мала бути хіба що мова тіла.

– Отже, зараження відбувається через комунікацію, – підвів підсумок Ар.

На тлі їхньої розмови знову залунали сирени, тепер ще гучніше.

– Можна і так сказати, – промовила Ява. –Треба тікати. Вдруге нам не вдасться вирватись.

– То що ж це за вірус? – запитав Ар, не ворухнувшись з місця.

– Вірус недовіри, – коротко відповіла Ява, нахилившись до одного з охоронців. Вона підхопила лазерну зброюі повернулась до Ара. Скуті руки не заважали натиснути на кнопку пострілу.

В цю мить він фактично повірив, що Ява вирішила помститися за його зраду. Власне, мала повне право. Благати про прощення він не збирався, адже зробленого вже не повернеш. Хоча, померти ось так на півшляху до порятунку не хотілося.

– Руки, – сказала дівчина.

– Що?

– Давай сюди руки, я розріжу наручники.

Часу на роздуми не лишилось, тож Ар просто довірився дівчині, як вона колись довірилась своїй команді. Однак Ява його не зрадила.

Упевненим рухом дівчина увімкнула лазер і обережно провела тоненьким промінням по електронних кайданах. Наручники вмить розвалились надвоє і з брязкітом впали на підлогу. Не зволікаючи, Ар пепехопив у Яви зброю і так само допоміг їй звільнитися.

– Дякую, – сказав він після довгої паузи.

Дівчина мовчки схопила іншурушницю і попрямувала вперед.

– Потім подякуєш, ми ще не вибрались звідси, – кинула вона через плече.

Від волаючих звідусіль сирен здаволось, голова от-от вибухне. Сліпуче-білі стіни, підлога й стеля боляче різали по очах, але краще так, ніж божеволіти у камері. Ява швидкими кроками просувалась уперед, не обертаючись і не зупиняючись. Ар поспішав слідом. Серце шалено калатало від адреналіну та відчуття небезпеки, але все, про що він міг думати зараз – це чому Ява йому допомогала. Зустрівши когось із своїх зрадників тут, Ар навряд чи зумів би їм пробачити.

Ліворуч, уперед, праворуч, знову ліворуч… Цьому лабіринту не було кінця.

– Ти знаєш, де вихід? – вигукнув Ар.

– Залежить від того, куди ти хочеш вийти, –Ява вперше озирнулась, не збавляючи темпу. – Назовні ще небезпечніше, адже там вони нацькують на тебе урагани, повіні і землетруси.

– Тоді куди ми рухаємось?

– У центр управління. Я маю на меті звільнити всіх інших в'язнів. Лише тоді можна спланувати втечу.

– Скількох іще вони тримають у полоні?

– Не знаю, але хіба це має значення?

Насправді, це мало значення. Ар уявив собі натовп ослабленних бранців у брудних халатах, що розтікався уздовж усього коридору-лабіринту. Так втекти їм точно не вдасться.

Виходячи з того, як упевнено Ява обирала напрямок, цей шлях був їй знайомий.

– Це не перша твоя спроба втекти? – поцікавився Ар, йдучи по п'ятах за дівчиною, але його питання лишилось без відповіді.

Ява зосереджено мовчала. Чим далі вони просувалися від місця свого злочину, тим тихіше лунали серени, аж раптом вони різко затихли. Дзвінка тиша вдарила по вухах.

– Що сталось? – запитав Ар, зупинившись поруч із Явою.

– Хочуть збити нас з пантелику, притупити пильність.

Вони тримали зброю напоготові на випадок, якщо з-за рога вистрибне ворог, але ніхто так і не з'явився.

– Ходімо, – гукнула Ява.

І знов низка поворотів. Ар відчув, як потроху починає крутитися голова.

Нарешті, їдкий білий колір закінчився і, перетнувши межу, вони опинились у світло-блакитному коридорі з безліччю зачинених дверей. Дивним здавалось те, що попри пролунавшу тривогу їм так ніхто і не зустрівся на шляху. Та й зараз коридор був порожнім. Втім Ява не звертала на це уваги, продовжуючи невпинно рухатись уперед.

Двері, до яких вони намагалися дістатися були зовсім поруч. Та раптово Ар відчув дикий головний біль, що буквально повалив його з ніг.

Корчячись на підлозі від болю, він простягнув руку до Яви, що вже наближалась до нього. Перед очима все поплило, перетворюючись на розмиті плями. Він не може підвести її знов, тільки не зараз, коли вони майже у цілі.

– Що таке? – занепокоєнний голос дівчини звучав зовсім поруч, але Ар не міг її розгледіти.

Думки почали плутатись.

Невже ніхто так і прийде їм на порятунок? Невже доля полонених більше не цікавила фронтовиків і командирів, що лишились на волі?

Невже його друзі справді продали його ворогам?

Невже Ар міг погодитись на зраду?..

Ще пак. Чому ж ні? Якщо за дівчину Верхні обіцяли лишити в спокої його селище..

– Борися, Аре!

Дзвінкий голос залунав над головою. Чи це був голос Яви чи він існував лише в його уяві?

На краю свідомості Ар помітив туманні постаті, що немов матеріалізувались у повітрі. Він хотів попередити Яву, та замість цього схопив її за горлоі так міцно стиснув пальці, що її маленьке худорляве личко вмить набуло пурпурового відтінку.

Дивно, але тільки зараз йому спало на думку, що весь цей час вона водила його за носа. Все, їхнє знайомство і втеча, було насправді лише частиною вистави, яку організували Верхні. Коли Ар розбив дзеркальну стіну, Ява подала їм сигнал. Сигнальними рухами вона спілкувалась і з охороною. Стрілянина – теж вистава. Так, він бачив поранення і кров ворогів, але ж володіючи такими знаннями і технологіями, що йому і не снилися, це неважко було підстроїти. Ява чудово знала, куди рухатись. І саме тому коридори лишались порожніми. Адже Ар весь час був під пильним наглядом.

Її блакитні очі наповнили сльози, а худеньки руки марно чеплялися за його сталеві м'язи. Вона не могла ані кричати, ані дихати. Ще трішки і він її провчить.

– Досить.

Командний чоловічий голос, дуже знайомий.

Арові пальці розслабились, і дівчина рухнула додолу, важко хапаючи ротом повітря.

Перед ними постав капітан Джекел, колишній командир команди. Темно-синій мундир підкреслював його рівну,дещо гордовитупоставу. На виголенному обличчі застигла дивна усмішка. За ним ще двоє, теж давні знайомі. Корст і Челу – члени команди.

– Вона потрібна нам живою, – мовив капітан Джекел.

Думки Ара якимось незбагненним чином одночасно рухались у двох протилежних напрямках. З одного боку він перебував у стані шоку від того, що побачив тих, кого вважав загиблими, та ще й вільними на території ворога. То це від них він має тепер рятуватися?

З іншого боку, Ар був переконаний, що вони прийшли його врятувати. А от Ява намагалась його підставити.

– Хапайте її!

І от, разом з Корстом і Челу Ар кинувся на Яву, зкручуючи їй руки й ноги, аби вона не вирвалась.

Він спостерігав за своїми рухами і думками, немов зміг відділитися від самого себе. Німий і безпорадний свідок.

– Аре! – крикнула Ява. –Прокинься! Це не ти керуєш своїми діями!

Не він? Тоді хто?

– Замовкни! – лише слово капітана Джекела, і Челу затулила їй рота рукою.

– Радий знову тебе бачити, Аре, - вже спокійно заговорив капітан. – З поверненням до команди.

Суворий і справедливий, капітан Джекел став для Ара кумиром від початку його служби. Принаймні, таким він здавався.

«Покидьок»,– зашепотів голос в голові. «І зрадник».

– Ява має повернутися до себе в камеру, вона цінний екземпляр, – повідомив Джекел. – А ти, якщо не чинитимеш опору, почнеш нове життя.

– Не слухай його! Вони намагаються керувати твоїм мозком! – долетів голос Яви.

Перед цим Челу зойкнула, коли дівчина вкусила її за руку. А тоді вдарила бранку по обличчю.

– Нужбо, відведи її назад до камери, – повторив свій наказ капітан. – Невже ти забув, що саме через неї опинився у полоні?

– Мерзотник! – виплюнула Ява. – Ти ще смієш обмовляти мене! І це після того, як ти зрадив свій народ і продався ворогові? Аре, послухай! Ти коли-небудь бачив когось із Верхніх? Хоча б раз у житті? Звичайно, ні! А знаєш, чому?

Ява кричала майже йому в обличчя, але тіло й мозок ніяк не реагували, мов чекаючи на команду.

Договорити їй не дав Корст,вдаривши Яву електрошокером. Дівчина заверещала від болю.

Нужбо, згадуй, Аре. Хто з них говорить правду? Тобі чудово відомо.

У пам'яті вспливали фрагменти спогадів.

Пісчана буря. Атака Верхніх. Пісок ріже очі і забиває легені. Видно лише лазерні постріли і де-не-де з'являються і зникають скафандри.

Команда забігає всередину засипанного піском укриття. Логово ворога. Байдужий погляд сірих очей Джекела, ледь помітна посмішка. Залізна хватка чотирьох рук у скафандрах. Швидкий укол в шию, і пітьма.

Хто ховається у скафандрах?

Знову цей шиплячий голос. Перед очима постає образ його викривленного відображення. Чорні очі, гострі ікла, хижа усмішка.

Ніхто і пальцем не поворухнув, коли віддавали тебе у полон, позбавляючись, наче мішка зі сміттям. І чому? Через твоє кляте сумління, яке почало тебе мучати. Ти захотів повернути Яву. Ти вірив, що це операція по її поверненню. Чесний обмін.

– Ви чудово все спланували, капітане, – промовив Ар, чим змусив усіх присутніх замовкнути вочікуванні його подальших дій.

На підлозі в кількох метрах від нього все ще лежала лазерна рушниця, яку він випустив з рук через шалений головний біль. Рушниця Явивідкинута ногою Корста в інший бік коридору.

Сталеві очі Джекела пильно слідкують за кожним порухом Ара. Він все ще тримає Яву, але вже не так міцно. Дівчина, здається, здогадалась, що він прийшов до тями, і завмерла. Корст і Челу очікують наказу.

Один ривок, і Ар підхопив рушницю, одразу поціливши в Корста. Лазерний промінь пройшов крізь тіло, залишивши по собі криваву дірку. Колись він був йому другом.

– Челу! – рявкнув Джекел, і дівчина приставила до шиї Яви електрошокер.

– Ще один рух, і я збільшу силу струму, – попередила його Челу.

Джекел тим часом витягнув з кишені маленький пристрій у формі трикутника і націлив його на Ара.

– Ти зробив неправельний вибір, – мовив капітан.

– Те саме можна сказати і про вас.

– Коли я натисну кнопку, твоя пам'ять буде відформатована. Жодних спогадів. Чистий аркуш паперу. Твій мозок вимкнеться раніше, ніж ти встигнеш мене пристрелити. Тому ліпше поклади зброю і подумай ще раз.

Втратити особистість і стати роботом-зомбі на службі у Верхніх досить висока ціна за впертість. Однак нікчемно мала за можливість зішкребти із себе клеймо зрадника.

– Яво? – Ар сподівався, що його прохання про допомогу дівчина зрозуміє без зайвих слів.

– Я не можу їх зламати, – гірко мовила вона. – Вони не мають імплантатів.

Тож Джекел і решта команди діяли із власної волі?

– Чому, капітане? – Ар першим порушив задовгу паузу. – Чому ви перейшли на їхній бік?

Огидна напівусмішка розтанула, і Джекел похмурнішав.

– Ти хоч щось знаєш про Війну, хлопче? Ява права у тому, що ніхто з нас не бачив Верхніх. Вони не беруть участі у контактних боях, а всього лише віддають накази. Вони не гинуть, адже за них це робимо ми. Всі, з ким ти коли-небудь вів бій, це Нижні, що потрапили у полон і отримали електронні мізки. Ми вбиваємо один одного. Коли я пояснив це Головнокомандуючому, він мені не повірив. Можеш вважати мене зрадником, але я не хочу помирати через те, що комусь не вистачає розуму побачити цілісну картину. Нижні вже давно програли, а Війна триватиме доти, доки під землею не залишиться нікого живого.

– Навіщо вам Ява?

– Ця дівчина зацікавила Верхніх. Її мозок ламає практично будь-яку програму. Але в той же час вона здатна переконати будь-який мозок з імплантатом у будь-чому. Корисне вміння.

Дійсно. Особливо якщо ти в полоні у своїх, чиї голови як раз нашпиговані імплантатами. Ява має жити і бути вільною хоча б заради того, щоб донести до інших весь абсурд їхнього становища.

Ар вистрілив.

Челу впала замертво. Не марнуючи часу, одразу кинув Яві свою рушницю. Встиг побачити, як вона її схопила і націлила на Джекела, коли світ перед очима згас, і Ар полетів у невизначену темінь.

Спогади і думки розпадалися на уламки, хаотично кружляючи довкола, доки не зникали зовсім.

Останнім, що пам'ятав Ар був голос Яви і тепер вже нічого не значущі для нього слова.

А ти знаєш, хто твій ворог?

Автор: Джек.