Нада

Нада

Wednesday, 15 May 2019 г.
Viewed: 230
Subscribe on comments to RSS
Автор: Волод Йович.

Виклик надійшов пізно. У такий час люди вже спати лягають…!

Але й, звичайною людиною, Сав, все-таки не був… Хоча, як не крути – незвичайні теж не проти би поспати!

А тут – отаке! Чи ж воно йому нада?

– Рррр… – тихенько загарчав він, але миттю опанував себе, глибоко задихав, виконав найкоротшу медитацію і заспокоївся.

– Не нада.

Але незапланована лють – надто дорого коштувала. У його ж справі – й поготів. Та й не досяг би він свого становища, якби хоч колись дозволяв люті керувати собою…

Хіба що до трьох рочків. А далі вже – або-або… Таке воно сучасне життя.

На погляд Сава нічні вулиці майже не відрізнялись від денних. Трохи слабшим освітленням. Та й усе.

І справа була незначна. Така, що ніби можна й не збиратись. Як-от в крамницю сходити. Хіба хоч хтось для такого збирається? От, навіть після багатократного здорожчання пластикових пакунків, що його таки протисла ООН – навіть нині деякі люди й досі бува купують їх на касі, замість принести з собою…

Але Сав змалку знав, що "арматурка не завадить!", тому й узяв мінімальний набір. Бо правду ж кажуть: "як щось може піти не так, то воно й піде не так".

На вулиці одразу ж почав ускладнювати собі завдання.

Передусім вимкнув звук. Мало хто на таке наважувався. Вночі. Бо й досі вважалось, ніби-то ніч небезпечніша. А на тлі більшої знервованості, вигоди від усунення шуму розцінювались як недостатні.

Далі Сав вимкнув нюх і смак. Щоправда, треба визнати, що нині у місті ним узагалі мало хто користувався за межами дому або хорошої харчівні чи квітника. Мало хто. Але не Сав.

А от без відчуття дотику вже стало складніше. Бо ж дотик – то "очі" для ніг. А спробуйте-но походити зі сліпими ногами!

Сав зосередився, налаштувався, розширив бічний зір і хтось сторонній міг би навіть подумати, що так впевнено й плавно йде людина з усіма чуттями.

Та Сав знав, що не все добре і вирішив ускладнити справу – увімкнув новини з сурдо перекладом в очній лінзі. Щоправда, лише в одній. На шосте чуття Сав мало сподівався. От не любе воно, щоби все звалювали на нього одненького.

Інколи Саву здавалось, що то й не чуття, а якась незалежна, жива істота…

*

Новини були не надто цікаві. А що могло би статись у сучасному світі? У світі де всі міряються у кого менший індекс?

От і зараз переповідали не інакше як чутки. І знову про Московський кластер. Той самий, що й досі вперто звав себе царством.

Сав бридливо стежив за останнім розслідуванням, але не надто вірив, що Московія й справді зможе грозити світові зброєю масового знищення. Та хто ж, після усього того, знову ризикне дати їм доступ до чогось небезпечного?

З’явились кадри гарячкових заперечень з боку високопосадовців кластеру… "царства".

Індекс люті в куточку аж зашкалював! Але важко було збагнути від чого та лють. Може й від безсилля? Вже не здатні зробити таку зброю, але й досі хочуть?

Багато чуток ходило світом про москвинів… Хтось розповідав про невдачі чергової гуманітарної місії. Другий – про неповірені й накручені люметри. Третій – про докази їхнього небажання рухатись вперед з цивілізованим світом…

І про зброю, звісно ж.

*

Сав одним оком сканував вулиці. Іншим дізнавався чутко-новини. А подумки відзначав як мало роботи зосталось йому в місті. А це ж не абищо, це столиця!

Невеличке скупчення людей в завулку за нічним клубом. привернуло його увагу. Ніби й нічого особливого, люди як люди. Але тренованим оком, навіть одним, Сав відчув дивне внутрішнє напруження саме цих. Один чіплявся з чимось до перехожих, а ті лиш відмахувались і прискорювали крок.

А може це шосте чуття? Воно ж любить з’являтись, коли нема тисняви. Як-от зараз – коли лише два ока на дві нелегкі справи.

Сав вирішив, що є сенс витратити запас часу і розвідати що та як.

Непоспіхом перетнув вулицю і рушив до дивних.

Простежив як вони безуспішно чіплялись ще до трьох перехожих і, нарешті, й до нього.

– Чи могли б ви приділити нам трохи часу? – звернувся знервований молодик з розбурханою зачіскою.

– Хіба що трошки. – мовив Сав, вдаючи нехіть.

– Дуель! У нас дуель і я потребую ще одного свідка.

Сав трошки спантеличився.

Не те щоб його щось лякало, чи непокоїло. Та й самому доводилось, колись… Але щоб у "наш просвітлений час", як любили казати в новинах, коли сказати більше й нічого… Дивно. Бо от – навіть свідків знайти не можуть. Замало нині охочих ризикувати власним індексом. При спостережені теж можна рознервуватись. То що ж казати про саму дуель?.

– Буду свідком, але спершу розкажіть, що сталось. – Згодився, ретельно приховавши зацікавлення, і не забувши додати в голос поблажливості. І, водночас, розіслав всім доступним колегам адресу незакритої справи – бо хто-зна наскільки тут все затягнеться.

– Залюбки! – гарячково зачастив розпатланий. – Цей, цей, … цей мишебрат прилюдно висміював нашу перемогу, паплюжив пам’ять померлих героїв…

– Але можна ж було вимкнути звук? – здивувався Сав.

– Так. Я спочатку так і зробив. – знітився той.

– І що? – не вгавав Сав.

– Цей… Продовжував. А натовп, як зазомбований – ковтав все те навіть не жуючи. То був справжнісінький гіпноз!

Сав глянув на другого. Невиразний, дрібний, навіть хирлявий, з тьмяними очима – той не справляв враження Великого Зла. "Миршавий! Позначу його Миршавим." – вирішив Сав. А вголос:

– Гм… Що ж. Справа ваша. – не став розпитувати далі. Бо мало що там примарилось людині, яка і досі схильна до дуелей. – Зброю маєте?

Дуелянти передали йому пістолети. Звичайні, масові моделі. З тих, що продавались у всіх крамницях, у відділі "1000 щоденних дрібниць". Хіба що, пістолет дрібного здавався трохи важчим. Але їх так роблять, що в тому нічого дивного…

– Індекси люті й наркотики в крові? – поцікавився Сав, повертаючи зброю.

– Співставні й у межах норм. – відрубав один зі свідків. – А ми вже втомились чекати і скоро скінчаться 5 хвилин.

– Розумію, але повинен перевірити – не піддався Сав.

Дуелянти відкрили розширений доступ до своїх інформерів. Сав зчитав і вдав, що гортає на смартфоні графіки. Тим часом розсилав по базах даних запити про дуелянтів. Зайві, непотрібні витрати, але справа зацікавила Сава. – "А раптом це остання моя дуель?"

– А виїхати з кластеру не бажаєте? – мимохіть поцікавився у Миршавого. – Все ж краще аніж псувати собі індекс або й вмерти…

– Ні. – коротко відрізав той. А от прозвучало майже як "ніт"! На когось, та що вже там – на багатьох це б суттєво вплинуло. Сав якось і не очікував, що за таким посереднім фасадом – отакий гіпнотизуючий промовець.

– Ні то ні. – не став приховувати своє здивування. – То починаємо?

– Я ще не перевіряв зброю супротивника! – раптом озвався Миршавий. – Маю переконатись що все буде чесно.

– Хочеш здатись, то так і кажи. – зло огризнувся розхристаний, але зброю подав, нетерпляче відмахнувшись від запропонованої навзаєм.

Миршавий незграбно покрутив ворожий пістолет і пару разів зазирнув у цівку, викликавши тим скептичні усмішки.

Сава щось непокоїло, але він не розумів що саме… Тому, про всяк випадок збільшив обсяги запису події. У таких справах краще зменшити резерв, аніж потім, у випадку "чогось такого", осоромитись перед іншими слідчими.

А далі все було як і завжди.

Розійшлись. Порахували. Вистрілили.

Лише один постріл.

А Сав дедалі більше дивувався.

Так, справа непроста. Так, людям властиво хвилюватись перед ців’ям. Так, це може призводити до незграбності.

Але ж не настільки! Бо Розхристаний перевершив все й усіх. Так погано триматись на ногах. Так невдатно цілитись, щоби стрілити на кілька корпусів убік – то ж треба було би бути повним нездарою і ще в школі отримати "вовчий квиток" на будь-яке володіння зброєю.

Не кажучи вже про дуелі.

Та й багато хто, навіть вправно користуючись пістолетом, все-одно обирав не самостійний ризик, а більший податок за професійний захист. Нині кожен другий ходив з наліпкою "людина під охороною"! А багаті задираки – то й з кількома. І, звісно ж, мало хто хотів "вчити" їх, коли перед тим треба відстріляти цілу чергу професійних дуелянтів.

І от, тепер, складалось враження, що це була одна з таких нерівних дуелей.

Розхристаний, з пустим пістолетом, приречено чекав на свою смерть. А Миршавий навіть не зіпрів. Так, ніби то й не він щойно важив життям. І так, ніби й не людину зараз застрелить, а якусь картонну мішень…

Й Саву він дедалі більше не подобався. У всьому. І від причини дуелі, й до ось такого нелюдського ставлення. З супротивником поводяться поважніше …

Але, згідно Закону, все ще має минути не менше 20 секунд від першого пострілу, щоби дуель можна було спинити! І схоже було, що Миршавий має намір їх використати…

Він зручно став.

Повільно й плавно підняв руку

Ретельно прицілився.

І, як і давні досвідчені мисливці зі слабкою зброєю – влучив поміж очей.

А це, ще й досі – стовідсоткова смерть…

– А як відшкодування за моральні збитки – я заберу все майно, наявне у нього зараз – гіпнотизуючим голосом порушив хвилину мовчання Миршавий, чим ще підсилив відразу Сава до всього цього дійства.

Але заперечити було нічого. Всі цінності, крім картки з грошима для трупарів – отримував, за бажання, викликаний переможець.

*

Таке вже воно – самоврядування громадян… З усіма перевагами й з усіма вадами. І, як показувала історія – однак краще, аніж безупинне накопичення люті, ненависті, нетерпимості – аж поки не вибухне. Але вже для всіх… Кривавою кашею.

Роздроблення світу на інформаційно ізольовані кластери започаткували стародавні так звані "соцмережі". Згодом їх називали й соцгільйотинами, але то таке…

А остаточно вирішила проблему втрата "корисними копалинами" корисності.

Тож, тепер кожен жив де хотів, як хотів, і з ким хотів.

Головне було – гармоніювати.

І, звісно ж, дуелі. Як же ж без них? Бо траплялись особи, які не вірили навіть ЗНО. Та й у буферних зонах, з суттєво неоднорідним населенням, попервах було важко…

*

Сав, знову вимкнувши майже всі подразники і навіть одне око, невдоволено чимчикував нічними вулицями.

А згодом вимкнув і друге. Задіяв ультразвуковий сонар, сповільнився і задумався…

Щось його непокоїло у цій справі. Щось невловиме, загадкове, темне…

– "Але чи ж воно мені нада!?" – вже вкотре запитався Сав. – "Справа з перших хвилин виявилась геть не принадною. Не вартою втраченого часу. І вигода навряд буде, навіть якщо то серійний вбивця. Бо якщо вже про нього не гудуть у всіх новинах – то народ і не заплатить. То чому б не викинути цю справу з голови?"

Так, непоспіхом, занурений у власні думки, Сав додибав додому й забувся в неспокійному, тривожному сні.

Передчасного ранку, бо Сав вже давно налаштував вимкнення виснажуючих снів, він трохи понипав по хаті, й продовжував бурмоситись.

Сон не освіжив, як то мало би бути. Та ще й люметр показав зростання. За одненьку ніч. Справжнісіньке неподобство!

Сав увімкнув відтворення найчіткіших кадрів сну і аж скривився – Миршавий! Ось він нудиться. А тепер – цілиться. А ось – шкіриться після вбивства.

Чекайте! Чому вбивства? Була ж законна дуель. Ніби-то…

Та й сам Сав, навіть своєю присутністю додав їй законності – подумалось і аж скривився.

– "Треба з цим покінчити!" – вирішив Сав і, придушивши легке небажання, зчитав платну інформацію з реєстру дуелей.

Вбивця – частий фігурант. Але таке буває.

Більше десятка вбитих. Але й таке буває…

Та й викликали завжди лише його. Отже – просто право на самозахист. Тому й жодної сигналізації від штучного інтелекту дуельному комітетові…

А ще Миршавий постійно змінює імена. Сав прочитав перелік, але, як і слід було очікувати – жодних цікавинок. А згідно закону про право на приватність – і жодних підозр…

Трохи цікавішими були причини дуелей, що їх можна було звести до однієї – людей дратувала його дрібна, повзуча пропаганда. Але ж і вона не була заборонена, згідно Закону про Суспільне Обговорення.

Сав навіть переглянув кілька записів з громадських місць – до дуелей. І справді – ніби й нічого особливого. Типова мишебратська маячня, як від тих бідолах, що й досі згадують міфічну імперську "велич" і готові платити за неї якістю життя. Але ж скільки таких зосталось на Кубані? Дрібка міських божевільних – нема про що й говорити.

Сав роздратовано вийшов з дуельних файлів і увімкнув новини.

А в новинах знову вона. Так ніби більше нема про що розповісти. Якийсь час Сав невдоволено слухав скарги керівників Московії

– Нема підстав звинувачувати нас! – переконано каже один.

– Усі незаконні військові розробки були знищені під час розвалу нашої великої країни – осудливо заявляє інший.

– Та ми ж узагалі новачки в цій справі – шкіриться третій під акомпанемент підлабузливого хихотіння.

Сав спересердя вимкнув ті ніби новини.

Бо от не смішно чомусь.

Для Землі – вони просто кумедні блазні. З манією величі. І від того майже всім стає ще смішніше…

Але ж Кубань пам’ятає все. Все, що під маскою. Геноцид, Терор. Кров. Вбивства. Катування. Узаконений садизм… Те що мали би лікувати. Але ж і у всьому світі нема стількох лікарів… Тому – змогли лише підтримати саморозпад і лишили шматки – варитись у власному соку.

*

– Від усього цього має відволікти праця! – нагадав собі Сав. – Мали ж лишитись і для нас якісь важливі справи!? – й увійшов в базу замовлень для слідчих.

Минуло пів-години.

Сав назбирав кілька оголошень про загублених собачок, котиків і кроликів. І одну свинку. І про підозри в несплаті аліментів. І про можливе, але слабковловиме вібраційнне забруднення у житловому кварталі.

Багато всього.

Головне – налаштуватись!

"Нема неважливих справ – бо от замовник бачить же в них якусь важливість!!" – переконував себе Сав. Але чомусь безуспішно…

"Курочка по зернятку…" – нагадував собі. І теж без особливого успіху.

– Хай йому чорт! Я таки візьмусь за Миршавого!! Переконаюсь, що марно – й знатиму, що вже ввижається і пора кидати цю справу. – спересердя вигукнув Сав.

Й, у відповідь почув стогін.

"Ой… Мабуть, забув вимкнути гучність!" – злякався Сав.

Почулось човгання й в дверях виникла вона. Нечесана, заспана і наїжачена.

– Хто такий Миршавий і чому задля нього треба було мене будити? – сердито пропищала й всілась на коліна.

– Кицю, то ненавмисне… Вчора увечері була дуель…

*

Запис події – не надто прояснив ситуацію.

Але тепер, на тлі влучності Миршавого, ще підозрілішою виглядала його невмілість зі зброєю супротивника суперника.

Надмірна смиканість Розхристаного – пояснювалась як його давньою, ще родовою, боротьбою за незалежність Кубані, так і неприкрито мишебратською промовою Миршавого в клубі.

Але, чому у вирішальну мить Розхристаний, замість зібратись – аж так посипався – Сав наразі не розумів. Керованих у часі отруєнь ще ж не буває!

А на власних записах, яким Сав довіряв майже як і собі – жодних ознак зовнішнього впливу після початку дуелі. На всіх частотах – лише природні завади й звичайний зв’язок…

То чому ж тоді…?

– Пістолет? – Але, жалів Сав – спецспорядження задіяв не одразу…

*

Міська трупарня займала крихітний будиночок на околиці, й, подейкували, що наступного року переїде у ще менший – бо надто мало було криміналістичних розтинів у наші часи. Відколи зникла можливість отримати вигоду від вбивств – відтоді зникли і вони…

Гроші, інформація, таємниці – зберігались у внутрішній зашифрованій пам’яті. Біль вимикалась – як і будь-які інші чуття. І навіть діти, що, з якихось причин, не бажали виплачувати спадщину родителям – навіть вони вкрай рідко вдавались до вбивства, бо виплачувати державі – на суспільні потреби, та ще й автоматично втратити спадкове право на дитину – навіть при підозрах на насильницьку смерть – мало хто хотів собі таке…

Сав ще вчора надіслав родичам вбитого прохання оплатити розслідування. І розтин зокрема…

Ваги його словам додавала роль свідка, але надії все одно було мало. Надто мало праці для слідчих, і надто багато ласих розслідувати всілякі химерні здогадки, які більше не вселяли людям довіри.

Тепер і на оплату аналізу крові – марно сподіватись.

Навіть тіло зайвий день не притримають!

Сав криво усміхнувся. – "Гарно мати знайомого розтинача. Але чи ж надовго він лишиться у справі…? Добре хоч розслідування за власний кошт ще дозволені. Ще…"

*

Знайомого звали Патиком.

Ще змалку. Худий був як патик!

І виріс так само – лише в довжину.

Здебільшо.

То ж не дивно, що дорослим, на продовження чіпіндейлівського дитинства, і на відміну від Сава, допомагав вже неживим – так воно для худих якось і простіше, і безпечніше.

– Здоров Патиче! – загоготів Сав.

– Вітаю Саве! – радісно озвався той. – Знову крові хочеш? – вкинув вже звичний сміхогачок.

– Та як інакше… Вже з тиждень без неї животію – підтримав Сав.

– Тиждень? Один тиждень?? Ти мені зрадив??? З ким же ж це так… – забідкався Патик, заламуючи руки, що, при такій худорлявості, трошки навіть і лякало.

Сав згріб його в оберемок, стиснув і спитав:

– То щось знайшлось? – вже не зміг стримувати гризучу думку.

Патик вислизнув і повів в операційну.

– Здоровий хлопець. Жити б і жити… І жодних отрут. Але ж сам знаєш, яка у мене лабораторія. Лише кілька мільйонів домішок можу знайти, та й ті – лише у високих концентраціях. Тут краще би звернутись до Чорнобиля – там ООН і досі розгрібає мишебратську діяльність і змушена підтримувати глибокий аналіз…

– Та розумію. Але ж у них і плата… – засумував Сав, та швидко отямився – А як у тебе справи?

– Таки думаю з наступного року розпочати важливішу! Для початку – рівнобіжно. І потроху згортати цю.

– Ту саму "важливішу" – скептично потягнув Сав.

– Але ж так і є. Я точно знаю, чому люди передчасно помирають. Як не я – то хто? – гаряче заперечив Патик.

– Та от і я теж трохи знаю, ніби-то. – не здавався Сав.

– Але ж то тільки наслідки. Головне ж таки – взуття! – переконував Патик.

– Знаю, знаю… "В якому можна буде втекти від смерті" – відтворив Патикову скоромовку.

– Звісно ж! Бо так і є. Щойно людина менше рухається – то одразу стає кандидатом на мій стіл. Або в піч при колумбарії – розкрив істину Патик.

– А з правильним взуттям…

– Звісно ж! Ходи, поглянь. Щойно надрукував. Це революція! Це диво, що раніше хтось не додумався!! Взуття на будь-яку погоду!!! Від лютої спеки і до крижаних калюж по коліна… – мрійливо наспівував Патик. – І ще й модне. Глибоке ретро.

Сав задумливо роздивлявся підошву з довжелезними шнурками і кількома наборами шкарпеток.

– Хто з них взуття? – нарешті несміливо поцікавився.

– На спеку це несповзаючі сандалі. На прохолоду, чи у пилюці, чи десь в колючках – вдягаєш під низ оцю шкурку. 100% дихання, крім носка і країв! А ось, наприклад, ця – додаткова, на люті морози. Й не треба більше думати, що вдягнути. Береш все, а вже в дорозі визначаєш! – захоплено частив Патик.

Сав зважив у руці набір з 5 елементів і з повагою поглянув на друга.

– І ремонтувати простіше. Щось одне – а не все відразу. І от чому раніше так не робили? Мо’ хтіли більше продати? А мо’, навіть, щоби люди ненавиділи своє взуття і не берегли його? Дикі ж часи були, сам знаєш. Нам праці було більше, але…

*

Сав, увімкнувши сонар, тихо дибав містом і розмірковував над побаченим.

Життя змінюється. І таки ж на краще. А другові вдалось не зав’язнути у ностальгії, і, можливо, зробити світ ще на крихту кращим! Дехто, як-от Миршавий, здатні жити лише у минулому. Але хтось, колись його таки вб’є. І світ рушить далі.

Так нада.

І так буде.

Сав полинув думками до своєї нади.

Грошей на пасіку ще було малувато, але ж можна почати й з меншої ділянки! Можливо, попервах, крім гудіння бджіл ще щось заважатиме, але якийсь час можна й потерпіти…

Гудіння наростало, з джмелиного ставало бджолинішим, потім прорізались комарині писки, і якось і не одразу Сав збагнув, що сонар вловлює наближення чогось надто вже швидкого. Збоку. Ще секунда знадобилась, щоби шосте чуття запанікувало й змусило увімкнутись перші п’ять.

Сав застиг, лічачи частки секунд, і в останню мить, забувши про всі люмерти світу, і знавіснівши як, можливо, то робили ще первісні люди – скрутився клубочком в неймовірному стрибку і, черкнувши ногами об машину, покотився її дахом. Впав, продовжуючи котитись і аж тоді почув – гальмує…

– "О. Якраз вчасно…" – подумав Сав, і собі спиняючись, так, щоб бачити машину.

Та постояла. Саме час вже було би комусь вибігти – рятувати збитого. Це зменшувало покарання… Але чомусь не у цьому випадку.

Гави вже скупчувались в натовп.

Починали затуляти машину.

Сав записував і ще сподівався.

Але марно.

Поїхала…

Коли машини вже не було видно навіть і при збільшенні, Сав поволі перевірив кістки, потім ще раз, але сильніше помацав надірвані підошви, скрушно зітхнув "таки кепське взуття – пропало все й одразу…", й викликав медиків.

Знайомих.

З такою працею добре мати знайомих лікарів.

*

– Саву, то що писати в історії хвороби? – здивовано витріщався костоправ на його відновлювальні вправи.

– Добре було би перелом хребта й параліч. А от кому – мабуть не треба.

– Ти певен?

– Та… Кома буде зайва – не поступався той. – Але окрема палата потрібна. І з хорошим зв’язком та глушилками.

– А надовго? Бо то ж дорого.

– Та на добу мало би вистачити… – впевнено мовив Сав перевертаючись довкола перекладини.

*

Вона прийшла першою.

Вже причесаною.

Докірливо зиркнула.

Невдоволено засопіла.

Сав здався першим.

Увімкнув режим таємної і непорушної близькості й почав виправдовуватись:

– Я вже збирався покинути справу, як безнадійну. А вони бач що витворяють…

– Вони? Ті самі Вони?? – скептично округлила брови.

– Випадковостей…

… – не буває. Нехай. Але що ж далі?

– Справа небезпечна. І не надто вигідна. Але все це схоже на змову. І Кубань під загрозою. І хлопці згодились відкласти справи й допомогти. І нада ж… – повільно вмовк.

– Це нада? Відколи таке стало надою? Що принадного з безоплатній боротьбі невідомо за що й кого? За тих, що так легко й невимушено зазомбовуються і прагнуть повернення у "велике й могутнє" стійло? – аж почала притопувати від обурення.

– Але ж це Кубань. Наша Кубань. Мій прадід вижив, щоби жили ми. Ми ховались, поки настав час повстання. То що ж тепер – покинути все? – зболено шепотів слова, що ніби линули з глибини часів…

– Ні… Не покидай. Але ж будь обачнішим, чорти б їх взяли! І пам’ятай – хоч би як тут все склалось, краще продовжити боротьбу у мене на Київщині, аніж славетно померти тут. Досить вже смертей. Досить було ще в 32 році. Годі вже!

*

Він був наступним.

Невідомий вбивця.

Невпевнений. Нерішучий. Несміливий.

Наляканий.

Коли, дочекавшись, щоб витягнув зброю, хлопці бережно його скрутили, почав тихенько скімлити:

– Він казав, що це добра справа. Що треба допомогти людям, які зубожіють від непомірних лікарняних рахунків. Казав, що пішов би сам, але його впізнають…

– Сподіваюсь, що й справді впізнаємо – заспокійливо мовив Сав. – Отже, який він на вигляд?

*

Сав роздивлявся зображення.

Так – і не впізнати. Хіба що очі… Очі – підробити найважче. То ж майже що рідні частини тіла. Не зміниш так просто лінзи на інші – хіба що колір. Але й цього мало би вистачити!

А от маска гарна. Навіть контури обличчя змінює! Що не кажи, а у цій справі корисно мати знайомих акторів.

*

В нічному клубі було на диво гамірно.

– "І чого то людям не спиться?" – загадувався Сав, потягуючи воду крізь соломинку.

Миршавий теж клубився. Але, наразі, вільготно розвалившись на подушках у східному кутку – щось просторікував: про все "хороше і проти всього поганого".

Сав краєм вуха слухав напрямлений мікрофон і чекав слушної нагоди.

Й вона не забарилась.

Назбиравши з мігруючих потоків вдосталь думаючих, але вже розслаблених слухачів – Миршавий повернув розмову у знайоме Савові русло: – А згадайте як добре було, коли кисільні ріки текли поміж молочних берегів, і всі нас боялись…

Це було воно.

Саме воно.

Сав поволі рушив до купки.

А люди слухали все те. З різним ступенем зацікавлення. Хтось, хто вже довго там сидів, вже був навіть готовий погодитись. Або й готовенний… Інші все ще скептично усміхались. Дехто бридливо кривився.

Але, схоже, що всі вже були на гачку.

Це ж не інети з купою машинних інтелектів, які, згідно Закону ООН про Запобігання Поширенню Брехні – перевіряли всю інформацію й позначали непідтверджену.

Це було живе й необмежене спілкування. Непорушна демократична свобода. Невід’ємне право на Громадське Обговорення. Без будь-яких обмежень.

Сав непомітно прилаштувався скраю, пропустив звук крізь мікрофони й інет, і, слухаючи в пів-вуха, роздивлявся одним оком результати аналізу, а іншим – натовпик.

"Брехня, брехня, брехня, напівправда, правда." І от – люди згідливо кивнули.

Знову брехня. Але всі невербальні заперечення бідолашних слухачів кожного циклу ставали все слабшими.

Майже у всіх.

Одна людина дедалі більше нервувалась. Інколи поривалась піти, але залишалась щось заперечити. Вислуховувала правдиву відповідь і лишалась. І так цикл за циклом.

Сав зчитував загальнодоступну інфо з особистих люметрів і навіть без аналізу графіків бачив коливання. Особливо у нервового.

Настав час втрутитись.

Сав зімітував таку ж нервовість і став синхронно заперечувати. І, водночас, перестав стримувати зростання люті.

Миршавий спершу ніби й розгубився, але, поблажливо посміхнувшись – вправно відбивав всі удари, дедалі менше утримуючись від брехні. Так, ніби провокував!

Якийсь час Сав навіть спробував послухати його напряму – але майже одразу вимкнув. Невиправданий ризик. Так само можна ж "пробувати" наркотики й загадуватись – "а що може статись?"

*

Коли Нервовий вже був близький до зриву, Сав скочив на ноги й заверещав:

– Такому мишебратству не місце на Кубані. Я викликаю вас на дуель!

Нервовий здивовано, спантеличено, і якось ніби й ображено зиркнув, але вже за мить полегшено піднявся зі словами:

– Я буду свідком!

Миршавий поблажливо поглянув на одного, на іншого, і продовжив, ніби всього цього й не сталось:

– От бачите? Правду на Кубані не люблять. Але я готовий її відстоювати навіть власним життям! І запрошую усіх у свідки агонії злочинного режиму.

Свідки чомусь не запалали бажанням. Надто вже ця ситуація відрізнялась від попереднього розслабленого речитативу.

Але двоє, найспокійніших, які до того сиділи ніби зомбі – чомусь, раптом, зголосились. Раптом, але не зовсім – бо Сав вже десь їх бачив…

І, рухаючись до виходу на безпечній відстані, знайшов їх де й очікував – свідки Миршавого на кількох попередніх дуелях. Яке дивовижне співпадіння…

*

– Потрібен ще один свідок. – турботливо мовив Миршавий.

– Знайдемо на вулиці. – не розгубився Сав.

– То не так просто… – не вгавав той.

– Охоче вірю. Але не втрачаймо надію. – твердо тримався Сав.

– Але не забувайте, що після п’яти хвилин очікування дуель буде анульована.

– Не забуду. Не турбуйтесь.

На вулиці Сав роззирнувся, одразу побачив Патика, зобразив на обличчі розпач, і вдав, що намагається зупинити перехожого.

Перехожий прискорив крок. Бо хто ж матиме справу з навіженими, коли треба про індекс думати?

Те саме було й з кількома наступними.

Сав мав дедалі знервованіший вигляд.

А Миршавий щоразу знущально посміхався.

– Чи можете бути свідком!? – Сав вчепився в Патика, як потопаючий в соломинку – дуже бережно. Хоч і виглядало інакше.

Той бридливо скривився, але милостиво погодився.

Все йшло за стандартним сценарієм. Секунданти звірили поточні індекси. У Сава значний, але у межах норм. Можна стрілятись.

Як і завжди – Миршавий "раптом" схотів перевірити зброю.

І вже коли віддавав назад, то щось пішло не так.

– Чому ви в рукавичках! – зло зашипів він на Сава.

Той зобразив невинність:

– А щось не так?

– Це проти правил!

– Яких правил? Мишебратських? Бо на Кубані Правила цього не забороняють. – не розгубився Сав.

Раптом, чомусь, секунданти Миршавого потягнулись по зброю.

– Легше, легше… – Патик вже тримав їх на прицілі. – Це ж не груповуха якась, га?

Нервовий здивовано оглядав усіх, але й собі витягнув зброю і спрямував на групу Миршавого.

– То стрілятимемось по-людськи, чи як? – примирливо замурмотів Сав.

Миршавого тіпало. Він лихоманливо оцінював шанси, витріщався на Савину маску й не знав що обрати.

– Всім скласти зброю! Гільдія слідчих! Ми зупиняємо дуель для розслідування! – вирішили за нього голоси позаду.

Миршавий охоче, навіть радісно кинув пістолет.

– А чому оцей не кидає? – звинувачувально вказав на Сава.

– Він теж слідчий. Та ще й головний у цій справі… – гмикнув один з новоприбулих.

– Це свавілля! – люто заверещав Миршавий. – Я скаржитимусь Раді Громадян.

– У вас з рукава випало. – не зважали на нього слідчі, запаковуючи ампулку, та й пістолет Сава теж…, у пакунок реч.доказів. – А Раду це, мабуть, зацікавить…

*

Арешт майна теж відбувся вдало.

Бо Миршавий запізно подав сигнал на знищення. Та й глушилки вже працювали. А відкритими каналами поки воно дійде…

На такі справи збіглись всі слідчі, тому копати далі було значно простіше.

А коли Миршавий і пара його постійних помічників заговорили – то розкриття мережі стало питанням лічених годин.

Вже наступного дня був Суд.

Гарно, коли всі докази зібрані заздалегідь…

*

Далі все розвивалось надто вже стрімко й Сав дізнавався про події згодом – у випусках новин.

Ось – розширена рада безпеки ООН, з терміново зібраних, на мережеву конференцію, керівників усіх кластерів Землі – знайомиться з новою хім.зброєю, синтезованою в наукових центрах усіх столиць.

Ось – переважаючою більшістю, вирішує негайно знищити лабораторію де мишебратья налагодили масове виробництво.

Ось – з десяток кластерів, отримавши оплату від інших, виділяють зі своїх запасів по каменю для удару з орбіти.

Ось – з лабораторії розбігаються люди.

Ось – половина керованих метеорів просковзує системи ППО.

Ось – димиться кратер в якому булькають розплавлені решки дорогучого обладнання…

Якийсь час світом ще ходити чутки про керівників Московії, які, ніби-то, хотіли закидати своїм камінням світ. Але мало хто вірив в такі нісенітниці. Хто ж витратить свою зброю впусту, отримає масований удар у відповідь, а потім ще й оплачуватиме всім збитки? То ж було би цілковите безглуздя!

*

Роль кубанців у визначенні місця виробництва хім.зброї визнали вирішальною.

Та й постраждали від мишебратьєв переважно саме вони та інші кластери української групи.

І, звісно ж, виплата репарацій пішла передусім до постраждалих.

А Сав стояв на роздоріжжі…

– "Що ж тепер робити? Робити що ж?" – побивався він.

На столі лежали два аркуші.

Сав переводив погляд з одного на інший і скрушно зітхав.

На одному – його часточка репарацій, якої, за скромними підрахунками, вистачить на десяток Над!

На іншому – запрошення у відновлену Службу Безпеки Кубані. Люди проголосували за збільшення податків! Люди хочуть цю службу!! Люди хочуть бачити там саме його, Сава!!!

– То що ж мені тепер Нада!? – заволав Сав, впав обличчям на папери, а потім ще й вимкнув всі чуття.

Вона увійшла, зітхнула і тихенько бурмочучи собі під ніс щось нерозбірливе, "от … знову рятуй його… правду писав Мерль… я йому ще згадаю…" – повільно перетягнула Сава на килимок й підсунула подушку під голову. А подумавши – лягла поруч.

Автор: Волод Йович.