Шукачі мелодій

Шукачі мелодій

Saturday, 10 March 2018 г.
Viewed: 231
Subscribe on comments to RSS
Автор: Наталя Кондратенко.

Гаряча вода била зі стелі й приємними струменями стікала по тілу, цвіркаючи по стінах і вируючи під ногами перед тим, як засмоктатися в душовий отвір. Какофонія звуків остаточно вивела Алекса із сонного стану. Він навіть почав щось насвистувати – нав’язлива мелодія не відпускала вже другий день. І де могла причепитися?

– Сніданок на столі! – мама крикнула з кухні голосно, щоб точно почув. – До речі, в тебе дві хвилини.

– Виходжу! – він і не помітив, як минув час.

Гарячу воду в селищі давали за графіком: по годині зранку і ввечері. Але і це було розкішшю.

На кухні барабанив старенький телевізор. Алекс давно змирився з цим майже цілодобовим сусідством, незважаючи на непомірні рахунки за електрику. Не міг позбавити маму єдиного задоволення. І вона, наче підтверджуючи цю думку, підійшла, кульгаючи, до столу за пультом. Ранком вони завжди разом дивилися новини. Насправді дивилася мама, а Алекс більше робив вигляд, але іноді пробивало і його показову байдужість.

– Бойовики ІДІЛ стратили заручників у Зоні підвищеного контролю південної Сирії...

– У Південноафриканській резервації збільшився радіаційний фон. Кількість постраждалих наразі невідома...

– На узбережжя Австралії викинулися кити. Це вже третій випадок за останній рік...

Усе, як і кожного дня. Світ давно летів у тар-тарари. І тягнув за собою вцілілих мешканців. Ніхто не міг би точно сказати, коли все змінилося.

...Наче недавно Алекс маленьким хлопчиком сидів на колінах у батька, допомагав йому дбати про верблюдів, слухав ночами бедуїнські казки і вчився грати на дудці. Мама, колись молода вчителька державної школи, приїхавши на Синай за програмою ООН, закохалася в гори і пустелю й лишилася тут назавжди. Хоч, напевно, не тільки в горах і пустелі була справа. Батько на ці романтичні розповіді тільки сміявся, підкидаючи Алекса до стелі в їхній маленькій кімнаті...

– Не спи! Охолоне! – мама підлила окропу в чашку, утім, бедуїнський трав’яний чай важко зіпсувати. Його і чаєм не назвеш, якась дивна суміш трав, сміття і пилу. Але смачно.

Спогади не відпускали. І все через цю нав’язливу мелодію, що крутилася в голові. ...Алекс знав, що розчарував батька. Кочове життя не приваблювало, нічні посиденьки біля вогнища і безцільні мандри пустелею не захоплювали. Його серце було віддано морю: коли мама вперше повезла хлопця в Дахаб, купила знаряджання для снорклінгу і навчила пірнати – він пропав. Рифи з різнобарвними коралами і кольоровими рибами, небезпечні морські їжаки і мурени – краса і небезпека одночасно – приваблювали найбільше. Де він тільки не занурювався – Чорне і Середземне моря, Атлантичний та Індійський океани, але найкращим усе одно вважав рідне узбережжя Червоного моря.

– Американська космічна лабораторія, – віщав тим часом прилизаний вусань у телевізорі, – працює над програмою встановлення зв’язку з іншими цивілізаціями. Учені регулярно посилали до інших галактик закодовані повідомлення, але так і не отримали відповіді, – далі Алекс не прислухався, бо пішла балаканина про те, що космос не порожній, він дає сигнали, які ми не можемо зрозуміти...

...Для Алекса все скінчилося в один день, після чергової атаки ісламських терористів на караван суден у Суецькому каналі. Цю атаку журналісти майже одразу назвали Синайською катастрофою. У потоплених вибухом танкерах перевозили хімічні відходи, що Європейсько-Сибірський союз незаконно транспортував у країни східної Африки. Море загинуло за кілька днів, але ще довго плавали мертві смугасті рибки в чорній воді. Тоді Алекс на рік повернувся до батька в пустелю, де нічого не змінилося за останні пару тисяч років. Мама пробачила. Вона все розуміла.

Але Алекс з батьком не пробачили собі, що не були поруч, коли вибухнув автобус на зупинці в Шармі. Автобус, яким мама планувала повернутися додому. Їй пощастило більше, ніж іншим. Навіть милиці давно стоять у кутку без діла, мама навчилася пересуватися вдома без їх допомоги. Але на вулицю не виходила. І Алекс оселився разом з нею. Навіть роботу поруч знайшов – возити туристів з Дахаба в гори...

– Буду завтра, – Алекс намотав на голову «арафатку» і взявся за ручку двері. Мама кивнула, не відриваючись від телеекрану, де вусатий ведучий продовжував розповідати про порятунок людства і пошук інших цивілізацій. Чергова дурня...

– До нас потрапив запис, який недавно отримали в лабораторії. Можливо, це повідомлення, що надійшло з космосу... – і зі старого телевізора пролунав якийсь дивний набір звуків. Чи скрип, чи стогін, але Алекс раптово зупинився.

– Мамо, зроби голосніше! Швидше! – але було пізно, на телеекрані з’явився рекламний ролик.

Алекс і сам не міг зрозуміти, чому він так зреагував. Однак був впевнений, що щойно почув ту саму нав’язливу мелодію, яку бурмотів під душем...

В автобусі працювало лише радіо. Та й туристи були настілки втомленими, що одразу всі заснули. І Алекс змушений був прислухатися до новин, щоб також не закемарити. Дорога заколисувала.

– Пане професоре, як Ви оцінюєте шанси на допомогу Землі від інших цивілізацій? – журналіст в ефірі явно вірив у казки. – Як відомо, учені давно надсилають сигнали в космос. Як Ви прокоментуєте отриману відповідь?

– Гадаєте, ми отримали відповідь? – спокійний голос співрозмовника був наповнений скепсисом. Алекс з ним повністю погоджувався. Кому ми потрібні, щоб рятувати? Навіть якщо там, за атмосферою, щось є, крім чорної порожнечі. Але професор продовжив: – Людство не заслуговує навіть на те, щоб нам відповідали.

– Але ж... Цей звуковий фрагмент... – журналіст зам’явся.

Але професор його вже не слухав:

– Прибульці давно серед нас. Вони тут, поруч. І їм начхати на наші проблеми і наші бажання. Ми самі винні в усьому, що коїться. Чого ж вони мають втручатися?

Бесіда явно пішла не за сценарієм. І в ефірі почувся шум, а потім одразу реклама. А Алекс щойно почав слухати цього дивного професора. Шкода, що не почув, як його звати. Вдома пошукає в інтернеті.

Повернувшись, додому одразу не пішов. Хотілося побути на самоті. Стара школа, у якій колись працювала мама і де навчався сам, влаштовувала найбільше. Алекс піднявся брудними сходами на другий поверх і знайшов актову залу. Колись він просиджував тут годинами: слухав, як мама грає на фортепіано, пробував сам, а коли навчився – навіть виступав на шкільних конкурсах. Школа не працює вже більше року. До чого зараз рівняння, формули і тим більше музика?

Алекс торкнувся пальцями клавіш і здивувався, що інструмент не зіпсувався за цей час. Спочатку зіграв старі шкільні пісеньки, потім те, чого навчала мама – невеликі етюди Вівальді, далі захопився і перейшов на джаз. Він ніколи не любив грати по нотах, як наполягала мама. Починав зі знайомої мелодії, а далі імпровізував. Ось і зараз, пригадавши сьогоднішній нав’язливий мотив, почав добирати його аранжування. Музика лилася вільно і лагідно, Алекс навіть не уявляв, що вийде так добре. Хлопець би почувався у повній гармонії з собою і музикою, якби не враження, що він не один. Це відчуття чужого погляду часто рятувало в пустелі і в горах. Але тут наче нікого немає. Зупинився, щоб озирнутися. Нікого... Щойно почав грати – знову те саме. Начебто хтось прийшов послухати, як Алекс грає. Але цей слухач з’явився тільки зараз, коли пролунала дивна мелодія. Чи не про неї сьогодні весь день теревенять по телевізору і радіо?

Алекс вирішив абстрагуватися й отримати задоволення: він так давно сюди не приходив і не грав на фортепіано. Одна музична фраза розширювалася, обростала новими звуками, змінювалася і звучала інакше. Здавалося, що і мовчазний невидимий слухач завмер від подиву. Хлопець посміхнувся... і вдався до своєї улюбленої забавки. Він переставляв звуки, міняв тональності, шукав найкращий варіант виконання. А наостанок ще й програв мелодію з кінця, почергово переставляючи місцями звуки...

– Ні!!! – Алекс відірвав руки від клавіш, але ще до того провалився в яскравий день, де вже не було ні старої школи, ні порожньої зали, ні фортепіано. – Ні!!! – кричав хтось на зупинці, помітивши, як некерований автобус швидко наближається від світлофору. На цій самій зупинці в Шармі, в яку на повному ходу влетів начинений вибухівкою автобус два роки тому.

Алекс встиг побачити маму, яка притискала до грудей пакунки, але замість того, щоб бігти, заклякла на місці. Встиг побачити маленького хлопчика, який з цікавістю спостерігав за всім навколо: певно, вперше потрапив до великого міста. Встиг зрозуміти, що до вибуху лишається менше хвилини.

– Усі вниз, до підземного переходу. Мерщій! Це бомба! – Алекс кричав щосили. Останній вигук вивів людей із ступору, і всі побігли.

Падали, штовхалися, але підводилися і бігли. Дуже швидко. Алекс бачив, що мама вже майже в небезпеці, і підхопив на руки малого хлопчика, батьки якого трохи відстали. Останньої миті краєм ока зачепився за яскравий спалах, і вибухова хвиля кинула його на підлогу... шкільної актової зали.

Що за дурня? У залі звучала музика. Без його, Алекса, допомоги. Ті самі джазові композиції і «Пори року» Вівальді, які нещодавно (чи давно?) він грав, імпровізуючи і насолоджуючись процесом. Підвівся і сів до фортепіано, намагаючись потворити ці звуки. Нічого. Усе вилетіло з голови. Алекс волів згадати хоч одну мелодію, з тих, які так довго виконував тут у повній тиші, але не зміг.

У двері постукали. У порожній залі стук вийшов страшенно гучним. На порозі стояла мама. Мама, яка нікуди не виходила з дому, бо не могла через пошкоджені ноги спуститися сходами. Але зараз вона навіть не кульгала.

– А я думаю, де ще ти можеш бути? – вона посміхалася. – Давно мрію про те, щоб в цих класах і коридорах знову лунали звуки дитячих голосів.

Лунали звуки... Пояснення того, що відбувається, було поруч. Можливо, в цих словах. Але бачити щасливу і здорову маму було настільки несподіваним і зворушливим, що Алекс миттєво забув про свою здогадку.

Мама підсунула стілець до фортепіано:

– Давай в чотири руки!

– Давай Вівальді! Те, що ти любиш найбільше.

– Якого Вівальді? Ми не грали з тобою нічого з його творів.

– Як це? А «Пори року»? – Алекс же їх щойно виконував на самоті. – Зараз нагадаю!

Але нічого не вийшло. Він не зміг згадати жодної ноти. Як таке може бути?

Вдома почав шукати відповіді на свої питання, намагаючись зрозуміти, як йому вдалося попередити вибух, що стався два роки тому.

– Слухай, – Алекс вирішив почати пошуки з мами, – пам’ятаєш ту терористичну атаку в Шармі, коли автобус врізався в зупинку? Як ти врятувалася тоді?

Мама здивувалася:

– Ми ж це багато разів обговорювали. Добре, що я погодилася на твою пропозицію, і ми поїхали разом. Це ти першим помітив автобус і встиг допомогти всім сховатися в підземному переході.

– Я?

– Звісно, ти! – мама посміхнулася. – Мені час спати – завтра на роботу. Сподіваюся, ти не забув, що я тепер працюю в школі в місті? Рано вставати.

– Працюєш?

– Який ти сьогодні дивний, Алексе! Ти часом не захворів? – і мама поклала долоню на лоба, як у дитинстві. – Температури немає. Мабуть, перегрівся. Лягай відпочивати...

Але бажання відпочивати не було. Алекс згадав почуте дорогою додому по радіо: «Прибульці давно серед нас». Божевільний професор? А раптом він єдиний, хто зможе пояснити Алексу, що відбувається. Знайти сьогоднішню програму радіоканалів було просто, як і з’ясувати, що професора звуть Джеймс Міртелл. І завтра у професора лекція у Стамбульському університеті. Навіть летіли недалеко.

Зранку хлопець прокинувся ще затемно, швидко і тихо зібрався, щоб не розбудити маму. На реєстрацію встиг серед останніх і за годину вже летів над Середземним морем. Синім і прозором, яким було колись і його рідне, Червоне.

Стамбул зустрів колючим вітром і снігом. Пори року давно помінялися місцями, і сніг влітку та спека на Новий рік нікого не дивували. Навіть у Синайській пустелі сніг не встигав танути. Що вже казати про північні країни? До лекції професора Міртелла лишалося кілька годин, і Алекс присів на лавку між Блакитною мечеттю та Айя-Софією, насолоджуючись старим містом. Яка тут все ж таки суміш релігій і цивілізацій! Утім, єгипетська колона посеред площі дратувала...

Джеймс Міртелл виявився ще не старим чоловіком років п’ятдесяти. У напівпорожній холодній аудиторії він жваво розповідав свою теорію прибульців, намагаючись апелювати до аматорських пізнань слухачів з фізики та астрономії.

– Як ви всі знаєте, – на професора відсутність палких прихильників і натовпу екзальтованих дівчат жодним чином не діяла, – звук, як і світло, має хвилеву природу. Учені давно довели, що світлові хвилі здатні перетворюватися на звукові, і навпаки. Проте механізм цього явища земним фізикам тривалий час був невідомий. Вони лише висунули гіпотезу, що звукові повідомлення можна запускати в космос, трансформуючи їх у світові хвилі, і в такий спосіб прискорюючи пересування у вакуумі.

З фізикою в Алекса зажди було не дуже, і він не уявляв, як звук і світло можуть перетворюватися одне в одного. Проте професору видніше...

– Професоре, а якщо визнати, що невідомі нам цивілізації є розвиненішими за земну, то такий спосіб їм має бути давно відомий? Чому ж ми досі не отримали від них жодних звісток? – голосно із зали запитав патлатий студент.

– Безумовно, розвиненішими, юначе! Безумовно... – професор весело посміхнувся. – Хіба можна собі уявити цивілізацію, яка б була менш розвиненою і розумною, ніж наша? Навряд чи можна знайти таку унікальну вітальну систему, що прагне самознищення... Так чого ж вони повинні перешкоджати нашому праву на самовизначення? – питання повисло у тиші.

Але Алексу здалося, що тиша не повна, і над рядами амфітеатру аудиторії лунає тиха нав’язлива мелодія.

Далі оратор знову перейшов до фізичних тонкощів, і Алексу стало нудно. Він припинив стежити за думкою професора, аж нарешті пролунало довгоочікуване:

– Звукові та світові хвилі – це така ж матеріальна форма існування життя, як і наша, органічна. Хто знає, можливо, інші жителі нашого Всесвіту існують в неорганічній формі? І чому б не уявити собі, що ця форма – звукова хвиля? – і на цьому риторичному питанні зробив паузу. – Лекцію завершено. Дякую за увагу!

Під поодинокі оплески професор почав збирати речі. Алекс не став чекати:

– Пане Джеймсе, дозвольте запитання! – він спустився до кафедри і підійшов до професора впритул.

– До Ваших послуг, але я поспішаю. У мене ввечері літак... – він явно не очікував від аудиторії справжньої зацікавленості.

– Коли Ви казали по радіо про те, що прибульці вже серед нас, Ви мали на увазі, що вони існують у формі звукових хвиль?

– Ви забагато слухаєте радіо, хлопче... Я нічого не стверджував, я лише висловлює припущення. Гіпотезу, якщо Ви знаєте, що це таке...

– А Ваша гіпотеза враховує, що прибульці, які існують виключно як припущення... Я правильно зрозумів? Що ці прибульці вміють змінювати минуле?

Професор завмер, а потім швидко зібрав блокнот, ручку, окуляри та лептоп і сховав речі до сумки.

– Давайте поговоримо в іншому місці...

Уже на третій чашці кави Алекс розповів Джеймсу Міртеллу все, що з ним вчора сталося. Той уважно слухав і божевільним явно не вважав, чого хлопець так боявся. Ну в цьому плані професор сам кому завгодно дасть фору.

– Кажеш, імпровізував на фортепіано? А потім опинився в іншому місті два роки тому?

– Так, я зміг врятувати маму і багато інших людей. Гадаю, що тепер не лише вона, а й інші живі і здорові. Хоч і не перевіряв. Поки що...

І Алекс почав в деталях ще раз розповідати про події в Шармі. Професор слухав неуважно. А потім подивився на хлопця і запитав те, що той очікував почути найменше:

– А що ти тоді грав?

– Даруйте...

– Яку музику ти грав? – повторив професор. – Що ти грав, коли «провалився» в минуле?

– Я виконував Вівальді, джаз, свої улюблені музичні твори. А потім я кілька разів програв мелодію, яка причепилася до мене ще з ранку. Саме її я почув, коли по телевізору розповідали про отриманий з космосу сигнал. І зімпровізував: створював з нею нові музичні теми і фрази, грався звуками...

– А ти нічого не змінював в порядку нот цієї мелодії? – знову дивне питання.

– Наче, ні. Але зараз важко згадати, – Алекс замислився. – Я переважно не усвідомлюю, що роблю, коли поглинаю в музику. Але того разу була певна особливість...

– Згадуй!

– Я зіграв мелодію навпаки, поставивши звуки в зворотному порядку... І, здається, після цього все сталося.

Професор посміхнувся:

– А ти намагався зіграти твої улюблені етюди Вівальді чи джазові композиції після того, як повернувся з минулого?

– Намагався.... Навіть разом з мамою.... Але я їх забув. Вщент! Нічого не зміг згадати. І мама також...

– Ти їх не забув... Ти їх «обміняв» на зміну фрагмента минулого... – професор виглядав занадто спокійним і зосередженим для божевільного. – Не дивись на мене так. Я не жартував, коли казав, що прибульці давно серед нас. І про те, що вони можуть мати відмінну від нас матеріальну форму...

– Як це?

– Розумієш, для нас звуки – це засіб спілкування. А звуки музики – ще й спосіб творчої реалізації та отримання естетичного задоволення. А для них – це звичайний спосіб існування. Вони не спілкуються музичними фразами. І вони не отримали наших повідомлень, бо для них це не повідомлення, а форма життєдіяльності. Вони і є звуковими хвилями, які ми чуємо і які ми здатні створювати.

– Не зрозумів...

– Вже дуже багато років – за моїми підрахунками, це вже сотні років – прибульці живуть на Землі. Вони обрали нашу планету, тому що ми вміємо створювати музику. Для них – це спосіб існування, але для розмноження їм потрібні нові мелодії, нові музичні твори, яких вони не здатні створити. А ми здатні. Це єдине, в чому вони від нас залежні.

– Так чому ж вони не йдуть на контакт? Якщо вони такі розумні, то знайшли б звукову форму взаємодії з людьми...

– Звісно, знайшли б, якби хотіли. Але, гадаю, вони не прагнуть спілкування. І про що ми б могли з ними говорити?

– Ми б попросили про допомогу...

– А вони нам і так давно допомагають. Тільки в тому, що самі вважають потрібним. Вони змушені підтримувати нашу цивілізацію, навіть якщо наше існування їм і не зрозуміло...

– Дивний симбіоз...

– Можна вважати і так. У них відсутня етика в нашому розумінні, і за кожне втручання в земну історію вони беруть плату.

– Музика! – Алекс усе раптом збагнув. – Вони забирають у нас музику.

– Не зовсім так... Коли в них має народитися нова – назвемо це «звукова хвиля», – вони змінюють щось у нашому минулому, разом з тим відновлюючи рівновагу. Я гадаю, що вони не здатні на глобальні часові втручання і не прогнозують майбутнє, але змінюють минуле. Іншими словами – виправляють наші помилки. – Професор помовчав. – Більше тридцяти років тому, коли я був студентом-фізиком, а весь вільний час проводив на рок-концертах, Північна Корея випробувала ядерну зброю. Перші ракети полетіли в бік Південної Кореї та Японії...

– Я про таке ніколи не чув...

– Звісно, не чув... Як і про один з найкращих рок-гуртів ХХ століття «Metallica». Я божеволів від них колись... Чи вартували цього Японські острови, які від ядерного удару тоді пішли на дно?

Алекс мовчав.

– Ось ти випадково розгадав спосіб часових змін, але скажи: якби тобі дали можливість обирати між Вівальді і здоров’ям твоєї мами, то що ти обрав би?

– Звісно, не Вівальді.

– Ось, бачиш... Вони просто зробили цей вибір за тебе. А як ти гадаєш: чи віддало б людство всю земну музику за можливі зміни минулого, що привели до щасливого майбутнього?

– Не знаю... Мені важко уявити собі світ без музики. Але ж ми не втратили здатності її створювати!

– Не втратили... Поки що. Але, хтозна, можливо, і наші музичні симбіоніти колись мали цю здібність...

Наступного дня Алекс повернувся додому. Потрібно було навести лад у голові та з кимось порадитися. У таких ситуаціях завжди допомагала пустеля.

– Тебе щось бентежить? – батько повільно налив бедуїнського чаю в глиняну піалу.

– Я повинен зробити складний вибір.

– Коли ми робимо вибір, то мусимо чимось жертвувати – собою, близькими, майбутнім. І часто про це нас навіть не питають... – можливо, батько про щось здогадувався. – Але якщо ти маєш такий вибір, то зроби його. Не можна все життя стояти на роздоріжжі.

...Порожня актова зала старої школи давно була позбавлена такої кількості відвідувань. Алекс тепер приходив сюди майже кожного дня, щоб грати. Бетховен, Моцарт, Шопен... Рок-н-рол... Кантрі... Блюз... Чим він готовий пожертвувати? Чи нехай обирають самі.

Нарешті заспокоївся і почав грати свою улюблену «Yellow submarine», а потім захопився і перейшов до «Michelle» та «Yesterday». Він завжди захоплювався «ліверпульською четвіркою» – старим добрим рок-н-ролом. І нарешті ризикнув зіграти ту мелодію, яка переслідувала його у снах. Спочатку виконав оригінальну версію, потім програв у зворотному порядку... Звуки складалися у хвилі – звукові й морські. Шкільна зала раптом зникла і перед очима розляглося море. І хлопець побачив, як караван із кількох танкерів – великих і повільних – заходить у Суецький канал, рухаючись швидко й обережно. Але з-за рогу виходить інше судно: Алекс знає, що на його борту гармата, з якої зараз будуть стріляти... Над морем лунає музика – та сама мелодія... Звуки змінюються, самі міняються місцями, переставляються... І тут щось пішло не так, як було заплановано: танкери пришвидшилися й вже обходять небезпечне місце. Терористична атака провалилася, а небезпечний вантаж попрямував за призначенням. Блакитні хвилі розгойдалися і рушили до берега в ту мить, коли Алекс в останнє ударив по клавішах...

Алекс надягнув костюм та акваланг і приготувався до занурення. Помічник насвистував відому пісеньку, що недавно набула неабиякої популярності і постійно лунала по радіо і телевізору.

– Ну хіба ці європейці можуть вигадати щось подібне? Не можна навіть уявити собі, що в якомусь Ліверпулі народилася б справжня музика... – Алекс лише посміхнувся у відповідь. У цій реальності Джон Леннон ніколи не писав музику і щасливо доживав свої дні на березі Атлантичного океану в родинному колі. І серед його друзів не було нікого на ім’я Пол...

Під ногами снували чорно-жовті рибки, а ледачі мешканці рифу без цікавості поглядали на непроханого гостя. Тепла прозора вода Червоного моря гойдала Алекса на хвилях, народжуючи нову музику.

Автор: Наталя Кондратенко.