Гоакл

Гоакл

Thursday, 22 March 2018 г.
Viewed: 284
Subscribe on comments to RSS
Автор: Олег Карачевський.

Сьогодні я знову чомусь прокинувся рано. В кишечнику боляче кололо, наче я наковтався цвяхів. В роті гіркий присмак жовчі. В голові як той величезний мідний дзвін, по якому з усієї сили лупнули кувалдою. Загалом — ранок добрий. Було ще темно, але кімната вже наповнювалася барвами. Я піднявся з ліжка і відкинув ковдру. Здмухнув з плеча маленьку пір’їнку. Мабуть з подушки. Ще трохи посидів, чекаючи поки прокинеться мій гоакл.

Вдих. Видих. Аж ось у животі стало теплішати.

- Ну, чим сьогодні займемось? - спитав я.

- Ніле, сьогодні гарний день для пригод, - відповів Ну.

- Ну, нащо нам пригоди?

- Ніле, ми вже достатньо ледарювали. Тепер треба з користю вкласти енергію Всесвіту.

- Ну, тоді нас чекає неймовірний подвиг. Тільки який саме?

З відповіддю Ну забарився. Він трохи покрутився в моєму кишечнику, викликавши спазм і напад гикавки.

- Давай здобудемо щасливу монетку, - запропонував він. У гоаклів завжди такі завдання. Вони живуть тисячі років і такими дрібничками урізноманітнюють своє довге існування. То дістань перо фенікса. То шерсть з хвоста єдинорога.

- Ну, а де ми її візьмемо? - боязко поцікавився я. Щось мені підказувало, що щасливі монетки не стрічаються просто так на вулиці.

- Ніле! Це ж пригода! Давай заліземо у скарбницю дракона! В них їх гори!

Я затулив обличчя рукою.

- Ну! Ну, воно ж прокляте!

- Ні! Це якщо за нього щось купувати — то воно прокляте. А так, якщо тимчасово позичити одну монетку, то вона принесе удачу! Ходімо!

Гоакли не люблять, коли їх змушують чекати. Ну бачить теж саме, що і я, моїми очима. Тому я швидко вдяг обладунок і вийшов з кімнати. Пройшов коридор, дорогою минув кухню. Мій ослаблений шлунок не перетравлює нічого важчого за вівсянку чи морквяне пюре. Але зараз я йшов на пригоду, а тому від їжі варто утриматись. Я вийшов надвір і вдихнув свіже ранкове на повні груди.

- Ну, мені потрібна сила.

- Нащо?

- Ну, ми ж не будемо плентатися до драконів пішки!

- Як скажеш.

Моє тіло раптом наповнилося неймовірною легкістю. Ще мить — і мене підхопив вітер та поніс угору. І так дзиґою вертіло на всі боки. Але я зумів осідлати стихію. Мій курс — до найвищої з гір. Евергали. Гори драконів. Чарівного місця, повного див та таємниць.

Може все обійдеться? Може я прийду до дракона, а він спитає: “Що, Ніле, прийшов битися, чи миритися?” А я відповім “Миритися! Миритися!” А дракон засміється і подарує мені монетку в знак дружби. І... Та чи станете ви читати таку історію? І не був би я Нілом Філером, якби все не пішло шкереберть.

Перша печера була порожньою. Друга також. І третя. Ні драконів, ні скарбів. Нічого. Там тільки гуляв протяг і холод. Блукаючи порожніми галереями мені ставало якось моторошно.

З четвертої печери якраз виходив гурт краснолюдів. Ці бородаті карапузи несли величезні мішки. І в них щось дзвеніло.

- Ніле! Ми спізнилися!

- Ну, і що?

- Ти сам знаєш що!

Я вийшов вперед і став у них на дорозі.

- Шановні! Вам допомогти?

Краснолюди покидали торби з золотом і подивилися на мене з осторогою.

- Йди по-добру по-здорову, милолюд!

- Просто я дивлюся, у вас важка ноша!

- Ми вже якось впораємося!

Тут вони дістали великі металеві палиці з темними отворами на кінцях.

- Бачиш наші громовиці, милолюд? Думаєш як ми здолали драконів? Їх часи пройшли. І ваш час пройшов. Тепер ми завоюємо весь світ! Вогонь!

Час. Мій час все ж прийшов. Голова і ноги стали важкими, налилися свинцем. Руки заніміли й похололи, я їх не відчував. Я поза часом. Так завжди буває, коли Ну відчуває, що я у смертельній небезпеці. Пролунав гуркіт грому. Так. Серед ясного неба. Я впав на землю. Щось просвистіло наді мною. Я перекотився раз. Другий. І прямо в грязюку за дорогою.

- Ну! Ну! Ну, що це було!

- Громовиці, - відповів Ну. - Настала нова ера. Часи драконів минули. Так само минуть часи гоаклів.

- Та, Ну! Ну, як? Ви ж живете вічно!

- Що таке вічність у порівнянні з тією миттю, що пережив ти?

Я чхнув. Просто наче пір’їнка до носа потрапила.

Тим часом бородані сміялися і тягли своє золото. Я дивився їм услід.

- Ну, я ж хотів тільки спитати у них одну монетку.

- І все ж, ти трохи перегнув палку.

- Ну, а як вони й справді завоюють світ?

- Ніле, тиранія карликів — це ще не кінець всього сущого.

- Ну, і що будемо робити далі?

- Спочатку все ж закінчи завдання. Нам потрібна монетка.

Я хотів щось відповісти різке у відповідь, але раптом побачив, що на дорозі щось блищить. Я вискочив зі своєї сховки і підібрав її. Так. Золоту монету, на якій викарбувана корона. Не встиг я покласти її до кишені, як повернулася пара краснолюдів. Я сховався за великий камінь і спостерігав, як вони нишпорять навколо і лаються відбірною краснолюдською лайкою. Звісно вони нічого не знайшли і були вимушені повернутися до своїх.

- Ну! Монетка є!

Я милувався візерунком корони. Сім променів. І дрібний візерунок. А на іншій стороні чийсь портрет.

- Добре, Ніле. Тепер можна перейти до наступної частини пригоди. Влаштуймо кінець світу!

- Ну! Як це?

- Перемогти громовиці може тільки той, хто вже й так мертвий. Влаштуймо зомбі апокаліпсис!

- Ну! Я не хочу щоб мертві повстали!

- Та ніхто не повстане. Ті, хто віддав душу некромантам, замкнені стародавнім закляттям, відімкнути яке можна тільки за крайньої нагоди. Ми укладемо з ними пакт, що вони знищать краснолюдських випанків і всіх, кому відомий секрет громовиць. І таким чином відновимо баланс сил.

Ідея мені не сподобалася. Але я подумав, що якщо Ну такий старий та мудрий... і знає, як зняти закляття... то він має знати, як загнати мерців назад. І ми вирушили до Зіггурату. Там я запалив ліхтаря і пішов вглиб лабіринтів галерей та коридорів. І як тут не заблукати? Та я повністю покладався на підказки Ну. На стінах намальовані малюнки про історію нашого світу до будівництва Зіггурату. Мені Ну мимохідь розповідав про монархів, яких знав, та про битви, в яких приймав участь. Глибше йшли зали, де зображувалося життя богів. Ну мені за секретом сказав, що насправді всі боги — гоакли. І що саме гоакли створили наш світ після того, як розкололася Земля Чистої Магії.

- Ми майже прийшли.

Я зупинився перед стіною, на якій були невідомі мені клинописи.

- Ну, що тут написано?

- Тут написано, що дорогою мертвих може іти тільки той, хто не боїться смерті. Ніле... Ти не боїшся померти?

- Ну... Ну, не знаю. Якщо чесно, мене лякає все невідоме.

- Хіба для тебе смерть це просто невідомість?

- Я вірю, що смерть — це тільки початок. Початок нового. Але чи бути цьому? Я не маю чіткої відповіді. І це мене лякає.

- Ніле, може ми створили вас лише для того, щоб у нас була оболонка. І якщо оболонка старіє, ми шукаємо собі іншого, хто проковтне нас. І оболонка просто вмирає, не лишаючи сліду.

- Ну, а нащо ви створили собі оболонку з душею?

- Ніле, люди придумали собі безсмертну душу і життя після смерті лише тому, що їх лякає порожнеча. Що для тебе зміниться, якщо ти просто зникнеш?

- Ну...

- Перш ніж ти підеш далі, ти маєш відповісти на це питання.

- Ну, питання ти ставиш занадто складні.

- Тоді ти не готовий іти далі.

Запала тиша. Я просто стояв і дивився на клинопис у мерехтливому світлі ліхтаря.

- Гаразд, Ну. Ну, я готовий ризикнути. Навіть якщо живу тільки раз.

- О! Я чую Ніла Філера! Клади монетку на вівтар!

- Нащо?

- Треба внести плату за прохід.

Посеред галереї стояв вівтар і я поклав на нього з таким ризиком здобуту монету. Відразу щось заскрипіло, загуло, частина стіни відсунулася і відкрила таємний прохід. Я рушив далі.

Тут попід стінами височіли полиці, на яких мирно спочивали мерці. Я думав, що вони сплять міцним сном, але один чи два піднімали голову і дивилися мені вслід. Я не звертав уваги і швидше крокував вперед. Так я дійшов до величезної зали, що виглядала наче палац. Та й була такою. Тут стояв трон, на якому сидів Король-Мертвих. Його спокій охороняла сторожа, що стояла біля височенних колон.

- Що ти забув у володіннях мертвих, смертний! - спитав Невмирущий зі свого трону.

Я пройшов прямо до нього і поглянув йому в його чорні очі.

- Вітаю! О, Королю! Я — носій Великого Ну. І прийшов укласти договір.

- Ну, це той хробак, що прокляв нас. Чи він ще досі править світом?

- Світ зараз вільний. Але наш культ все ще повний сили та могутності.

- І що йому зараз треба від нас?

- Краснолюди винайшли громовиці, що стріляють вогнем. Це загрожує світовому порядку.

Невмирущий засміявся. Мертвим моторошним сміхом.

- І твій Ну думає, що ми просто так погодимося йому допомогти? Чи уявляє він, як було тут самотньо усі ці незліченні роки у цій в’язниці, де не видно сходу сонця?

- Великий Ну дає вам шанс. Шанс жити по-новому.

- Добре. Я подумаю, над вашою пропозицією. Але за однієї умови.

- Якої?

- Ти та твій Ну маєте лишитися тут і зайняти наше місце. Щоб у повній мірі пізнати всю повноту нашого відчаю.

Я поглянув в чорні очі, що тисячу років були позбавлені життя.

- Та пішов ти! Гнийте тут далі! - сказав я і розвернувся.

Сторожа перегородила мені шлях і виставила списи. Я блискавично дістав меча. Ще мить і я рвонув повз заслін. Вояки побігли за мною, але я був швидший.

- Зупиніть його!

З полиць почали злазити інші мерці. Тепер мені точно не прорватися.

- Ну! Ну! Мені потрібна влада над вогнем!

- Нащо тобі влада над вогнем?

- Ну! Годі твоїх жартів! Ну!

Я відчув як моє тіло наповнюється теплом. Смикнув рукою. Найближчий мрець зотлів за мить і лишив лише попіл та згадку. Другий раз смикнув рукою. Ще один мрець запалав полум’ям. Третій раз смикнув... Третій... Ну! Це не чесно! Ну... Так, нічого не відбулося. Мої сили виснажилися. Мерці неквапом змикали кільце.

- Що, Ніле? Погрався з вогнем? Тепер сам думай.

- Ну!

- Що, Ну? Я тобі мамка?

- Це ти завів мене сюди!

- А пам’ятаєш, я тебе питав про смерть?

Мерці не поспішали. Вони ніби насолоджувалися безпорадністю своєї жертви. Я спочатку відмахувався мечем. Але це мене не рятувало. Носії гоаклів ніколи не вирізнялися статурою і силою. Мерці насувалися все ближче і ближче. Від їхнього смороду мало не паморочилося в голові. Вони простягли до мене руки і... Холод. Я відчув холод. Що ж... якщо, холод, буде вам холод! Ну!

Руки мерців вкрилися інеєм. Вони всі завмерли в химерних позах. В повітрі навіть почали кружляти сніжинки. Я здмухнув одну з носа. І побіг з підземелля. Дорогою розштовхував завмерлі тіла. З вівтаря я забрав щасливу монетку. І таємні двері з гуркотом зачинилися, ховаючи таємний прохід і лишили Короля-Некроманта й надалі в полоні відчаю.

 

Світло! Сонячне світло! Як же я тобі радий!

- Ну! Ну, ми це зробили! Ми вижили!

- Чую Ніла Філера!

Я впав на землю. В голові паморочилося. Ще ніколи в житті мені не було так погано. Ні коли я в дитинстві наївся дурману. Ні коли шість годин поспіль мав ковтати довжелезного Ну, вирізаного з кишок попереднього носія.

- Ну. Мені погано.

- Видно підчепив якусь заразу від тих неприкаяних. Зачекай. Покличемо допомогу.

Трясся! Трясся, почуй мене!

Не пройшло і кількох хвилин, як з неба зринув Сем, носій Великого Трясся. Ми з Семом товаришували ще до того, як стати носіями. Він зараз не зраджував своєму образу. Чорний плащ і високі чорні чоботи.

- Ну й Ніле! У вас кепський вигляд.

- Сем! Трясся! Допоможіть.

- Гоакли завжди допомагають одне одному. Але може тебе добити і знайти Великому Ну іншого носія?

- Сем!

- Ти тільки подумай! Це раз і назавжди вирішить нашу суперечку, чий гоакл довший, коли його виріжуть з тебе.

- Се-е-ем... Коли ти зламав ногу...

- Навіть Ден з Чортом можуть зламати ногу.

- ...і я витягав тебе з пастки...

- Гаразд. Гаразд. Трясся, нам потрібен портал.

 

Ченці нашого ордену клопоталися наді мною кілька тижнів. Весь цей час для мене був як в тумані. Я марив. Ніколи раніше я не пам’ятав снів. А тут мені приходили видіння за видінням. Але тепер мені хотілося їх забути одразу як прокинуся.

- Ну! Що значать мої сни?

- Ніле, не бери дурного в голову. Насправді сни — це підступи слуг темряви. Ти зараз на межі смерті.

Мене напували різними лікувальними настоянками. Але від цього не кращало. З кожним днем мені ставало все гірше і гірше. І чим далі, тим більш химерними ставали мої видіння. І це наштовхувало мене на думку, а що якщо смерть — це те, що відділяє нас від кошмару?

- Ну! Я боюся смерті!

- Борися, Ніле. Життя — це боротьба.

І я боровся. У снах я бився з демонами. Коли хробаки їли мою плоть, я палав вогнем. Коли я падав у прірву, я розправляв крила. Коли тонув, я дихав водою. Але коли уві сні мене зачиняли у підземеллі... чи завалювало у печері... чи клали в домовину... і наставала темрява... То все ще прокидався обливаючись холодним потом.

- Ну! Як боротися, якщо смерть переможе?

- Ніле, ти палаєш вогнем, дихаєш повітрям, і пливеш за водою. Але ти маєш перестати боятися землі і відчути єдність з природою. Бо природа — це народження.

Мій гоакл знав мою душу. І я продовжував боротися. Бо слабкі не достойні носити Великого Ну. Коли мене привалювало у печері, я виривався лавою з вулкану. Коли закопували в землю, я проростав молодим паростком. Так. Смерть — це народження. І я став одужувати.

 

Дівчина. Струнка. Мила. З великими ясними очима. Її довге темне волосся спадало на плечі наче водоспад. Вона сиділа на моєму ліжку і її ніжні руки пестили мою долоню. Я миттю прокинувся.

- Хто ти?

- Я — твій янгол.

- Як це янгол?

- Я тебе охороняю.

- Для цього в мене є Ну.

- А чого тоді в мене так багато роботи? - посміхнулася вона.

Я кліпнув. Вона щезла. Мовби привиділась. Тоді я прокинувся вдруге. Тепер я почувався значно краще. Навіть у кишечнику кололо не так нестерпно як зазвичай.

- Доброго ранку, Ніле. Я радий що ти одужав.

- Ну, ти дійсно радий? Я ще не набрид тобі за ці довгі роки?

- Ніле. Чесно кажучи, ми з тобою вже так довго, що я встиг звикнути до тебе. Тому і відчуваю певні сентименти.

- Дякую, Ну.

- Добре. То що, Ніле, готовий до нових пригод?

Я сів на ліжку і провів рукою там, де сиділа Янгол. Там я знайшов кілька маленьких пір’їнок. Збіг. Мабуть з подушки.

- Ну, а що як ми знайдемо для мене дівчину моєї мрії?

- Яку ще дівчину?

- Ту, що приснилася мені в образі янгола.

- Ніле, облиш дурнуваті думки. Сни — володіння темряви. Навіть якщо приходять янголи. Бо насправді янголи — слуги смерті. І приходять за твоєю душею, щоб забрати її у світ жахіть.

- Ну, а чому ми не можемо знайти звичайну дівчину?

- Ніле, ти тільки подумай, що ти говориш! Дівчат, що сняться — не існує. Ми можемо знайти трохи схожу. Але не більше. І в мене великий сумнів, що це тебе вдовольнить.

Я промовчав.

- Ха! Ніле! Я придумав для тебе наступну пригоду! Давай поринемо в океан кохання!

- Як це?

- Якщо тобі так не вистачає любові, давай підемо до Великої Панночки!

Тут він промовив ім’я гоакла, що було табу серед нас.

- Ну! Вона ж вбиває всіх, хто не може її вдовольнити!

- Вона вбиває невдах. А я в тебе вірю!

- Ну!

- Давай! Ти живеш тільки раз і маєш пізнати всю повноту сексу!

 

Ми з Глорією довго не могли заснути. Так і лежали в ліжку під різними ковдрами. Сон просто не йшов. Може через те, що вона мене мало не вбила, а потім не вибачилася? Я не міг забути лезо кинджала біля горла. Чи й далі берегла мене мій янгол, навіть якщо я з іншою? Чи все ж мене врятував Ну? Я прислухався до себе. Я прислухався до своїх нутрощів.

- Ну спить, - раптом сказав я.

- Моя також, - прошепотіла Глорія.

Ми торкнулися одне одного. Нас вразив струм. Ми рухалися повільно і тихо. Це були п’ять хвилин, але нас наповнювала та пристрасть, якої ми не мали за ті довгі пів дня перед цим. Скільки то тоді нам коштувало! А тут ми просто торкалися одне одного і відчували екстаз. І ми поцілувалися. Нас наповнював жар. Глорія застогнала.

- Що, дітки? Погралися? - почув я у голові голос Ну.

Це був холодний душ. Океан ейфорії миттю спорожнів, мов хтось витягнув корок у ванній.

Глорія заплакала і вибігла з кімнати.

 

- Ну!

- Хорошого — в міру.

- І що далі буде?

- Дивне питання, Ніле. Нам ще треба рятувати світ.

- А що з ним станеться?

- І все ж знайди краснолюдів. Треба взнати, звідки у них громовиці.

 

Звісно, що якщо хочеш знайти краснолюда — піди у генделик. Тож мені не знадобилося багато часу на пошуки.

У наливайці було людно, тобто краснолюдно, і гамірно. Любителі оковитої голосно сміялися і оповідали одне одному різні теревені. Вони ні на мить не розлучалися зі своєю зброєю. То ж мати справу з ними міг тільки ідіот. І все ж я грюкнув дверима і рішуче рушив до них.

- Гик! Що, милолюд, жити набридло?

Я став просто над ним.

- Моя магія сильніша за ваші брякалки, - відрізав я.

- На що закладешся, милолюде?

- На оцю монету.

Мої пальці закрутили золото прямо перед очима карлика.

- Доброшан, владика Неоліндії, - підмітили його гострі очі. - Знаєш, скільки таких в нас?

- І все ж. Це моя щаслива монетка.

Вони засміялися.

- Хочеш побачити, що таке дійсно щаслива монетка? Дивися!

Краснолюд підняв свою громовицю. Я й оком не встиг кліпнути, як пролунав гуркіт грому. Монетку вибило з моїх рук. Коли я підняв її з підлоги, то виявив, що в ній лишилася дірка. Я покрутив її перед очима. Краснолюди реготали й не могли нареготатися.

- То, що, милолюде? Скажеш, що сьогодні твій щасливий день?

- Ви все одно не зможете мене вбити. Якщо ви поцілите в мене, я стану швидшим за вітер і зупиню час.

- В тебе довгий язик, милолюде. І схоже ми зараз заберемо твою монетку з твого трупа. Але допустімо... тільки допустімо... що ми тебе не вбили... Що ти хочеш тоді?

- Якщо ви не зможете мене вбити, ви дасте мені свої громовиці і розкажете, де дістати таких ще.

Настала тиша. Краснолюд почухав свою довгу бороду.

- Перевіримо твоє везіння, милолюд!

Він наставив на мене свою зброю.

- Тільки не схиби! - сказав я і притис край палиці з отвором собі до лоба. Стрілець натиснув на гачок. Нічого не відбулося.

- Скрігле! Ти забув її зарядити!

- Отже ви мене не вбили. Переходимо до виконання угоди?

- Нічого, милолюде! Зараз я її заряджу! - розлютився Скрігл.

- Хочеш ухилитися від парі? Слово краснолюда нічого не варте!

- Слово краснолюда — закон!

Й так багряний Скрігл став наче буряк.

Ми десь хвилину дивилися одне одному в очі.

- Зрозумій, милолюде. Ми поклялися нікому не відкривати секрет громовиць.

- І ти так просто заклався. І все ж... Я не змушую тебе порушити клятву. Відведи мене туди, де ви взяли громовиці і хай той, хто вам їх дав, вирішить, чи достойний я знати цю таємницю.

Краснолюд смикнув себе за бороду.

- Як тебе звати, нахабо?

- Ніл. Ніл Філер. Я носій Великого Ну.

В генделику і так було тихо, а тут стала взагалі мертва тиша.

- Добре. Пішли милолюд.

Ми вийшли із шинку. Хода п’яниці була нетвердою і все ж він впевнено повів мене битим шляхом. Сутеніло.

- Ну, як?

- Ніле, ти не сповна розуму. І все ж я в захваті від тебе.

Я смикнув краснолюда за плече.

- А довго йти?

- Ні. Не довго. Вони самі нас знаходять. Просто не з усіх місць є сигнал. Зараз побачиш.

На мій подив... ми пішли не до копалень, чи обійстя алхіміка. Ми пішли на пагорб. Коли ми піднялися на вершину, вже настала повна темрява і в небі розмаїттям замерехтіли зорі. Скрігл дістав щось схоже на мантачку для ножів. Тільки вигляд ця дивина мала ще більш химерний. Краснолюд покрутив ручку, замерехтіло кілька маленьких вогників-світлячків. Залунало гудіння. Воно ставало все голосніше і голосніше. І ось я побачив, як одна із зірок збільшилася у розмірах і полетіла по небу. Ще хвилина — і над нами нависла величезна дивина, схожа на тарілку для супу.

- Ну! Ти таке колись бачив?

- Ніколи, Ніле. І це мені не подобається.

Раптом у дні тарілки з’явився отвір. Звідти виринуло світло. Я аж рота розкрив від подиву — на землю опустилися сходи і ними зійшла залізна людина. Тобто вона тільки трохи була схожа на людину. Мала руки, ноги. Але замість очей світилися червоні вогники.

- Щось хотів, шановний Скрігл? - спитав скрипучий голос. Дарма, що незнайомець не мав рота.

- Я хотів познайомити вас з цим добродієм.

Краснолюд вказав на мене. Я відчув, що мене бачать наскрізь. Очі залізної людини спалахнули яскравіше.

- Скрігл! Що ти накоїв! Ми ж домовлялися!

- Так! І моє слово в силі.

- В тебе є виправдання?

- Цей милолюд — Ніл Філер, носій Великого Ну!

Незнайомець простягнув мені свою залізну руку.

- Ходімо, Ніл Філер. Я дам відповідь на всі твої питання.

Я закляк на місці.

- Ніле! Ось тобі сила! Ось тобі магія! Тікай! - заверещав у моїй голові голос Ну.

Мене огорнула цілковита ейфорія. І я рушив до сходів.

- Ніле! Стій! Ми маємо зібрати армію! Ми маємо захистити наш світ від чужинців!

Коли я зробив крок на першу сходинку, я відчув, що тіло стало не моє. Я розвернувся і побіг геть. Я ніколи не думав, що Ну може просто так керувати мною. І я ніколи не думав, що він може так боятися. Але залізна людина не залишила нас в спокої. З тарілки виринув яскравий промінь світла і я відчув, як цей промінь підняв мене вгору і тягне до отвору. Я дриґав руками і ногами. Але нічого вдіяти не міг. Цей спрут тягнув мене до своєї пащі. Я зачепився за край отвору. Пальці якусь секунду трималися, але в наступну мить я опинився всередині.

Тут панував щільний білий туман. Нічого не було видно. Ні стелі, ні стін. Тільки я та залізна людина.

- Хто ви? - спитав я.

- Ніл Філер, перш ніж ми продовжимо розмову, ти маєш очиститися від паразита, - промовив скрипучий голос.

Ну вертівся у моїх кишках наче навіжений.

- Ніле! Скажи йому! Скажи, що я не паразит! Скажи, що ми симбіонти!

- “Симбіонти”?

- Ми з тобою не просто рідні. Ми з тобою більше ніж брати! Ми з тобою єдине ціле!

Я промовчав.

- То що скажете, Ніл Філер? - поцікавилася залізна людина.

- Ну, я не знаю...

- Що ти не знаєш? Ти хоч розумієш, як нам було добре разом! Ти хоч пам’ятаєш, як ми разом пройшли і вогонь, і воду! Скажи йому!

Ну був правий. Але мені згадалася та мить з Глорією...

- Ніле! Я знаю про що ти думаєш! І ця думка хибна! Ніле!

Я зітхнув.

- Що я маю зробити?

Очі залізної людини потьмяніли.

- Ти маєш пережити смерть, Ніл Філер.

Мить. Одна. Друга...

- Ніле! Стій!

- Я готовий!

 

Відчуття, наче я площина і отримав третій вимір. Ми взагалі істоти багатовимірні. Чи зможемо ми колись осягнути всю свою безмежність? Моя сутність ставала частиною Всесвіту. Моє матеріальне тіло розсипалося на найдрібніші друзки і нутрощі виверталися з виміру у вимір.

Я — не я. Чи я?

- Вітаю з новим народженням, Ніл Філер.

- Хто ви?

- Може вас більше цікавить хто тепер Ви?

Я поглянув на власні руки. На тіло. На одяг. Все наче лишилося таким самим. Але стало якимось іншим. Не справжнім, але більш реальним. А ще я відчував порожнечу. Там, під серцем. У животі. У душі.

- Я — звичайний зрадник, - сказав я.

- Зрада? Чи свобода, Ніл Філер?

Зітхання.

- Зрада. Він довіряв мені.

Очі залізної людини згасли.

- Де Вас висадити, Ніл Філер?

- В Храмі. Мене чекає там важлива справа.

 

Ніч. Дощ. Але в храмі не спали. Ворота прочинилися і я ввійшов до подвір’я. Там мене чекали всі ченці і носії нашого Ордену.

- Трясся! Що сталося?

- Сем, я прийшов звільнити вас.

- Трясся! Звільнити від чого?

- Панночко, що він верзе?

- Глорія. Це наш шанс. Шанс жити по-новому. Подумай, ти можеш постійно жити так, як ми кохалися поки спали гоакли!

- Панночко! Це була ілюзія!

- Чорт! Нащо він нас зрадив?

- Ден, я вільна людина. Годі гоклам диктувати нам свої умови! Їх часи пройшли!

- Трясся! Гоакли створили наш світ!

- Брехня. Вони його завоювали. Присмокталися як звичайні паразити.

- Чорт! Все не так!

- Вирішуйте! Ви або зі мною, або проти мене.

Далі заговорила сталь. Всі дістали мечі. Тільки Глорія заплакала і побігла геть. Я також дістав свій клинок. Я готовий померти знову.

Це була гра в м’яч в одні ворота. Їх було багато. І їхні гоакли давали їм силу. Я був один. І моя всемогутність виявилася ілюзією.

- Ніле! Нащо? - спитав Сем, коли я з утоми опустив меча і він приставив лезо мені до горла.

Я ковтнув слину.

- Семе, я помру, але я помру вільним. Ви можете лишитися рабами, але у вас теж є шанс.

В погляді мого друга я побачив сумнів. То, що? Все ще “чий хробак довший”?

- Трясся! Ні!

Сем замахнувся мечем. Тепер мене ніхто не врятує. Мій час...

БАХ!

Це постріл громовиці. Сем захитався. Він впав переді мною і я дивився, як його тіло стікає кров’ю. Гоакл не врятував свого носія. Мене огорнув дивний біль і смуток. Я не знав, з чим порівняти нове для мене відчуття. Але вмирав мій друг. Я витер сльозу. Навколо всі складали мечі. Нас оточили залізні люди з громовицями. Їхні “очі” світилися холодним синім кольором. Часи гоаклів минули.

- То що таке свобода, Ніл Філер?

 

Самотність. Нескінченна самотність. Пройшло кілька тижнів і я зрозумів, що зі мною не так. Смуток. Нескінченний смуток. І поруч не було Ну, щоб його всмоктати і розділити зі мною. В мене лишилася за душею лиш одна щаслива монетка з діркою. Я міг годинами на неї дивитися і згадувати наші пригоди. Так, я став сильнішим. Я міг тепер ходити по шинкам та генделикам і пропонувати місцевим силачам боротися на руках. Таким чином я зводив кінці з кінцями і їв за їх рахунок. В мене був звірячий апетит. Я наминав страви кращих кухарів і не міг наїстися.

- Що треба, щоб бути таким же сильним? - питали в мене місцеві діти.

- Мийте руки перед обідом, не давайте в шлунку заводитися черв’якам і буде вам щастя, - відповідав я.

Але чи справді щастя у свободі? Чи справді щастя у чистоті? Я крутив свою монетку, дивився крізь дірку і розумів, що не маю чіткої відповіді. Ну завжди знав, що робити далі. А як далі жити мені? Я поглянув на герб з продірявленою короною. Неоліндія. Мій шлях лежить туди.

 

Як же незвично ходити ногами! Особливо якщо шлях такий довгий. Але я вперто йшов пішки. Бо не знав, що робитиму, коли досягну мети.

Вистава, столиця Неоліндії, зустріла мене дощем та мокрим снігом. На вулицях було порожньо. Але десь здалечку долинала музика і гамір сотень людей. Я пройшов до центральної площі і приголомшено відкрив рота. Просто посеред майдану — прикутий величезний дракон. Його яскрава смарагдова луска блищала в промінні зимового сонця. Він мирно спав і не звертав уваги на натовп людей, що зібралися довкола. Витріщаки улюлюкали, свистіли, кидалися в нього овочами. А йому все байдуже. Тільки час від часу чурхнеться лапою. А так я б подумав, що він взагалі не живий.

- Мамо! Я хочу, щоб він дмухнув вогнем! - плакала маленька дівчинка.

Не те, щоб я ніколи не бачив драконів. Але я не міг втрачати нагоду поглянути на нього зблизька. І проштовхався крізь натовп. Самого дракона охороняли краснолюди з громовицями. Вони стояли щільним колом і повз них ніхто не міг пройти.

- Помацати дракона п’ять злотих! Посидіти на драконі — п’ятнадцять! Не втрачайте можливість свого життя! Безпечний лінивий дракон! - кричав глашатай.

Звісно... ані п’ятнадцяти... ані п’яти... Та й взагалі жодного злотого я не мав. Але Ну навчив мене, що трохи нахабства і впевненості — і можна пройти будь-де.

- Вітаю, - сказав я глашатаю. - Я — драконячий лікар. Володар Доброшан прислав мене перевірити здоров’я свого полоненого.

Той витріщився на мене круглими очима.

- А чого мене не попередили?

- Це термінова справа.

- Я не можу вас пропустити без письмового посвідчення з печаткою!

- Це термінова справа! Можете поглянути мій пропуск!

І я сунув йому під носа свою монетку з діркою.

В мозку глашатая кипіла величезна робота.

- Добре. Проходьте.

Краснолюди розступилися і я рушив до ледачого дракона. Зблизька це виявилося сумне видовище. Дракон був дуже старий і немічний. Від нього віяло втомою. Стара луска була вся порепана та потріскана. То тут, то там — шмаття овочів та тухлих яєць, потворні шрами. Кілька кіл довкола сплячого змія — і я зрозумів, що цю зиму він не переживе. Я поклав руку йому на бік. Десь там гупало гаряче драконяче серце.

- То що скажете, лікарю? - спитав глашатай, з уїдливістю зробивши наголос на останньому слові.

Я зітхнув.

- Вам треба збудувати навколо нього великий ангар. Інакше ваш полонений зимою просто замерзне.

Він засміявся.

- Ну, Ви й жартун! Дракон і так обходиться володарю в дві корови кожен день. Це затрати, які себе не виправдовують.

- Володар на драконі отримує славу. Слава дорожче за гроші.

- Скільки нам ще терпіти збиток? Лікарю... - знов зробив наголос на останньому слові глашатай.

Тут я його зрозумів. Часи драконів минули. Чудовисько для володаря лишилося дивною примхою, з якою він тепер не знає, що робити. Я підійшов до голови дракона і поклав руку йому на носа.

“Прокидайся! Твій час спливає!”

Дракон залишився байдужим. Я поглянув навколо. Як же його розбудити? Де янголи, коли вони треба...

Я дістав з рукава пір’їнку. І поклав її дракону в ніздрю. Змій заричав. І чхнув. З ніздрів вирвалася пара.

- Прокидайся! Твій час настав!

Дракон зиркнув на мене невдоволеним поглядом.

- Облиш мене, незнайомцю. Моя смерть не за горами. Дай мені спокійно померти.

- Це була твоя мрія? Здохнути на площі під радість витріщакам?

- Я старий, незнайомцю. І не маю сил летіти.

- Давай я дам тобі сили!

Всесвіт. Він повний енергії. І я знаю тепер, що таке радість. Це коли ти наповнюєш добром інших. Всесвітній вітер пройшов крізь мене. Розкуйовдив людей на площі, мало не збивши їх з ніг. І поринув у дракона. Дракон підвівся. Випустив у гору величезне полум’я.

Краснолюди з острахом наставили свої громовиці. Я чарами висмикнув зброю з їхніх рук. Дракон смикнув ланцюг. Один раз. Другий... Він не піддався. Невже все намарно? Ну... Ні... Я підчепив громовицю і вистрілив з неї по ланцюгу. Його ланка розлетілася на друзки і дракон став вільний. Я заплигнув йому на шию і ми піднялися у повітря. Ще мить — і ми полетіли геть.

- Куди тепер, незнайомцю?

- Зви мене Ніл.

- То куди, друже Ніл?

- Ну... Чорт! Трясся! Не знаю!

- Обережніше з іменами гоаклів.

- Знаю. Але куди летіти — не знаю.

- Я думав, в тебе є ідея.

- Я справді не знаю. Громовиці не могли вбити всіх драконів. Напевно ще кілька ховається. Ми можемо полетіти до них.

- В цьому світі не лишилося жодного дракона. Всі втекли. Я останній.

- А куди втекли?

- У інші виміри. Туди, де ще шанують драконів.

- Давай полетимо за ними!

- Як? Я ледве злетів тут!

- Я дам тобі сили!

 

Ейфорія. Ми летіли безмежними шляхами Всесвіту. Я і Смарагд. І прилетіли у світ, де в небесах шугали сотні летючих ящерів.

- Дякую, друже Ніл, - сказав дракон. - Я навіть не знаю, як тобі віддячити.

- Це я тобі дякую, друже Смарагде. Може ти знаєш, де живуть янголи?

- Хо-хо! Звісно знаю! - дракон пустив угору величезне полум’я. - Але бережися, друже Ніл. Це світ величезних громовиць, летючих кораблів та магії, що може спопелити ціле місто!

- Що це за місце?

- Це країна під назвою Україна. Вона лежить на самому Краю Всесвіту. Там сходяться дороги з усіх світів.

- Я знайду її!

Автор: Олег Карачевський.