Епічна Сага

Епічна Сага

Wednesday, 24 September 2014 г.
Viewed: 1842
Subscribe on comments to RSS
Автор: Костянтин Козирєв.

«…прийде час звитяги, час величних діянь і зірки на небі засяють яскравіше. Зустрінуться двоє: син суворої північної країни Керрак зійде зі схилів Ард Данедду, та донька лагідних південних вітрів, дитя королів Мірри та Тір Ллуду…»

Так охайними рунами було записано на одній зі сторінок книги, що мала назву: «Пророцтва Вангелії, Талієсином зібрані». Але Гоарнові було байдуже, як та книжка зоветься і про що в ній йде мова, бо читати він не вмів і вчитися наміру не мав. Адже не личить йому, варвару у восьмому коліні, займатись такими дурницями, як читання. Звісно були серед його «колег по цеху» й ті, що вміли, але Гоарн, будучи стійким консерватором, вважав це порушенням багатовікових традицій варварства. Тож до продукції книгодрукування, винаходу південних країн, ставився суто утилітарно: папір добре горить, а отже прекрасний матеріал для розпалювання вогнища, до того ж не викликає подразнень шкіри, як деяке листя. А тому варвару навіть не спадало на думку, що знайдений в хатині відлюдника біля його тлінних залишків рукопис, є безцінною пам’яткою. Не міг він знати і про те, що на сторінці, котру саме збирався, гхм, використати «за призначенням», записано початок пророцтва, яке безпосередньо стосувалося його самого. Та сталося як сталося.

Гоарн підвівся, підтягнув штани, застебнув пояс і, з легкістю на душі та кишечнику, рушив до свого біваку. Стриножений кінь привітно фиркнув господареві та знову повернувся до своїх кінських дум та мрій. Варвар влігся на розстелений біля багаття спальник і, роздивляючись незвично яскраві цієї ночі зорі, також поринув у роздуми:

«І на який ляд я послухав ту ворожку. Які ще тут багатства, які скарби, яка слава – одні дуби. Ліворуч – дуби, праворуч – дуби, дуби – позаду, дуби – попереду, молоді, старі, трухляві, високі, низькі, які ти тільки хочеш, але дуби. Тьху, – Гоарн, піднявшись на лікті, повернувся на бік і потягнувся до переметної сумки, котру використовував як подушку, дістав звідти невеликий бурдюк, зробив кілька смачних ковтків, здригнувся і знову ліг. – Два тижні, о Великий Говарде! Два тижні я їду цим лісом, а йому не кінця не краю».

І справді, вже минуло більше двох тижнів з того часу як Гоарн виїхав з Каер-Дінасу, і відтоді не бачив жодного міста, жодного села чи, бодай, храму якогось древнього зловісного божества, що не пограбували б до нього.

«Та що поробиш, – міркував далі варвар, – сказано: на південь, то треба йти».

Йому, як і багатьом іншим керракійцям, було відомо змалечку, що, після звільнення з обов’язкового рабства у одного з Темних Володарів, кожен поважаючий себе варвар має одразу йти в безлюдну пустку до одинокої Віщунки. Від неї герой-початківець дізнавався про справжні цілі і мотиви своїх мандрів та отримував, біль-менш, чіткі напрямки руху та методичні рекомендації, на кшталт: «йди до Мраколісся, там під Демонічним пагорбом, в Печері Духів ти знайдеш чарівний меч, яким можна вбити верховного жерця кровожерливого Бога-ящірки, ну і, звісно, завоювати своє королівство і королеву». Але Гоарнові пощастило, скажімо так, значно менше.

Варвар заплющив очі і поринув у спогади.

***

Смаглява жіночка з великими золотими сережками у вухах, в яскравій, квітчастих мотивів хустці і так само яскравій спідниці дістала глиняний стакан, потарабанила його вмістом і на стіл впали дрібні кісточки якоїсь тваринки, а може кількох.

– О-о-о-о, – скрипучим голосом затягнула ворожка, при цьому закочуючи очі. – Я бачу шлях. Так, шлях на південь.

Ще біля хвилини Гоарн сидів мовчки та  чекав продовження, але врешті не витримав:

– І що?

– І все, – відповіла жінка.

– А як же скарби, а слава, а…

– Ну звісно, звісно, – перебила ворожка. – Я думала це й так зрозуміло, але якщо сильно хочеш, – вона знову закотила очі, – чекатимуть тебе там величні битви, стогін помираючих ворогів, сяйво скарбів, королева з королівством, ну і все таке. Задоволений?

– Якось воно не переконливо, – скривився варвар.

– Послухай, золотенький, я вже не перший рік у «ділі», якщо кажу, що все буде – значить буде. Все, сеанс закінчено. Наступний!

***

– Фіть-фіть! Фіть-фіть-тріііт! – зі спогадів Гоарна вирвав спів пташки, що всілася на низько похилену, прямісінько над ним, гілку. Розгледіти її в мерехтливому світлі вогнища було важко, але варвар знав напевне: так співають лише денні птахи.

– Чого роздзеленчалася серед ночі?! І без того сон не йде, ще й ти тут. А ну киш! – він підхопився і махнув руками. Птаха пурхнула кудись у хащі, але за мить повернулася і сіла на іншу гілку, де її не було видно зовсім.

– Тріііт? Фіть-фіть-фіть-тріііт? – Гоарн міг би присягнутися, що в голосі птахи почув саме запитання, чи, принаймні, якесь очікування. Але над подивом швидко взяло гору роздратування, і він на слух пожбурив одним з невеликих, проте важких сучків, що зібрав для вогнища. Можливо в саму «галасунку» варвар і не влучив, та, вірогідно, «снаряд» ліг зовсім поруч, адже пташка перелякано цвірінькнула і понеслася в глиб нічного лісу.

Певний час тишу порушувало відлуння роздратованого «трііть-трііть-треет», котре поволі розчинилося між гілками древніх дубів. Та попри це, тиша повертатися наміру більше не мала. Десь там, в далині, в тому напрямку, куди полетіла вересклива пташка, стало чутно гул. Варвар, який вже встиг зайняти горизонтальну позу, сів і почав дослухатися. Гул, що спочатку здавався монотонним, ставав все виразнішим і поступово в ньому вималювався певний ритм.

– Барабани, – гарне, як завжди, ретельно поголене обличчя Гоарна розтягнулося в посмішці. – Великий Говарде! А це вже цікаво.

Статистика свідчить, що з десяти випадків, коли в лісі грають на ударних інструментах, принаймні п’ять є якимось таємничим ритуалом, опівночі ж це співвідношення змінюється, і маємо вже десять з десяти на користь ритуалу. А от вже з десяти випадків проведення таємничого ритуалу опівночі в лісі, вісім обов’язково закінчуються людським жертвоприношенням.

«Ну, принаймні, нудьгу розгоню», – думав варвар, закріплюючи на спині свого величезного меча. Потім встромив за широкий пояс два теж чималі кинджали, перевірив як міцно тримається на голені ніж, обхопив довге світле волосся налобною пов’язкою, зробив кілька присідань та відтискань, і вже збирався пірнути у темряву, коли його погляд зупинився на багатті, а точніше – на золі. Гоарн посміхнувся.

***

Сивий жрець з гачкуватим носом і довгою бородою стурбовано дивився на жертву: молоду, тендітної статури, золотоволосу і блакитнооку дівчину. Дія сон-трави закінчилася і дівчина, котра, вже усвідомила суть того, що відбувається, дивилася на нього очима повними жаху та відчаю, кричати їй заважав кляп. Але навіть очі жертви, в які він так любив дивитися, не могли заспокоїти нерви. Якесь недобре передчуття гризло жерця.

З самого ранку Тагернасові, Верховному Хранителю Таїнств, Таємничому Ключнику Дверей Мороку-що-існував-раніше-всього, Старшому Речнику волі жахливого бога Кромм-Крауха, день здався невдалим. По-перше: на сніданок йому подали погано просмажених і пересолених курчат, до того ж не з білим сухим, а з червоним вином. По-друге: на Потаємній Закритій-від-очей-невірних Жертовній Галявині, вночі хтось поцупив останній з тринадцяти золотих ідолів, і Тагернас змушений був особисто вирішувати цю проблему, оскільки його асистент десь зник. По-третє: десь зник його асистент, а разом з ним ще чотири адепти другого рівня і шість молодих неофітів. Старший Речник не мав жодних сумнівів в причетності до цих зникнень хтивих жриць розпусної богині Анаіт, що викрадали чоловіків для своїх примітивно-натуралістичних церемоній, які на ділі були банальними оргіями з поглинанням різних алкогольних напоїв. Принаймні Тагернас уявляв їх собі саме так. Ну і на останок: його знову не викрали хтиві жриці розпусної богині Анаіт для своїх примітивно-натуралістичних церемоній.

Тому поява на галявині перед самим жертвопринесенням кремезного воїна, з голови до поясу, невідомо чому, розфарбованого чорними смугами,  і з величезним мечем у руках, сприймалася ним, ну не те щоб вже зовсім спокійно, але як щось закономірне і невідворотне, як жирна крапка цього, до біса, невдалого дня.

***

– Ааааррррггхх! – на галявину з дванадцятьма дерев’яними ідолами по периметру і свіже обтесаним дубовим стовпом, на котрому висіла табличка з якимось нерозбірливим написом, по центру, вибіг світловолосий «велет».  Його могутній торс і правильне лице вкривали широкі чорні полоси, що лише підкреслювали звабливу гру м’язів під блискучою від поту і сяйва смолоскипів шкірою. В уяві Моруен виникли кілька досить цікавих, хоча і не зовсім пристойних сценок. Вона закусила губу, а на худому і хворобливо-блідому обличчі, на мить, навіть з’явилися ознаки рум’янцю.  Але миттєво опанувавши себе, Моруен зменшила масштаб картинки у магічному дзеркалі так, щоб було видно усю галявину.

– Моррі, люба, – неприємним, гугнявим голосом мовив невисокий лисуватий чоловік, зодягнений у вишуканого крою темно-зелений дублет і такого ж кольору шосси, – а чому ти так впевнена, що це саме той, хто нам потрібен. Я от, наприклад, думаю…

– А чи не забагато ти думаєш?! – Моруен різко обернулася і роздратовано глянула на співрозмовника. Вигляд вона мала страхітливий: довга, чорна, з високим комірцем сукня та не менш чорне, зібране у високу готичну зачіску волосся різко контрастували з блідим обличчям, на якому розташовувалися два карі портали в безодні хаосу. Витримати погляд чаклунки могла лише людина сильна духом. Лохемель, король-регент Мірри, таким не був, тому опустив водянисті очі і забубонів наче школяр, що не виконав завдання вчителя:

– Я тільки… Ну, просто я хотів…

– Знаю, дорогий, знаю, – вже лагідно заговорила Моруен і поцілувала чоловіка в лисину, – ти просто переживаєш за успіх нашого задуму, а я переживаю за тебе. Ти ж знаєш – лікар заборонив тобі нервувати і перевантажувати розум, ти потім погано спиш. Облиш це своїй коханій Моррі, добре? – Лохемель слухняно кивнув, а чаклунка поправила йому комірець і повернулася до картинки на дзеркалі.

Битва, якщо так можна було назвати безжалісну розправу над культистами, була в самому розпалі. Навколо великого кам’яного вівтаря, на котрому лежала жертва, навкарачки, скиглячи від болю і сорому, повзав довгобородий старець в червоній мантії. З «м’якого місця» у нього стирчав кістяний жертовний ніж. Трохи поодаль кілька десятків молодших адептів культу вже почали усвідомлювати непевність своєї кількісної преваги перед смугастим агресором і перейшли до дозволеного багатьма військовими доктринами тактичного відступу. В тім, відступ дуже швидко перетворився на недозволену більшістю військових доктрин і абсолютно не тактичну паніку. Послідовники моторошного культу жахливого Кромм-Крауха, як навіжені носилися по галявині, плуталися у своїх чорних мантіях, перечіпалися через один одного і через все, що траплялося на шляху, падали, підхоплювалися і знову бігли. За ними, з задоволеною, розмальованою золою фізіономією, бігав варвар. Серед какофонії криків, стогонів і схлипувань, лунало його переможне «ааарррггхх!» і «а ну йди до татка!»

***

Картина світу, сформована в свідомості Гвінол завдяки книжкам для юних принцес, останнім часом зазнала серйозного редагування з боку реальності. Дівчина вже зрозуміла, що ельфів в лісі немає, а якщо і є, то зовсім не поспішають з чарівними піснями  їй на зустріч. Окрім того, далеко не кожний старенький дідусь, що пропонує прихисток, гарячу їжу та тепле ліжечко, робить це суто з альтруїстичних і безкорисних міркувань. Але те що відбувалося зараз, було вже занадто: герой-рятівник, здається, обмежився тим, що перерізав мотузки, котрими принцеса була зафіксована на вівтарі, і взагалі не виказував до неї жодного інтересу. Натомість він повністю поринув у, вочевидь, більш цікаве збирання трофеїв з тіл переможених культистів.

Та Гвінол, як гідний нащадок давнього королівського роду, в чиїх жилах текла божественна кров, капітулювати так просто не збиралася. Вона полежала ще якийсь час на жертовнику, даючи можливість реальності виправитися, та все таки взяла ініціативу у свої тендітні руки.

– Шляхетний лицарю, – мовила дівчина підводячись, – Ми, Гвінол аб Касвелін з роду Гвідіонидів, принцеса і майбутня володарка Мірри, хочемо подякувати за наш порятунок і дозволяємо схилити перед нами коліно, – голос вона спробувала зробити максимально гордівливим, а вид прийняла, як їй здавалося, гідний справжньої королеви.

– Принцеса кажеш, – Гоарн поволі підвівся. – Принцеса – це добре.

В голосі його не було жодного натяку на повагу, яку лицарі мають виказувати благородним дамам, а щось дуже віддалено схоже на реверанс, котрий з посмішкою виконав варвар, кожним рухом і жестом, говорило про відверте глузування.

Реальність тихо хмикала десь позаду.

– Ти що, смієшся наді мною? – Гвінол аж задихалася від обурення. – Ти… ти хам! Невіглас! Та я… та я тобі… я накажу…

– І що ж, твоя світлосте, ти накажеш зі мною зробити? – Гоарн підійшов до неї ближче, не прибираючи з обличчя глузливої посмішки, і розвів руками. – А головне – кому?

Реальність, вже не стримуючи реготу, каталася по землі.

Раптом, в середині у Гвінол щось обірвалося, ніби луснула струна лютні, що її розбиває незадоволений слухач об голову барда. Вся пиха, вся гордівливість і королівська зарозумілість миттєво вивітрилися. Більше двох тижнів одинокого блукання страшним лісом, недоїдання і недосипання, страху перед розбійниками і дикими звірями, почуття відчаю і безвихідності на вівтарі та усвідомлення своєї безпомічності перед незнайомцем, в чиїх руках зараз опинилося її життя і не тільки, разом звалилися на її, незвиклі до таких тягарів, плечі. Гвінол аб Касвелін, принцеса та майбутня володарка Мірри, сіла на жертовник, закрила обличчя долонями і судомно розридалася.

З раннього дитинства Гоарна вчили, що потрібно робити при зустрічі з кровожерливими божествами, чи з їх неменше, а іноді й більш, кровожерливими жерцями, як перемагати божевільних чаклунів, або ж які є методи боротьби з різноманітними породженнями хаосу. Але як поводити себе в ситуації, що склалася зараз варвар не мав жодної гадки. Тож трохи постоявши, він нерішуче підійшов до дівчини, сів поруч і обережно пригорнув до себе.

Попри те, яким жорстоким, позбавленим почуттів і совісті варваром, що цінує лише золото та, здобуту в кривавій битві славу не хотів би здаватися собі і всьому світові Гоарн, насправді він був добряком.

Гвінол це відчула. Не міг той, хто здатен скривдити беззахисну дівчину, бути таким ніжним. Тому обіймам вона не пручалася, лиш глянула в його спокійні сірі очі і, вже не зрозуміло самій чому, заплакала ще сильніше. Гоарн мовчав, адже не знав, що саме треба казати і чи треба щось казати взагалі.

Десь неподалік почулося задоволене «тріііт!»

***

– Отже підведемо підсумки, – заговорив Гоарн, прожовуючи чималий шмат смаженої баранини. Провіант вони з Гвінол реквізували під час обстеження, тепер вже однозначно закинутої фортеці, котра до того слугувала лігвом послідовникам культу Кромм-Крауха.

– По-перше: якась фруліна…

– Фрейліна, – поправила його принцеса., – і не «якась», а моя нянечка Пеневрінна, вона була поруч зі мною все життя.

Гоарн махнув рукою, мовляв «байдуже», і продовжив:

– Якась Пеневрінна, як ти, світлосте, її назвала, розповіла тобі, що нещасний випадок, котрий трапився з твоїми батьками десять років тому, був зовсім не випадковим, а його влаштували твій дядечко з дружиною. При тому, з незрозумілих причин, за всі ці роки вони, чомусь, не вчинили спроби прибрати зі шляху і тебе.

– Чому – не знаю, але проти нічого не маю, – вставила Гвінол.

– По-друге: та сама Пеневрінна, відкрила тобі секрет вашого родового пророцтва, згідно якого, твоя світлість, є обраницею богів, і лише тобі дано знайти щось, що допоможе здолати неправду і зберегти Мірру від занепаду. Але що і де шукати, звісно, ти не знаєш.

Принцеса кивнула.

– І от, – говорив далі варвар, – без краплини сумніву в правдивості слів цієї фруліни, ти вирішуєш втекти, аби здійснити своє призначення та пів місяця блукаєш лісом, дивом не потрапивши до рук розбійників, чи на вечерю вовкам.

– Мене вело провидіння.

– Ага, – хмикнув Гоарн, – вело-вело і привело, прямісінько на жертовник.

– Це також була рука провидіння, – насупилася Гвінол, – адже завдяки цьому перетнулися наші шляхи і…

– Це випадковість, – перебив її варвар.

– Випадковість?! Та невже. Отже підведемо підсумки: – перекривляючи Гоарна, принцеса перехопила ініціативу в розмові, – зовсім випадково тобі навіщували подорож на південь, і ти, звісно це проста випадковість, приїздиш до Каер-Дінасу. А через день після моєї втечі, раптом вирушаєш в тому самому напрямку і, зовсім-зовсім випадково, пів місяця їдеш за мною майже слід в слід, щоб, знову таки абсолютно випадково, врятувати мене від неминучої смерті. Виходить непоганий такий ланцюжок випадковостей. А знаєш, як такі ланцюжки називаються – про-ви-ді-ння. До того ж врятувавши мене, ти взяв на себе відповідальність за мою подальшу долю, тож маєш йти зі мною і оберігати від різних там, хм, «різностей».

Гвінол переможно посміхалася. Настала Гоарнова черга супити брови, а в мозку розгорілася справжня дискусія:

«Дівчина має рацію, – мовила Голос Сумління, за сумісництвом Жага Пригод. – Все вказує на втручання богів і на можливий початок славної пригоди, яка завершиться легендою, котру барди оспівуватимуть віками. Я вважаю, що ми просто мусимо допомогти принцесі».

«А куди мандрувати та що шукати? – скептично прошелестів Голос Здорового Ґлузду. – Вона ж сама підтвердила, що не знає».

«Її веде провидіння, – відрізала Сумління. – А щоб більше не траплялося прикростей, як то сталося з культистами, поруч будемо ми».

«Ну-у, можливо, – затягнув Голос Невпевненості, – на мою скромну думку, можна було б, мені особисто так здається, хоча можете й не погоджуватися, але чому б, ну принаймні теоретично не припустити такий варіант, що ми, якщо звісно погодимо це одностайно…»

«Кажи вже!» – не витримали Сумління і Здоровий Ґлузд

«Добре-добре. Чому б нам просто не від везти її в Каер-Дінас, можливо за принцесу, а точніше за її повернення, нас винагородять, хоча вам, звісно, видніше».

«Виключено! – сказав Голос Здорового Ґлузду, чим сильно здивував Сумління, – Ця вся справа сильно тхне політикою: двірцеві інтриги, заколоти та змови, бр-р-р. Справжньому варвару, яким, без сумніву, ми є, не варто сунути носа в такі речі. Клопоту вище даху, а профіт, зазвичай, нульовий».

«А що з цього приводу скаже голова нашої ради?» - спитала Сумління.

Поклик Крові Предків обвів присутніх старечими, затягнутими матовою плівкою очима, розгладив сиву бороду і, гримнувши рукою по столу, проскрипів: «Ааааарррггх! Кхе-кхе-кхе».

«Хто б сумнівався», – саркастично додав Здоровий Ґлузд.

***

Довго мандрували варвар з принцесою безмежними лісами. Багато трапилося на їхньому шляху перешкод і випробувань. Було все, чого потребували справжні мандрівки зумовлені волею провидіння: і таємничі печери, повні дивних та, без сумніву, ворожих створінь, і древні некрополі, котрими вешталися, як же без них, підняті некромантами покійники, були й напади зграй вовкулаків, тролів та банальних розбійників, трапився навіть один дракон, і не якийсь там звичайний дракон, а золотий. Щоправда епічної битви з «вогнедишцем» не вийшло. І вже після третьої розпитої пляшки міцного яблуневого бренді, яким він пригостив мандрівників, Гоарн дійшов висновку: «А цей дракон – мужик, гик, що треба». Принцесі ж Тріардоідеакх, для друзів просто Орх, сподобався своєю галантністю і вишуканими манерами. Окрім того, Орх, був експертом майже з усього, непогано знався на різного роду міфах, легендах і пророцтвах. Тож почувши про мету подорожі наших героїв, одразу збагнув, що шукати вони мають потаємне чарівне озеро Лок-Бредуідд, посеред котрого знаходиться острів-гора Мон-Сальво. В нетрях цієї гори, за словами дракона, сховано одну з наймогутніших, створених богами і, частково, людською уявою, реліквій – Келих Брана, Чару Життя чи, як її ще називають…

– Священний Грааль, – із захопленням у голосі, закінчила за дракона Гвінол. – Так ось що я маю знайти.

Орх у відповідь лиш посміхнувся, ну принаймні, принцесі хотілося, щоб це була посмішка.

– І де ж нам шукати це озеро? – запитав варвар.

Дракон потиснув плечима:

– У кожного свій шлях. Але можу натякнути, що мандрувати вам лишилося не довго, адже скоро Кед-Совін – свято зростання, а в цю чарівну ніч межі світів дуже тонкі і багато чого потаємного відкривається очам, що гідні те бачити.

Як не прикро було мандрівникам лишати домівку гостинного дракона, та наступного ранку Гоарн з Гвінол вирушили далі. Орх стояв на ґанку і махав їм у слід кігтистою лапою.

– Фіть-фіть! – на його крило сіла маленька строката пташка.

– Можеш не дякувати, подруго. Мені й самому було приємно їм допомогти.

– Трііт-фіть! – оголосила птаха і пурхнула вслід за далекими силуетами вершників, що вже почали розчинятися серед дерев.

– І ти бувай здорова, нехай вам щастить.

***

Через кілька днів по від’їзду від домівки Орха, старий, занедбаний тракт привів мандрівників до невеликої скелі, що поодиноко височіла серед зелені дерев. Тракт, ніби розбиваючись об неї, розділявся тут на три дороги: східну, що, згідно карти подарованої драконом, вела до Степових Земель, південно-західну, котра прямувала до берегів Теплого Моря і південну, якою можна було дістатися аж до пустелі Зууханд.

Вечоріло, тож було вирішено розбити табір біля підніжжя скелі. Завершувався останній день місяця аібрен. Цієї ночі мешканці Лісових Королівств святкували Кед-Совін – початок місяця бельтайн і світлої частини року.

Кед-Совін – чарівна ніч, в цю ніч багато дивного відбувається в різних куточках часо-простору, і цей невеликий куточок винятком не став. Принцеса і варвар, що за час своїх мандрів дуже зблизилися, спали обіймаючи один одного і ніхто з них не міг знати, що сузір’я над ними трішечки змінили свій вигляд. Дракон не помилився.

Картина, що постала перед очима наших героїв на ранок могла б вразити навіть самого затятого скептика: дорога, котрою вони ще вчора дісталися сюди, ліс і навіть скеля, поруч з якою мандрівники розбили свій табір, зникли. Натомість перед ними лежав берег великого озера, посеред якого, у вранішньому тумані вимальовувалися обриси острова-гори. Біля берегу, прямісінько навпроти них, на легких хвилях гойдався човен.

– О боги! – зітхнула принцеса. – Може це сон?

Гоарн покліпав сонними очима, оглядівся і ущипнув дівчину, та зойкнула і ляснула варвара по руці:

– Ти що, здурів?

– Значить не сон, – підсумував він.

Острів Мон-Сальво зустрів їх невеликим причалом, що переходив в охайну піщану стежку, котра, кроків через сто, закінчувалася величезними металевими воротами, вмурованими у скелю. Золотим розписом на воротах були зображені різноманітні чудернацькі візерунки: чи то якась рунічна в’язь, чи то просто політ фантазії ремісника. На одній зі стулок червоною фарбою було виведено незграбний напис:

– Тут був Галахад, – прочитала принцеса і здивовано поглянула на Гоарна. Варвар, котрому останнім часом чомусь було дуже соромно за багатовікові традиції своїх неписемних пращурів, потиснув плечима. Гвінол торкнулася воріт і відсахнулася. Візерунок ожив, почав рухатися, складаючись в нові, не менш чудернацькі переплетіння. Ворота з гучним скреготом відчинилися.

Посеред просторої зали з блискучою мармуровою підлогою, освітленої невідомим, вірогідніше магічним, як то заведено в подібних місцях, джерелом, розташовувався кам’яний постамент, прикрашений витонченою різьбою. На ньому стояв золотий келих інкрустований дорогоцінним камінням. Дивовижне світло над ним ніби густішало, а в повітрі, здавалося, лунали звуки арфи і дзвоників.

Гвінол, тримаючи варвара за руку, підійшла до постаменту, вільною рукою взяла Грааль і, раптом, в очах у них потьмяніло, стало холодно, а підлога під ногами зникла.

«Меч! – встиг подумати Гоарн. – Великий Говарде! Я ж лишив його в таборі».

***

Моруен, посміхаючись, переможно проходжувалася перед прикутою кайданами до стіни Гвінол. Праворуч, трохи поодаль, навколішках стояв зв’язаний варвар в оточені кількох арбалетників, котрі тримали його на прицілі. Біля протилежної від принцеси стіни, сидячи  на невисокому кріслі, неприємно посміювався Лохемель:

– Ну як, племіннице, нагулялася? Ні? Ну що ж поробиш, від долі, як то кажуть, не втечеш. Скоро я стану повноправним королем, адже ти втекла і пропала безвісти, тебе бідненьку давно вже з’їли вовки чи ще щось там трапилося, хе-хе.

Гвінол не відповіла, лиш кинула на нього сповнений ненависті погляд.

– І не сподівайся, твій туполобий бугай тобі не допоможе, одне слово і він – їжак. Ха, їжак, як тобі жартик, люба, – звернувся він до чаклунки. Та роздратовано поглянула на чоловіка і Лохемель, відводячи очі, замовк.

– Бідна, дурненька Гвінол, – лагідно заговорила Моруен, проте від звуків її голосу тілом принцеси пробігли мурашки, – невже ти й справді думала, що від усіх небезпек тебе рятувала воля провидіння? Як би ти знала, скільки сил коштувало мені наводити морок на бандитів та звірів, відвертаючи їх від тебе. З культистами, щоправда, трохи не вийшло. Не знаю що й робила б, якби не з’явився твій могутній герой. Тут вже і справді без провидіння не обійшлося. Але досить балачок, – чаклунка взяла зі столу Грааль і невеликий ніж. – Лише трохи твоєї крові, крові великого Гвідіона, мудрішого серед богів і я отримаю те, що так довго чекала, заради чого все це і затіяла – вічне життя і силу, могутню силу. Я стану богинею.

Гоарн, що весь цей час мовчки слухав, врешті не витримав. Славна пригода, на яку він розраховував, погрожувала закінчитися досить безславно і до того ж без жодного фінансового прибутку. Гнів, злість і образа на весь світ сконцентрувалися у мозку і, з шаленою силою, подібною до стрімкого гірського потоку, хлинули у м’язи. Мотузки затріщали. В цей момент Гоарн почув знайоме «трііть-трііть-треет», посилене кількома десятками голосів. У відчинене вікно до кімнати влетіла зграйка невеликих строкатих пташок. Нерівною, зигзагоподібною траєкторією вони летіли до варвара. В своїх невеличких лапках, абсолютно неймовірним чином, пташки тримали його меч. В одну мить розірвалися мотузки, що стримували варвара і той перехопив випущену строкатими помічниками зброю. Спостерігаючи за цією фантасмагорією, арбалетники ніби забули, що мають робити.

– Стріляйте, йолопи! – гримнула на них Моруен. Вони вистрелили.

Клац. Клац. Клац. Клац. Клац. Клац.

Існує думка, що відбити стрілу чи арбалетний бельт здатні лише спеціально натреновані воїни-маги, але Гоарн, на своє щастя, про це не знав.

Дзень. Перший бельт, відскочивши від леза, вилетів у вікно. Зі сторони муру, на котрому і розташовувалася вежа, в кімнаті якої все відбувалося, почувся глухий зойк, а слідом звук, дуже схожий на удар людського тіла об землю.

Дзень.

Другий бельт застряг у стелі, ледь не прорідивши ряди строкатої зграї, що панічно верещала і носилася в пошуках безпечного місця. Варвар крутився навколо власної осі і походив, ну скажімо, на смерч, якби смерч був озброєний величезним дворучним мечем.

Дзень.

Третій бельт, змінив свою траєкторію на кардинально протилежну і влучив прямісінько у арбалетника, що його випустив. Це остаточно зламало і без того не надто міцний бойовий дух стрільців, тож ті з них, хто не втратив здатність пересуватися, кинулися до виходу.

Останні відбиті Гоарном бельти літали по кімнаті, рикошетили від одних поверхонь і застрягали в інших, завдаючи непоправної шкоди інтер’єру. Лиш дивом, жоден з них не влучив в когось із присутніх, окрім хіба що Лохемеля, котрий з багряною полосою через всю лисину повзав по підлозі і, схлипуючи бубонів:

– Це не я. Я не хотів, Все вона, вона… Я не хотів, чесно.

Варвар, з глухим риком двинув на чаклунку, та розсміялася і продемонструвала йому порожній келих, в куточках її губ виднілися краплини крові. Гоарн поглянув на принцесу. Вона непритомно повисла на кайданах, по її руці від перерізаних вен стікала кров, збираючись під рукавом у велику червону пляму. Варвар підбіг до Гвінол, вивільнив її з кайданів, поклав собі на коліна і спробував накласти тугу пов’язку шматком матерії, що відірвав від жакета дівчини.

– Гоарне? – прийшла до тями принцеса.

– Так, світлосте, це я. Не рухайся, ти втратила багато крові.

– Все добре, я просто…

Раптом кімнатою прокотився пронизливий крик. Моруен, що до того злорадно реготала, як то личить справжнім антигероям, котрі отримали завітну перемогу, впустила Грааль, той, зробивши кілька театральних обертів, з сумним дзенькотом впав на підлогу. Чаклунка схопилася за горло і зашипіла, на її обличчі застиг подив змішаний з гнівом. Зі звуком, неначе хтось відкоркував пляшку вина, вона зникла, лишивши пособі чорну сукню, котра, сперечаючись з Граалем в театральності, повільно осіла додолу. Через мить з її чорних нетрів виборсалося карооке немовля.

Пташки тим часом припинили броунівський рух і сколапсували в щось схоже на строкатий клубок, який одразу вибухнув хмарою пір’я. З неї вийшла смаглява, красива жінка одягнена в яскраву і строкату, як ті пташки, сукню.

Якби зараз в кімнаті був хтось, хто прожив хоча б років сто, він би одразу впізнав в ній відому в свій час провидицю Вангелію. Але таких не було. Проте був Гоарн, якому вона здалася дуже схожою на Віщунку з пустки, були Гвінол з Лохемелем, котрим жінка дуже походила на Пеневрінну, нянечку принцеси, і було немовля, котре, втім, нікого не впізнало, бо, аґукаючи, бавилося з Граалем і більше ні на що не звертало уваги.

Жінка граційно підійшла до дитинки, взяла її на руки, попутно прихопивши келих, і рушила до виходу. Двері відчинилися самі. За ними, чомусь, не виднілися гвинтові сходи вежі, натомість там шуміли хвилі великого озера, з вод якого гордо здіймався острів-гора. Проходячи повз принцесу і варвара, жіночка посміхнулася і підморгнула.

Двері зачинилися.

 

Так, варвар з Керраку і принцеса з Мірри, здійснили давнє пророцтво, врятували королівство та жили потім у щасті і злагоді, щоправда не довго. Ні, не подумайте, ніхто не помер. Просто, не витримавши кількох місяців осілості та пресингу з боку Гвінол, що виявилася натурою деспотичною і ревнивою, Гоарн остаточно розчарувався в різних віщуваннях та пророцтвах і втік, прихопивши чималу суму з королівської скарбниці. А потім, як завжди про те мріяв, він рушив на схід, де на нього чекало ще багато пригод, подвигів, скарбів і, хто знає, можливо, власне королівство.

Але це вже зовсім інша історія…

Автор: Костянтин Козирєв.