По той бік пристрасті

По той бік пристрасті

Tuesday, 27 February 2018 г.
Viewed: 767
Subscribe on comments to RSS
Автор: Василь Духновський.

«Нехай позбавляють нас нашого простору…»

 

Небо того дня просто розривалось від блискавок. Вітер вигинав стовбури поодиноких дерев з фіолетовим листям, що де-не-де зустрічалися серед безмежного степу. Зеленаві хмари затуляли все небо, часом загортаючись у химерні вихори. Весь простір між хмарами та землею заповнював жовтуватий туман – їдке місиво отруйних газів, убивчих мікроорганізмів та вологи.

Віктор дивився на все це крізь шолом скафандра і думав про те, як людям вдається уже два покоління виживати на цій ворожій планеті. Куди сягав його зір – земля, крихка і глиниста, була вкрита слизькою живою плівкою грибів, найочевиднішою місцевою формою життя. Їхнє сіре місиво під ногами чоловіка ніби намагалось врости у чоботи, тож їх доводилося постійно струшувати. Ці думки його, втім, смішили: він був з покоління, що не знало іншого світу. Його батько був одним з перших колоністів – це від нього Віктор дізнався про зорі і Матінку Землю. От тільки усе життя, навіть працюючи міським журналістом, Віктор не бачив нічого крім отруйних хмар.

Замкнене під Куполом десятимільйонне місто лежало за Вікторовою спиною. Якби він відійшов від нього трохи далі, його б не врятував ні скафандр, ні автомобіль. Ця планета не рада людям, але іншої вони не мають – всі усвідомили це ще п’ятдесят три роки тому, коли зник зв’язок із зовнішнім світом. Із Матінкою Землею. З усіма кораблями. Може уже й немає більше ніяких інших людей крім цих десяти мільйонів, ув’язнених під Куполом без ресурсів, що дозволили б їм рухатись далі.

Отже, десять мільйонів людей, що живуть у скляній бульбашці, оточеній хижою пусткою і отруйним туманом. Десять мільйонів дуже-дуже самотніх людей.

Віктор глянув на годинник: четверта п’ятдесят дев’ять. Скоро п’ята ранку – час для Великого Мовчання. Чоловік у скафандрі ввімкнув зв’язок зі станцією і почав слухати.

– Отже, пані та панове, – почав говорити Ларс Корпей – один з міських радіоведучих, – п’ята година! Час для традиційного сеансу зв’язку. Приглушіть двигуни машин, вимкніть музику і слухайте – ми знову викликаємо Матінку Землю!

Віктор зазирнув до автівки і заглушив двигун. Перевів скафандр у тихий режим. Він знав, що по всьому місту відбувалось те саме – люди намагались створити абсолютну тишу, щоб прислухатись до сеансу. З надією почути відповідь від Матінки Землі.

– Корпей викликає Землю, повторюю – Корпей викликає Землю! – пролунав у абсолютній тиші голос ведучого.

Жодної відповіді. Велике Мовчання. Щоденна традиція. Блискавки освітлювали степ, скарлючені дерева, Віктора, що застиг біля своєї автівки. Їхнє сяйво відбивалось від Купола, подекуди сягаючи житлових споруд і машин, що зупинились на магістралях. «Так багато блискавок, – подумав журналіст, – і ніхто не чує грому». Він любив проводити цей час тут, за межами міста. Якщо його історія колись закінчиться, Віктор хотів би, щоб вона закінчилась тут. Це, хоча б, красиво.

– Що ж, пані та панове, відповіді все ще немає, – без тіні смутку сказав Корпей. – Але ви не втрачайте надії – уже завтра ми знову спробуємо достукатись до Матінки Землі!

– Якщо ще існує та Земля, – сам до себе вголос промовив Віктор.

Він сів до автівки і поїхав назад – до будинків, реклами, пропаганди. Місто, що навіть не мало назви (бо не знало інших міст), завмерло в очікуванні виборів до сенату.

Звук повертався. Життя тривало.

***

Віктор під’їхав до офісу партії «Перше об’єднання неомонархістів». Машину лишив на другому поверсі парковки. Біля виїзду: за двадцять років роботи в журналістиці він навчився передбачати план втечі. Тоді пройшов до головного входу і, поправивши костюм, увійшов до фойє. Стіни рясніли передвиборчою пропагандою неомонархістів; на великих екранах майоріли сині прапори з гербом Партії – золотистою булавою, впевнений голос розповідав про досягнення Партії та обіцяв подальше процвітання; колонки плювались промовами Лорда Санно про те, наскільки важливі реформи, запропоновані Партією.

Молода жінка в діловому одязі, що стояла біля дверей, швидко підійшла до Віктора і простягнула руку, щоб привітатись:

– А, пане Карпівський? – вона по-діловому усміхнулась. Віктор ненавидів такі усмішки. Штучні. – Лорд Санно уже чекає на вас.

Журналіст мовчки кивнув, і жінка повела його за собою. Увійшовши до ліфта, Віктор дочекався, поки зачиняться двері, а тоді нарешті заговорив:

– Звідки у опозиційної партії гроші на такий офіс?

– Наша партія, звісно, поки ще опозиційна, – не втрачаючи усмішки, відповіла жінка, – але усім уже зрозуміло, що через два з половиною місяці ми виграємо вибори. Бачили б ви, з якого офісу ми починали…

– Ви не відповіли на моє питання, чи не так?

– На ваші питання, Пане Карпівський, відповідатиме Лорд Санно – я лише веду вас до нього.

Характерний електронний дзенькіт. Ліфт зупинився, і вони вийшли у довгий широкий коридор. Кабінет Лорда знаходився біля золотистої колони в античному стилі. Вона, безумовно, була гарною, але абсолютно не вписувалась у архітектуру офісу.

– За цими дверима – відповіді на всі ваші питання, – зі штучною доброзичливістю сказала жінка. – Ласкаво просимо!

Віктор знову кивнув і увійшов до кабінету, лишивши жінку по той бік дверей. Кабінет виявився просторою кімнатою, з величезного вікна якої відкривався захоплюючий вид на житлові блоки. За великим столом сидів чоловік у синьому фраці. Побачивши журналіста, він усміхнувся:

– Приємно знати, що і ваша студія цікавиться нами, пане Карпівський!

Лорд Санно поводився так, ніби грає на сцені якогось шекспірівського героя – активно жестикулював і говорив гучно.

– Ви ж іще не знаєте, що саме зацікавило мене у вашій діяльності, лорде. Можливо, це вам не сподобається.

– І все ж, це чудова можливість ще раз донести мою думку до широкого загалу, правда?

– Якоюсь мірою. Отже, почнемо?

Лорд підійшов до вікна і глянув на зеленувате небо і блискавки, що спалахували над Куполом:

– Про що ви хотіли дізнатись, пане Карпівський?

– Про зв’язок вашої партії із сектою Симбіотів.

Лорд різко відвернувся від вікна і глянув на Віктора:

– З тими психами, що днями валяються в грибах і вважають це сенсом життя?

– Так. З тими психами, що їх оголосили злочинцями і розшукують за підозрою у вбивствах.

Санно гучно засміявся. А втім, Віктору сміх здався награним.

– Що ж по-вашому пов’язує нас з тими психами?

– Вбивства. Точніше, одне – П’єра Нельсона. Вбивці зробили все, щоб смерть виглядала так, ніби бідолаху застрелили. Але я і мій хороший друг змогли визначити цікавий факт: постріли були зроблені уже після смерті жертви.

– І?

Тепер уже Віктор усміхався:

– Справжньою причиною смерті виявилась отрута. Виготовити таку можна було тільки у трьох міських лабораторіях – дивовижна речовина. Що ще цікавіше: всіма трьома володіє така собі Марія Грабовська, дружина одного з найвідоміших членів вашої партії. При цьому вбивство, безумовно, вчинили Симбіоти – тіло вкрите їхніми грибами, як і у всіх попередніх жертв. Але отруїли їх з наказу Партії, чи не так?

Лорд награно зітхнув.

– Пане Карпівський, ви просто не могли знати, що нашу лабораторію ще місяць тому пограбували. Це, звісно, секретна інформація, і я попрошу вас її не оприлюднювати.

– А звучить як дитяча відмазка, лорде.

– Зрозумійте – монархісти не можуть працювати з Симбіотами – це ж дві абсолютно різні ідеї. Ті дикуни думають, що ключ до щасливого майбутнього лежить у вбивствах і тих клятих грибах. Ми ж вважаємо, що покинуті та загублені земляни мають єднатись навколо сильного лідера, і це єдиний шанс вижити у цьому хижому світі. Бо ми позбавлені нашого простору! Бо, бачте, давно пора визнати – Матінка Земля не відповість нам. Скільки вам років? Сорок? Ви ж навіть ніколи не чули нічого з тієї Землі – ви народились уже після втрати зв’язку! Ось про що говорить наша партія – про єднання. Єднання між людьми, а не з грибами. Ви ж не думаєте, що така серйозна організація, як ми, з такими фундаментальними планами на майбутнє, буде співпрацювати з купкою фанатиків-гриболюбів?

Лорд Санно замовк. Віктор теж задумався.

– Ми ще продовжимо нашу розмову, Лорде, – нарешті промовив журналіст. – Я маю над чим подумати.

– Я радий, що ми знайшли спільну мову, пане Карпівський.

«Ви рано зраділи, Лорде» – подумав Віктор, але вголос цього не сказав – не хотів відлякати Санно. Була ще одна зачіпка, яку варто було перевірити.

 

«…і нехай твоє слово станеться тілом…»

 

Цього разу Віктор під’їхав до західної водоочисної станції. Його друга зачіпка говорила, що тут може бути чимале лігво Симбіотів. Звісно, варто було б викликати поліцію і не лізти туди, але Партія майже напевно контролює їх дії. А Віктор дуже сподівався знайти ще хоч трохи доказів про стосунки неомонархістів з сектою.

Тож, вийшовши з машини, він тихо підійшов до третього входу у підвал будівлі. Зазирнувши у шпарину, журналіст побачив лише довгий порожній коридор та пил. Він глянув на небо – погода за Куполом сьогодні була ще агресивнішою, ніж зазвичай. Приклав до дверей «виплавлювач», безшумно знищив замок та увійшов до коридору. Натягнув окуляри нічного бачення, спустився сходами і опинився в просторому приміщенні. Порожньо. Нічого, окрім великого килима.

Журналіст відкинув килим, під яким, як він і сподівався, виявилась ляда. Відчинивши люк, Віктор намацав ногою проіржавілу сходинку в бетонній шахті і почав спускатися. «Дивно, – подумав він, – це місце зовсім не охороняється».

Зіскочивши з драбини, він окинув оком залу і ледве стримав нудоту. Зала була значно більшою за попередню. На підлозі лежали оголені чоловіки та жінки. Вони були живі: їхні груди підіймалися та опускалися, абсолютно синхронно. І всі вони були вкриті грибами, що, здавалось, росли прямо з їхньої шкіри. Та й не тільки зі шкіри людей - кляті гриби були на стінах, по кутках, аж до самої стелі, подекуди проростали просто з вологої підлоги.

Ось вони. Симбіоти. Діти грибів. Пророки Співжиття. Так вони себе називали.

Віктор подумки вилаявся і, м’яко скрадаючись, рушив приміщенням, намагаючись розгледіти обличчя сектантів. Ото була б удача – знайти серед них когось з депутатів Партії!

– Можеш не крастись, ти їх не розбудиш, Вікторе, – пролунав жіночий голос. – В такому стані вони абсолютно беззахисні.

Голос був до біса знайомим, майже рідним. Журналіст не повірив своїм вухам.

Жінка у легкому зеленому сарафані, що стояла біля драбини. Софія! Це здавалось неможливим, але це справді була вона – колишня дружина Віктора. Тільки виглядала вона тепер набагато молодшою. Років від сили на двадцять.

– Скільки ми не бачились? Років п’ятнадцять? – усміхнулась вона.

– Ти добре виглядаєш… – єдині слова, що зміг вичавити з себе Віктор.

– Один з багатьох дарунків, що їх нам підносить симбіоз із грибами.

Карпівський зробив крок назад, ніби боявся колишньої.

– То ти одна з них? З сектантів, що думають, ніби дружать з грибами?

Софія грайливо усміхнулась:

– Ми й справді дружимо з ними! Кожна грибниця – це ще й нервова система. Ці гриби, Вікторе, мають емоції. І не такі, як людські – у них все простіше. Вони відчувають тільки любов. Постійну любов до всього. Дивовижно, правда?

– Дивовижна маячня, – відрізав Віктор.

– Ти ж сам бачиш, що вони зробили зі мною.

– І ця штучна молодість варта того, щоб убивати людей?

Софія тільки засміялась. А тоді раптом посерйознішала й різко сказала:

– Сюди йдуть інші, тікай!

Раптом почувся звук з десятка важких підошов, що дуже швидко наближалися, а вже наступної миті драбиною до зали почали спускатися чоловіки у чорних броніках і з вогнепальною зброєю в руках. «Охорона», – подумав Віктор. І тікати немає куди.

Один з новоприбулих націлив на Віктора пістолет, але Софія рвучко кинулася до свого колишнього чоловіка й дещо грубо притислася губами до його губ. Віктор тільки встиг помітити, що його тіло з ніг до голови вкривають гриби... Солодкий, вже навіть ніжний, поцілунок змішався зі страхом. Все навколо поглинула сіра безодня. Віктор відчував тільки губи Софії.

І почув, як пролунав постріл.

***

Коли Віктор розплющив очі, він побачив небо над Куполом; небо здалось неймовірно близьким. Волею-неволею подумалось: а що, як одного дня з’явиться сила, здатна зруйнувати цю хитку межу між нашим містом і зовнішнім світом? І аж тоді він згадав усе, що сталось: і людей, поєднаних з грибами у химерному акті любові та симбіозу, і Софію, що стала однією з них, і постріл, що мав би убити його.

Припіднявши голову, журналіст відчув пекельний біль у черепі – мозок ніби не встигав відслідковувати рухи очей. Він лежав у дворі фермерського будинку, явно на окраїні міста. Ось чому небо здалось близьким – зовсім близько купол торкався поверхні планети. Під цими фермами у величезних підземних залах вирощували їжу для всіх десяти мільйонів містян.

Зовсім близько від себе Віктор помітив всохлий бурий пень з ледь помітним фіолетовим відтінком; на пні сиділа Софія.

– Вибач, я мусила забрати тебе звідти. То був єдиний спосіб.

– Як… – Віктор зціпив зуби, намагаючись вгамувати нову хвилю головного болю. – Як ми звідти вибрались?

– Нас переніс гриб, – жінка лагідно усміхнулась. – Він розчинив нас у собі, і по його волокнах ми перенеслись сюди.

– Мені треба… Треба кілька хвилин, щоб це усвідомити.

– Мені шкода, але часу ми маємо дуже мало. Вони скоро дізнаються, куди ми перенеслись. І прийдуть сюди, щоб убити тебе.

– Хочеш сказати, що ти врятувала мене від своїх же сектантів?

Софія усміхнулась так, як усміхаються матері, коли діти говорять якусь дурницю:

– Ти ще не зрозумів? То не мої друзі намагались тебе убити, а найманці Партії.

Тепер Віктор починав розуміти. Найманці Партії слідкували за ним, коли він їхав до центру обробки води. Санно, очевидно, наказав прибрати його одразу після їхньої розмови.

– А всі ті вбивства публічних осіб?

– Партія, – спокійно відповіла Софія. – Прибирала наших. Ось чому гриби знаходили на всіх трупах – всі ті люди були одними з нас. Просто ніхто й подумати не міг, що такі впливові люди були Симбіотами. Вони намагаються нас винищити, бо знають, чим ми займаємось. От тільки тепер уже надто пізно – ми завершуємо Проект.

Віктор міг би продовжити питати її: і про проект, і про війну Симбіотів з Партією. Але не став – просто підвівся і глянув на свою колишню дружину.

– Тут наш основний штаб, – пояснила вона. – Тут все це закінчиться іще до сьогоднішнього Мовчання.

– Маєш на увазі вашу підпільну війну з Партією?

– Я кажу про нашу замкненість, страх, самотність і біль, Вікторе. Я кажу про Мовчання.

– Ти кажеш, вони відслідкують наше переміщення. І говориш, ніби тут ваш головний штаб. Хіба це не означає…

– Що я привела їх до нашого Центру? – перебила його Софія. – Так, але ж вони не знають, що це наш головний сховок. Вони відправлять сюди невелику групу найманців, щоб убити тебе і, певно, мене. Але з малою групою ми впораємось.

– І тоді вони кинуть сюди всі свої сили…

– І не встигнуть. Ми до того часу закінчимо Проект.

Віктор дивився в обличчя своєї колишньої дружини і шукав у ньому ті риси, які пам’ятав. Вона була інакшою: старшою, злішою. Менш грайливою. Сумнішою?

Це, очевидно, була Софія, але не така, якою він знав її, коли вони розлучились. Не та жінка, розмови з якою доводили його до сказу. Не та жінка, з якою він щодня сварився.

Але це, безумовно, була та жінка, в яку він колись закохався.

Цікава річ – пам’ять. Вона ніби відображає минуле, водночас викривляючи його.

Софія жестом запросила його йти за нею, і вони увійшли у фермерський будинок. Там вони спустилися до підвалу, який виявився чималою лабораторією. У великих ваннах лежали люди, оброслі грибами. Інші, у лабораторних халатах, сновигали між ними, поглядаючи на якісь лічильники. А в самому центрі зали знаходилась велика прозора посудина з гігантським грибом. Навколо нього зібралось найбільше сектантів – вони постійно додавали до посудини якісь речовини.

– Це Матір, – сказала Софія, показуючи на великий гриб. – Ми мусимо вивезти її за межі Купола, щоб закінчити Проект. Маємо приєднати її до зовнішньої грибниці.

Віктор тільки зараз усвідомив, наскільки він помилявся весь цей час. І яка масштабна гра ховалась від його очей. І не лише від його – десять мільйонів містян живуть звичайним життям, навіть не підозрюючи, що за їхніми спинами відбувається війна – та ще й яка безглузда: прихильники гігантського гриба воюють з монархістами за право зливатись із грибами у якомусь незрозумілому екстазі.

Ще вранці він думав, що напише про Партію статтю і це стане ключовим поворотом у виборах. Тепер же Віктор бачив, наскільки дрібною є та його уявна стаття порівняно з тим, що тут назріває.

– Як ви вивезете цей гриб? Треба буде проїхати через пропускний пункт.

– Прорватись. Ми їхатимемо конвоєм – нас буде складно зупинити.

Жінка повела його до дверей у сусіднє приміщення, яке виявилось величезним ангаром з двома десятками автомобілів. Два з них були вантажними, інші – старими позашляховиками, переробленими під військові потреби. Бійниці, кулемети, броньовані пластини.

– Господи, та ви приготувались до справжньої війни.

Софія підійшла ближче до свого колишнього чоловіка, взяла його за руку.

– Поїдеш з нами?

– Якщо не поїду, то житиму все життя з думкою про те, що пропустив чи не найважливішу подію в історії міста, – пошепки відповів Віктор. – І, як журналіст, не зможу собі цього пробачити.

Всі лампи, що освітлювали лабораторію, раптом блимнули і почервоніли.

– Почалось, – якось надто спокійно сказала Софія. – Вони нападають. Рушаймо.

В ангарі заметушилися; симбіоти швидко, але впевнено застрибували в автомобілі, одягали приготоване в кабінах і кузовах бойове спорядження. Захурчали перші двигуни. В одну з вантажівок уже завантажували Матір, себто посудину з величезним грибом. Софія потягнула Віктора до одного з позашляховиків, що знаходився у хвості колони. Віктор заліз до салону й помітив, що на задньому сидінні лежить ручний кулемет. Стара модель, судячи з вигляду, ще з Землі. Біля кулемета лежав скафандр. Очевидно, для кулеметника – водієві така розкіш не потрібна.

Великі ворота ангара гучно заскрипіли і відчинились. Софія сіла за кермо, Віктор, навіть не задумуючись, почав надягати скафандр. Конвой був готовий рушати.

«Я поїхав дахом, – подумалось Віктору. – Я поїхав дахом і допомагаю своїй колишній дружині вивезти з міста величезного гриба, хоча навіть не знаю, що з цього всього буде. І як після того повернутись до міста? Яке майбутнє чекає на мене? Я, безумовно, поїхав дахом».

І, не зважаючи на ці думки, журналіст замкнув скафандр і взявся за кулемет. «Можливо коли той гриб переносив мене, він змінив щось у моїй голові»?

Конвой рушив, і рушив швидко. Почулася стрілянина. Виїхавши з підземного ангара на поверхню, конвой одразу потрапив під обстріл – семеро чоловіків з автоматами стріляли по машинах. Без зайвих роздумів Віктор відчинив верхній люк, спочатку просунув туди кулемет, а потім виліз і сам. Стоячи ногами на задньому сидінні, він міг лишатись по пояс захищеним машиною, і при цьому розкладати на даху кулемет.

Віктор служив у армії більше двадцяти років тому, але без проблем згадав, як усе робиться – приєднав до кулемета споряджений магазин, яких на задньому сидінні лежало вісім штук, зняв зброю із запобіжника, пересмикнув затвор і прицілився.

Головний біль повністю минув. Більше того, після «грибної телепортації» Віктор і сам почувався молодшим, ніж був насправді.

Чоловіки у чорному, побачивши розміри конвою Симбіотів, розбіглись по укриттях, що їх між фермерськими будинками було достатньо. Віктор пустив чергу, сподіваючись зачепити одного з них, але марно.

– А ви їх налякали, – прокричав Віктор у мікрофон, що був вмонтований у скафандр. – Розбіглись як пацюки по норах.

– Іще б, – Софія самовдоволено усміхнулась. Нею оволодів той кураж, який абсолютно не притаманний сорокарічним жінкам. Симбіоз дійсно омолодив її.

З фермерських дворів конвой вирвався на магістраль, що вела до шостого пропускного пункту. Якраз того, яким Віктор їздив до свого улюбленого місця. «Я знав, що історія має закінчитись саме там» – подумав він.

Колона броньованих позашляховиків, між якими їхала пара вантажівок, мчала автобаном.

– Нові монархісти на хвості, – крикнув Віктор, цілячись. – Спробую зняти.

Як швидко він перетворився з журналіста на солдата Симбіотів… І навіть не встигав думати, хіба в цьому немає чогось дивного.

Цього разу найманці переслідували їх на машинах. Легкі чорні автівки без номерних знаків. З вікон визирали чоловіки з автоматами, що вже починали обстрілювати колону. Кулі висікали іскри з броньованих пластин, що знаходились зовсім близько до Віктора. Він пустив чергу в один з чорних автомобілів й одразу зрозумів, що ті теж броньовані.

Гонитва набирала швидкості.

Вдалим пострілом Віктор поранив у плече одного з найманців Партії. Шум двигунів змішався зі звуками стрілянини, і ця суміш зводила Віктора з розуму. Іноді кулі свистіли зовсім близько до його шолома, але це не тільки не лякало журналіста, а навіть ще більше заводило його. Кров, перенасичена адреналіном, стугоніла у вухах. Він продовжував стріляти по чорних автівках, а вони все ближче підбирались до конвою.

Одна з машин почала обходити позашляховик Софії та Віктора, а тоді різко повернула, щоб підрізати його. Віктора помітно хитнуло, але Софія не втратила керування і навіть підрізала противника у відповідь.

– Навіть не намагайтесь, партійні гівнюки! – кричала Софія.

Віктор продовжував стріляти, але влучити у чоловіків, що стріляють з вікон автомобілів на ходу, неймовірно важко. Поранивши ще одного, журналіст засміявся в мікрофон.

– А, помічаєш ефект від симбіозу? – самовдоволено запитала Софія. – Позитивні емоції навіть в негативних ситуаціях, бачиш?

Віктор думав не про те – він якраз спустився в салон машини, щоб замінити магазин. Софія, лівою рукою не відпускаючи кермо, взяла до правої руки револьвер і зробила кілька пострілів через відчинене вікно.

– Ми під’їжджаємо до пропускного пункту, – сказав їй Віктор, – тож вікна варто зачинити.

Софія слухняно підняла скло, усміхнувшись колишньому чоловікові, а той знову виліз крізь люк і пустив чергу по колесах чорної автівки, змусивши її незграбно зупинитись.

Пролунав вибух – то гранатометник Симбіотів підірвав загородки блокпосту. Якусь мить повітря виривалось з Купола, але не пройшло й секунди, як увімкнувся силовий атмосферний щит. Він міг утримувати під куполом повітря, але не колону броньованих автомобілів – конвой з гуркотом виїхав за межі міста, і чорні автівки Партії більше не переслідували їх – вони не були готові до бою за Куполом.

– Ми вирвались! – Віктор радів, як дитя.

– Вони ще прийдуть по нас, – сказала Софія. – Але до того часу Матір вросте у грибницю, і це не матиме значення. Ми їм показали!

Проїхавши трохи далі у степ, колона почала вигинатись і машини утворили коло. Так і завмерли – готові до оборони.

Уже за хвилину троє чоловіків у скафандрах вивантажили Матір з посудини прямо в центр кола, утвореного автомобілями. Тепер величезний гриб повільно вростав у Землю, пускаючи тисячі напівпрозорих ниточок від себе й навкруги…

 

«По той бік пристрасті народжується ніж…»

 

Віктор зняв скафандр і тепер сидів на задньому сидінні, розтираючи долоні. Софія тим часом налаштовувала радіо, сидячи на місці водія.

– Ти ж відчув це? Результат твого першого симбіозу, – запитала вона, усміхаючись.

– Так. Зі мною відбувається щось дивне. Ніби я уже не та людина, якою був учора.

– Так і є, Вікторе, – голос Софії був ніжний, молодий і грайливий. – Але це дрібниці. Твій симбіоз тривав не більше трьох секунд. Хочеш відчути всю повноту ефекту?

Чоловік, який ще вранці був журналістом, розгублено глянув на свої руки. Чи хоче він і далі мінятись? Молодшати? Радіти від того, що по ньому стріляють? Стати іншою людиною?

Софія тим часом, не дочекавшись відповіді, перелізла до нього на заднє сидіння і сіла йому на коліна. Мимоволі Віктор обійняв її за талію. Відчув її дихання. Згадав поцілунок, що вона подарувала йому в підвалі водоочисної станції. Згадав усі ті поцілунки, що вона дарувала йому п’ятнадцять років тому. То була його Софія. І він мав змінитись, щоб знову бути з нею.

– Так, – нарешті промовив він. – Я готовий.

Вона поцілувала його вдруге. І то був вже не ніжний поцілунок, а пристрасний – її руки одразу схопили його за волосся, він пригорнув її ближче до себе. Віктор, сам того не усвідомлюючи, почав стягувати з Софії сукню, поки вона розстібала його сорочку. Щоразу, як вона цілувала його, він відчував, як на його шкірі з’являються грибні волокна. Скинувши з неї сукню, і водночас втративши сорочку, він обережно поклав колишню дружину на заднє сидіння.

Поцілунок. Спалах.

Гриби. Єднання. Він відчував екстаз усіх людей, що в цей час зливались у великому грибному симбіозі. Бачив свою насолоду, насолоду Софії, насолоду всіх інших людей. З кожним поцілунком ця безмежна емпатія охоплювала його, лише підсилюючи збудження.

Їхній одяг уже лежав на передніх сидіннях. Віктор відчував на своїй шкірі її пальці, грибні волокна, дотики сотень людей. Єднання. Він цілував свою колишню дружину, знову молоду і прекрасну. Цілував її живіт, її груди, її плечі. І кожен поцілунок спалахував відлунням насолоди сотень людей.

Кожен дотик був дотиком не лише його кохання, але й усього людства.

Він кохав її, відчуваючи власну молодість – його долоні блукали її ногами, її талією, її грудьми. Софія кричала від насолоди. Віктор кричав від насолоди. І сотні, тисячі людей, що в цей же час зливались у грибному симбіозі, кричали від насолоди.

В цей момент Віктор вперше чітко усвідомив, що це не симбіоз людини з грибами. Це симбіоз між людьми. Між людством та природою. Він відчував природу. Він відчував, що відчуває вона. Він був з природою. Він був нею.

І йому було дуже-дуже добре.

***

Уже пізніше, коли вони просто лежали на задньому сидінні позашляховика, обіймаючись, Віктор дивився на оголене тіло Софії й усвідомлював, наскільки ж воно прекрасне. Витвір природи. Витвір симбіозу. Витвір Мистецтва.

– Я тільки одного не розумію, – порушив тишу Віктор, – чому партія монархістів полює на вас?

– На вас?

– На нас, – виправився він.

– Тому що ми намагаємось позбутись усіх рамок, в які замкнене людство. А монархісти ж, навпаки, використовують ці рамки як інструмент для виживання і правління. Це одвічна боротьба хаосу і порядку. І ми, на жаль, у цій історії граємо роль хаосу.

Віктор усміхнувся.

– Може ми просто інший порядок, – сказав він.

– Якоюсь мірою так і є.

Пісня, що грала з приймача, закінчилась, і замість неї почав лунати голос Ларса Корпея:

– І до нашого традиційного сеансу зв’язку із Матінкою Землею лишається менше десяти хвилин, ви готові? Тоді зустрінемось після пісні, яку замовив сам Лорд Санно! Отже, Елвіс Преслі – Love me tender.

Почала лунати пісня, і Софія знову грайливо усміхнулась.

– Я відчула, що Матір уже готова – вона поєдналась з грибницею.

– Я нічого не відчув, – Віктор стенув плечима.

– Треба більше двох актів симбіозу, щоб повністю поєднатись, любий. У тебе це ще попереду. Але глянь, наскільки я стала частиною цієї природи!

І Софія відчинила дверцята машини. Тепер від отруйної атмосфери їх захищав лише легкий силовий бар’єр. Не надягаючи одяг, Софія, пританцьовуючи під музику Елвіса, вийшла з машини і зробила кілька кроків. Їдкий туман не завдавав їй жодної шкоди, і вона вільно дихала отруйним повітрям. Оголена жінка на фоні безмежного хижого степу.

«Моя кохана жінка, – подумав Віктор. – На фоні мого улюбленого пейзажу. Ось він – найгарніший момент у моєму житті».

І тільки тоді він помітив загін чоловіків у чорних скафандрах, що підкралися до автомобільного табору Симбіотів. Хотів щось крикнути, але крик заглушили постріли.

Дві кулі увійшли в живіт Софії, третя пробила їй скроню. Жінка впала на фіолетову траву, не встигнувши навіть усвідомити, що відбулось. Симбіоти одразу ж почали відстрілюватись. Віктор, наче навіжений, не надягаючи скафандр, вискочив з машини і кинувся до тіла колишньої дружини. Різкий удар чужої атмосфери збив його з ніг, але чоловік швидко підвівся. Туман роз’їдав його шкіру, лишаючи на ній виразки, але Віктор продовжував йти до Софії. Він сів біля її тіла, обійняв її й поклав собі на коліна. Поцілував у губи і розплакався. Як же іноді найгарніший момент у житті може за мить перетворитись на смерть?

Король рок-н-ролу закінчував свою пісню. Симбіоти та монархісти продовжували перестрілку. А Віктор, ігноруючи біль від туману, що спотворював його шкіру, обіймав Софію і зливався з нею в останньому грибному симбіозі. Скоро він відчув, як туман роз’їдає його очі.

А потім уже нічого не відчував.

***

Ларс Корпей мовчки сидів біля мікрофона і чекав, поки закінчиться пісня. Він уже налаштував міжпланетний приймач, щоб вкотре звернутись до землян і не отримати відповіді. Він відпив міцної кави і ще раз подумав про відпустку, яку мав отримати вже за кілька днів. Нарешті Елвіс Преслі замовк, і Ларс нахилився до мікрофона:

– Що ж, пані та панове, ось він – час для нашого традиційного сеансу зв’язку із Матінкою Землею! Глушіть свої мотори, вимикайте гучну електроніку – настав час слухати і сподіватись!

Весь гамір, що лунав за вікном, раптом затих. Вся апаратура, що видавала звуки, стала тихішою. Місто замовкло. Зупинилось. Завмерло.

Ларс увімкнув приймач і звично промовив:

– Корпей викликає Землю, повторюю – Корпей викликає Землю! Дай нам відповідь, Матінко Земле!

Тиша. Мовчання. Десять мільйонів людей слухають мовчання. Десять мільйонів людей слухають власну самотність. Ларс глянув на обличчя звукооператора, той тільки стенув плечима.

Небо над Куполом горіло від беззвучного буревію. Там, за Куполом, певно, дуже шумно. А тут цілковита тиша. І жодних відповідей.

Ларс уже нахилився до мікрофона, коли почув з приймача:

– Земля викликає Корпея, – голос був хриплим і низьким. – Ви нас чуєте? Нарешті відновилась згортка для сигналу! Ви нас чуєте? Дім викликає колонію!

– Ми чуємо, – з тремтінням у голосі вимовив Корпей.

– Ми боялись, що колонія не вижила. То ваше місто має назву?

Ларс випадково зіштовхнув зі стола чашку з кавою, та розбилась і залила чорним напоєм підлогу.

***

Почувши голос Матінки Землі, найманці Партії, як і Симбіоти, кинули зброю, як діти кидають іграшки, коли батьки кличуть їх обідати. Всі вони пішли геть, сіли по автівках і роз’їхались.

Серед степу лишилось тільки два оголених тіла: жінка, спотворена людьми, в обіймах чоловіка, спотвореного природою. Вони застигли у полоні цього останнього дотику, ніби до останнього заперечуючи смерть. Ніби вся ця історія не про них. Ніби степ, що їх оточував, не їм співав мовою буревію.

Їхні тіла поєднували обійми, сотні грибів і, певно, щось більше.

Автор: Василь Духновський.