Попутник

Попутник

Saturday, 28 March 2020 г.
Viewed: 629
Subscribe on comments to RSS
Автор: Донець Денис.

Двері ліфта вже почали зачинятися, та Марк все ще поквапом тиснув на кнопку першого поверху. Світло в підйомній кабіні блимнуло, і хлопець почув:

– Заждіть! Притримайте!

Кілька секунд Марк вагався, а потім тихо вилаявся і просунув долоню у двері, що вже майже зачинилися. Стулки роз'їхалися в різні боки, і перед кабіною ліфта з'явився старигань. На вигляд він мав років шістдесят, чи ба трохи більше. Він був одягнений в чорний піджак, застібнутий на два гудзики, білу сорочку з коротким комірцем, чорні штани, чорні туфлі. У нього була в'яла, обвисла, вкрита зморшками шкіра та глибокі, схожі на суху випалену сонцем землю, носогубні складки.

– Ви заходите? – невдоволено вигукнув Марк, – Я поспішаю.

– Звісно, поспішаєте, – з усмішкою відповів незнайомець. Ця усмішка була швидше штучною, аніж дружньою.

Марк не міг цього не помітити: того, як рухався цей старий. Він зробив три кроки, щоб зайти у кабіну. І здавалося, що кожен крок дається йому напрочуд важко. Немов повітря, крізь яке він пропихується, густе. Як хмара. Чи кисіль. Можливо, це були наслідки старості чи якоїсь хвороби. Але навіть так це виглядало вкрай дивно. Немов старий пробирався крізь нетрі. Крізь густі хащі, допомагаючи собі руками, якими він ніби відштовхувався від простору.

Одним рухом старигань розвернувся і нахилився до панелі виклику, щоб вибрати потрібний йому поверх. Він нахилився так сильно, що мав би й впасти. Але не впав.

– Перший! – поспіхом сказав Марк. Для себе ж старий обрав поверх номер два.

Двері безшумно зімкнулися і вони поїхали.

Чотири поверхи в кабіні ліфта панувала мовчанка. Марк нервово відстукував ногою, а старий невідривно стежив за електронним табло, що відраховувало цифри в зворотному напрямі. Аж рапотом ліфт смикнувся, і вони обидва мало не попадали на підлогу. На секунду – менше, на якусь її частину – ліфт і зовсім зупинився. У кабіні погасли усі вогники, та незабаром знову загорілися. Ліфт продовжував спускатися. Та швидкість його руху почала згасати.

– Що це було? – запитав Марк, та попутник мовчав.

Ліфт помітно сповільнювався. Почулось скреготіння. І вони відчували, як вібрують стінки кабіни. Потім повторився поштовх. І ліфт остаточно зупинився.

Марк втратив рівновагу, але вчасно простягнув руки вперед і уперся в стіни кабіни. А старий нахилився вперед і ось тут точно мав гепнутись. Але втримався, навіть не торкаючись стін. Немов тримався за самісіньке повітря.

Старий голосно і, здавалося, навіть вдоволено гмикнув.

– Дуже, дуже поганий день, щоб застрягати у ліфті, – сказав Марк. Потім глипнув на попутника: на обличчі старого застигла механічна посмішка, – З вами усе гаразд?

– Так.

– А чого ви посміхаєтеся? Вам подобається усе це, чи як? – уїдливо зауважив хлопець.

– Дежавю, – коротко відказав попутник.

– Чудово. А я, вибачте, не в гуморі. Сьогодні у мене немає часу, аби стирчати тут, – ліфт заскрипів, похитнувся і завмер, – мабуть, треба стояти на одному місці і не рухатися. Ліфт нахилився, відчуваєте? Чи мені здається? Аби тільки не впав.

– Не хвилюйтеся. Сьогодні він не впаде, – відказав старий.

– Кнопка диспетчера, – сказав Марк і зробив обережний крок, аби натиснути її, – Ау? Ау! Мене чутно? – пауза, – Мене хтось чує? Відгукніться! Ми застрягли у ліфті. Агов! Тут хтось є? – пауза – Здається, мене не чують. Хай йому, як же це невчасно. Дуже, дуже невчасно.

Старий мовчки дивився на хлопця.

– Агов! Мене хтось чує? – Марк продовжував тиснути на кнопку виклику диспетчера, – Ми тут застрягли! Чуєте? Ми застрягли у довбаному ліфті! Звільніть нас! Будь ласка! Агов! Тут хтось взагалі є? Мене хтось чує?

У відповідь – німота.

– А щоб вам усім заклало!

Хлопець голосно ковтнув слину, та почав гепати долонею по ліфтовій кабіні.

– Агов! Ей! Еге-гей! Мене хтось чує? Ми застрягли в ліфті! Агей! Є хоч хтось? Допоможіть нам! Викличте когось!

Марк гамселив двері та голосно ковтав слину, аж доки не оживився переговорний пристрій. Пролунав голос диспетчера, жінки, на задньому тлі якого чувся електричний білий шум.

– Ми вас чуємо. Стався якийсь збій, та усе гаразд. Незабаром черговий ліфтер запустить ліфт. Не хвилюйтесь і не панікуйте.

– Скільки нам чекати?

– Хвилин двадцять. Може, півгодини.

– Півгодини? Та ви знущаєтеся з мене! У мене немає півгодини!

– Так, півгодини. Чекайте, будь ласка. Та вибачте за незручності.

Диспетчер від'єднався.

– Я не маю півгодини! Агов! Агов!

Марк спробував відкрити двері руками. Та результатом усіх його зусилль була вузька, заледве сантиметрова щілина. Хлопець гупнув по дверях долонею та дістав телефон.

– Клята бляшанка. Тут не ловить зв'язок.

Він безуспішно спробував зробити виклик, і глянув на старого.

– А у вас?

– А у мене немає телефону.

– Мг… – невдоволено промимрив хлопець, – Зрозуміло.

Марк підняв очі на стелю, поклав руки на потилицю, трохи покрутився навколо своєї осі, вперся спиною у металеву стіну і, повільно зісковзуючи донизу, сів на підлогу. Він глитнув повітря і голосно зітхнув. Його злостила власна безпомічність.

Запала тиша. На п'ять чи, може, десять хвилин. Марк сидів, не звертаючи уваги на старого. Та тільки поглядав на годинник кожні двадцять секунд, хоч вже й перестав стежити за часом.

– Та щоб вас усіх…

Марк скочив на ноги і почав стукотіти по стінах. Потім затиснув кнопку диспетчера:

– Агов! Ви щось робите? Скажіть мені, скільки ще часу нам тут сидіти? Ви мене взагалі чуєте? Агов, там!

Відповіді він не отримав. Ще трохи постояв біля дверей та глипнув на стариганя, який увесь цей час пильно стежив за ним.

– Ви тут працюєте? – Марк нервово звернувся до свого попутника. Він хотів, щоб це було правдою. Аби мати можливість спроектувати усю цю величезну компанію разом з її клятим ліфтом на одну конкретну людину і вихлюпнути на неї усю свою лють.

– Ні, – коротко відповів старий.

Кілька секунд Марк пильно та невідривно дивився старому в очі, немов упізнав його, чи понад усе хотів упізнати. А потім захитав головою, мовляв, зрозуміло. Знову ковзнув спиною по стінці ліфта і сів на підлогу.

– Але колись хотів, – продовжив попутник, – Хотів, але мене не взяли. І якщо чесно, я б хотів про це розповісти.

– Знаєте, я аж ніяк не хочу слухати жалісні історії від незнайомця, якому одного разу не пощастило. Я хочу, щоб цей довбаний ліфт зрушив з місця і випустив мене. Бо я поспішаю! – останні слова він вимовив голосно та повільно, розриваючи кожне на частини.

Марк закрив обличчя руками і знову важко зітхнув.

– Моя історія може видатися досить цікавою, – монотонно продовжував старий, – то ж дозволь, я, усе ж таки, розповім її.

Пауза тривала недовго.

– Та кажіть, що хочете, хай йому! Тільки не чіпайте мене! Я все одно не слухатиму.

Старий посміхнувся.

Отож…

 

– Мені знайомі твої відчуття, – мовив попутник, – багато років тому я, сповнений бажання, а ще необхідності, прийшов сюди, на співбесіду. Ця робота була конче потрібна мені. Та я отримав відмову, одразу. Ніде правди діти, я засмутився. Але щойно я вийшов з кабінету, як мені зателефонувала дружина і сказала, що у неї відійшли води. Наш малюк вирішив з'явитися на світ завчасно. Це був тридцять восьмий тиждень вагітності. Лікар сказав нам, що наш термін – кінець лютого. Найімовірніше – середина двадцятих чисел. Але точно не тринадцяте. Тому це стало для мене великою несподіванкою.

Я притьма встрибнув у ліфт. У цей самий ліфт. І він так само застряг майже на півгодини. Ох, я повільно божеволів, очікуючи, коли мене випустять. І коли ліфт запустили, і мені вдалося вибратися, я вибіг на вулицю і, ігноруючи усі правила дорожнього руху, помчав собі, стрімголов. Дорога взялася ожеледицею і була збіса слизькою. Однак через кількість адреналіну мені було начхати. Так, начхати! Я був певен, що впораюсь.

– Я чогось не розумію! – спантеличено мовив Марк, – Звідкіля…

– Будь ласка, не переривай мене. Дозволь закінчити історію.

І Марк мовчки підкорився.

– Так от, – продовжував старий, – я нісся швидше вітру. І під'їжджаючи до мосту побачив вантажівку, з білою кабіною, позаду якої височів її чорний тулуб. Вона мчала мені назустріч, та я навіть не задумався про те, щоб зменшити швидкість. Бо моя дружина уже народжувала.

Та щось пішло не так, і водій вантажівки не впорався з керуванням. Він виїхав на мою – і без того вузьку – смугу, і мав намір врізатися в мене. Гадаю, то була б смерть. Я спробував вирулити, хоч і не було куди тікати. І просто вилетів з моста. Пробив тонку скоринку льоду і почав тонути. Довго не міг вибратися з автівки: паніка, ремінь безпеки ніяк не міг відстібнути, та ще й двері заклинило. Я сіпався, мов ошпарений, немагаючись врятувати собі життя. Навіть не пам'ятаю, як саме я вибрався. Пригадую тільки шум, який на кілька митей зупинив мене: мені здалося, ніби здувається величезна повітряна кулька, десь наді мною.

Я сплив, і був настільки радий, що вцілів, що навіть не помітив змін. Не помітив, що навколо щось не так. Начебто, усе те ж саме. Але якесь не таке.

До мого дому залишалося менше кілометра. І я так туди поспішав, що прийшов аж на тридцять років раніше. Уяви собі, на тридцять! Ще навіть до свого народження. Я й сам ніяк не тямив, що сталося. Намагався уторопати: чи, може, я помер, коли впав у ту річку, чи, може, обезглуздів. Здавалося, що це не світ змінився, а саме я геть позбувся клепки.

І доки до мене дійшло, що насправді сталося, і де я опинився…

Я багацько разів намагався повернутися додому, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Я раз по раз стрибав у ту крижану воду, в надії, що спливу там, де треба. Вдома. Але кожен раз я опинявся по той бік. По той бік часу, якщо завгодно. Що ж, мені нічого не залишалося, окрім як заново вигадати хто я є. Це було надзвичайно складно. А вижити у тому світі, де я опинився, було справжнім випробовуванням.

Кожен день – може, я й перебільшую, але не дуже – світ намагався позбутися мене, як стороннього тіла, що потрапив до його організму. Я був чужим. Людиною майбутнього в сьогоденні. Чи ба людиною сьогодення в минулому. Не знаю, як правильно. Але світ безперервно виробляв антитіла для боротьби зі мною – паразитом. Я усвідомив, що мені потрібно бути обережним. Адже низка абсолютно випадкових, як мені хотілося б сказати, подій, намагалася дати мені копняка.

Так і було. Минуле опиралося мені. Відторгало мене, як бактерію. Змушувало зашпортуватися і падати. Падати і падати. Саме таким чином і показувало, що воно проти мене.

І чим далі, тим очевиднішим це було. Я помічав, як усе важче і важче мені рухатися. Просто рухатися. Ніби світ хотів зупинити мене. Але я не здавався. Мені хотілося знову почати жити звичайним життям. Але воно – минуле, де я був – продовжувало вбивати усе, що могло б статися.

Іноді мені доводилося засинати з пацюками, іноді навіть на вулиці. Жоден працедавець довго не протримав мене. Звільняли мене частенько, але завжди знаходилися об'єктивні причини, з якими, власне, і не посперечаєшся. І я терпів. Бо як хочеш жити там, де тобі не раді, то або терпи усі незручності, або вимітайся.

Ось тобі короткий висновок. Доки ти живеш минулим – чи в минулому, називай, як заманеться, – воно саме хоче зробити тебе минулим. Воно зупинятиме тебе і постійно натякатиме, що ти тут зайвий. Можливо, така природа усього.

Усе моє життя перетворилося на безупинне виживання. Щоранку я прокидався з думкою, що, можливо, прокидаюся востаннє. Перестав вірити, що у моєму житті хоч колись трапиться щось хороше. Тому увесь час шукав способи вибратися назовні.

Точкою відліку була річка, яка послугувала мені тунелем з одного часу в інший. Так, тунель – досить вдале слово. Але цей тунель буквально відразу зламався. І чому ж? Це було питання на кілька років. Єдине, що я зміг знайти про цю ріку – що за кілька місяців до мого переміщення в ній втопилася молода дівчина. Їй навіть не було двадцяти років. З одного джерела я дізнався, що у неї були якісь сімейні пробеми. З іншого – що наче як з її психікою було не все гаразд. Та що б там не було, вона – втопилася. Але ж щось схоже сталося і там, звідки я, власне, прибув. У середині листопада – я маю на увазі свій рідний час – у тій річці втопився хлопець. Здається, це був підліток. Я не пам'ятав подробиць. І взнати їх зміг би тільки через тридцять років. Просто пам'ятав, що про це говорили.

І на кілька років ці два факти відібрали у мене будь-який сон. А якщо я і засинав, то прокидався посеред ночі, де мене мучила жахлива спрага. Я часто намагався збагнути, де саме я прокинувся. Та ніяких банальних сподівань, що усе може виявитися сном, я вже й не плекав. Просто думав про тих потопельників. І іноді тішив себе думкою, що одного дня мені самому набридне боротися за своє існування і шукати відповіді. І мені вистачить духу накласти на себе руки. Якщо, звісно ж, світ сам до того часу не вирішить позбавити мене життя. Як не дивно, такі думки допомагали подолати безсоння. Хоч і ненадовго.

Щодо відповіді, яку я шукав. В одній з книг – а я перебрав їх тисячі, книги були моїми поводирями, – я знайшов досить цікаву теорію. У місцях сильного емоційного сплеску можливе викривлення такої штукерії, як простір-час. Саме у тій точці, у точці найсильнішого емоційного імпульсу, простір-час стає схожим на морську хвилю. Або низку морських хвиль. І тоді між двома вершинами сусідніх коливань, якщо вони знаходяться дуже близько один від одного, може з'явитися щось схоже на тунель, який зв'язуватиме два часових простори.

Найцікавіше те, що книга була художня, а не наукова. Гадаю, жоден вчений, швидше за все, не став би припускатися такої нісенітниці.

Якщо важко, я ладен пояснити так, як сам зрозумів це. Я просто потрапив у часовий тунель, що з'явився у річці, куди впала моя автівка разом зі мною. А тунель з'явився від сильного емоційного сплеску, спричиненого болісною смертю двох людей, які втопилися у тій річці з різницею в більш, ніж тридцять років. Я ніколи направду не знав, та й зараз не знаю, правда це, чи брехня. Але це єдине, за що я міг схопитися.

Ба навіть якщо це було правдою, гадав я, то як за її допомогою повернутися додому? Хіба не так само? Якщо у тій річці, міркував я, втопиться ще одна людина, чого не сталося у тій версії світу, звідки я прибув, то це може спровокувати появу ще одного тунелю. І, можливо, я зможу потрапити у той тунель, і опинитися вдома.

І на кілька місяців моя свідомість затьмилася. Ніхто ж не захоче втопитися на чиєсь прохання, це ж неабияка дурість! А зробити це навмисно, самому втопити когось…

Мені було важко йти проти себе, адже я – не вбивця. Та чим частіше невдачі переслідували мене, тим більше я відчував готовність… вбити людину. Спочатку я, звісно, переконував себе, що просто не зможу такого зробити, навіть якщо у мою скроню впиратиметься дуло пістоля. Тому навіть не повинен думати про таке. Та думки нікуди не дівались.

Потім… потім я почав придивлятися до людей. А саме до безхатченків. Безхатько був найкращим варіантом. Адже відсутність такого ніхто не помітить, а якщо і помітить, то не стане бити на сполох. Ні, я усе ще не був готовий втопити людину. Та й не просто втопити, а добути з неї сильний емоційний сплеск. Проте один з ментальних оповідачів у моїй голові казав мені, що я зовсім і не зобов'язаний вбивати, навіть якщо знайду відповідну жертву. Він казав, що можна просто придивитися, аби бути готовим до чогось непередбачуваного. Він постійно повторював це, знову й знову, доки я не звик до цієї думки. Мені ніяк не вдавалося притлумити цей голос. Він постійно щось мурмотів мені.

І ось я знайшов таку людину, яка ідеально пасувала фразі «нікому непримітна жертва». Він – то був чоловік – жив у парку. І я стежив за ним півтора місяці, щодня. Інколи він десь зникав, та завжди повертався. Усе, що я зараз чи коли-небудь ще зможу сказати про нього, про того безхатька, так це дві речі: він розмовляв, як телепень і надто боляче дряпався, краючи тіло до крові та вириваючи своїми довгими чорними нігтями шматочки плоті.

Як би там не було, я досі тут. Я чесний перед собою та перед усіма, хто мене шукав, бо спробував усе, аби повернутися. Та досі тут. Можливо, мене б уже давно не було. З різних причин, одна з яких – я сам. Та, мабуть, навіть у цього Світу бувають збої у роботі його механізмів, якщо він подарував мені любов. Так, то правда! Я закохався, одружився і у нас народилася донечка. Буду відвертим, я не мав жодних сумнівів, що нічим хорошим усе це не скінчиться. Обов'язково мало статися щось погане. Або у моєї дружини мав статися викидень. Або щось погане мало статися з нею самою. Або, що найімовірніше, щось погане мало спіткати саме мене. Який-небудь банальний нещасний випадок. Що-небудь тричі мною передбачуване. Однак все минуло добре. А дрібні неприємності мені вже були до шмиги.

Уперше за багато років я відчув тягу до життя. Відчув, що можу прижитися тут. Ба більше того – я вже не хотів шукати способів злиняти туди, де було моє «вдома». Я хотів залишитися. Заради своєї донечки. Заради любові.

І от кілька місяців тому у мене поступово почав зникати сон. А разом з ним апетит і любов до метушні, у яку я поринув. Бо наближалася дата мого зникнення, коли молодий я потрапить в часовий тунель.

Почав думати про те, що як своєю присутністю я щось тут порушив, і якимось чином змінив хід подій, то, цілком ймовірно, той я, який у майбутньому мусить впасти у річку, щезнути і опинитися у Не своєму часі, може і не впасти. Взагалі не піти на співбесіду, не застрягти у ліфті, і не увернутися від вантажівки, що мчатиме прямо на нього посеред вузького мосту.

І що тоді, думав я, що тоді?

Якщо усього цього не станеться, тоді він – тобто, я – не опиниться в минулому. А значить я, той, що застряг, і тридцять років був чужинцем, муситиму зникнути? Адже це цілком логічне припущення. Автівка не падає у річку, немає ніякого минулого, а заразом немає і мене. Є тільки моя версія з майбутнього. Що ж тоді? Світ зміниться так, ніби мене і не було? Чи я просто зникну і моя дружина з донечкою на руках довгі місяці шукатиме мене, і лаятиме усіх за те, що я її покинув?

Що тоді?

Смішно, чи не так? Тільки уяви, я багато років був готовий померти. І тепер, коли така можливість надалася мені, я більше не хотів цього. Я хотів жити. Заради своєї родини.

Але ж і там, у майбутньому, я залишив свою іншу дружину. Першу. Та ще й того дня, коли вона мала народити. Вона чекала мене зі співбесіди, а я не повернувся.

Так, не повернувся і грець з ним! Я був певен, що за стільки років більше не маю до неї – першої дружини – ніжних почуттів, і переді мною не стоятиме важкого вибору. Та коли я побачив її, чого завжди навмисно уникав, моє серце запрацювало швидше. З'явився дивний присмак гіркоти у роті, тягар на душі. Та я заледве встояв на ногах. Заледве стримався, аби не знепритомніти. Я дивився на неї – на неї і на її животик – очима абсолютно винної людини, яка споконвічно каятиметься, якщо з нею станеться щось погане.

Та я не винен. Я не винен! Я не збирався губитися у минулому! А загубившись, я шукав шляхи повернутися назад. На моїх руках смерть людини, у якої я відібрав життя заради шансу повернутися – ось, чому я вважаю себе невинним перед нею, хоч і не відчуваю цього.

Я згадав усе, що колись відчував до цієї жінки. І усе було таким чистим і справжнім, ніби ми не бачилися усього тиждень, а не тридцять клятих років. Я дивився на неї і відчував любов. Ні, зовсім ні – я кохаю свою дружину, нинішню. Але і ту дружину я завжди кохав. Дивлячись на неї я усвідомив, що продовжував кохати її кожного дня. Та й, мабуть, кохатиму довічно.

І тепер, знаючи усе, що я думав і відчував, скажи мені, що я мав робити? Я кохав обох своїх дружин і не знав, що робити. Врятувати того себе, який не потрапляв у минуле, від падіння в річку? Чи простежити, щоб він усе ж таки впав?

Я думав. Думав, думав, думав, думав. І…

 

Раптом кабіна ліфта затремтіла. Не сильно, але достатньо, щоб помітити це. Мотор, що знаходився на шість чи сім поверхів вище, ожив. Пролунав скрегіт, який відразу ж і закінчився. І ліфт рушив з місця, він почав опускатися вниз зі звичною йому швидкістю.

Старий, що розповідав історію, відчувши рух машини, відразу ж замовк. І доки вони їхали кілька поверхів, продовжував мовчати. Вони обидва мовчали.

Ліфт зупинився на другому поверсі, і сірі металеві дверцята роз'їхалися врізнобіч.

– Хто ви такий? – запитав Марк. Його голос тремтів.

– Той, хто не зміг зробити вибір. Не зміг і не зможе. Слабодух і вишкварок. Ти вже вибач мені за таке.

Старий переступив поріг, і покинув кабіну ліфта. Він йшов повільно, так само відштовхуючись від простору, немов повітря заважало йому. Кожен раз він сильно нахилявся вперед, і здавалося, що ось-ось він впаде. Але щось утримувало його в нахиленому стані.

Хлопець проводжав очима попутника, аж доки двері автоматично не зачинилися і ліфт не почав спускатися нижче, ще на один поверх.

Марк йшов холом, і весь час озирався, водночас набираючи номер своєї дружини.

– Алло, Марко! Де ти пропав? Минуло вже півгодини! Я почала хвилюватися! У мене вже почалися перейми…

– Я вже їду! – коротко відповів Марк.

Він сів у свою машину та втиснув педаль газу в підлогу.

Усю дорогу Марк думав про незнайомця з ліфта, намагаючись прогнати нав'язливі думки. Він увімкнув радіо, викрутив регулятор гучності на максимум, але навіть так голос старого продовжував звучати у його голові. І під'їжджаючи до мосту через річку, що покрилася тонким шаром криги, він побачив вантажівку, що йшла йому назустріч. Вантажівку з білою кабіною, позаду якої височів її чорний тулуб.

Він прикинув, враховуючи швидкість і відстань, що через двадцять чи тридцять секунд вони мають пройти повз один одного, прямо посеред мосту. Мосту, про який, швидше за все, і вів розповідь його попутник.

Хлопець поспішав, як ніколи у своєму житті. Та йому закортіло зупинитися. З'їхати на узбіччя і перечекати, доки вантажівка проїде через міст, а потім промчить повз нього.

І що ж мені робити? – запитав він себе, – Зупинитися, чи не зважати і їхати далі?

Автор: Донець Денис.