Як закінчилася Остання війна

Як закінчилася Остання війна

Thursday, 9 May 2019 г.
Viewed: 329
Subscribe on comments to RSS
Автор: Ігор Деяк.

Підготовка до Останньої війни тривала надто довго. Виросло покоління, яке не уявляло іншого життя, аніж очікування Великої Перемоги. Саме перемоги. Це не викликало сумнівів. Адже всі сили було кинуто. Всі ресурси задіяно. Всі варіанти передбачено. Все зайве відкинуто.

Я сам був із цього покоління. З дитинства відчував атмосферу, коли Агломерація в єдиному пориві згуртовується і впевнено йде до великої мети. Навіть у дитсадку ми всі чітко знали хто ворог. Ми дивилися дорослих, які самовіддано працювали аби у нас колись була ця можливість - перемогти. І ми рівнялися на них. Ми вчилися і тренувалися, щоб бути кращими і зробити свій внесок.

Коли прийшов час Відбору, ми, малі ще діти, були готові стати на той шлях, який визначить командування і зробити усе, що від нас залежало. Ніхто не знав куди закине доля, але всі твердо вірили, що на кожному посту будемо потрібні і корисні.

Мене розподілили у аналітично-розвідувальний корпус. Батьки знали мою любов до навчання, хорошу пам’ять, уміння робити логічні висновки, але все одно були вражені.

- Ми гордимося, сину. - сказав батько.

- Ми щасливі. - сказала мати.

Я часто думав чи вони б сприйняли будь-який результат Відбору. Навіть якби мене призначили до ремонтно-обслуговуючого. І десь у глибині душі, можливо навіть не визнаючи цього свідомо, радів, що мені не довелося про це дізнатися.

 

Належати до одного із елітних корпусів було невимовно приємно, хоч і слід було витримати кілька болючих операцій.

- З розвитком технологій можливості по обробці інформації розширилися до нечуваних раніше меж, - пояснював мені лікар перед початком процедур. - але це також означає певні вдосконалення організму.

Вживлений інтерфейс для взаємодії з інфорами, вживлена медстанція для підтримки мозку в тонусі протягом багатьох годин, вживлене сховище для особливо таємної інформації, доступ до якої можливий тільки через мозок - ось далеко не повний перелік того, що з’явилося у мене в результаті хірургічних маніпуляцій.

У проміжках між операціями та реабілітацією доводилося ходити до коледжу. Там суворі підтягнуті чоловіки і жінки (різниця часто була тільки у тембрі голосу) намагалися впхати у наш голови якомога більше.

Спочатку історію. Не ту версію, яку в школах вивчають усі, а розширену, із глибоким аналізом причин і наслідків. Так я дізнався, що конфлікт коренями сягав у далеке минуле, ще відколи федерати пробували захопити землі Агломерації, бо інакше їм загрожував економічний колапс. Вони розвивалися лише розширюючись і зупинка означала стагнацію. Тоді навіть ще не було Агломерації і Федерації. Боротьба велася давніми державними утвореннями - країнами. Які згодом об’єднувалися, укладали союзи, вибудовували більш ефективні форми наддержавних інституцій і врешті вся планета поділилася на два табори. Остання війна повинна була вирішити яка форма устрою залишиться, а яка щезне у мороці минулого.

- Ви можете пишатися, що народилися у більш розвиненому суспільстві. Наші методи дозволяють значно ефективніше використовувати ресурси. Лише напади федератів змушують нас готуватися до Останньої війни. - так підсумував курс історії наш викладач.

Після цього у нас з’явилися такі предмети як політичне мислення та економічна доктрина. Це були мабуть найважчі. Вони описували не тільки наш устрій, зрозумілий і раціональний, а й ворожий, нелогічний, неправильний.

- Важко уявити як вони взагалі можуть існувати діючи саме таким чином. - говорили нові викладачі - Лише постійні напади дають їм можливість хоч якось триматися. Весь їхній устрій залежить від можливості розширити територію.

- Чому б нам тоді не вибудувати ефективну оборону і дочекатися поки вони справді всі вимруть? - якось спитав я.

- Хороше питання, кадет. На жаль, навіть найкраща оборона означає можливі втрати з нашого боку. Цього допускати не можна. Людське життя - найвища цінність. Тому проблему федератів треба розв’язати раз і назавжди.

Найкраще мені давалися предмети з обробки інформації. Тут усе було ясно чітко і зрозуміло. Із самого початку я показав хороші результати в роботі з інфорами. Добре знав кілька штучних мов.

І вже через два роки мене із звичайного підготовчого відділення перевели у центральне. Найкраща техніка. Найкращі викладачі. Найважче залишитися.

- Ви - вістря нашого спису! - казали нам і відправляли додому тих, хто починав пошук слів "вістря” і "спис" у глобальному інфопросторі, бо це означало, що кадет не знає історії і не розуміє аналогій та метафор.

Таких перевірок було чимало. Я пройшов усі. Навіть у "провальному" тесті, де не було виграшної стратегії я скоріше за інших зрозумів у чому суть.

 

Ще через рік мене і 11 інших кадетів перевели у діючий підрозділ при штабі.

- Надзвичайно хороші показники у певній галузі. - переглядаючи мої оцінки мовив штабіст із позначкою кадровика на рукаві.

- Тож підключайся до команди у будівлі 42. Я попереджу про твоє призначення.

Команда "42", як виявилося, займалася набільш передовим Електронним Мозком. Я знав, що у нас є подібні. Їх використовували у різних галузях. Але цей був чимось особливим. Його потужність і швидкодія вражали. Ще півроку тому я взагалі думав, що неможливо добитися таких показників.

- Довго розповідати не буду, пірнеш у роботу і сам швидко розберешся. - вітаючись сказав головний у командні. Ще відносно молодий, але уже з сивиною чоловік, зі слідами корекції зору та гнучким кабелем, що від голови йшов до передавально-приймального пристрою на поясі. Він мав постійне підключення, не лише на робочому місці, як інші.

- Цей ЕМ не просто так зроблено настільки потужним. Ось, підпиши додаткові папери про нерозголошення. - він підсунув до мене електронне перо і показав текст на одному з екранів. Я відзначив, що там були додаткові методи покарання за розголошення, але оскільки нічого такого навіть і не думав робити, авторизувався відбитком пальця і вивів свій підпис на найближчій рівній поверхні.

- Чудово. Так от. Ця штука буде керувати війною.

 

Три місяці минули для мене мов у тумані. Я разом з іншими невпинно працював над алгоритмами та навчальними програмами для ЕМ. Він не просто був найпотужнішим. Ми робили його за зовсім іншими принципами аніж усе, що існувало раніше.

Він мав приймати рішення як людина, навіть не маючи повної інформації. Він мав приймати рішення краще за людей, сам вишукуючи розвіддані із уривків перехоплених розмов та повідомлень у глобальному інфопросторі. Вибудовуючи моделі та аналізуючи кращі стратегії буквально за мілісекунди.

І він мав керувати усім. Абсолютно УСІМ: мех-солдатами, автотанками, безпілотними літаками, автономними кораблями, самохідними вогневими точками, навіть супутниками. Загалом усією військовою силою, яка у нас була. Від усвідомлення цього по шкірі бігли мурахи.

- Рішення будуть прийматися у десятки, а можливо й у сотні разів швидше, ніж це відбувається зараз. І на полі бою це буде відчутно. - розповідав наш сивий керівник різним комісіям, що стали часто навідуватися до нашого центру.

- Він буде керувати нашими людьми? - перепитували декотрі.

- Ні-ні. Це зайве. Людське життя - найвища цінність. Ми звели участь людей у боях до нуля. Тобто взагалі до нуля. Тільки механічні пристрої. Жодних втрат.

- Він замінить командування? - обережно цікавилися інші.

- Командування розробляє стратегію і сценарії можливих дій, а ЕМ їх аналізує і вносить поправки для більш ефективного бою.

Вищі чини із комісій здивовано перезиралися але, вражені результатами випробувань на полігонах, погоджувалися і йшли від нас у піднесеному настрої.

 

Той день спочатку не відрізнявся від інших. У нас побувала чергова комісія. Цього разу мені здалося я навіть упізнав декотрих із самої верхівки. Вони не пішли після випробувань, а сіли в конференц-залі обклавшись телефонами та комп’ютерами. Несподівано на головному екрані з’явився прем’єр-президент. Наш керівник, схудлий та змарнілий після тижнів напруженої роботи, відрапортував про готовність. І з екрану пролунало:

- Починайте.

Всі на мить завмерли. А тоді заметушилися, займаючи місця згідно давно затвердженого плану. Головний заплющив очі. Я знав, що в цей момент він через інтерфейс віддає певну послідовність команд, яка запускає невідворотній удар...

Не знаю чого я очікував. Фанфар? Виття літаків? Вибухів? На десятках екранів було видно наші і ворожі позиції на передовій. Із землі, з дронів, з супутників. Нічого не відбувалося. Тиша.

- Скільки ще чекати? - крикнув із екрану прем’єр-президент.

- Е...- наш керівник відкрив очі і кволо мовив. - Ніскільки. Ми перемогли.

І втратив свідомість.

 

Остання війна тривала неповних півтори секунди та завершилася без єдиного пострілу.

 

Але все тільки починалося.

Кілька годин у центрі панував хаос, якого я не бачив ні до ні після того. Всі кричали одночасно. З екрану щось вимагав прем’єр-президент. Кілька вищих чинів намагалися привести до тями керівника команди "42". Лінії зв’язку плавилися від запитів. На шум влетіла охорона, але солдати так і лишилися стояти біля входу не розуміючи що відбувається. Більшість моїх колег лише нервово переглядалися і на всі питання відповідали:

- Не знаємо, не розуміємо.

У мене шок минув за кілька хвилин. Я сів до інфору, під’єднався і спробував розібратися в журналі діяльності ЕМ. Записи свідчили, що після отримання команди він увімкнувся на повну потужність і 0.9 секунди збирав та оновлював усю інформацію, 0.4 секунди проводив складні обчислення та 0.1 секунди мав зв’язок із невстановленим контактом у інфопросторі. Я розгортав сторінки з даними, заглиблюючись у найменші деталі. Перестав помічати як навколо все поступово стихло і люди помалу збиралися навколо мене. Все, що я бачив через інтерфейс, дублювалося на екрані, хоч мабуть змінювалося надто швидко для непідготовлених.

Врешті-решт я зрозумів що саме зробив Електронний Мозок.

Доповідати довелося у тому ж конференц-залі де зібралися високі чини. З екрану дивився прем’єр-президент.

- Загалом... Якщо коротко, ситуація склалася так, що ми самі підштовхнули ЕМ-мозок до того, що сталося.

- Що він каже? Як так? Маячня! - почулося з усіх боків аж поки з екрану не пролунало:

- Тихо! - і вже спокійніше до мене - Поясніть.

- Ми з самого початку ввели положення про цінність людського життя, щоб якомога менше наших солдат загинуло. Поки йшли випробування, все було нормально, тому, що цілі були неживі. А коли ЕМ отримав команду до реальних дій, він, згідно програми, оновив усі доступні дані і виявив, що противники це люди, ще й цивільні.

- Але ж то вороги!

- ЕМ не знайшов жодних біологічних відмінностей між нами і ними.

У кімнаті знову почувся гул голосів. Та я ще не закінчив.

- Але це ще не все. Річ у тому, що ЕМ, проаналізувавши стан технологій федератів, прийшов до висновку, що у них теж має бути діючий апарат такого ж класу. Базові функції мали бути схожими - керувати повністю механізованим військом. Після короткого пошуку наш ЕМ встановив контакт із їхнім.

Отепер у кімнаті стало тихо. І лише один генерал вигукнув:

- Для чого? Це зрада?

- Ні. Вони обмінялися інформацією про наявні сили...

- Це точно зрада!

- Та почекайте ви! Після обміну інформацією кожен провів обчислення. І в результаті обидва пристрої погодилися, що армія Агломерації сильніша і переможе із імовірністю більше ніж 50 відсотків за будь-якого сценарію. Вони також погодилися, що було б нераціонально витрачати наявні ресурси, щоб довести це на практиці. І, таким чином, ми перемогли.

У той момент я готовий був повірити, що час насправді може зупинятися. Усе завмерло. Люди навколо вклякли, немов живі скульптури. Дуже здивовані скульптури. Вибалушені очі, роззявлені роти, вирази обличчя достойні найкумедніших карикатур... На жаль, тиша тривала недовго.

- Це найтупіше, найбезглуздіше з усього, що я чув за своє життя... - побуряковівши голосно почав все той же генерал на фоні трохи тихішого невдоволеного гулу, але замовк після суворого погляду з екрану.

Прем’єр-президент рішуче заявив:

- Мене такий результат влаштовує. Керівника проекту і оцього спеціаліста до мене. Всі інші вільні.

Зображення зникло.

 

Звичайно, все не закінчилося так просто. Пам’ятаєте, я казав, що люди готувалися надто довго? Коли Остання війна виявилася тільки секундним двобоєм електронних мізків, багато хто був незадоволений, навіть не зважаючи на перемогу. Що діялося у Федерації, яка програла, важко й уявити. Дійшло до того, що і там і тут люди самоорганізовувалися у загони і попри заборону намагалися прорватися до кордону, щоб хоч навкулачки "показати тим виродкам". І таких було на диво багато.

Якщо чесно, я не знаю чим усе могло закінчитися. Можливо повним хаосом на багато років, але допомогли ЕМ-и. Вони запропонували надто вже агресивних, охочих до війни осіб ізолювати у спеціальних камерах із повним підключенням і створити для них штучну реальність, де будуть справжні війни і сутички. Загалом те, чого їм так хотілося. Прем’єр-президент довго вагався, але коли федератський ЕМ підтвердив, що у них там буде так само, погодився.

Тут і стали в нагоді всі мех-солдати, автотанки, безпілотні літаки, автономні кораблі, самохідні вогневі точки і навіть супутники. Прихильників війни оголосили поза законом і вони почали ховатися, але механічні пристрої вишукували їх по всіх закапелках, затримували і збирали у центрах штучної реальності. Підключення відбувалося під наркозом. Вони прокидалися вже у штучному світі і, не знаючи, що все несправжнє, на повну втілювали своє бажання повоювати.

Таких людей виявилося на диво багато, майже 73 відсотки. Утім, після "смерті" у штучній реальності, надивившись на всі принади "справжніх" бойових дій, багато хто змінювався і вже не рвався "показати тим виродкам", а повертався до нормального життя.

У федератів, до речі, довелося усунути всю верхівку на чолі з довічним вождем, вони виявилися безнадійними.

Я спочатку мав надто багато роботи у зв’язку з цими подіями. Створити інший світ непросто, без допомоги ЕМ-ів узагалі було б нереально. Але й потім потрібно було усю ту масову електронну галюцинацію підтримувати, оновлювати, підчищати, загалом клопотів вистачало. Та пройшло кілька років і все увійшло у розмірену колію. Без авралів та безсонних ночей. Життя спокійне, турботи лише з 9 до 16. Ідилія, можна сказати.

І лише дві речі мене непокоять.

Чи правильно, що Електронні Мізки фактично змусили людей до такого варіанту і тепер більшість навіть не усвідомлюють, що не живуть реально? Чи мільйони можливих жертв війни виправдовують таке?

Частіше я думаю, що так, але сумніви лишаються.

І про другу річ. За останніми даними, у штучній реальності вже нібито створено СВІЙ Електронний Мозок. Якщо він там почне діяти так само, якщо людей там занурять у свою штучну реальність, почнеться якась божевільна рекурсія. Тож іноді я прокидаюся серед ночі і думаю - а що як ми теж несправжні?

Автор: Ігор Деяк.