Той, що несе Голод

Той, що несе Голод

Thursday, 16 May 2019 г.
Viewed: 127
Subscribe on comments to RSS
Автор: Арсеній Яворський.

Круки… цілі хмари круків заполонили небо. Ще більше їх копошилося поміж мертвих воїнів, що покрили собою цей пагорб. А за пагорбом — ще один, а за ним ще один, і так аж до самого обрію. Тисячі й тисячі мерців, хто пронизаний списом, хто безголовий, хто зі стрілою в шиї, хто почавлений кінськими копитами. І всі осяяні червоним сонцем, що ледь-ледь почало сходити. Міазма крові та смерті стелилася поміж трупів. Сморід падла. Каркання круків.

Прикипіла до цієї картини пара вимучених очей. Це був король, колишній володар убитих, поміж котрих тепер залишився на самоті. Дві стріли застрягли в прогалинах між його обладунками, колись розкішними, а тепер жалюгідними. Витончені золоті візерунки заліплені багном і кров’ю, дорогоцінні рубіни і смарагди вибиті з корони. А королівський меч — вірний соратник, яким він зітнув не одну вражу голову — зник. Та не пропажа меча зараз діймала правителя. Ні… сталося дещо навіть гірше.

Навіть не думка, а бездумне відлуння ніяк не вщухало в його голові: чому він не помер? Кров уже давно перестала текти з ран, а серце перестало битися… та він не був мертвий. Десь у середині нього щось здригалося, немов від болю, хоча він уже нічого не відчував. Уривки пам’яті. Відголоски почуттів. Король ще раз окинув очима поле бою. Всіх цих людей він привів сюди, до смерті. Чому вона не забрала його? Він був володарем цих воїнів за життя — та хіба ж може бути король у мерців?

Сонце повністю зійшло. Поле бою зяяло в небо, немов рана. Король спробував підвестися з колін, на яких весь цей час стояв, але ноги не послухалися. І він поповз — навкарачки, затерплими долонями спираючись на тіла полеглих. Зламані мечі, розтрощені щити, розтрощені голови, відрубані руки. Тіла, тіла, тіла, у розбитих обладунках, пірваних кольчугах і роздертих плащах. І обличчя… тисячі закривавлених облич, на яких застиг біль, страх і злість.

Повзучи, король натрапив на стяг зі своїм гербом. Держак переламався навпіл, а саме полотно частково затисло під тушею коня. Сам не знаючи навіщо, він спробував висмикнути його, але воно тільки розірвалося, залишивши його з патиком у руках. Спершись на нього, він нарешті спромігся підвестися і бачити, куди рухається.

Король покинув поле бою і побрів навмання. Крізь ліси, крізь поля, по байраках і колоссях. І чим далі відходив, тим сильніше в ньому наростало незбагненне відчуття, якого він ніколи раніше не мав. І хоч як він тільки не силкувався зрозуміти, істина все вислизала від нього.

Зрештою він приблукав до невеликого хутора. Перекошені тини, облуплені й перехняблені хати. Ні садків, ні свійських тварин. Злидні та бруд.

З боку котрогось із дворів пролунало роздратоване бурмотіння. Це був тутешній селянин, сухорлявий і з сивиною, але який міцно стояв на ногах. Спершу його обличчя було скривлене від огиди, мабуть від трупного смороду, що тягнувся за королем. Але щойно чоловік розгледів корону, то спалахнув чистою ненавистю.

— Негідник… це твої побори зробили нас такими бідними. Нехай буде прокляте твоє ім’я! — вигукнув стариган, вказавши кострубатим пальцем.

Зашаруділа мертва плоть, заскреготіли обладунки. З королем щось діялося. Під почорнілою кров’ю і засохлим багном не було видно, що той змінився на обличчі, але й сама зміна постави змусила селянина відсахнутися на крок, попри лють. А коли правитель розтулив порепані губи і залунав його голос, стариган зіщулився і завмер від страху.

— У мене немає імені. — прохрипів король стиха.

Щойно останнє слово злетіло з його вуст, короля пройняло жахливе усвідомлення. Тепер він нарешті розумів, що весь цей час відчував.

Тихо впала жердина, на яку він досі спирався. Король широко-широко роззявив рота і стрибнув на селянина, поваливши додолу і вгризшись у шию. Той встиг тільки коротко скрикнути. А король усе вгризався і вгризався, рвав його з нелюдьскою силою. Ковтав кров, шматки м’яса, жили і тверді кості. Врешті від старигана залишилося тільки подерте лахміття і жмути злиплого від крові волосся.

Підвівшись, людожер на хвилину завмер, розмірковуючи про те, що сталося. На його власний подив, він не відчував абсолютно нічого. Життя простолюдина не мало для короля якоїсь особливої цінності, але він не відчував ні образи на його слова, ні гнів за нахабство. Ніби зовсім втратив здатність відчувати таке. Що ж з ним сталося?

Заглиблений у ці потьмарені роздуми, людожер побрів геть. Свіжа кров поступово засихала й чорніла під палючим сонцем. Обладунки стиха побряцували з кожним кроком. Скоро король забув про бентежні питання, які сам собі ставив, і міг думати тільки про відчуття, яке знову наростало. Голод. Один кістлявий селянин не зміг його наситити.

Зрештою людожер натрапив на церкву, що стояла при дорозі. Ця будівля мала такий самий задрипаний вигляд, як і хати з хутора. І попри це вона, певно, мала велике значення для людей, які сюди приходили. Цікаво, чи був з’їдений стариган віруючим? Ніби це могло щось прояснити, колишній король наблизився до церкви.

Тут його помітив священик, який сидів на лавці біля входу.

— Розпусник. — зашипів він, зірвавшись на ноги. — Це через твоє декадентство Бог відвернувся від нас. Нехай же буде проклята твоя душа!

Колишній король пильно подивився на священика.

— У мене немає душі. — відповів колишній король.

Голос людожера мав якесь булькотливе звучання, а коли він договорив, з кутиків губ зав’юнилися цівки чорної рідини. Ніби щось збагнувши, священик почав задкувати, але на ту мить його вже ніщо не могло врятувати. Людожер легко зловив його і з’їв, так само залишивши тільки просякле кров’ю лахміття. І так само він нічого не відчув, окрім голоду, який усе одно посилювався.

Із цим убивством він ще на крок наблизився до розгадки свого нового єства. Можливо, це не смерть оминула його, а сам він був не тим, хто загинув тоді на полі бою? Втім, коротка хвилина прояснення швидко минула і він знову міг думати тільки про голод. Тож він знову побрів геть, не відаючи, куди заведе вибоїста дорога.

А завела вона до його власного міста-столиці. Вартові на брамі не наважилися спинити його, коли побачили корону. Йдучи містом, він помітив людський запах, яким відгонило усе навколо. Селянин і священик теж мали такий запах.

— Зрадник! Ти привів наших воїнів до загибелі, і тепер через тебе моя донька овдовіла… — пролунало збоку.

Колишній король обернувся і побачив багато вбраного аристократа. Той дивився на нього з неприхованою зневагою і тримав долоню на руків’ї меча, що висів у нього на поясі. Людожер пильно-пильно вдивився в аристократа, намагаючись осягнути, про що той казав.

— То нехай буде прокляте твоє серце! — нарешті закінчив вельможа, а тоді плюнув людожерові під ноги.

— У мене немає серця. — відповів він і кинувся на аристократа.

Той миттю вихопив меча, але людожер легко вибив зброю з його рук, після чого схопив за комір, притягнув до себе і зжер. Залишилася тільки пара дорогих чобіт, звідки стирчали оцупки ніг.

Оскільки все це відбулося посеред вулиці, якісь люди побачили криваве дійство і здійняли крик. Колишній король з’їв і їх, і вартових, які збіглися на гамір. Всі вони були однакові на смак і не викликали жодних відчуттів.

Проте навіть цей кривавий бенкет не зміг наситити людожера. Він пішов з міста і пожирав кожного, хто ставав йому на шляху. І з кожною з’їденою людиною сам ставав все менше і менше схожий на себе. Очі запали, губи і щоки повідгнивали, відкривши зуби, що стали по-звірячому довгі та гострі, а руки й ноги видовжилися та увінчалися пазурами. Єдине, що в цій істоті досі нагадувало короля, це корона, збита на бік голови, і рештки обладунків.

Це зовні… а всередині не залишилося абсолютно нічого. Тільки тепер, зжерши стільки людей, він нарешті, зрозумів, ким став. Він не був ані повелителем свого голоду, ані рабом. Його, колишнього короля, взагалі не було. Був тільки Голод — єдине, що він відчував, і єдине, чим він міг бути.

І ось дорога привела Голод до замку, який колись належав королю. Ворота не змогли його стримати — він розтрощив їх, немов ті були зроблені з хмизу. Не зміг його стримати і сторожовий гарнізон з піками і сокирами — він порвав кожного на шматки. Покінчивши з вартовими, Голод пройшов до тронної зали, де на престолі сидів молодий чоловік у короні, дуже схожій на ту, що на собі мав Голод.

Син не впізнав батька. Та і як він міг? Перед ним була ґротескна потвора, що увірвалася до його замку і повбивала його людей. А от сам Голод упізнав сина, хоч той і підріс. Впізнав, але нічого не відчув — адже Голод не може мати дітей.

Молодий король підвівся, дістав батькового меча і наставив вістрям на чудовисько, готуючись або вбити, або загинути в його щелепах. Аж раптом з-за трону вискочив хтось іще… це був другий син. Худющий, з кинджалом у руці і темними колами під очима. Явно хворий, а попри те достатньо прудкий, щоб непомітно підкрастися і встромити зброю братові у спину.

Гупнуло тіло молодого короля, повалившись на долівку. Брязнув випущений меч. І тільки очі братовбивці радісно блищали, в той час як рот був скривлений у болісній гримасі.

— Батьку! Це ти наш справжній король. То займи ж свій трон! Веди нас, твоє королівство, назад до світла! — несамовито вигукнув син.

Голод блимнув на нього червоними очима.

— У мене немає королівства. — прогарчав він.

Син закляк від подиву і потрясіння. Тільки нижня губа здригалася. Голод простягнув довжелезну руку, схопив його за голову і зжер.

Відтоді короля-людожера більше ніколи не бачили. Та біди нещасного королівства не скінчилися.

З місць, де він до того побував, почали з’являтися нові людожери, які вже самі рознесли цю пошесть, немов заразну хворобу, по цілому краю. Настали темні часи. Скрізь лилася кров. У кожному домі було чути крики і плямкання. Коханці їли коханок, батьки їли дітей, сусіди їли сусідів. Безліч героїв піднімали зброю, щоб протистояти шаленству, але і кожен із них врешті-решт піддавався Голоду. Панували страх, ненависть і безнадія.

Збігли літа́, але спасіння так і не прийшло. Королівство вимерло. І якось до цієї пустки примандрував допитливий іноземець, який хотів побачити Королівство Голоду на власні очі. Але він не знайшов нічого — тільки руїни, скрізь, де колись жили люди. Руїни, зарослі сивою травою і маковим квітом.

Автор: Арсеній Яворський.