Хроноемпатія

Хроноемпатія

Sunday, 29 March 2020 г.
Viewed: 644
Subscribe on comments to RSS
Автор: Кондратенко Наталя.

Двері камери гримнули, після чого світло одразу згасло. У темряві спогади набували цілком реальних форм, але Марку здавалося, що все це відбувається не з ним. Завтра останній день судового засідання. Адвокат попередив, що можна потрапити до експериментальної програми виправних робіт, якщо визнати свою провину. Винним Марк себе не вважав, як і всі його побратими, які свого часу між спокійним життям і смертельною небезпекою обрали останнє.

І чому ця програма краща за утримування у звичайній колонії? Захисник переконував, що гірше за колонію для довічно засуджених нічого не існує. Одначе в колонії адвокат бував, а про цю програму знав лише з чужих слів. Сказав, що набирають добровольців для тестування нових способів виправлення злочинців. Добровольців, авжеж! Звісно, якісь документи підписати дадуть, але хто ж знає, на що погоджується? Марк замислився і не помітив, як провалився у важкий липкий сон.

 

...Ніч розірвали звуки вибухів. Били прицільно по наших позиціях.

– Суки, «гради» підтягнули!

– Авжеж, «нова лінія розмежування», «сіра зона», – Чубай перехрестився і глибше насунув каску.

– Не стріляти! Не стріляти у відповідь! – рація волала незнайомим голосом. – Тридцять п’ятий, прийом! Ви мене чуєте?

Низький звук вдарив по вухах, перед очима виросла величезна вогняна куля, яка одразу розпалася на тисячі яскравих вогнів. Ударна хвиля наздогнала смертоносні уламки і відкинула Марка на дно окопу. В голові дзвеніло, навколо панувала в’язка тиша, яку пробивав істеричний голос з рації:

– Тридцять п’ятий, тридцять п’ятий! Не стріляти у відповідь!

Чубай лежав поруч горілиць, у світлі спалахів Марко помітив, що з-під каски друга стікала тонка червона цівка.

– Брате! Ти як?

Дзвін у вухах послабшав.

– Чубаю!

Марк нахилився над другом, не втримав рівновагу і впав поруч. Над окопом зметнувся стовп землі, закопуючи траншеї і бліндаж у землю вперемішку з тілами. «Гради» гатили прицільно. Останньою думкою стало: «ось вам і відведення військ».

Скільки пролежав так – не знав. Очунявся, почувши голоси.

– Пасматрі там, єсть кто живой? Вазьмьом на абмєн. Майор сказал бистро, пака еті падкрєплєніє не паттянулі.

– Чіво спєшить? Наши харашо тут паработалі.

Марк ворухнув правою рукою. Нормально. Потім лівою. Пальці в чомусь липкому. Вирішив не розбиратися. Напевно, кров. Чия? Не зрозуміло. Головне – живий! Розплющив очі, ніч відступила. Сірий ранок змішувався з димом від вогнищ і давав можливість побачити щось навкруги.

Марк торкнувся руки Чубая: пульс дуже слабкий, але є! Трохи відсунув тіло побратима.

– Пробач, брате!

Обережно визирнув з окопу, потягнув до себе автомат.

Сєпарів було небагато, може п’ятеро чи шестеро. Марк не рахував. Розслаблено гуляли по позиціях, як у себе вдома. Над їхніми головами досить низько завис безпілотник. Суки, ще й знімають свою перемогу! ( 1) пряма мова;2) «суки» вже вдруге»)

Марк пересмикнув затвор автомату. Можна майже не цілитися, метрів тридцять, не більше. Вмостився між двох земляних пагорбів на краю того, що колись було окопом. І дав довгу чергу...

 

– Підсудний, ви визнаєте свою провину? Вас звинувачують у масовому вбивстві мирних мешканців під час оголошення перемир’я на території Автономного Донецького округу 19 березня 2021 року.

– Не визнаю! Я діяв в умовах проведення «Операції об’єднаних сил» і мав право на застосування зброї. Я захищав свою країну!

– Країну захищали на війні наші діди від фашистів! – хтось вигукнув із зали.

– Суд йде до дорадчої кімнати.

Адвокат похитав головою.

– Дарма ви так. Я ж попереджав. Радійте, що смертну кару скасували.

Марк вирішив за краще промовчати. Тим більше адвокат має рацію, тепер на послаблення годі чекати.

Завершення суду минуло, як у тумані.

– Довічне ув’язнення в колонії суворого режиму! Без права на апеляцію.

Здалося, чи суддя з радістю оголосив вирок?

– Підпишіть тут і тут, – секретарка підлетіла з купою паперів.

– Що це?

– Це про те, що ви ознайомлені з вироком.

– І тут. І тут. Ой, мало не забула. Ще тут!

Останній зеленуватий аркуш дівчина дістала з окремої теки і додала до інших документів. Марку вже було все одно. Встиг тільки зауважити на останньому папері слово «згоден» і поставив свій підпис. Байдуже...

До колонії етапували вже на другий день. Сусіди по камері ще дивувалися, чого так швидко. Дехто місяцями очікував етапу, бо колонія завжди означала послаблення режиму порівняно з ізолятором.

Дісталися за кілька днів. І куди це можна так далеко їхати? Крім Марка, в автозаку було ще кілька міцних молодих хлопців. Під суворим цілодобовим наглядом поспілкуватися не вийшло.

Автозак під’їхав майже впритул до великої залізної брами. Усіх вивели і наказали вишукуватися вже у дворі. Марк встиг побачити у шпарину між брамою і дверми автозаку суцільний порожній степ. Жодної будівлі, жодних ознак життя. Куди їх завезли? Це мало скидалося на звичайну колонію.

Високий чоловік у зеленому медичному халаті поверх військової форми вже чекав на в’язнів за брамою, тримаючи в руках кілька зеленуватих папірців.

– Вітаю усіх прибулих. До потрапляння сюди ви підписали згоду на участь в урядовій програмі темпоральної терапії. Відтоді ви всі стали добровільними учасниками тестування новітньої розробки з хроноемпатії.

«Невже саме про це торочив адвокат?» – крутилося в голові.

– З якого хрону? – голосно запитав хлопець праворуч Марка.

Й відразу дістав удару палицею по ребрах від одного з наглядачів. Високий чоловік лише посміхнувся.

– Хроноемпатії, – повторив він. – Наше завдання – змусити злочинців відчути свою провину, переживаючи емоції жертви. Так би мовити, вжитися в її роль. І для цього ви всі візьмете участь у невеликому експерименті. За власним бажанням, безумовно. І це бажання ви вже висловили в суді. Запитання є?

Запитань було безліч. Але дивлячись на зігнутого від болі хлопця поруч, Марк нічого питати не захотів.

Камера виявилася схожою на медичний бокс: білі стіни, ідеальна чистота, нічого зайвого і синє мертве світло зі стелі. Два ліжка. Хоч це порадувало, бо буде з ким обговорити, що тут діється. Але сусід з’явився лише вночі, коли вимкнули світло. Його принесли двоє міцних охоронців і мішком перевалили з носилок на ліжко. Він важко дихав, а під ранок почав кричати, розбудивши Марка, якому нарешті вдалося відключитися ненадовго перед світанком. Двері з гуркотом прочинилися, до камери швидко зайшов чоловік у зеленому халаті, нахилився над другим в’язнем і зробив укол. На кілька годин той заснув глибоким важким сном. Поговорити так і не вдалося: по обіді за Марком прийшли.

У великій залі з кількома кріслами, схожими на стоматологічні, його зустріла привітна дівчина, яка виглядала неприродно в цих стінах. Їй би більше пасувало ходити подіумом на високих підборах, а не міряти в’язням тиск і температуру.

– Будь ласка, перевдягніться! З себе потрібно зняти все.

– Труси теж? – зі сміхом спитав Марк.

– Так, труси теж, – дівчина навіть не посміхнулася.

Вона провела Марка за ширму і вручила пакунок, де виявився не дуже чистий старий одяг. Штані, светр, куртка і шапку. Окремо лежали нова футболка і труси. Не фонтан, але хоч не ношені. За ширмою стояли і стоптані кросівки. Усе майже підійшло за розміром, лише рукава светра були трохи короткуваті.

– Сідайте в крісло!

Хотілося поставити дурне запитання або знехтувати таким наче ввічливим запрошенням, але погляди двох наглядачів з палицями в руках обіцяли таку вичерпну відповідь, що Марк промовчав.

До нього підключили купу різнокольорових дротів, а навколо голови закріпили пластикову стрічку.

– Розслабтесь, зараз ви потрапите до змодельованої реальності, що відповідає вашим потребам в емпатії..

– Починаємо відлік до симуляції. Десять, дев’ять, вісім...

Крісло завібрувало, перед очима попливла зала, яскраві лампи на стелі. В останній момент Марку здалося, що над сусіднім кріслом він побачив синє свічення, а в кріслі з’явилася людина. Туди одразу метнулися білі розмиті тіні, а Марк провалився в темний тунель.

 

...

Отямився від удару головою об холодне скло. Де він? Марк озирнувся. Старий автобус рухався ґрунтовою дорогою. Місцевість незнайома. Проїхали якесь село. Частина пасажирів, яких і до того було небагато, вийшла. Крім Марка лишився старий дід на передньому сидінні та дівчина років п’ятнадцяти.

– Мужик, а ти мєсний? Шота твайо лицо мнє не знакомо. Машка, ти єво знаєш?

Дівчина відірвалася від телефону й уважно подивилися на Марка. Під її поглядом стало не по собі. Але нічого не сказала.

Невже ця мандрівка в допотопному автобусі через невідомі села і є змодельованою реальністю, що мала б перевиховати злочинців? Від цієї думки Марк посміхнувся.

– Ти чаво либішся, чуділа? – дід ніяк не заспокоювався. – Гаварі, кто такой і аткуда?

Марк мовчав. Дід підвівся, але навіть тримаючись на поручні, не зміг швидко дістатися кінця автобусу. Раптом автобус трясонуло, майже поруч пролунав вибух.

– Ах, ти ж тварюка! – дід підскочив до Марка. – Навотчік? С тєлєфона сігнал падайош?

– З якого телефону?

– А, точно! Он іщо па-рускі нє гаваріт.

Дід схопив Марка за горло і почав душити. Не очікуючи такої приті від старого, Марк не одразу відреагував, тому досить повільно відсунув дідові руки від своєї шиї. Дівчина байдуже спостерігала за цим процесом. На черговій ямі автобус підкинуло, дід відлетів до протилежного ряду сидінь.

– Пєтровіч, астанаві!

Автобус ще раз стрибнув і зупинився. Водій встиг лише повернутися:

– Што там у вас?

Низький звук, добре знайомий Марку, наповнив повітря. Тікати пізно. Пряме потрапляння «градів» – це не смішно. Марк ще встиг побачити здивоване обличчя діда, і яскравий спалах разом з несамовитим болем погасив свідомість…

 

***

Важко дихаючи, Марк розплющив очі. Яскраві лампи на стелі, білі стіни.

– Як почуваєтеся?

Над ним нахилилася та сама дівчина, у якої було складно з почуттям гумору. Отже, Марк все ще в колонії. І щойно повернувся із симуляції тих емоцій, що йому хотіли дати відчути як покарання. Утім, чогось провини чи розкаяння він не відчував.

– Тиск у нормі, реакція на стрес у межах норми. Перше занурення відбулося згідно із запрограмованим сценарієм, – констатувала дівчина.

– Це і була ваша змодельована реальність?

– Ваш організм має призвичаїтись до хронострибків, перший сценарій завжди найменш травматичний.

– Найменш травматичний? Мене взагалі-то там вбили!

– Це і є нашим завданням: ви повинні відчувати те, що відчували ваші жертви.

– Які ще жертви?

Але дівчина не відповіла, вона клацнула щось на моніторі й зняла всі дроти з Марка.

– Допомогти підвестися?

– Сам впораюся.

Наглядачі підійшли до Марка.

– Це ненадовго, – оскалився один з них.

Співкамерник уже прокинувся і читав якусь книжку.

– Марк.

– Матвій.

– Іван у сусідній камері є, отже, ще Лука потрібен для повного комплекту. Нашого полку апостолів прибуло…

Марк покосився на чоловіка.

– Не зважай! Навіяло.

І показав обкладинку книжки. Звісно, «Біблія».

– Тут нічого іншого читати не дають. Усе для спасіння наших душ…

Марк видихнув з полегшенням.

– Як тобі темпоральна терапія? – Матвію хотілося поговорити. – Перший раз?

– Приємним це назвати важко, але я очікував чогось іншого.

– Наприклад?

– Скажімо, якісь жахастики. Мерці, кров, стрілянина.

– Не переймайся, будуть тобі і мерці, і жахіття. Тут серйозні люди працюють. Відбирають ситуацію відповідно до твого психотипу.

– Тобто моделюють?

– Авжеж, моделюють… – Матвій гмикнув. – До речі, ти у своїй «симуляції» швидко помер?

– Так, миттєво. Пряме влучення в автобус, вибух – і все.

– Зрозуміло, вони завжди перші рази так роблять, щоб ми розслабилися.

– Розслабилися? Власна смерть не дуже сприяє розслабленню.

– Повір мені, що смерть різною буває. Вибух – то неймовірне щастя, смерть – мрія.

Марк відійшов від Матвія до іншої стіни.

– Ти тут не схибився часом?

– Усе може бути… – Матвій помовчав. – Ти вже зрозумів, чому всі «симуляції» закінчуються смертю?

– Мозок не витримує навантаження і викидає нас у реальність?

– Молодець, це своєрідна захисна реакція від психічних перевантажень. Але ти впевнений, що нас викидає у реальність із симуляції? Моя тобі порада: якщо є можливість, обирай швидку смерть.

І Матвій потягнув на себе штанину тюремної роби. Його права нога була загіпсована до коліна. Нахилився, помацав щось біля ліжку і дістав милиці.

 

***

…Марк присів за парканом, поруч примостилася жінка у старомодному капелюсі.

– Тварі. Па жилим дамам б’ют. Крєста на ніх нєт!

Марк не відповів. Він добре знав, що сєпари стріляють з-поміж будинків, щоб викликати вогонь у відповідь. Через цю «отвєтку» і доводилося зараз сидіти під парканом. За будинком видно школу. Певно, там і розташували міномети, які давно впізнав за характерним звуком.

Як не намагайся, але все одно симуляція завершується смертю, то чого б не змінити цей сценарій. І Марк перебіжками почав рухатися в бік школи, лишивши жінку саму. За хвилину вибух струсонув землю, і чоловіка відкинуло вибуховою хвилею в палісадник. Коли озирнувся – позаду не було ані паркану, ані жінки. Промайнула думка, що він теж мав бути там. Як там казав Матвій? «Швидка смерть»? «Розслабитися»? Марк обтрусив зі стоптаних кросівок землю і вибрався із палісадника. До школи якихось двісті метрів. Зараз подивимося, що там діється.

На шкільному стадіоні гасили з мінометів у бік передмістя. Центр з висотними будівлями лишався позаду, і хоч Марк не мав уявлення, що це за місто, але бачив дим і спалахи там, де висотки кінчалися. Намагаючись з’ясувати, що відбувається, підійшов занадто близько.

– Стой! Куда сабрался?

Вартовий з автоматом в руках заступив дорогу.

– Нє відіш? Люді дєлом заняти?

Марк спробував говорити російською.

– Люді? Ви ж падставляєтє всєх, кто живьот в етіх дамах!

– Шибка умний? Ну так тєбє об’яснят, што нужна сідєть дома і малчать в тряпку!

І в обличчі прилетів приклад автомату.

Отямився Марк у суцільній темряві. Обличчя боліло, а за відчуттями ще й розпухло. Не вистачало передніх зубів. Поруч застогнали. Отже, він не сам. Щось бряцнуло, після чого по очах вдарило різке світло.

– Всє на виход!

Марка різко смикнули за руку. Очі поступово звикали до світла, і Марк роздивився невелике приміщення, де на підлозі лежало кілька людей. Усі повільно вставали, дехто з допомогою інших. Марку вдалося встати самостійно, хоч у голові паморочилося. Двоє сєпарів у камуфляжі вивели чоловіків у вузький коридор і вишукували біля стіни.

– Етава назад, етава тоже. За ніх ішьо можна што-та палучіть. А етіх – в расход. І етава любапитнава защітніка мєстного насєлєнія вмєстє с німі.

– С нім хатєл капітан пагаваріть.

І тут Марк зрозумів, що слова Матвія про швидку смерть – це не жарти.

– Нєчєва с нім гаваріть, в расход.

Трьох в’язнів, усі невійскові, погнали до виходу. Біля цегляної стіни у внутрішньому дворі на них уже чекали двоє сєпарів з автоматами. Під стіною лежали тіла.

– Ні! – заголосив старий позаду Марка.

– Малчать!

– Я не хочу помирати!

Але до такого тут звикли. Після удару в щелепу старий замовк і став поруч з іншими приреченими.

Старший розстрільної команди картинно махнув рукою.

– Плі!

Черга прошила ряд, і Марк впав на коліна.

Хтось голосно заржав.

– Міха нікагда нє может папасть в цель с дєсяті шагов. Сматрі, как нада.

І цього разу куля влучила Марку в голову…

 

***

– Як минуло занурення? – Матвій нахилився над Марком. – Щось ти не в гуморі. І виглядаєш не дуже. Що в тебе з обличчям?

– Занурення, кажеш?

Марк помацав язиком зуби. Двох передніх як не бувало.

– Це ж твоя п’ята симуляція? Щось тебе швидко перевели до наступного рівня. У мене до десятого занурення таких проблем не було: все швидко і безболісно. Невже сценарій змінили?

– Не думаю. Це я сценарій змінив.

– Цікаво, а точніше?

Матвій набрав води і протягнув Марку пластиковий стаканчик.

– Дякую! Не всидів на місці. Гадаю, що за сценарієм мав би ховатися за парканом від обстрілу. А я вирішив подивитися, що відбувається.

– Подивився?

– Як бачиш.

– Слухай, Марку, тут не прийнято питати, але ж ти сюди потрапив через цей, до бісової матері його, мир із сєпарами? Після змін до Конституції й утворення Автономних Донецького і Луганського округів? Коли колишніх бойовиків амністували і визнали їх учасниками бойових дій з усіма пільгами? А наших, хто вижив у тому пеклі, звинуватити в геноциді мирного населення?

Марк кивнув, і Матвій продовжив:

– Тоді, гадаю, ти маєш знати, що останні симуляції, чи занурення, відбудуться в тій ситуації, що стала основною для звинувачення.

– Звідки знаєш?

– Зробив певні висновки… Якщо одного разу я не повернуся після цих експериментів, будь певен, що їхня «хроноемпатія» працює. І хоч смертну кару скасували, але коли помираєш щоразу через власну недбалість…

– Ти тут теж не через крадіжку в супермаркеті?

– Марку, я звичайний водій автобусу, – Матвій сумно посміхнувся. – Крутив баранку тридцять років і знав кожну яму, кожну каменюку на своєму маршруті. Я напам’ять вивчив розклад потягів на тому клятому переїзді, тому ніколи не чекав, поки піднімуть шлагбаум! Хто ж знав, що того дня поза розкладом по зустрічній колії погонять товарняк!

– Ти не встиг загальмувати?

– Навіть не намагався! Я і побачив локомотив, коли майже переїхав колії. Навіть на газ натиснув щодуху. Але на той бік переїхала тільки кабіна автобусу.

– І тут ти щоразу пасажир того автобусу?

– Спочатку – ні. Був пішоходом, якого на «зебрі» збиває вантажівка. Велосипедистом, якого не помітив джип. Законослухняним водієм, на якого вилітає обдовбаний мажор. Сценарії різні, але я швидко збагнув, що буде далі. Спочатку в цих аваріях я миттєво гинув, згодом – за кілька хвилин, тепер – у лікарні від травм.

– Але щоразу смерть неминуча? – Марк думав про щось своє.

– Звісно, тут інших варіянтів не передбачено. Але перед смертю ми маємо відчути те саме, що відчували люди, які загинули з нашої вини.

Матвій заплакав.

– І я відчуваю, що незабаром не витримаю. Зламана нога чи вибиті зуби – то дурня. Останнього разу в мене стався інфаркт. Але врятували. У них там дуже якісна апаратура. Ми ж потрібні живими. Експерименти тривають…

– Чому ти вирішив, що незабаром фінальна стадія?

– Вчора я сів у свій автобус…

– Ти бачив себе на водійському місці?

– Ні, щось не давало мені змоги наблизитися до передньої частини салону. Я сидів всередині, ліворуч. Саме там, куди прийшовся удар потяга. Загинув миттєво.

– А ти не пробував вийти з автобусу? Чи не сісти в нього?

– До переїзду зупинок не було.

– А попросити зупинитися?

– Я просив, навіть кричав, що ми всі загинемо!

– І що?

– Усі пасажири хотіли, щоб водій їхав, бо вони запізнюються. Що завжди так робили, і все було добре. Що я божевільний…

– А ти не пробував змінити цей сценарій? Викинути щось всупереч правилам, порушуючи передбачений розвиток подій?

– Нічого не вийде. Ти ж вже здогадався, що ніяка це не «змодельована реальність»?

– Промайнула така думка, – підтвердив Марк.

– Це ж звичайний науковий експеримент, а ми його добровільні учасники. Або не зовсім добровільні… Люди завжди мріяли керувати часом, і нарешті це вдалося.

– Не зовсім вдалося. Як закинути нас у потрібний момент часу вони вже знають, а як повернути – ніт. А якщо спробувати уникнути смерті? Ти думав про це?

– Думав, але тут теж не дурні працюють. Занадто мало часу дають, щоб щось змінити.

– Як бачиш, мені вдалося минулого разу.

– Але ж все одного закінчилося смертю. Ще й з наслідками…

– Життя загалі завершується смертю, я в курсі. Проте це не причина погоджуватися з нав’язаним сценарієм. До того ж це і не сценарій взагалі. Наші тюремники просто відправляють нас у потрібний час і потрібне місце, де дії і результат передбачені.

Матвій зітхнув.

– Годі, час спати. Завтра важкий день.

Наступного дня до камери він не повернувся. Чи їхні розмови слухали і вирішили розділити занадто балакучих співкамерників, чи справді серце не витримало в старого.

Наступні кілька тижнів Марк провів на самоті, але не нудьгував, майже кожного дня потрапляючи до «симуляцій». Коротких і болісних, але з незмінним фіналом.

 

***

…Ніч розірвав звук далекого вибуху.

– Виходім черєз пять мінут.

– Сйомку обєспєчілі?

– Коптер виводім на позіциі.

– Ура багам вайни.

– Ета каму?

– Артілєрістам, дєбіл. Бєрі с сабой уклонєнца. Паработаєт на благо маладой рєспублікі.

Марк лише чув голоси кількох чоловіків, але не нічого не бачив в темряві. Зв’язані за спиною руки заважали рухатися. Раптом хтось різко поставив його на ноги.

– Впєрьод, дєзєртір. І ат тібя польза будєт.

Марка кинули на підлогу кузову вантажівки.

– Ішьо аднаво прітащілі? Вєсєло будєт.

Сєпари заржали. Гримнули дверцята кабіни, вантажівка рушила. Підстрибуючи на кожній ямі та перекочуючись кузовом зі скутими за спиною руками, Марк час від часу торкався чогось теплого і м’якого.

– Агов, хто ти є? – спробував тихо запитати.

У відповідь – тиша.

Невдовзі дісталися місця призначення. Небо сиріло перед світанком, мутні тіні перетворилися на п’ятьох сєпарів, один з яких витягнув Марка з автівки.

– Стой тут, прідурок.

І поліз до кузову ще раз. Стягнув на землю іншого чоловіка у військовій формі з тризубом на рукаві. Обличчя чоловіка було залите кров’ю.

– Живой? Гдє ви єво вапще взялі?

– Камандір возлє штаба нашол. Рєбята как увідєли, не сдєржалісь…

– Адабряю. С етімі бандеравцамі іначє нєльзя. Сєйчас іті сможет?

– Куда он дєнєца?

Один із сєпарів струсонув чоловіка, той застогнав.

– Пашлі впєрьод! До таво лєса.

Позаду клацнули затвори. Марк і невідомий чоловік, який заледве пересував ноги, повільно пішли в потрібному напрямку. Бояться, суки! Думають, що поле заміноване. Але Марк знав, що мін тут немає, бо ніхто не очікував прориву і такого нахабства від сєпарів Чоловік теж крокував впевнено, не побоюючись натрапити на міну. Йому байдуже? Чи теж знає, що тут безпечно? В його постаті було щось знайоме. Ні, не може бути!

Ось вже видно залишки бліндажа. Над головою пролетів безпілотник, знімаючи результати «роботи» богів війни. До окопів лишилося метрів п’ятдесят.

– Пасматрі там, єсть кто живой? Вазьмьом на абмєн. Майор сказал бистро, пака еті падкрєплєніє не падтянулі.

– Чіво спєшить? Наши харашо тут паработалі.

Марк різко розвернувся і стрибнув на найближчого сєпара, вириваючи в того автомат.

– Лягай!

Чоловіку із закривавленим обличчям двічі повторювати було не потрібно.

За хвилину до того, як він сам мав звести автомат з того боку окопів, Марк випустив всю обойму по сєпарах. І кинувся на землю, щоб перечекати власну автоматну чергу. Але постріли не пролунали.

Марк підповз до чоловіка, який намагався витерти з обличчя засохлу кров.

– Вітаю, брате! Здоров будь, Чубаю!

– Це б точно зараз не завадило, Марку! Де зуби загубив?

– Здається там, де ти шеврони.

– Ну, що? Які плани? Трохи покошмаримо цю нечисть?

– Чого ж трохи? У мене серйозні плани. Я ж людина чуйна, на мене добре вплинула темпоральна терапія.

– Справжній хроноемпат? Нужбо, нам ще багато чого зробити до смерті треба.

– Смерть у мої найближчі плани взагалі не входить. Як і повернення до колонії. Хіба що з кількома надійними хлопцями і гранатометами.

І Марк вистрелив у безпілотник, який завис над ним з Чубаєм.

Автор: Кондратенко Наталя.