Ресторанчик Шона Салана

Ресторанчик Шона Салана

Friday, 19 April 2019 г.
Viewed: 319
Subscribe on comments to RSS
Автор: Василь Духновський.

Якщо раптом вам потрапить до рук будь який ресторанний путівник п’ятдесятирічної давності, там обов’язково будуть слова: “НІЗАЩО НЕ ВІДВІДУЙТЕ РЕСТОРАНЧИК ШОНА САЛАНА”. Якщо путівник справді якісний і піклуєтся про безпеку своїх читачів, то далі буде щось типу “ЯКЩО ТРЕБА, ЗАПИШІТЬ СОБІ НА РУЦІ. ЗРОБІТЬ ТАТУЮВАННЯ З ЦІЄЮ ПОРАДОЮ. НІКОЛИ НЕ ВІДВІДУЙТЕ РЕСТОРАНЧИК ШОНА САЛАНА”. Так, обов’язково капсом.

Причиною такої уваги була не якість кухні в закладі Шона (власне, його стейки багато хто називав найсмачнішими у світі, а пиво Салана стало своєрідною легендою), і не якість обслуговування (хоча тут справді було до чого придертись). Ба, навіть не санітарні умови (будь-яка істота, яка порушувала санітарні умови, сама ризикувала стати частиною меню).

Ні, вся справа була в тому, що ресторанчика Шона Салана знаходився прямо на лінії розмежування. В центрі найбільшої війни в історії. Між двома велетенськими наддержавами, що вже тридцять років вели війну без будь-яких очевидних причин.

Щоб добратись до цього екзотичного закладу, вам довелось би пройти не одне мінне поле. Вам довелось би час від часу лягати на брудну роздовбану дорогу й молитись, щоб вас не зачепило обстрілами. Ви б оминали патрулі обох сторін, щоб не потрапити під перехресний автоматний вогонь.

Загалом, якщо ви наважились би рушити до ресторанчика Шона Салана — вам довелось би про всяк випадок написати заповіт.

Постійними відвідувачами у Салана були в основному місцеві селяни. Їх лишилось дуже мало — більшість давно поїхали до ліпших місцин. Ті десятки сімей, що вирішили будь-якою ціною лишатись на рідній землі, почали захищати свої будинки слабкими силовими полями. Таким полем захищався і ресторанчик.

Не такий вже надійний захист, якщо подумати.

Тому навіть сидячи вже в самому ресторанчику, побудованому з танкової броні та захищеному силовим полем, ви все одно ризикуєте. Вас може розірвати, розплавити, розчавити, розрізати. У вашому тілі може з’явитись кілька не запланованих природою отворів.

Ви, зрештою, можете загинути у п’яній бійці з Покидьком Вольдерсом.

Вольдерс був постійним відвідувачем закладу Салана уже вісім років. Його легко було впізнати по старому капелюху з широкими полями та потертій військовій жилетці. Якщо інші відвідувачі приходили сюди спілкуватись, грати в шахи, знайомитись чи насолоджуватись фірмовими стравами, то Вольдерс мав більш тривіальну, але класичну мету: він приходив щоб напитись.

 

Того ранку, як і завжди, першим відвідувачем був Покидьок Вольдерс. Він увійшов до ще порожньої зали і, маневруючи між столиками, підійшов до шинквасу. Шон, власник закладу, худорлявий лисий чолов’яга з кошлатою бородою та ідеальною лисиною, визирнув з кухні й запитав:

— А що, вже восьма?

— Нє, — хрипло відказав Вольдерс, — то я сьогодні раніше.

— Щось сталось? — голос у Шона був неприємно високим.

— Та знову на мій город імперського солдатика занесло. Ну, тобто, не зовсім солдатика — тільки верхню його половину. Криками розбудила мене, і майже всіх сусідів.

— Хто “розбудила”? — здивувався Шон.

— Ну як, хто? Половина!

Шон дістав з холодильника пляшку з термогиллою — унікальним напоєм, який ніхто, крім Вольдерса, пити не міг. Власник ресторана дав Вольдерсу пляшку і склянку і хотів уже знову йти на кухню, але Покидьок додав:

— Можна ще пару варених яєць? Через те, що довелось прибирати на городі, я забув поснідати вдома…

— Без проблем. Сідай за столик, Ампер принесе тобі сніданок, як буде готово.

Почувши своє ім’я, з комори незграбно вийшов Ампер — старий, але доглянутий робот. Голова його нагадувала супутникову тарілку, до якої хтось незграбно прибив тепловізор та динамік. З металевих плечей робота стирчали два мікрофона, і були вони настільки старими, що в них могла співати ще Мерилін Монро.

— Викликали? — голос у робота був саме таким, яким уявляють голоси роботів. Чи, точніше, уявляли в часи популярності Монро.

— Ні, бляшанко, не викликали, — гаркнув Вольдерс.

— Просто назвав твоє ім’я, — засміявся Шон.

— Отакої, — робот стенув плечима, від чого затремтіли мікрофони. — Міг би ще хвилин двадцять спокійно спати. Це жахливі умови праці, ось що я вам скажу…

— То звільняйся, — прохрипів Покидьок, сідаючи за столик.

— Дуже смішно.

Алгоритму “звільнитися” не було в програмі Ампера. То був старий військовий робот, якого Шон знайшов колись у воронці від снаряду. Довелось багато чого замінити, але, зрештою, деякі речі з хорошого військового вибити неможливо. Вірність своїй справі, наприклад. І ніяких “звільнитися”.

Другим та третім клієнтами Шона в той день стали Том та Нік — подружжя підстаркуватих фермерів. У обох наддержавах до гомосексуальності ставились не дуже схвально, тому лінія розмежування стала для Тома й Ніка єдиним можливим притулком.

До ресторану вони зазвичай приходили грати в шахи (по п’ятницях — в шатрандж). Вони могли б робити це й удома, але який сенс перемагати суперника, коли ніхто цього не бачить? Людей їхнього віку зазвичай називають пенсіонерами й дозволяють байдикувати цілими днями. Але тут, на лінії розмежування, немає поняття “пенсія”, тому люди тут діляться на робочих і мертвих.

Вони привітались з усіма й сіли за свій столик, де на них уже чекала шахова дошка.

Десь за хвилину до них підійшов Ампер. Він поставив на стіл тарілку з двома вареними яйцями та салатом.

— Ми того не замовляли, сонечко, — відповів Нік.

— Я замовляв, — з насмішкою сказав Вольдерс. — Неси сюди, бляшанко.

Ампер був майстром у кількох речах: рукопашний бій, снайперська стрільба, метання ножів та переплутування замовлень. Він міг принести їжу й до правильного столика, але тільки в тому разі, коли в ресторані сидить один клієнт. Якась невиправна вада в програмному коді.

Втім, клієнти ресторанчика Шона ставились до Ампера доволі толерантно, тому що якби не цей робот, то по страви їм довелось би ходити самим.

Нік з Томом замовили чаю і вже знали, що спочатку чай опиниться не на їхньому столику.

Ближче до десятої години ранку до ресторану увійшла руда панянка у догвій зеленій рясі, яка якимось незбагненним чином дуже сексуально обтягувала непогані форми жінки. Це Фаті — вдень вона була священицею у Церкві Великих Стволів, а ввечері підпрацьовувала повією для самотніх патрульних солдатиків. Власне, така багатопрофільна діяльність дещо шкодила психічному здоров’ю Фаті — адже постулати Церкви не дуже схвалювали проституцію (але натомість сакралізувала безліч способів позбавити грішника життя).

Як Фаті мирила в собі священицю й повію — для всіх лишалось загадкою.

Коли вона вже почала їсти замовлений стейк, до ресторану увійшла ще одна жінка. Вона теж була в зеленому, тільки цього разу то була не ряса, а стара військова форма конфедератів. На грудях світився шеврон з ім’ям: Аліса. Волосся у Аліси було блакитним, але помітити це могли тільки найбільш спостережливі люди, тому що довжину цього волосся міряти було доцільніше в нанометрах, ніж в сантиметрах.

Свого часу ця незвичайна панянка служила у збройних силах Конфедерації, але не витримала атмосфери тотального сексизму й швидко перекваліфікувалась у дезертирку.

Якби у неї був хороший настрій, вона би підсіла до Фаті й вже вкотре почала б говорити з нею на тему “проституція — це погано, жіноче тіло — не товар”, але настрій у Аліси був паскудний. Вона була сусідкою Вольдерса й теж не дуже виспалась через імперського солдата.

Ось чому вона сіла за окремий столик і замовила пива.

— Сьогодні не в гуморі? — запитав у Аліси Шон.

Жінка не відповіла, але відповів Ампер:

— Аліса буває в доброму гуморі тільки вісім відсотків часу. Я веду статистику.

Всі постійні відвідувачі ресторану добре знали, що Ампер відчуває до Аліси те, що роботи відчувають замість кохання. Враховуючи абсолютну відсутність і біологічного мозку, і гормонів, і навіть сечостатевої системи, навіть сам Ампер не зовсім розумів, звідки ті почуття беруться.

Але ж так часто буває з коханням, правда?

За вікном почали гриміти вибухи.

— Далеко, — втішено сказав Шон. — Здається, імперці луплять.

— Точно імперці, — погодився Вольдерс. — У артилерії конфедератів трохи приємніший звук, навіть орган нагадує.

Окрім вибухів, за вікном також пролунав звук, який видає автомобільний двигун, який намагається працювати всупереч законам фізики і здорового глузду. Всі місцеві добре знали, що єдиний, хто наважується водити автівку по тутешніх замінованих і незахищених дорогах — лікар Ніл Андрос.

Тому ніхто не здивувався, коли за кілька хвилин лікар увійшов до ресторану і кинув критичний погляд на Алісу та Вольдерса. Звичайних людей такий погляд вже мав би спопелити моральними муками, але ці двоє виявились напрочуд вогнетривкими.

— Бухаєте вже вранці? — лікар постійно говорив у ніс, тому розбирати його слова було доволі складно. — Ви колись чули про цироз печінки?

— Якщо ти не нова інкарнація Супрун — завали хавальник і слідкуй за своєю печінкою, — процідила Аліса.

Вольдерс підняв склянку з термогиллою і урочисто додав:

— Святі слова!

Лікар тільки посміявся. Крізь прочинені двері можна було побачити його старезну машину — традиційну білу “швидку”, обклеєну логотипами найвідоміших рок-гуртів. Ніл Андрос мав довгі вуса, які опускались до підборіддя і робили його схожим на типового героя старих вестернів. Якби, звісно, не білий лікарський халат, який, власне, білим був тільки офіційно — люди інтуїтивно здогадувались, що під товстим шаром крові та бруду справді приховано цей колір.

Десь вдалині пролунав ще один вибух — не схожий на попередні.

— О, це міна, — з ноткою радості помітив Вольдерс.

— Значить, хтось до нас іде, — сказала Фані. — Я люблю новеньких.

— Значить, у мене менше часу, ніж я думав, — сказав лікар. — Шановні, я потребую вашої уваги!

Всі присутні почали перезиратись і важко зітхати, в очікуванні чергової лекції про шкоду алкогольних напоїв. А втім, замість лекції Ніл Андрос повідомив таке:

— Можливо хтось з вас чув, що останні дванадцять років у Імперії розробляли проект “Затемнення”.

— Чули, звісно, — відповіла Аліса. — Але крім назви про те нічого не знаю.

— Ніхто не знає, — відповів лікар. — Ну, раніше не знав. Мої друзі змогли дізнатись про цей проект трохи більше. Отже, “Затемнення” — це генетично модифіковані люди з екстрасенсорними здібностями. Якщо підключити їх до спеціального апарату, спільними зусиллями вони зможуть буквально спалити мозки усім жителям Конфедерації.

— Ммм, психо-геноцид, — Вольдерс усміхнувся. — Люблю маніакальні імперські ідеї.

— Маніакальні чи ні, а вони майже втілені, — вже чіткіше сказав Ніл. — Десять дванадцятирічних дітей, яких вирощують для геноциду. Поки вони ще надто молоді, але роки через три вони вже матимуть достатньо сили, щоб стати найфатальнішою зброєю в історії.

— Це була б цікава інформація для розвідників Конфедерації, — сказала Аліса, — Але чому ти розказуєш це нам?

— Розвідники конфедерації про це вже знають. А вам я це розказую, тому що…

— Ох, бляха, — спохмурнів Шон, — тільки не кажи що ти…

— Так, — монотонно відповів Ампер, — він це зробив.

— Так, — погодився лікар, — зробив. Мої хороші друзі з імперського підпілля змогли викрасти цих дітей і передати мені на одному з примежевих постів. Вони зараз у мене в машині, і вночі я планую вивезти їх до Шах-Аудської бази. Питання тільки в тому, де їх переховувати до ночі.

— І ти, звісно, вирішив, — спохмурнів Шон, — що найкращим місцем для цього буде мій ресторан.

— Так, а чому б ні? У тебе ж є підвал!

— Погреб, а не підвал. І я дуже не хочу, щоб за мій ресторан почали воювати армії двох маніакальних наддержав!

Лікар плеснув у долоні і задоволено повідомив:

— А вони й не воюватимуть тут. Сюди взагалі не відправлятимуть солдатів — якщо почнеться масштабний бій, то є велика ймовірність, що діти загинуть. А ці діти — ключ до війни нового покоління, і триватиме ця війна лише кілька секунд. Обом державам діти потрібні живими.

— Ну, це трохи заспокоює, — сказав Вольдерс.

— Скоріше за все, по дітей відправлять агентів, — сказала Аліса.

Лікар ствердно кивнув.

— Або не заспокоює, — виправився Покидьок.

Шон почухав потилицю, ніби серйозно задумався над тим, чи варто переховувати у себе дітей. Але всі вже знали, що він погодиться. Просто тому що інакше тут не вчиняли. Просто тому що відмовити у допомозі комусь, хто сам не може себе захистити — неприйнятно для жителів цієї місцевості. Просто тому що люди тут знали, що це важливо.

— Ну запускай уже своїх дітей!

Лікар гучно свиснув, і з карети “швидкої” почали вискакувати дванадцятирічні діти. П’ятеро хлопчиків і п’ятеро дівчат у брудних майках повільно увійшли до ресторану.

Вольдерс нахилився до Аліси й прошепотів:

— Бачиш, хоч десь є гендерна рівність, — і гучно засміявся.

Поки Аліса думала над тим, чи не розбити Покидьку пику, Шон жестом запросив дітей зайти за шинквас — саме там знаходилась ляда, що вела у погреб. У очах дітей не було вдячності, а лише страх перед незнайомими людьми та незнайомим місцем. Але місцевих це не бентежило — вони знали, як це — прожити все життя в стресових умовах.

Коли десятеро дітей опинились у погребі, Шон спустив їм туди електричний обігрівач.

— Там є їжа, навіть доволі смачна, — сказав він. — Пригощайтесь. Але випивку не чіпайте, ясно?

Шон спробував зобразити суворість, але вийшло більше схоже на благання.

Зачинивши ляду, він промовив до лікаря:

— Що з ними буде далі? На тій базі, тобто.

— Ну, там є вчені й досить хороша апаратура. Є теорія, що ці телепатичні здібності дітей можна використати й для хорошої справи — аби змусити владу обох держав зупинити війну.

Усі присутні в залі замовкли й глянули на Ніла. Словосполучення “зупинити війну” звучало для них утопічно і недосяжно. Війна стала настільки органічною частиною тутешнього життя, що уявляти світ без неї було водночас приємно і страшно. З одного боку, то ж буде шикарний світ. А з іншого — куди в такому світі діватись такими зіпсованим людям?

— Амбітні у тебе плани, нічого не скажеш, — заговорив нарешті Вольдерс.

— Сканування телепатичного поля навколо дітей показує, що ці плани мають всі шанси справдитись, — доповів Ампер. — У нас є надія на мир.

Фаті підвелась, пройшла до центру зали, стала на коліна й почала молитись. Том і Нік поцілувались. Ампер задумався над тим, щоб покласти руку на плече Аліси, але згадав, що минулого разу йому довелось витратити місяць не ремонт руки. Вольдерс налив собі ще склянку термогилли і підняв її з тостом “За мир”.

І якраз тієї миті двері ресторану відчинились. На порозі стояли троє чоловіків у довгих темно-зелених плащах та капелюхах з полями. Вони повільно пройшли між столиками, підійшли до шинквасу. Той з них, обличчя якого мало найбільше ознак хоч якогось інтелекту, гучно промовив:

— Три пива!

Ампер виніс три пляшки пива, але у своїй класичній манері вручив їх Алісі, а не тим, хто замовляв. Та віддала пляшки чоловікам у плащах, але пити вони не стали — поклали до кишень.

— Тут така справа, — знову заговорив найрозумніший з незнайомців, — нам треба ваша допомога. Бачте, ми вихователі з одного інтернату.

— Да, вобщєто! — несподівано вигукнув один з тупіших гостей.

— І у нас виникла вели-и-и-ика проблема, — продовжив головний.

— Да, вобщєто, реально вели-и-и-ика! — додав тупіший.

Третій чоловік, вочевидь, був надто тупим навіть для таких речень, тому просто мовчки дивився на все це і думав про щось своє.

— Загалом, бідолашні дітлахи з нашого інтернату загубились на ваших землях, і ми мусимо їх знайти. Бо ж у вас тут так небезпечно…

— Реально небезпечно, вобщєто!

— Не знаєте, де можуть бути ці діти? Нам дуже не хотілося б проводити обшук кожного будинку в селищі. Знаєте, можна знайти багато таких речей, що після них власників будинків доведеться розстріляти. Ми б такого не хотіли…

— От вобщє не хотіли б!

Шон голосно крикнув:

— Народ, ніхто нічого не чув про якихось дітей?

Вольдерс засміявся і прохрипів:

— Якщо ваші діти загубились десь в цьому регіоні, то я б на вашому місці шукав їх уже по частинах.

Здоровань у темно-зеленому плащі двома великими кроками впритул наблизився до Вольдерса, нахилився над ним і пошепки запитав:

— Ти шо, сільно умний?

Вотльдерс не встиг придумати достатньо дотепну відповідь, тому що вхідні двері знову відчинились, і до зали увійшли ще троє чоловіків. Їхні плащі були темно-синіми, і це єдина ознака, за якою їх можна було відрізнити від першої трійки незнайомців.

Побачивши одне одного, чоловіки у плащах різкими рухами дістали пістолети:

— Не рухатись, іменем імперської розвідки! — заволав чоловік у темно-синьому.

— Ні, собаки — це ви не рухайтесь, іменем Конфедерації! — відповів власник темно-зеленого плаща.

Шон дістав величезну мисливську рушницю, яку весь час ховав під шинквасом. Він точно не знав, у кого раціональніше цілитись, тому цілився у простір між незваними гостями.

— Я не дозволю вам стрілятись у моєму ресторані!

Фаті, яка весь цей час стояла на колінах серед зали, знову почала молитись.

Один з чоловіків у темно-зеленому націлив пістолет на Шона, і це було великою помилкою: усі клієнти ресторану синхронно дістали револьвери й націлили їх на агентів. Усі, крім Фаті й Ампера — робот цілився не револьвером, а вмонтованою в руку плазмовою зброєю, а Фаті дістала з ряси невеликого ножа-метелика. Вольдерс, лікар, Том та Нік тримали під прицілом агентів у темно-синьому, а Шон, Ампер та Аліса цілились у темно-зелені плащі. Фаті стояла з ножем серед зали, готова кинутись на будь-кого.

— Щось таке я вже бачив у Тарантіно, — з досить моторошною посмішкою повідомив Вольдерс. — А мені, знаєте, подобається Тарантіно.

— Та-а-а-ак, ситуація виходить не дуже приємна, — нервово промовив головний з “зелених плащів”.

— От вобщє ні разу не приємна, — погодився його помічник.

Шон спробував перезирнутись з Ампером, але з таким же успіхом ви могли б перезиратись з електронним годинником.

— І що ми з цим будемо робити? — запитав Шон. — Я би пропонував вам вийти і провести вашу дуель в якомусь іншому місці. Тут неподалік є непоганий стадіон, там Вольдерс колись проводив дуель з покійним Махолком.

— Стадіон так стадіон, — відказав “зелений плащ”. — Давайте повільно опустимо зброю і вийдемо з закладу…

Фатальним виявився надто різкий рух одного з агентів. Постріли пролунали настільки синхронно, що сторонній спостерігач не мав жодного шансу розгледіти, хто вистрілив першим, і хто в кого, власне, стріляв. Все прогриміло настільки гучно й одночасно, що вирізнити з того звуку окремі постріли було неможливо.

Неможливо для людини, звісно — Ампер мав хорошу камеру з ефектом сповільнення і зміг розгледіти й розчути все.

Він бачив, що перший постріл зробила Аліса. Куля з її револьвера прошила одному з зелених агентів груди. Помітивши, що інший агент цілиться в Алісу, робот спепелив його голову своїм плазмаметом. Доки голова бідолашного переходила між агрегатними станами, Шон прострелив коліно лідеру “синіх плащів”. Вольдерс прошив кулею живіт останнього з “зелених”. Нік та Том синхронно поцілили в шию передостанньому агентові, а останнього розстріляв лікар Ніл Андрос.

Жоден агент не встиг натиснути на спусковий гачок.

І лише коли грім від пострілів замовк, Фаті, не припиняючи читати молитву, добила пораненого в коліно бідолаху своїм ножем.

— Паскудство, — промовив Шон. — Думаю, вже завтра тут будуть інші. Шукатимуть цих.

— Ну, завтра тут вже не буде десятка дітей, — сказав Лікар.

— Але ж ми то будемо.

У тиші, яка на мить запанувала в ресторані, можна було розчути, як працюють механізми в тілі Ампера. Подумавши, Аліса сказала:

— Ну то віднесемо їх до плавильні і спалимо в робо-камерах, це ж близько. А ті, хто не хоче на таке дивитись, тим часом приберуть тут усі сліди.

— Абсолютно логічно, — погодився Ампер. — Успіх гарантовано.

— А коли завтра прийдуть з питаннями, скажемо, що вони справді тут були, але потім пішли стрілятись одне з одним кудись, і ми їх з того часу не бачили, — додав Вольдерс.

Аліса, Шон та Вольдерс почали складати тіла на тачки, а інші тим часом взялись за ганчірки й прибирали криваві сліди. Через півгодини дві тачки й троє людей були вже біля плавильні — невеликої будівлі з двома робо-камерами. Ці камери були створені для того, щоб плавити застарілих роботів — капсула не лише розігрівала предмети, але й фільтрувала та розподіляла утворені метали.

Поклавши перших двох мерців у камери й чекаючи, поки ті зроблять свою роботу, Аліса, Шон та Вольдерс сіли на лавку біля плавильні й закурили. На горизонті небо спалахувало від артилерії. Простір між хиткими сільськими будинками заповнював дим, надто чорний навіть по мірках диму.

— Дивовижно, що ми до всього цього звикли, — зітхнула Аліса. — От оголосять мир, і здохнемо від нудьги.

— Зате дітей врятували, — стенув плечима Шон. — Може навіть світ. Не дали війні перейти на новий рівень. Це ж головне, правда?

— А щодо звикання, — додав Вольдерс, — то мені подобається, як говорив Сліпий Майк: “до всього, сука, можна звикнути, окрім смерті”. Так що якщо не здохнемо, то звикнемо і до миру.

— Якщо не здохнемо, то мабуть звикнемо, — погодилась Аліса.

— До речі, Сліпий Майк вже третій день не приходить до мене в ресторан, — задумався Шон. — Може захворів?

— Він на міні підірвався, — спокійно відповів Покидьок. — Я думав, ти знаєш…

Шон не знав, тому тепер випустив з рота цигарку.

— Цікаво, — запитала раптом Аліса, — чи багато буде клієнтів у твого ресторанчика, коли настане мир?

 

Наступними днями до них справді приходили агенти з обох сторін, але діти в той час уже були на безпечній відстані, тому через два тижні розслідувань (з перестрілками сторін та випадковими жертвами на мінних полях) справу закрили.

А ще через півроку між двома величезними державами припинилась війна.

Шону, втім, так і не вдалось дізнатись, чи матиме він клієнтів у мирні часи — за місяць до закінчення війни у ресторан влучив один з найпотужніших снарядів. Ні захисне поле, ні танкова броня не врятували будівлю від вибуху. Вольдерс, Нік, Том, Фаті і, звісно, Шон з Ампером у момент вибуху знаходились у ресторані. Похоронів не було, в цих краях людей не ховали.

Лікар Ніл Андрос через кілька днів підірвався на міні, разом зі своєю машиною.

Аліса мусила покинути ці землі. Де вона провела наступні п’ятдесят років, ніхто не знає. Відомо лише, що вона померла природною смертю і похована у своєму рідному місті.

А місцеві дітлахи й досі крадькома бігають дивитись на руїни ресторану. Їх дивує, що хоча від будівлі майже нічого не лишилось, столики стоять так, ніби ніякого вибуху й не було. Вони розказують одне одному моторошні теорії про те, що це привиди загиблих клієнтів досі там засідають, розпиваючи пиво і жартуючи про речі, про які жартувати не варто. Дітям подобається уявляти, що за столиками досі сидять ті легендарні герої, що про них люблять розказувати дорослі: добра священиця, закохана пара пенсіонерів, суворий, але добрий відлюдник, і власник ресторану, який ніколи й нікому не відмовляв у допомозі.

Сидячі неподалік від руїн, діти уявляли цих людей, хоча насправді, звісно, ніяких привидів там не було — тільки портрет жінки без волосся, що лежав на одному зі столиків. Більшість підлітків ввечері розходились по домівках, щоб розказувати ті ж химерні історії батькам. І лише найтерплячіші, ті, хто лишався і спостерігав за руїнами вночі, бачили в темряві силует пошкодженого старого робота, що діставав хтозна звідки тарілки й розносив їх, хоча й не було кому їсти.

В такі моменти діти лякались і тікали, тому ніхто й не помічав, що робот досі плутає столики.

Автор: Василь Духновський.