Джарґалтай

Джарґалтай

Tuesday, 10 March 2020 г.
Viewed: 779
Subscribe on comments to RSS
Автор: Духновський Василь.

Справжній вигляд джарґалтаїв людськими словами описати неможливо, адже більша частина їхнього єства знаходиться поза межами звичного нам часопростору. Але проєкція їхнього тіла на наш всесвіт нагадала би вам, перш за все, медузу, десь удвічі більшу за середній людський зріст. Втім, ви побачили б джарґалтая тільки якщо він сам захотів би вам показатися, тому що зазвичай вони знаходяться за межами людської уваги.

Але в часи, коли рідний світ цих неймовірно граційних істот назавжди зник у вогні, ті з них, кому пощастило вижити, рушили вздовж часопростору на пошуки нового дому.

Джарґалтаї перемовлялись своєю примітивною тваринною мовою, бідною та сухою. І тим не менш, вони вміли давати одне одному імена.

Наймолодшого з тих, що вижили, звали Анісихія.

І тепер Анісихія плив поміж тисяч інших джарґалаїв крізь позапросторові волокна, обережно оминаючи темні місця, які варто оминати. Навіть нині, втративши свій дім, ці створіння не розгубили своєї веселості: подібно до молодих дельфінів чи китів, вони часом починали красиві шлюбні ігри, плаваючи одне довкола іншого, ніжно торкаючись та співаючи. Ті з джарґалаїв, кого ще не цікавило явище спарювання, часом підпливали дуже близько до часопростору, а іноді навіть занурювались у нього, виринаючи вже пізніше й далі за течією часу.

Анісихія також підплив до часопростору, принюхався й видав задоволений звук: відчуття тахіонів у дихальних шляхах було приємним та п’янким. Насолодившись цим “запахом”, молодий джурґалай вирішив піти далі й пірнув у часопростір.

Тепер він знаходився на широкій кухні, де ходили чоловіки та жінки в уніформі. Тільки одна з жінок не мала уніформи, але не мала вона і життя: її тіло висіло на мотузці, прикріпленій до газової труби. Ті, що ходили довкола неї, записували щось і перемовлялись:

— Ну, вирішувати тут нічого — явно ж самогубство, — заявив один з чоловіків у формі.

Анісихія не розумів мови людей, але міг вловлювати їхні емоції та сенси. В голосі поліціянта він відчував полегшення.

— Їй тільки-но стукнуло тридцять, — збентежено відповіла його коліжанка. — Що штовхає молодих людей на такі вчинки?

Дівчина, що висіла на газовій трубі, не була красунею за мірками глянцевих журналів, але навряд знайшлася б людина, яка не назвала б її симпатичною. Темне пряме волосся тепер спадало на трохи округле обличчя, частково приховуючи гримасу болю та задухи. Вона була зовсім невисокою, носила сорочку в червону клітинку та старі подерті джинси.

— Життя штовхає, — нарешті відказав поліціянт. — Просто життя.

Всього цього було достатньо, щоб зацікавити Анісихію.

Тож він виринув з часопростору, обтрусився від темного сліду й рушив уздовж часової лінії, прив’язаної до життя покійної жінки. Інші джарґалаї спостерігали за цим, не припиняючи своїх ігор. Анісихія провів відростком по міжвимірній поверхні, відчув теплоту, знову пірнув.

Кімната, у якій він опинився, була тісною і брудною. На стінах висіли плакати відомих рок-гуртів, біля письмового стола лежала купка бляшанок з-під пива, поруч стояли три спорожнілі винні пляшки. На самому столі стояв ноутбук, на стільці сиділа та сама темнокоса жінка.

Її телефон видав довгий неприємний звук, і вона, явно п’яним рухом, витягнула пристрій з кишені й узяла слухавку:

— Так, — її голос був трохи інфантильним. — Ні, з такими питаннями не до мене — я займаюсь тільки інтерфейсом. Що, перепрошую? Ні, звісно я не п’яна — ще ж тільки третя година дня. Так-так, робота кипить, бувайте…

Закінчивши розмову, вона жбурнула телефон на диван і знову поклала долоні на клавіатуру, але не встигла натиснути жодної кнопки — цього разу подзвонили у двері. Жінка радісно вийшла у коридор, відчинила вхідні двері. До квартири одразу ж увійшов чоловік у джинсах та сірому піджаку.

— Кать, ти уже встигла наклюкатись? — в його голосі читалася і насмішка, і занепокоєння. — Не змогла мене дочекатись? Разом би випили…

— Ти п’єш зовсім трохи, — відповіла жінка. — Як мурашечка. Мені треба явно більша доза.

Вона похитнулась і ледь не впала, але чоловік схопив її за плечі й притулив до себе. Вони палко поцілувалися. Пройшовши назад до кімнати, жінка, яку звали Катею, одразу потягнула чоловіка на диван. П’яними рухами вона незграбно розтібала на собі сорочку, а він цілував її шию й шепотів банальні компліменти. Роздягатися їм було незручно — диван був тісним та твердим, але хіба такі перешкоди зупинять двох молодих людей? Коли обоє вони лишились без одягу, Катя поклала чоловіка на спину, а сама сіла згори.

Анісихія наблизився до них впритул, аби вловити кожну деталь цього, здавалось би, скарального процесу. Він відчував на собі їхнє дихання, бачив кожну крапельку поту на красивій жіночій спині, бачив кожну зморшку на її обличчі, бачив її сконцентрований на насолоді погляд. Молодому джарґалаю хотілося торкнутись темного, як сама відсутність простору, волосся, дізнатися, які на дотик людські губи, пізнати хоч дрібну частину того, чим так самовіддано займалися ці двоє. Стогони жінки містили в собі агресію, ніжність, відчай, біль і щось ще, чого Анісихія ніяк не міг зрозуміти.

Катя раптом здригнулася, затремтіла й різко видихнула, а зовсім скоро затремтів і чоловік. Тоді вони лягли поруч, обіймаючись, бо інакше вміститись на тому тісному дивані вони не могли.

— Ти мене часом лякаєш, Кать, — мовив нарешті чоловік. — От просто лякаєш. Ти ж така красива, розумна, пристрасна — маєш всі шанси на нормальне життя. Чому ти постійно так бухаєш?

Вона довго мовчала, важко дихаючи йому в плече. Джарґалтаю вже здалося, що жінка нічого на це не скаже, але, подумавши, вона таки відповіла:

— Певно, я просто не знаю, що ще мені робити.

Було щось дуже гостре у цих словах, і Анісихія, злякавшись тієї гостроти, знову випірнув за межі часопростору. Інші джарґалаї якраз зачали співати хорову пісню, і була в цій пісні туга за втраченим домом, і була в ній надія віднайти простір для нового життя, і була в ній смиренність та вдячність за все хороше. Анісихія не підспівував своєму племені — його набагато більше зацікавили проблеми з людського світу — такого чужого і такого красивого. Молодий джарґалай знову занурився у часовий потік.

Він знаходився у барі, де грав гучний ґрандж і танцювали п’яні підлітки. Анісихія одразу помітив Катю — вона сиділа біля шинквасу з пляшкою пива. Вона була на рік чи на два молодшою, ніж тоді у кімнаті. Зачіска була коротшою, але все ще неймовірно красивою.

Група студентів також підійшли до шинквасу й, перекрикуючи одне одного, почали замовляти собі напої.

— Що святкуєте, маладьож? — насмішкувато запитала Катя.

— Бакалавра захистили, — відказав їй хлопчина в окулярах.

— Бакала-а-авра? Гм, мені подобаютсья розумні хлопці.

Хтось з друзів поплескав студента в окулярах по плечу. Той ніяково засміявся і запитав:

— А ви що святкуєте?

— Розлучення, — сухо відказала Катя, а тоді заговорила вже грайливіше. — Студентику, не проведеш мене до вбиральні? Я так напилась, що сама, певно, не дійду.

Зніяковілий студент без зайвих слів узяв жінку під руку й повів у бік вбиральні, а його друзі радісно підсвистували.

Анісихія вирішив не виринати з часопростору, але проплисти трохи далі проти течії. Він граційно ворухнув псевдоподіями і опинився на ще одній старій та брудній кухні, де Катя якраз сварилася з якимось чоловіком, що носив довгого темно-синього светра та чорні джинси, мав довге світле волосся і хриплий голос. Вони сварилися без крику, але в голосах відчувався явний докір, в’їдливість, лють.

— Ми ж домовлялися, що ти казатимеш мені щоразу, як йтимеш туди! — казав чоловік. — Ми домовлялися що ти попереджатимеш, якщо після роботи йтимеш не додому. Я ж, врешті-решт, хвилююсь.

— Може тобі ще й фотозвіт робити про кожен мій крок? — сердилась Катя. — Письмову доповідь про все, що робила на день? Геолокаційний маячок дати, щоб ти міг відслідковувати, куди я йду після сраної роботи?

Вони говорили майже пошепки, але ще ніколи Анісихія не відчував у повітрі стільки агресії, яка чекала, щоб вибухнути.

— Ну сонечко, скільки разів було таке, що мені потім доводилося тебе п’яну звідкись забирати? Скільки мені доводитиметься за тебе червоніти? Ти ж розумієш, що я тебе люблю і ти найкраще, що є в моєму житті? Ти змушуєш мене дуже сильно переживати…

На це Катя нічого не відповіла, а натомість вийшла з кухні, гучно грюкнувши дверима. Чоловік поклав голову на стіл й тихо-тихо заплакав.

Ще один легкий маневр, і молодий джарґалай опинився у лісі, між багатьох наметів. Зовсім близько витанцьовувало вогнище, а навколо нього — група молодих людей, серед яких і Катя, і чоловік, з яким вона пізніше сваритиметься на кухні. Він грав на гітарі, а інші підспівували. Катя співала гучніше за всіх, на найбільш емоційних моментах вона відкидала голову назад і дивилася на небо, де зорі тремтіли, чекаючи людських поглядів. І навіть Анісихія піддався цій пісні: своїм невидими невагомим тілом він почав кружляти довкола наметів, пропливати повз групи людей, ковзати між вогнищами і здійматися ближче до зірок.

— І таким буде все життя? — запитала раптом Катя у свого майбутнього чоловіка.

А той тільки спохмурнів і пошепки відказав:

— Ні.

Анісихія зрозумів, що якщо трохи довше тут затримається — застрягне назавжди. Надто солодкий уривок часу. Надто смачне тут повітря, надто красиво усе коливається. І тому молодий джарґалтай поплив далі проти течії.

Він зупинився у маленькій авдиторії університету. Дерев’яні парти стояли рівними рядами, і за кожною слухняно сиділи двоє студентів. Анісихія легко знайшов Катю — вона, разом зі ще однією студенткою, зайняла одну з останніх парт. Подруга Каті мала довге світле волосся й носила дуже коротку сукню.

Викладач ходив біля дошки й розказував щось про модулі та бібліотеки. Він був лисим, мав поганий зір і дуже гучно говорив. На плечах його потертго піджака осідала крейда, і це робило чоловіка схожим на якогось північого снігового бога.

Але Катю, схоже, абсолютно не хвилювала присутність викладача: вона поклала руку на коліно подруги і прошепотіла щось їй на вухо. Долоня Каті обережно пестила красиву ніжку світлокосої студентки, а тоді різко піднялась під сукню. Дівчина ледь стрималась, щоб не пискнути від несподіванки.

І поки Катя продовжувала пестити подругу, Анісихія рвонув далі, бо не хотів бачити, що буде далі. Джарґалтай пропливав повз бійки у шкільних коридорах, повз сварки з п’яними батьками, повз застілля з неприємними далекими родичами, повз дитячі табори та перші сигарети за гаражами, повз переїзди, переїзди, переїзди…

Зрештою, він зупинився. Кімната навколо нього була великою, але незатишною. Сині шпалери, брудний лінолеум, старі шафи та книжкові полиці. На ліжку спали двоє людей, яких Анісихія вже ідентифікував як батьків Каті.

Сама Катя, мила дівчинка років чотирьох, сиділа на підлозі й будувала іграшкову залізницю. Вона розкладала ділянки рейок так, щоб траєкторія потяга була якомога цікавішою. Закінчивши будівництво, дівча поставило на рейки потяг, але не запустило його.

Лишився останній штрих. Остання деталь експеримента.

Катя дістала з коробки малесеньку ляльку. Покрутивши фігурку в руках, дівчинка поклала її на рейки, ближче до середини шляху.

Тепер все було готово.

Анісихія зрозумів, що це і є переломний момент. День, коли потяг зійшов з рейок. День, коли щось неживе загине під потягом. На мить джарґалтай знову випірнув з часопростору й занурився в іншому місці. Він бачив жінку, що підписує документи про розлучення. Бачив дівчину, яку виганяють з університету. Бачив порожній погляд Каті, коли та тримала в руках мотузку й робила з неї петлю.

Джарґалтай повернувся до кімнати з іграшковою залізницею. Маленький потяг саме починав свій шлях у бік приреченої ляльки. Маленька Катя завмерла, чекаючи на неминучу катастрофу.

Ось тоді Анісихія зробив те, що джарґалтаї роблять дуже-дуже рідко: став видимим.

Чотирирічна дівчинка побачила перед собою істоту, схожу на велетенську медузу. Сяйво, що випромінювало це дивовижне створіння, сліпило дитячі очі, візерунки на тілі прибульця переливались незбагненними способами, і кожен рух, вчинений істотою, був неймовірно граційним і красивим.

Джарґалтай наблизився до дівчинки майже впритул, а та не відсахнулась. Кілька митей вони знаходилися так близько, що, здавалось, торкнуться одне одного, а тоді Катю відволік звук іграшокового потяга.

Вона раптом згадала про свій експеримент, який тепер здавався порожнім і безглуздим, різко кинулась до потяга й вимкнула його, перш ніж той добрався до ляльки. А коли знову подивилася в бік істоти, дивовижного гостя вже не було.

Джарґалтай знову ховався за межами свідомості Каті. Тепер він слухав гуркіт, такий приємний і такий таємничий. Анісихія відчув сенс цього гуркоту — саме з таким звуком обвалюється майбутнє й вибудовуєтсья нове. Саме з таким звуком розв’язуються петлі. Саме з таким звуком Всесвіт огортає життя.

Джарґалтай виринув з безодні часопростору й подивився на нього згори. Всесвіт був схожим на море: постійно коливався, здіймався дивовижними формами, ховав у собі багато таємничого і красивого. Але був він схожим й на старий механізм: безліч коліщаток, хаотично розкиданих і, як би це не було дивно, попри весь свій хаос незбагненним чином вони примудряються злагоджено обертати одне одного.

А тоді Анісихія підняв погляд і побачив решту джарґалтаїв — вони повільно пропливали між двома точками свого існування: втраченим домом та невідомістю.

Анісихія задумався про те, що він також є коліщатком якогось набагато незбагненнішого механізму.

А потім, розігнавши ці думки, рушив доганяти своє стражденне плем’я.

Автор: Духновський Василь.