Його свобода та її гепі-енд

Його свобода та її гепі-енд

Thursday, 5 December 2019 г.
Viewed: 295
Subscribe on comments to RSS
Автор: Василь Духновський.

18+

Його свобода та її гепі-енд

(або велике розчарування для читача у двох діях)

 

АКТ ПЕРШИЙ

ПРИВИД | ЕРОС

 

Тільки не смійтесь з нього, яким би жалюгідним він вам не здавався. Він просто дитя свого часу, і це єдина його провина.

Його звали Сергієм, але оскільки на заправку заходили тільки далекобійники та поліціянти, в народі його знали як Привида. Все через неймовірно бліду шкіру. І хоча заправка колись мала якусь офіційну назву, нині всі казали про неї просто “заправка Привида”. А він і не скаржився — якоюсь мірою те йому навіть лестило.

Йому було п’ятдесят чотири, він був лисим, але на той час це було дуже поширеним явищем — такими бувають наслідки “інформаційної кастрації”. Привид мав невелику кімнатку на другому поверсі, там і жив. Сам, але на той час майже всі жили на самоті. Коли статеві контакти поза законом, все легальне населення стерилізоване, дітей вирощують на інкубаторах, а та дрібка нелегалів, що ще можуть мати секс, мусить переховуватись від роботів-мисливців у закинутих селищах — самому жити якось навіть простіше.

Привид сам був і водієм, і касиром, і прибиральником, бо заправка не приносила вдосталь грошей, й найняти ще когось він не міг. Лише по суботах, коли Привид їздив по паливо до Херсона, його підміняла Емілія — хвороблеве лисе дівча з сусіднього села. Її родина була з тих, які не пустили до міст через хворобливість.

Але це сталось не в суботу, тому забудьмо поки про Емілію.

Ще коли Привид побачив на горизонті автівку, запідозрив, що насувається щось паскудне. Прості люди в ті часи майже не покидали своїх міст — не мали ні бажання, ні потреби. Між містами курсували тільки далекобійники та роботи-поліцаї. Але ця автівка явно не належала ні далекобійникам, ні, тим паче, поліцаям — це легко було зрозуміти хоча би з того, що вона була спортивною. Направду, востаннє Привид бачив спортивні машини ще до війни, тобто майже сорок років тому. В ті часи, коли люди ще мали секс, народжували дітей і мандрували.

Отже, спортивна автівка червоного кольору зупинилась біля заправки, і з неї вийшли двоє: чоловік та жінка. Обоє у шкіряних куртках, обоє з короткими темними зачісками. Досвідчене око Привида одразу ж зробило правильний висновок: не стерилізовані. А отже, нелегали. Поза законом.

Але викликати поліцію Привид не встиг, бо незнайомці увійшли до заправки. Жінка одразу ж почала роздивлятись поличку з напівфабрикатами, а чоловік дістав цигарку й закурив.

— Тут не можна курити, це ж заправка… — прошепотів Привид, не наважившись заговорити гучніше.

Незнайомець, вочевидь, того навіть не почув. Повільними кроками він підійшов до прилавку і спокійним хриплим голосом привітався:

— Слава Ісу, — чоловік усміхався криво, ніби на емоції була спроможна лише лівча частина його лиця, і це робило посмішку трохи зловісною, — нам повний бак, будь-ласка.

Привид кивнув, набрав на контрольному терміналі код і дав тиск на перший канал. Поки бак червоної автівки наповнювався паливом, жінка нагрібала до сумки пластикові відерця з сухими обідами, а чоловік посміхався і курив.

— Які ж ви, кастрати, смішні, — нарешті заговорив він. — Як воно, жити і не хотіти трахатись?

— Не знаю, — ніяково стенув плечима Привид. — Певно краще, ніж народити мутанта…

— Ой, та весь цей двіж з мутантами — ще та маячня, — засміявся незнайомець. — Так, окей, після війни дев’яносто відсотків народжених природно дітей були потворними кровожерливими монстрами. Але щоб люди не народжували мутантів, не обов’язково було каструвати все населення. Вже ж існували презервативи, існували аборти.

— Існували, — прошепотів Привид, дивлячись на підлогу. — Але люди все одно часом народжували.

— Я думаю, влада каструвала вас, щоб вам було пофіг. Кастрати не піднімають протестів, не захищають свої права. В перші роки, коли кастрація була хімічною чи фізичною, ви після неї ще лишались людьми. Але тепер, коли вони просто беруть і опромінюють ваш мозок, вичавлюючи з нього все лібідо, ви стаєте просто слухняними овочами. Ось що таке ця ваша інформаційна кастрація — рабство.

Інстинкт самозбереження підказав Привиду, що краще не заперечувати і просто кивнути. Оскільки Привид був у дуже добрих стосунках з тим інстинктом, погодився й так і зробив.

— Я мушу записувати імена та професії усіх відвідувачів заправки, — сказав він. — Такі правила. Можна поцікавитись вашими іменами та напрямком роботи?

— Віктор та Олена, — відказав чоловік. — Я художник.

— А мене можете записати як письменницю, — мовила жінка. — Чи журналістку. Чи лікарку. Чи політикиню. Чи будь-який інший фемінітив.

Розгублений заправник не знав, як реагувати на такі знущання.

— А ваші прізвища? — налякано запитав він.

— Ось на що перетворюються люди без кохання, — засміялась жінка, відходячи нарешті від полички з напівфабрикатами. — Все, закупки ми закінчили, погнали звідси.

Привид не дуже розумів слово “кохання”. Колись він знав його і навіть відчував, але все це лишилось так далеко і глибоко в пам’яті, що відкопати і відтворити це почуття він би нізащо не зміг. Натомість він дуже багато знав про почуття голоду, яке виникає, коли твоя заправка приносить так мало прибутків, що ти їси тільки раз на день. Тому сказав Привид таке:

— За повний бак і тринадцять обідів з вас триста шістнадцять гривень.

На що незнайомці хором засміялись, а тоді жінка дістала з сумочки величезного револьвера і направила його прямо на лису голову бідолашного заправника.

— Оце ж ти смішний, — сказав чоловік. — Слухай, поліція точно запідозрить, що ти був з нами у змові й незаконно постачав нам пальне та їжу. Тому щоб відвести підозру, тобі треба довести, що ти чинив спротив. А для цього треба бути побитим. Тому не ображайся, але…

Чоловік з неймовірною силою заїхав кулаком прямо по носу Привида. Бідолашний не втримався на ногах, а впав, зачепивши поличку з печивом. Він лежав на підлозі, відчуваючи на губах суміш крові та хлібних крихт, і слухав, як їде геть червона спортивна автівка.

Тоді Привид підвівся, струсив з себе крихти печива і викликав поліцію. За ті п’ять хвилин, що поліцейська машина мчала до заправки, заправник встиг полагодити поличку з печивом та підрахувати, скільки йому доведеться не їсти через втрачені триста шістнадцять гривень. Навіть зміг врахувати витрати, зумовлені зламаним носом.

Він усього цього психологічно-математичного хаосу його відволікла сирена, з якою неслась невелика поліцейська автівка. Наближаючись до заправки, машина різко розклалась на дві половини, кожна з яких трансформувалась у двоколісного поліцейського робота. Дизайн у роботів був дуже примітивний навіть на думку Привида, хоча у нього, відверто кажучи, був паскудний смак. Пара двометрових металевих паралелепіпедів на колесах, з руками, схожими на клешні, прикріплені до арматур — найбільш нейтральний опис цих поліціянтів.

Привид зустрів їх на дорозі, сам не знаючи навіщо. Вони все одно помітили б заправку і зайшли до неї. Але є якась підсвідома ввічливість до поліціянтів, притаманна сучасному люду. Стоячи на дорозі Привид помітив одну дуже дивну річ — роботи їхали, тримаючись за руки.

Вони зупинились прямо перед ним. Один з роботів промовив:

— Коханий оглянь місце злочину а я опитаю підозрюваного.

Він говорив монотонно, не розставляючи жодних пауз чи наголосів. Кажуть, до війни існували роботи з красивими голосами та реалістичними інтонаціями, але у світі стерилізованих людей чомусь зник інтерес до виготовлення реалістичних роботів.

Інший поліціянт видав звук, який заміняв роботам повітряний поцілунок, і заїхав до приміщення.

— Підозрюваного? — здивувався Привид. — Ви сказали підозрюваного? Я постраждалий — вони мене пограбували й розбили мені носа.

— Цей факт буде враховано але ви лишаєтесь підозрюваним у співпраці з людьми що нелегально зберігають статеву активність будь-ласка чітко відповідайте на питання чи знали ви зловмисників особисто.

— Ні. Вони представились. Назвали імена, але я не певен, що ті імена справжні.

— Дякую за відповідь інформацію прийнято наступне запитання чи були зловмисники озброєними.

— Так. У них був здоровенний револьвер, і вони цілились ним у моє обличчя!

— Дякую за відповідь інформацію прийнято наступне питання що саме було вкрадено зловмисниками.

— Тринадцять обідів-напівфабрикатів та повний бак бензину.

— Дякую за відповідь інформацію прийнято наступне питання як виглядав транспортний засіб зловмисників.

— Червоний спортивний автомобіль, я в них не дуже розбираюсь. Довоєнний же.

— Дякую за…

Поки перший робот говорив свою стандартну фразу, другий викотився з приміщення й звернувся до першого:

— Коханий експертиза показує що власник заправки не чинив спротиву а удар був нанесений для імітації боротьби.

— Дякую коханий я завжди захоплювався твоєю уважністю до деталей.

Роботи під’їхали одне до одного, обійнялись й притулились корпусами. Обоє вони видавали дивні звуки, але Привид надто погано розбирався в почуттях, щоб зрозуміти, що то були звуки статево збуджених закоханих роботів, готових до спарювання.

Тоді перший робот раптом направив клішню прямо на груди Привида й промовив:

— Вас визнано винним у співпраці зі статевими зловмисниками вас буде знищено негайно.

— Що? Вони мене пограбували, я з ним не співпрацював!

На очі Привида наверталися сльози, голос його тремтів. Другий робот з ледь-помітною ноткою втішань додав:

— Просимо вас не засмучуватись якщо подальша експертиза визнає вас невинним вас реабілітують посмертно.

Привид хотів благати про пощаду. Хотів розвернутися й почати тікати. Хотів, зрештою, щоб все це виявилось жахливим сном, і щоб він прокинувся, і щоб знову жив своїм, якщо подумати, не таким вже й жалюгідним життям.

Але перший робот вистрілив з вмонтованої в руку гвинтівки прямо в груди Привиду, й бідолашний заправник впав на асфальт і почав захлинатися кров’ю.

Роботи тим часом все активніше обіймались й озвучували своє збудження.

— Аналіз слідів на дорозі показує що автомобіль зловмисників є близьким до критичної поломки, — крізь кібернетичний стогін промовив другий робот.

— Отже продовжимо гонитву і маємо високі шанси їх упіймати але маємо ще трохи часу на любощі.

Привид перевернувся на живіт, бо подумав що так, можливо, буде менш боляче вмирати. Він швидко зрозумів, що ця теорія була помилковою, але сил перевернутися назад вже не мав. Він лежав і дивився, як роботи знімають одне одному кришки, що прикривали отвори на животах, і встромляли свої клешті одне одному в гущу дротів та сенсорів, стимулюючи їх.

— Так боже боже боже боже боже як приємно, — заревів перший.

— Так так так так так так не зупиняйся так так ще трохи, — відказував другий.

— Я тебе кохаю я тебе кохаю я тебе кохаю я тебе кохаю!

А потім з обох роботів посипалися іскри, й на мить вони відключились. А ще через кілька секунд знову увімкнулись, повернули на місця кришки й рушили по слідах червоного спортивного автомобіля.

Те, як вони віддалялися тихою степовою дорогою — останнє, що бачив Привид перед смертю. Але, зрештою, це вперше він відчув себе вільним.

 

АКТ ДРУГИЙ

ЕМІЛІЯ | ТАНАТОС

 

Так-так, саме час згадати про Емілію.

Емілія жила в старому довоєнному будинку на краю закинутого селища. Місцина була тиха, і їй у свої 22 роки рідко доводилось за щось, крім здоров’я та врожаю, хвилюватись. По суботах вона виходила працювати на заправку — робота була проста, платили мало. Але тут, у мертвому селищі, їй і не треба було багато грошей. Вона завжди носила стару сіру сукню і мала сиве волосся — ще один поширений наслідок інформаційної стерилізації.

Два дні тому був “день народження” Емілії, але вона ніколи його не святкувала, бо ніколи не народжувалась в традиційному сенсі. Дівчина вважала, що просто не має свого свята, от і все. Кілька років тому померла її мама, тому нині Емілія жила сама. Ну, мамою вона була тільки частково — дала гени в інкубатор, а не народжувала. Тут, у закинутому селищі, Емілія часом бачила, як діти народжуються “старим способом”. І як потім виявляється, що вони мутанти, вже з народження здатні на дивовижні акробатичні прийоми та віртуозні вбивства величезними пазурами. Але останніми роками нестерилізованих людей вона не бачила. Поліцейські роботи-мисливці вправно їх відловлювали. По суботах, коли вона працювала на заправці Привида, то часом бачила ті страхітливі машини з клешнями.

Але, як ми з вами вже встановили, то була не субота, тож Емілія саме працювала у себе на городі, коли побачила як дрібною дорогою несеться червона автівка. Дівчина навіть відволіклась від роботи, аби подивитись на таку дивну машину — ще ніколи таких не бачила.

І коли цей дивовижний транспортний засіб саме проминав будинок Емілії, щось у капоті гучно клацнуло, почало диміти і видавати дивний неприємний звук. Автівка різко зупинилась, і з неї, видаючи неймовірні нецензурні лексичні конструкції, вийшли двоє: чоловік та жінка у шкіряних куртках. Жінка тримала в руках револьвер, а чоловік — обріз двоствольної гвинтівки.

Емілія перелякано пискнула й рвонула до хати, але почула за спиною суворе чоловіче:

— Стій!

Вона слухняно завмерла, бо, живучи за містом, бачила чимало перестрілок між злочинцями і знала, що таким голосом говорять ті, хто готовий у тебе вистрілити. Звісно, нині вона вже від такого відвикла, бо злочинці тепер траплялись набагато рідше в цих місцях.

— Ну от хотів же, бляха, хотів угнати нову тачку, — бідкався чоловік з обрізом. — Але ж ні, думав якнайдовше кататись на цій. Бо красива, червона, спортивна, подарована батьком. Сентиментальний романтик тут знайшовся.

— Ти не винен, — заспокоювала його жінка. — Мені теж дуже подобалась ця тачка.

— Та тачка то класна, але ж тепер ці вилупки нас наздоженуть. Я певен, що той лисий виродок з заправки викликав їх, і вони вже мчать по наших свіжих слідах.

Тепер парочка підійшла до Емілії зовсім близько, але досі говорили так, ніби переляканої сивої дівчини не існує.

— Ну нічого, — відказувала жінка. — Рано чи пізно нам довелось би з ними зустрітися. Може відстріляємось. Та й тепер маємо заручницю.

— Заручницю? — з тремтінням у голосі перепитала Емілія.

Чоловік підійшов до неї впритул, поклав руку на її кістляве плече і промовив:

— Так, мала, тепер ти в заручниках. Вибачай, ми самі того не хотіли.

— Обставини, — зітхнула жінка.

— Якщо чесно, — додав чоловік, — ми просто хотіли трахатись.

Вони повели її в будинок, стали на кухні біля вікна, з якого було видно автівку, й довго чекали. Емілія дивилась на цих двох і не розуміла: невже це їхнє “трахатись” і справді варте того, щоб так ризикувати життям? Щоб все життя переховуватись від закону? Щоб ризикувати народити мутанта?

— Чого ти так дивишся на нас? — запитала жінка, тримаючи Емілію під прицілом.

— Намагаюсь зрозуміти, — зізналась дівчина. — Чи справді воно того варте?

— Часом я думаю, що так. А часом думаю, що жити в місті, стерилізованою, було би в рази простіше. По-різному буває.

— А не боїтесь мутанта народити?

— Ми досить обережні в цьому плані. Хоча, направду, то не завше помагає…

— Разок вона таки народила, — пояснив чоловік. — Дитя, звісно, виявилось мутантом. Мені пощастило, що я схопив його до того, як воно роздуплилось. Довелося розквасити маленьку голівоньку об бачок унітаза. Мерзенне було видовище.

— З того часу ми ще обережніші.

Емілії було гидко це слухати. Гидко не тому, що видовище, певно, і справді було мерзенним, а тому, що аж надто легко ця парочка про це говорила. Це ж якими треба бути людьми, щоб так легко говорити про втрату дитини? Про вбивство, най і мутанта.

— Ану всім тихо — їдуть! — скомандувала жінка.

Справді, дорогою наближались двоє поліцейських роботів. Вони, хоч як було складно Емілії в те повірити, трималися за руки. Поліцаї під’їхали до спортивної автівки і почали сканувати її.

— У мене дах їде, чи там справді двоє роботів тримаються за руки? — прошепотіла Емілія.

— О так, ці двоє переслідують нас від самого Києва, — так само тихо відповів чоловік. — Це чийся злий експеримент — відправити по нас двох роботів, а щоб вони краще розуміли закоханих людей, прогнати через їхні нейромережі всю інформацію про любов.

— Тільки от вам побічний ефект, — сказала жінка. — Виявилось, що роботи засвоїли не лише інформацію про кохання, а й саме кохання.

— Заразились ним від старих фільмів та книг. Великою мірою від довоєнного порно. Але раніше нам вдавалося від них втекти, бо рухаються вони повільніше, ніж наша тачка, а з часом гублять наш слід. Тільки от немає більше нашої тачки…

Оглянувши покинуту автівку, роботи підійшли одне до одного дуже близько й обійнялись.

— Вони цілуються? — здивувалась Емілія. — Я ще ніколи не бачила поцілунків…

Чоловік з жінкою перезирнулись. Вона запитально підняла брову, чоловік кивнув.

— Ну добре, — сказала вона. — Але один.

Чоловік нахилився до Емілії, поклав руку їй на щоку й поцілував її в губи. Палко і ніжно водночас. Спочатку вона не знала як реагувати, але якісь забуті вроджені навички на мить прокинулись і підказали, як відповідати на поцілунок. На кілька секунд Емілії здалося, що вбита інформаційною стерилізацією частина її мозку знову ожила і засяяла. Але поцілунок, як і все хороше в цьому житті, швидко закінчився, і те “воскресіння” мозку лишилось тільки приємним спогадом.

— Не хотілось, щоб про поцілунок ти знала тільки те, що побачила між двома бляшанками, — пояснила жінка.

А тоді “дві бляшанки” розірвали обійми й почали їхати в напрямку дому Емілії. Під’їхавши достатньо близько, вони зупинились, прицілились у вхідні двері своїми клішнями. Тоді один з роботів об’їхав будинок, вочевидь, щоб перекрити запасний вихід.

— Шановні підозрювані наказуємо терміново покинути будівлю інакше вас буде знищено разом зі спорудою, — монотонно проскрипів той робот, що охороняв парадний вхід.

— У нас тут заручниця, вилупки, — прокричала жінка. — І ми пристрелимо її, якщо ви не виконаєте наших вимог!

Вона схопила Емілію за шию, стоячи позаду, й притулила холодне дуло револьвера прямо до скроні дівчини. Тоді вони разом підвелись до вікна, щоб робот міг побачити, що заручниця справді існує.

— А вимоги у нас прості, — крикнув чоловік. — Хочемо щоб ви поїхали геть, а ми змогли вшитися звідси. Ніхто не постраждає.

— Цивільна жінка з хворобливої місцевості не є важливою, — спокійно відповів робот.

Тоді у вікні показався ще й чоловік. Він продемонстрував поліцаю свого обріза і прицілився в ногу Емілії.

— Ще раз відмовляєте нам, і я прострілюю їй ногу. А якщо відмовите втретє — вбиваю її. То як, виконуєте наші вимоги?

Робот відповів тими ж словами, з тією ж інтонацією і тим же темпом, що й минулого разу, а тоді додав:

— Поранивши чи вбивши жінку ви лише додасте собі кількість злочинів.

Жінка глянула на чоловіка, а Емілія впала у ступор, бо ще ніколи події навколо неї не відбувалися з такою інтенсивністю.

— Треба довести їм, що ми серйозно налаштовані, — сказала жінка. — Стріляй.

Чоловік подивився у перелякані очі Емілії і сказав:

— Вибач, мала. Цей навіжений світ нас довів до цього. А ми ж просто хотіли трахатись…

Він натиснув на гачок, і Емілія відчула біль такої сили, яку раніше й уявити не могла. Вона дивилася вниз і не могла усвідомити, що бачить власну ногу — бо це червоне місиво не могло бути її ногою. Звуки тепер долунали ніби здалеку, а встояти на одній нозі, навіть тримаючись за руку жінки-незнайомки, було дуже складно.

Робот вирішив більше не зволікати і вистрілив у бік вікна. Якби чоловік з обрізом вчасно не нахилився, уже був би мертвим. Жінка теж присіла, відпустивши Емілію. Бідолашна дівчина не встояла на одній нозі, й тому з криком болю впала. Вперед, розбивши собою вікно і опинившись зовні будинку, прямо між картопляними грядками. Вона лежала на землі й продовжувала кричати. Уламки скла позастрягали в її обличчі, а вона не мала сил їх витягнути.

Чоловік та жінка тим часом почали стріляти у робота.

— Перемикання режиму озброєння новий режим гранатомет, — випалив робот.

Щось у його клішні заклацало. Чоловік з жінкою продовжували стріляти, але кулі не пробивали корпус робота, а лише висікали з нього іскристі спалахи. Робот, натомість, неспішно, навів клешню на вікно.

Але куля з револьвера пробила йому об’єктив і роздробила частину материнської плати. Робот кілька разів здригнувся і з гуркотом впав на землю.

— Так тобі, кляте відро! — з тріумфом закричала жінка з револьвером.

Емілія ще ніколи не бачила зламаного поліціянта, але нині її думки більше крутились навколо всіх можливих способів вижити. Вона повзла у бік дороги, ламаючи стебла картоплі й лишаючи за собою кривавий слід. Єдина її надія — хтось з місцевих міг почути стрілянину і примчати сюди. Сама вона до лікаря не доповзе, це вже точно.

Тим часом задні двері дому гучно злетіли з петель, і у приміщення увірвався другий робот. Він кричав:

— Ні коханий ні будь ласка тільки не це ви його вбили виродки ви його вбили ви його вбили ви його вбили ви його вбили ви його вбили.

Чоловік та жінка синхронно прицілились в “око” робота, але вистрілити не встигли — поліціянт вибухнув, забравши з собою всю будівлю. Емілія з болем озирнулась і побачила, як її дім зникає у куряві. Уламки будинку падали навколо неї — ось розтрощена кухонна шухляда для виделок, а ось шматки її ліжка, а ось її улюблена іграшка — дерев’яний коник без задньої лапи. Клаптики її постільної білизни спускались з небес повільно і красиво, ніби янголи.

Хоча ні, то й були янголи. Вони були красивими, чистими і щасливими. Вони наближались з небес, і тепер Емілія могла розгледіти їхні обличчя. Одним з них був Привид. Тільки тут він не був хворим, старим і нещасним — то був здоровий чолов’яга з красивою зачіскою, і він широко усміхався. Поруч з ним спускались ті самі чоловік та жінка, але на їхніх обличчях більше не було ні страху, ні жорстокости — лише чиста любов, концентрована до неймовірної сили. Одразу за ними повільно спускалась з небес пара закоханих роботів, що тримались за клешні одне одного. На них не було ні краплі іржі чи бруду — на сонці виблискувала ідеальна металева поверхня.

Всі вони спустились на землю, стали довкола Емілії й взялись за руки. У цьому імпровізованому янголському колі було одне вільне місце — між Привидом та роботом. Привид і робот протягнули вільні руки до Емілії, запрошуючи її приєднатись до янгольського хороводу.

І від того що вони, ці чисті й красиві небесні істоти, ці чарівні янголи, ці світлі душі запрошують її до себе, Емілія відчула себе щасливою. Вона раптом зрозуміла — ось же воно, її свято. Ось він, її гепі-енд.

Її тіло знайшли біля дороги, накрите величезним шматком обгорілого простирадла.

Автор: Василь Духновський.