Варвар Ізя або Історія мого спаскудження (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Варвар Ізя або Історія мого спаскудження (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Friday, 26 September 2014 г.
Viewed: 1932
Subscribe on comments to RSS
Автор: Ілля Лоскучерявий.

Присвячую Ізо Такеші Мііке

Я навіть не допускаю можливим, що ви сприймете цю історію інакше, як формену маячню. Я б і сам на вашому місці ніколи не повірив. Проте замість того, аби таскати цей тягар, таки вирішив поділитися з усім світом. Особливо з огляду на те, що смертельна загроза для мене нещодавно минула. Порівняно з останньою, перспектива бути висміяним чи сприйнятим за божевільного видається сміховинною дрібницею.

Отож, почну з того, що тепер мені відомо, чому серед українців так мало добрих людей. Ви і самі це зрозумієте, коли дізнаєтесь історію варвара Ізі, члена таємної Спілки Іуд, сформованої ще у прадавні часи на території Хазарії. Те товариство було сущим злом на землі, воно вбачало у доброті ворога і холоднокровно знищувало будь-які його пагінці не лише в королівстві, а й далеко за його межами.

Самого Ізю далебі за життя звали по-іншому, а своє теперішнє ім’я він став носити після якогось там надцятого переродження, уже в нашому столітті, коли в часи громадянської рубав народ в Таврії та в Одесі. Прізвисько Варвар дали йому не знаю наскільки давно, але бачу тому одну причину – його тягу до знищення добра. Причому, не знаю як там діють голодні духи його побратимів, а Ізя обрав для знищення добра спосіб надзвичайно прямолінійний, надзвичайно ефективний і надзвичайно страшний – знищувати добро водночас із його носієм, людиною.

Так сталося і з моїм колишнім шефом, Миколою Павловичем, котрий чомусь лише на старості років надумав стати добрим. Він дуже змінився за кілька місяців до того рокового дня, перестав злитись на нас, підлеглих, і виховувати за кожної можливості. Старий крикун став для всіх добрим дідом, аж поки…

 

Оскільки з Варваром Ізею я зустрічався всього кілька разів, та й те переважно у нічних мареннях, то викладу все в хронологічному порядку, аби не заплутувати вас, і без того навантажених «маячнею божевільного».

Отож, зустріч перша. Роковий день Миколи Павловича.

 

Я, шеф та водій їхали лісистою місцевістю десь між Рівним і Луцьком. Микола Павлович наказав підібрати попутника і водій зупинив біля якогось сільського дядька. Ми з шефом якраз щось жваво обговорювали, у звичній останнім часом легковажній манері, наче родичі чи друзі. Так само простодушно, з характерною селянською безпосередністю, до розмови приєднався незнайомець. І майже зразу ж був обірваний на півслові появою Ізі.

Дух раптом матеріалізувався на задньому сидінні, акурат між мною та незнайомцем, та одразу дістав свого топірчика. Шокований, я лишень дивився на той дивний обух із великим загнутим шипом, поки не помітив непритомного водія за кермом. Подорожній теж розслаблено похилив голову і заплющив очі. При пам’яті лишались я і Микола Павлович, котрий намагався вирівняти кермо, аж поки не закричав пронизливо від першого удару в тім’я.

Ізя матюкнув й замахнувся ще раз. Проте другого удару не було. Ми на повному ходу врізались у дерево.

Я добряче розбив голову, полетівши на лобове скло, подорожній зламав ногу і підвернув шию, а водій всього лиш прокинувся від тої раптової непритомності, коли отримав в обличчя подушкою безпеки.

Миколу Павловича, як сказали в міліції, викинуло крізь розламані дверцята. Його труп лежав неподалік на траві, обгорнувши стовбур берези. Блискуче-червона шефа голова видалася мені схожою на мигалку, коли я, дрижачи, виповзав з машини.

Подорожній та водій нічого не пам’ятали і, ясна річ, не бачили. Просто перелякано торочили у два голоси: «їхали, балакали, аж поки бац – і злетіли з траси». Тоді я ще не знав, що звичайні, не добрі люди, при появі Варвара Ізі втрачають свідомість. Так і застигають на своїх місцях, звісивши розслаблені руки і опустивши голови, поки твориться зло.

Я ж після того випадку замкнувся у собі. І не тому, що переживав шок та втрату хорошої людини. Точніше, не лише тому. І навіть не через те, що боявся розповісти комусь про побачене. Просто мучився питанням, чому я теж не втратив свідомості.

 

Сон. Ізя убиває молодого чиновника.

 

Чи є у нашій державі непорядних людей порядні чиновники? Питання риторичне.

Проте, нині я розумію, що одного таки знав. Точніше, не був з ним знайомим особисто, а дізнався про його існування через ефемерний місток свідомості, що поєднував у подальшому мене з Варваром Ізею.

Той чиновник направду був доброю людиною, я в цьому переконаний. А уві сні я тоді відчув себе немов у його тілі. Чув, бачив, відчував і жив у той момент не в себе вдома, не спав у зручному ліжку, а тинявся холодними коридорами якоїсь непривітної установи, сидячи у чужій голові.

Сталося це через пару після гибелі шефа. Молодий чиновник останнім серед колег лишився в офісі й після того, як вкотре перевірив кожну цифру свого квартального звіту, збирався вже йти додому. За ті хвилини я дізнався усе про цього чиновника: що він лише нещодавно переїхав у цей район та зайняв посаду, що дружина любить його до нестями, що він не має конфліктів з людьми і що він… нещодавно став бачити Ізю у своїх снах. Може, тому і не квапився до ліжка… як і зі мною згодом станеться.

Чиновник-я зачинив кабінет й прислухався. Десь з боку канцелярії долинуло приглушене звучання, схоже на голоси. Колись у цьому приміщенні, збудованому поміщиками, засідали каральні органи, тож чиновник чомусь з тінню гумору подумав, що то загублені душі шепчуть. З гумором чи без, а від такого припущення мурашки миттю заметушилися на спині.

Серед ночі, наодинці в пустому ветхому приміщенні було справді моторошно. Та чиновник, борючись з мандражем, рушив в бік канцелярії, намагаючись ступати беззвучно і продовжуючи прислухатися. Аж поки не розпізнав у тому шумі фірмову мелодію радіоканалу, після якої знову заговорили голоси.

Чиновник зітхнув із полегшенням, згадавши: «Точно, Людмила Арсентіївна казала, що розганяє мишей за допомогою радіо».

Аж тут він зачув інший шепіт, цього разу з власного кабінету. Так само плавно тихо ступав, жуючи в голові ідіотську думку про те, чи не приховано і в його кабінеті радіо. Далі він швидко встромив ключа в замок, ніби збирався налякати привидів своєю раптовою появою. Насправді ж і мені, і чиновникові було чудово зрозуміло, що то він так боровся із страхом. Я теж, зізнаюся, ладен був кричати від напруження. Та двері чиновник не відчинив, бо коли замок клацнув, вони самі полетіли в його обличчя. То їх зсередини виніс ударом ноги Ізя.

Я фізично відчув паралізуючий біль в обличчі, потужний струс у голові та кров, що миттю зібралась у носі. Ще я відчував, що лежу на спині й не міг розкрити очі від болю й одночасного свербожу в носі.

Коли почув знайомий голос, то страх звалився на мене усією своєю багатотонною масою, приліпивши до підлоги ноги і дух.

– Ну, б..дь, готуй бошню!

З темряви вималювався Ізя – точно такий, як тоді в автомобілі: суворий молодий чоловік у світло-коричневій шкіряній куртці. З топорцем у руці.

Прикривати обличчя рукою немов від яскравого світла було марно, коли в нас з чиновником летіли гострі удари.

Господи, як же страшно було помирати! І як же це боляче, коли тобі в чоло б’ють твердючим лезом, чути, як тріскаються кістки, переживати чи ти вже помер, чи буде іще боліти, нюхати пряну теплу кров й губитись у червоній темряві, що супроводжується гучним дзвоном у вухах!

Я б сприйняв це простим сном, навіть попри обмочене ліжко й волосся сторчма. Я б просто не повірив собі й намагався б спокійно жити далі.

Якби не побачив у новинах сюжет про вбитого чиновника і не читав потім усі ті кляті некрологи!

 

Уривки снів.

 

Окрім повноцінних нічних мучень, коли я бачив кожну історію розправи, мене також турбували обривки епізодів з буття Варвара Ізі, зокрема, під час його реінкарнацій у двадцятому сторіччі. Вони безцеремонно вривались в мої і без того неспокійні сни й не завжди запам’ятовувалися. Але спробую навести хоча б те, що пригадую.

Отож, як уже сказано, я бачив Ізю в післяреволюційних Таврії та Одесі. Обстановку запам’ятав слабко, скажу лиш, що тоді у принципі все було таким, як і сьогодні: такі ж вулиці, дерева, селяни і містяни, така ж поведінка, такі ж страх і бажання вижити. Навіть одяг на людях здався мені подібним до нинішнього. Ну, хіба, з машин бачив лиш пару «динозаврів», що ледь перли одеськими вулицями. І, звісно, ніде не було ніякої техніки. Зате зброї було в достатку на кожному кроці.

Втім, з того, що бачив, не пригадую, аби Варвар Ізя чіпав вояків тієї війни. Він вбивав якихось селян і в’язнів. Якось забив людину перед самим розстрілом, уже голу. А наступного разу не встиг, бо якогось дідка уже забили прикладами. Хлопчину ще одного зарізали багнетами китайці. Таке, це з того, що згадав.

Всі жертви неодмінно звали його Варваром Ізею, а також передали мені знання про його походження з Хазарії.

 

Сон. Смерть в притулку для тварин.

 

З часом я врешті зрозумів, що боюся лягати спати. В усякому разі вночі, коли у мареннях ставались ті жахливі убивства.

Тож навіть привчився спати вдень. Наївно сподівався, що випадок із моїм шефом був виключенням з правил, що голодний дух надає перевагу нічним полюванням.

Так саме удень я став очевидцем гибелі в притулку для тварин.

Вона була красивою, хоч і у віці, жінкою. За інших обставин, я б навіть міг у таку закохатися. Чесно, тоді мене приваблювали такі жінки. Не у смислі віку, а в смислі зовнішності та характеру. Точніше, поєднання зовнішності та характеру. Ну, ви зрозуміли.

Не знаю що саме, попри постійні хвилювання та марення, тягло її на роботу. Та одне я довідався напевне – тварини не мліють, коли являються привиди.

Собаки в загоні стали дружно брехати, завбачивши позаду хазяйки молодого чоловіка. Вона повернулась і, закричавши, стала тікати куди дивились очі. А очі дивились на землю і не втратили зір, допоки в неї, землю, не вдарились. Ізя ще кілька разів вгородив лезо нам у потилицю, поки жінка не померла.

Мені тяжко описувати, що я відчував у ті секунди. Навіть зараз серце сильно вистукує.

Скажу лиш, що чув собачий гавкіт і все більше переконувався: я не повинен переживати таке.

І я не повинен загинути так.

 

Сон. Вбивство ченця.

 

Я завжди вірив, що священнослужителі не лише п’ють горілку, їздять на «мерседесах» та ґвалтують дітей. Знав, що серед них є справжні слуги Господа. Ті, хто не лише сповідують Закон, а й дотримуються, вірять.

Не дарма Ізя розшукав священика не простого, а ченця.

Той ченець вів просто жебрацьке існування. Дерев’яна будка, де він жив, хоч і була доглянутою, однак, здавалося, повинна була от-от обвалитись на голову. Не знаю, чи їв він та пив узагалі, але вигляд мав аж надто хворобливий.

Більшість часу він проводив у молитвах. Я навіть подумав би, що ченець з’їхав з глузду на ґрунті фанатизму, якби не жив ним у ті кілька хвилин. Фанатизму у ньому не було ні на грам, то була розумна, прагматична віра, де розум не приноситься у жертву перед сліпотою поклоніння, а стає ключом до пізнання.

І, на відміну від мене, попередніх та наступних жертв, переживання яких мені доводилось відчути, цей чоловік зберігав цілковитий спокій перед зустріччю зі смертю. Я переконаний, він знав, що гибель від рук Варвара неминуча. Здається, ченець навіть відчував мою присутність у своїй душі. І я відчував себе там комфортно. Теж майже перестав боятися.

Тож, коли настоятель покинув будку з нами і раптом застиг на порозі, звісивши руки й обронивши книгу, я вперше відчув, що не сам стою перед Варваром Ізею, а що нас двоє.

Попри відносний душевний спокій я не зовсім запам’ятав той діалог. Точніше, говорив переважно ченець, але Ізя вислухав його до кінця. Слуга Божого закону хотів дізнатись мотиви Варвара, але той лиш криво посміхався і щось грубо відказував, поки не вдарив топорцем у скроню.

Тоді я закричав. Вже не од болю чи страшного усвідомлення, що твоя голова тріскається, що разом з фонтаном крові з пульсуючих вен виривається життя.

Мій крик перейшов у плач, через котрий пустим гупанням пробивались наступні удари.

Прокинувшись у сльозах, я одночасно усвідомив, що жалість над ченцем наблизила мене до власної смертельної зустрічі з Ізею.

 

Друга зустріч. Сестра.

 

Я звільнився з роботи і сховався у сестриній квартирі. Вона – єдина, кому я справді довіряв. Проте навіть їй не пояснив причину хвилювань.

Але відчуваю, що таки здався б і розповів, якби ми не їхали тоді в ліфті удвох.

Сестра щось говорила, а я щось відповідав, поки ліфт не зупинився на якомусь з середніх поверхів і вона не похилила голову. Я хотів закричати, хотів зробити бодай щось, крім того, щоб впертися спиною у стінку ліфта й повільно сповзати на підлогу. Ноги стали кам’яними, а в роті миттю пересохло. Причому я був переконаним, що сестрі, котра наче живий мрець стояла посеред кабіни, нічого не загрожує. Прийшли по мене.

Коли двері відчинились, я таки видавив щось подібне до крику.

– Сеструсі твоїй справді нічого не буде. А тебе я уб’ю, – і знов перед очима маячив той обух з кігтем.

І що ви думаєте я зробив? Я, як всі казали класний хлопець, як сестра далебі вважала, люблячий брат? Я її, сестру, випхав з ліфта ногою, прямо на Варвара Ізю!

Далі натис кнопку і понісся вниз.

Я ще з десять хвилин ховався у тій кабінці, блокуючи двері, допоки не почув стукіт і голос сестри.

Вона так і не зрозуміла, як же вийшло, що її зненацька викинуло на непотрібному поверсі, а я поїхав донизу.

Я ж посивів у свої двадцять сім, до слова.

 

Між снами й зустрічами. Спроба упіймати Ізю.

 

Я казав, що сестрина квартира знаходиться у доволі блатному будинку на Позняках?

Ліфт там не один, гарні всі, завжди прибрані, з великими дзеркалами і камерами нагляду. Так от, до охоронця я заявився з доволі круглою сумою із одним, але категоричним проханням:

– Ви тут, в моїй присутності, не переглядаючи, вилучаєте вчорашній запис з камери в дальньому ліфті й передаєте мені.

Охоронець, літній дядечко, сухий і хворобливий на вигляд, вдячно прийняв частину грошей та направив мене до свого координатора, якому ті записи на пряму йдуть. Попередньо він набрав його, ледь втримуючи слухавку дрижачою рукою і я зрозумів, що за таку суму мене не надурять.

 

Кажуть, що привиди постійно тиняються коло людей, а ті їх просто не помічають. Точніше, помічають, тільки вкрай рідко. А що, подумалось мені, під час перегляду запису, коли всі привиди приходять точно, як Ізя? Що люди просто не можуть бачити, адже відрубаються. І не так, що переживають короткочасну амнезію, а так, що прокинувшись, діють далі, немов просто обірвались на півслові…

В будь-якому разі я бачив лише себе, притиснутого спиною до стінки ліфта, свою сестру-сомнамбулу і більше нічого.

А, точно. Декілька разів милувався іще своїм ганебним вчинком. Тому й знищив те відео, так і не показавши нікому. Знав би, що виживу, – показав би зараз вам.

 

Сон. Смерть молодої матері.

 

Я не описуватиму це. Скажу лиш, що несамовито верещав в унісон, поки він бив її голову. І навіть з жахом розібрав, про що саме горланив. Останніми моїм словами було: «Убий її! Не мене, чуєш? Її!».

Він же посміхнувся, стоячи над її тілом, витер бризки крові з обличчя й тихо мовив: «Не скажу, що ти мені відтепер вже на хрін не всрався, але тут пасажирів й набагато цікавіших вистачає».

І тоді, прокинувшись весь в поту, сльозах і з повним ротом солодкої слини, я посміхнувся. Бо саме тоді зрозумів усе.

А «усе» в моєму випадку – це передусім те, як спастися.

 

Остання зустріч.

 

Не скажу, що взагалі перестав бачити його у снах чи що став хоч на йоту менше боятися.

Та я твердо вірив у своє розуміння проблеми. Адже мені часто казали, що я занадто добрий. Що таким у нашому світі тяжко доводиться. І тепер я ретельно проаналізував свою поведінку. Справді, я був не просто добряком, а справжнім слимаком, ганчіркою.

Я ніколи в житті не був агресивним. Терпів усе, наче педик, ще й посміхався у відповідь… Хоча, цілком можливо, у Варварі Ізі я лише приводи, аби змінитись, шукав.

Коротше, влаштувався на роботу в одну із контор-кидалень, яких в столиці завжди хоч жопою жуй, став обдирати довірливих громадян, порвав з дівчиною – позбавився того фригідного одоробала, до пляшки дістався нарешті.

Я змінювався на очах і радів цьому. Без тіні лукавства визнаю, що таким я собі більше подобався і подобаюсь зараз.

А ще немов за помахом чарівної палички запалився Майдан! Тимчасово дозволений безлад, A.C.A.B., мій шанс. Хіба я міг противитись такому дарункові долі?

Це було щось. Що я там тільки й не витворяв!

«Іди сюди, васю!» Туди – камінь, сюди – пляхою з божественним коктейлем. Вибухи, крики, удари. Розбиті вітрини, пограбовані, пусті коробки колись розкішних холів. І диви – кволі кулачки колишнього ботана, мої, тепер уже доволі віртуозно дубасять пику водія, що насмілився посигналити нашій когорті. Звісно, я не настільки зламався, щоб примусити себе вірити в якусь політичну ідею чи піти за якимсь горе-лідером. Не зачіпала мене навіть та особлива атмосфера народних гулянь з екстремальним елементом. Просто знайшов золоту середину між насолодою і користю від несамовитого безладдя.

Скажете, що найбільш дикими на Майдані були малолітні шакали з футбольних фан-клубів? Пришиблені на всю голову «білі молоти», «унсівці», «праві сектори»? Хріна з два! Їм та іншим відводилася скромна роль солдатів. Воїнів світла, воїнів добра, рятівників вітчизни. Найбільш же диким був я! В усякому разі, був сліпо переконаний у цьому.

І скидав би обертів й понині, якби одного разу по дорозі від Льва Толстого до Майдану не побачив Ізю!

Він наче жебрак чи місцевий босяк сидів навпочіпки на тротуарі й докурював цигарку. Я оторопів й витріщився на нього. Не знаю чому, та тоді я навіть не злякався смерті. Може, просто не встиг? Може, вірив, що мене вона не настигне, що насправді прийшли не за мною? Та як би там не було, а Варвар Ізя докурив, підвівся й просто почвалав кудись геть.

Не знаю чому, та дивлячись йому в спину, я відчув, що це вже точно кінець. Не буде більш в моєму житті Ізі, не буде загрози і страху. Не стане і тих жахливих видінь. Не знав чому, але був у цьому переконаним.

Іще незрозуміліше, звідки в мені взялось те нахабство крикнути у спину смерті: «Це все?».

– Нєх..й мені тут віднині робити, – ледь почулось у відповідь.

Варвар Ізя, адепт прадавньої Спілки Іуд, кволо шкандибав тротуаром. Поруч завмерло, похиливши голови, ще хвилину тому галасливе і моторне людське стадо. Мороз, дим від шин і яскраві вогні заколоту малювали на коричневій спині варвара дивакуваті візерунки.

Автор: Ілля Лоскучерявий.