Головпоштамт, до запитання

Головпоштамт, до запитання

Sunday, 10 October 2010 г.
Tags:
Viewed: 3952
Subscribe on comments to RSS
Автор: Єлизавета Васильєва.

Їжача родина облаштувалася у нашій садибі давно і, судячи з усього, надовго.

Їжак-тато — головний, відповідає за безпеку родини та приносить різні їстівні речі: яблука, корінці, гриби; Їжачиха-мама — сувора, але справедлива, вона слідкує за порядком і навчає маленького Їжачка щодня чистити колючки — так я пояснював власному малолітньому синові ієрархію та побут незвичайних сусідів. Малий слухав з відкритим ротом, і пищав од захвату щоразу, коли, не звертаючи на нас жодної уваги, дріботів повз ґанок який-небудь член їжачої родини.

Якщо чесно, я ніколи не був знавцем зоології, тож і досі не знаю достеменно, чим саме харчуються їжаки. Знаю тільки, що ці симпатичні тваринки аж ніяк не є вегетаріанцями. Здається, вони поїдають мишей, та я не вважав за необхідне розповідати про це Андрійкові. Пам’ятаю, як схвильовано він спостерігав за новонародженими мишенятами, коли одного разу ми натрапили в коморі на кубло.

Щодо рослинної їжі певності теж не було. З дитинства пам’ятаю малюнок: їжак несе на спині пожовклий дубовий листочок, рум’яне яблуко та прегарний, без жодної червоточинки, гриб. Мабуть, саме відтоді я вирішив, що їжаки просто повинні час від часу ласувати грибочком чи стиглим яблучком.

Був іще один сумнівний момент у вигаданій мною легенді. Я підозрював, що татом, мамою і дитинчам (якщо саме такі родинні зв’язки мали місце у цій спільноті) кількість наших маленьких друзів не обмежувалася. Ймовірно, були ще якісь сестри, брати, двоюрідні бабусі. Адже вони всі однаковісінькі — єдина різниця, що ті великі, а інші розміром з долоньку мого сина.

Повторюся, дитя кам’яних джунглів, я не надто добре орієнтувався у тваринному світі, та й господарем, по честі, був не сказати щоб дуже вправним. Ми нещодавно придбали цю садибу і тепер звикали до сільського життя: студеної колодязної води, радісного потріскування дров у пічці, яку я насилу вивчився правильно топити, набридливих комах, від яких не було порятунку, і, головно, незбагненно прекрасних ранків, коли невеличкий садок скидався на частинку примарної країни Фантазії, і важко було повірити, що ми ось так, за здорово живеш, допущені у цю чистоту й прозорість…

 «Просто це рай», — говорила моя дружина, і я не заперечував.

 

Дружина з Андрійком затримувалися. Було вже далеко за полудень, і, хоча моя друга половинка майстерно водила машину, я нервував. Сьогодні вона прокинулася тільки-но надворі порожевіло, нагодувала заспаного й набурмосеного сина нашвидкуруч зібраним сніданком, запхала  в авто і вирушила до міста, обіцявши до обіду повернутися.

Та ось, обідня пора вже давно минула, я добряче зголоднів, а їх усе немає. Я б не хвилювався, якби Оля поїхала в гості до батьків або до якого-небудь ТЦ підбирати сумочку до нових босоніжок подружки. Батьки є батьки. А шопінг, у свою чергу, є шопінг. Страшне й неприємне слово, як на мене. Наче бридка роззявлена пащека, яка прагне тебе проковтнути — з ніжками та ріжками.

Але нічого подібного ця поїздка не передбачала. Поїхали купити малому нові черевики до школи. Я розумію, така урочиста подія як похід перший раз у перший клас вимагає зважених дій, але ж… Це всього-на-всього черевики! Відпустка добігає кінця, скоро нас поглине місто з його навіженостями, то нащо витрачати останні години блаженного спокою?..

 

…Яблуко лежало на землі, просто під яблунею, що само по собі, звісно, анітрохи не дивно. Дивним видалося інше. Цьогорічний врожай яблук, м’яко кажучи, не був надто щедрим. А точніше, їх не було взагалі, дарма що навесні садок був рясно вкритий духмяними квітами. З десяток примхливо покручених гнилючок, що де-не-де траплялися під ногами, гадаю, можна не враховувати. Скільки я не шукав поміж гіллям старенької яблуньки хоч якийсь натяк на врожай — все намарно! Нічогісінько.

Ось чому я стояв і дивився на це яблуко. Це чудове, величезне, стигле, довершене яблуко, що не знати як і звідкіля потрапило до саду. А потім мою увагу відвернув голосний шурхіт. Старий знайомець-їжак поспішав крізь сад просто до цього шедевру, цього вінця творіння, швидко-швидко киваючи крихітними п’ятами. «Еге, а він не дурний, ласий шматок не пропустить, — майнула думка, — треба й собі не зволікати». Тато-їжак (а за моєю версією це мав бути саме він) не встиг за мною, хоч як не старався — не дарма ж людину названо володарем світу!

Принаймні, ноги у нас таки довші.

Прохолодне, приємне на дотик, запашне до нестями, воно лежало у моїх долонях. Я вже відчував, як воно вибухає солодким соком, освіжаючи пересохле піднебіння... На мить подумав, що Олюня точно лишила би таку смакоту синові, та думка ця щезла так само швидко, як і з’явилася, варто було вдихнути п’янкий аромат. «А нехай би не гуляли хтозна де, коли я тут голодний сиджу», — остаточно відкинувши сумніви, я протер яблуко футболкою, від чого воно, втративши воскову тьмяність, зачервоніло ще яскравіше, ще спокусливіше, і раптом почув голосне «Ффу! Ффу!». Я опустив очі долу. Їжак, виявилося, нікуди не пішов. Він сидів неподалік, втягуючи повітря гостреньким рухливим носом, і, як мені здалося, сердито зиркав на мене чорними очицями.

— Розслабся, я з тобою поділюся. Можливо. — поблажливо кинув я, заплющив очі у передчутті насолоди та надкусив яблуко.

…Мабуть, від голоду я втратив свідомість. Інакше чому б земля виявилася так близько, коли я розплющив очі? Чому все було немов у тумані? І чому я стояв на чотирьох? Чому все раптом стало таким великим?.. І, боже мій, чому…

— Тікаймо! — долинуло збоку, і я зреагував на цей звук, бо через потрясіння не міг реагувати ні на що більше, і це «тікаймо» було для мене як останній шанс на порятунок. Я з усіх ніг гайнув за незнайомцем, який мчав попереду, швидко-швидко киваючи п’ятами…

— Ма, дивись яке гарне яблуко!

— Не смій їсти з землі, та ще й брудними руками! Давай сюди, з’їси після обіду!...

 

…Коли я отямився удруге, я лежав долілиць у темному, похмурому місці, страшенно боліла голова. Це наштовхнуло на думку, що яблуко те — токсичне і, певна річ, галюціногенне. Краще б я його взагалі не бачив… Та дарма, адже приїхали Оля з Андрійком. Дружина, звісно, сваритиметься, зате дасть випити щось від головного болю і буде доглядати мене, хворого, а Андрійко…

Я застогнав — не дай боже, дитина скуштує цю отруту! Я спробував обережно підвестися, щоб не натрапити на що-небудь гостре у темряві. Цей простий порух викликав дивне відчуття, що кінцівки не слухаються мене. «М’язи затекли, — зрозумів я, — треба розтерти»…

Чи мушу я пояснювати, що всі спроби повернути контроль над тілом виявилися безплідними? Що кожна наступна мить, проведена у нестямному борсанні, сповнювала мене щоразу більшого відчаю? Що коли я нарешті впав, тремтячий, знесилений, мій бідний розум осягнув — сталося щось страшне, ненормальне? Як інакше можна пояснити те, що я не відчував себе собою?.. Я відчував шорсткість поверхні, на якій лежало те, що мало бути моїм тілом, легенький вітерець і запах вологої деревини. Та геть не відчував своїх рук, ніг, пальців, грудної клітини, вух, нарешті! Я не міг навіть обмацати себе як слід.

…Коли я вчергове випірнув із забуття, поруч хтось був, невидимий у вогкому мороці — я вловив чиєсь легке дихання і незнайомий запах. Та, на диво, я не почувався наляканим. Навпаки, чужа присутність заспокоювала, сповнювала надією, що нарешті щось буде з’ясовано.

Незнайомець відчув моє нетерпіння. Коли за мить він заговорив, його голос звучав спокійно й привітно.

— Не варто непокоїтися — все відбувається природно. Зараз трохи відпочинь, а згодом, коли почуватимешся краще, ми навчимо тебе всьому необхідному.

— Що відбувається? Чого навчите? І, зрештою, хто такі «ми»? — я хотів кричати, та видобув із себе лише хрипкий шепіт.

Мій співрозмовник не поспішав відповідати, ніби збираючи думки докупи. Мовчанка тривала кілька хвилин, упродовж яких у мене знову нестерпно розболілася голова.

— Ти все розумієш сам, — нарешті озвався він, — довірся відчуттям і не жени приховані здогади. Забудь, ким був раніше. Так буде значно простіше, адже тепер ти — один з нас.

Зізнаюся, після цих слів мені закортіло знову втратити свідомість, щоби прийти до тями в якому-небудь іншому, не такому моторошному й ворожому місці, де б ніколи не відбулася ця жахлива розмова. Та я змовчав, сподіваючись на докладніші пояснення.

— Шлях до досконалості лежить через пізнання. Так вчать Вищі. Жодна істота не буде щасливою, коли вона не прагне пізнати життя. Пізнати — значить оволодіти, — кажуть у нас. Тож, природно, ми прагнемо ніколи не зупинятися на цьому шляху. Мовчи, я знаю, що ти думаєш: старий брудний їжак несповна розуму. Та вір мені,  з часом ти зможеш осягнути все.

Сказати, що я був ошелешений — це не сказати нічого. Мені хотілося разом плакати та істерично реготати через абсурд ситуації. Я, дорослий чоловік, батько, долучаюся до священного їжачого вчення у якійсь холодній дірі, коли моїм близьким загрожує небезпека! 

А мій дивакуватий наставник продовжував бубоніти. Тепер він видавався досить-таки старим, старішав з кожним словом, мені ввижалися зморшкувата мордочка і посивілі голки... Тьху, я гадки не маю, які на вигляд підстаркуваті їжаки! Цікаво було б на себе поглянути в дзеркало — ця думка заставила здригнутися.

— …Смерть — ніщо, просто міст до нового життя. Ми переходимо його, і процес починається знову, з чистого поля, з не скаламученої води. Пташкою чи жабкою — ми повсякчас пізнаємо таємниці світу.

Та є дехто, їх одиниці, хто сам вирішує, коли перейти міст. Вони йдуть, щоб стати кимось іще. Вони обирають, очима якого створіння бачити сонце, і, головне, ніколи не втрачають набутих знань. Вони — Інші.

— А до чого тут я?! — ці пусті балачки, ця філософська маячня розізлили мене, і я нарешті спромігся-таки на крик.

— Людина — істота, безперечно, розумна, сповна наділена жагою пізнання, хоча й некерованою, — озвався їжак. — Саме людина — останній щабель на шляху до найвищої істини. Нині від нас мав піти Найстарший, аби стати людиною і здобути неоціненний досвід. А ти… Ти просто узяв те, що не було тобі призначене. Та ми не хочемо винуватити тебе, адже ти вчинив це через незнання.

— Отже, це яблуко… Воно чарівне, чи як? Той ваш Староста мав з’їсти його і на когось перетворитися… На кого? І чому, в біса, саме яблуко?!

 — Яблуко — не більше, ніж символ. Неважливо, у що вкладено силу Творіння. Головне — увібрати погляд тієї істоти, якою хочеш стати: очі — двері душі. А яблуко… Просто традиція. Так уже здавна повелося, що цей плід наділяють особливим значенням. Ненавмисно ти зіпсував Ритуал, укравши артефакт, який можна отримати раз на сотню років. Та не втрачаймо надії: сили вистачить ще на один Акт. Гадаю, Найстарший піде від нас ще до заходу сонця, щоб нарешті приєднатися до світу людей.

    Навіщо вам це потрібно? — стиха спитав я, — особисто тобі — навіщо?

Старий помовчав.

— Той, хто пройде увесь шлях до кінця і зуміє втамувати жагу пізнання, призначений володіти світом. Я — лише крихітна частинка цього світу. Та коли я почну нове життя — неважливо, мурахою чи собакою — у мене буде всемогутній Захисник, який розумітиме таких як я, бо пам’ятає, як то: бути мурахою... Чи собакою.

Від усіх цих розповідей мені запаморочилося у голові. Я був ладен вгатити кувалдою собі по лобі, якби це дало шанс вискочити з цього Задзеркалля.

— Гей, гуру, — якомога зухвало гукнув я, — а тобі часом не кортить самому покатати чарівне яблучко по золотій тарілочці? З’їж його і поринь у нірвану!

— Твої слова — белькіт дурненького їжаченяти, — у голосі, що долинав з пітьми, вчувалося ретельно приховане роздратування змішане з гіркотою — хоча, я ж і забув, що ти був людиною... Якби я чи будь-хто, крім Інших, скористався магічним предметом, він втратив би себе, змінивши свою сутність. Між іншим, тебе це якраз стосується — мине небагато часу, і ти забудеш свої людські замашки!

 

Почулося голосне зітхання, і услід за цим шурхотіння, яке віддалялося кудись убік. Щойно ці звуки стали стихати, я рвонув у тому ж напрямку, де зник старий. Дивина, та й годі: здається, варто було усвідомити себе їжаком, як зникли проблеми з пересуванням, я почувався досить впевнено на своїх коротесеньких ніжках. Щоразу, пробігши з десяток кроків, я зупинявся і крутив носом, намагаючись зорієнтуватися у просторі та знайти вихід. Нарешті відчув струмінь свіжого повітря і, зраділий, гайнув до його джерела.

О, яке я відчув полегшення, вистромивши голову з круглої дірки, прикритої клаптем старої ряднини! Знадвору було ще світло, там вирувало життя, там все було знайоме, рідне, хоча і незвично велике для теперішнього мене.

Щойно вибравшись на волю, я попрямував на пошуки зловісного яблука, яке виявилося небезпечною іграшкою і принесло мені стільки страждань. Я тремтів від думки про жахіття, яке чекало на мою родину, якщо я з’явлюся надто пізно. Можливо навіть, УЖЕ надто пізно, і я більше ніколи не побачу рідних…

На щастя, завернувши у двір, я уздрів їх за обіднім столом: знервовану Ольгу та похнюпленого Андрійка, який неохоче колупався у тарілці з кашею. Яблуко, акуратно обрізане у тому місці, де я його надгриз, лежало на окремій тарілці, спокусливо сяючи червоними боками. Ага, малий явно вередував за обідом, і яблуко було йому запропоновано у якості нагороди, якщо він добре їстиме.

Я подумки усміхнувся, це ж треба — виявляється, непослух буває іноді дуже корисним!

— Ну, маааа…

— Гаразд, іди геть звідси, не хочу бачити твоїх капризів! Скоро тато прийде, він з тобою поговорить, — втомлено пообіцяла дружина, напружено озираючись, ніби сподівалась, що ось-ось зарипить калитка…

Я мало не розплакався — люба чекає на мене, звідки їй знати, що чоловік ніколи не повернеться…

— Ма, а яблуко можна? — простягнута дитяча рука в очікуванні завмерла над тарілкою.

— Та бери вже, що з тобою робити, — махнула рукою Оля, і серце моє завмерло.

НЕ МОЖНА!!!

Я незчувся як опинився біля сина. Як мої кумедні крихітні ніжки спромоглися на таку швидкість, мені й досі ніяк не втямити.

— Ма! Дивись — їжачок! Звідки він прибіг? — Хлопчик присів навпочіпки і почав захоплено мене розглядати. А я лежав, відсапуючись, біля його ніг і розумів, що нічим не можу зарадити — за мить радісне збудження на обличчі сина зміниться нетерпінням, бо ж так кортить швидше поласувати смачненьким! Що я міг вдіяти: бігати по колу, танцювати на задніх лапках, аби якомога довше відвертати увагу дитини від отрути в її руках?!

Клянуся, я був готовий робити це цілу вічність, тільки б допомогло!

Доки я гарячково вигадував спосіб усе виправити, сталося дещо, чого я аж ніяк не очікував. Хоча мав би вже засвоїти, що зовнішня бездоганність буває оманливою!

— Фу! Воно червиве! Ма, там великий черв’як! — яблуко відлетіло далеко вбік і гепнулося на землю. Окрилений надією, я щодуху помчав до нього; клянуся, за все своє людське життя я так не бігав!

Та все-таки людину не дарма названо володарем світу, і ноги у неї, як відомо, довші.

— Не можна кидатися їжею! — з цією реплікою (адресованою невідомо кому, бо малий уже зник у хаті) моя дружина схилилася над яблуком. Тільки но тонкі пальці торкнулися гладенької шкурки, я зробив неймовірний ривок і на льоту вчепився зубами у рум’яний яблучний бік!

Останнє, що я побачив, перш ніж знову стати людиною, — зникаючий у надрах яблука верткий хвіст і злякані очі дружини…

 

На щастя, Ольга, як і належить представниці вразливої жіночої статі, миттєво знепритомніла. Пізніше вона вирішить, що з нею стався нервовий напад, пройде курс психотерапії, і, сподіваюся, за деякий час знову вийде заміж. А щодо Андрійка… Моїм виправданням стане цей лист, де я правдиво описав усі події того незабутнього дня, що назавжди перевернув моє життя. Мій син одержить його, коли буде досить дорослим, щоб зрозуміти і пробачити.

 

...А зате почерк у мене тепер набагато кращий! Щоправда, часом заважає манікюр…

Автор: Єлизавета Васильєва.