Дзеркало вибору

Дзеркало вибору

Monday, 6 October 2014 г.
Viewed: 1681
Subscribe on comments to RSS
Автор: Володимир Якубчак.

Пів року тому, о другій годині дня, коли тридцятилітня продавчиня Галя дочитала “Смертельний пакетик” – низькосортний туалетний детективчик – настав кінець світу (частковий). Тремтлива хвиля тупості здійнялася з її порожньої голови і, полинувши високо вгору, розсіялась в повітрі, поповнивши енергію невігластва. Протягом останніх п’ятидесяти років енергія поповнялася надзвичайно інтенсивно, і ця єдина хвилька дозволила їй, нарешті, переважити енергію душ всіх людей, що в той момент були живими на світі. Вона затопила всю планету, пронісшись рокітливими потоками і тканина реальності на мить розійшлася, заповнившись тремтливими відголосками, що досягнули найглибших її куточків. Ефемерне тіло хвилі пронизував вимірювач розумових здібностей. Душі тих людей, чий розум не досягав певного значення, разом з тілами були винесені крізь щілину реальності і назавжди поховані в темряві забуття. В живих залишився лише 1% населення планети. Про все це ми дізналися від Асуза.

Коли це сталося, я стояла поряд з світлофором в нетерпляче очікуючому потоці людей. Горіло червоне світло. У мене за спиною, в арочному вході до ринку, зникали похмурі чоловіки і діловиті жінки, з палаючими жагою туфель очима. Перестук швидких кроків туфельних маньячок і човгання їх добровільних (чоловічої статі) жертв, з шоппінг-хрестами на спинах, мене сильно дратував. «По приході додому загляну в тлумачний словник, – пообіцяла я собі, – і перевір’ю значення слова “жити” – чи є там хоча б щось про покупки»

Спалахнуло зелене світло. Люди по обидва боки дороги, з цілеспрямованістю хвиль, гнаних приливом, рушили одне одному назустріч. Підхоплена потоком, я зробила декілька кроків. Раптом все навколо наче загусло. Мені перехопило подих, як від удару в живіт і на одну коротку мить зникли всі звуки. Потім з глухим гуркотінням накотила гаряча хвиля повітря і я похитнулася від її натиску, прикривши очі. А коли все вляглося – виглянула крізь розчепірені пальці.

Людей майже не залишилося. Лише стара жінка в окулярах спантеличино оглядалася в тридцяти метрах від мене і лисий чоловік сидів за кермом автомобіля, припаркованого неподалік.  А ті автомобілі, що залишилися без водіїв влаштували скреготливий танець руйнування. Вони зіштовхувалися, виїжджали на тротуар і трощили все на своєму шляху. Коли шалена какофонія звуків затихла – вперше за багато років у місті повисла абсолютна тиша.

Раптом в повітрі щось зашипіло, і цівки диму з пронизливим свистом, злітаючись з усіх боків, стали збиратися в мутно-білий стовп. Все це було схоже на вибух пляшки молока, тільки навпаки, наче молоко, ринувши в різні боки, зненацька передумало і вирішило, що житло – краще свободи. Стовп наростав, вбираючи все більше дивного туману, що з’являвся нізвідки і згодом непорушно застиг. Його поверхня розгладилася і, наче гаряча пара на холодному повітрі, на мить стала прозорою. Потім заграла сліпучим відблисками – посеред дороги, здіймаючись над іншими будівлями, тягнулася до неба висока дзеркальна вежа.

Наблизившись, я зачаровано вгляділася у своє відображення і дивилась, поки дзвінкий владний голос сталевими нотками не вплівся в тишу, що боязко причаїлася в очікуванні. Голос, скоріш за все, звучав з вершини вежі, та здавалося, що його власник стоїть у мене за спиною, схилившись над самим вухом.

- Імперію неосвічених варварів нарешті зруйновано! – сказав він. – Ви – надія цивілізації, і ви будь-якою ціною повернете їй майбутнє!

На одну коротку мить я подумала, що то Бог. Та це було надто безглуздо і через декілька секунд я в цьому переконалася – його ім’я було Асуз. Дивна картина вигулькнула в моїй голові – Ісус, що замість води іде хвилястою поверхнею моря комп’ютерів, оптичних приводів та ноутбуків. Але слова Асуза відтіснили її в глибини підсвідомості.

Його голос звучав зараз з безлічі таких же веж, розкиданих по всьому світі, змінюючись в залежності від мови, на якій там розмовляли. Він не сказав хто він і звідки, та розповів про причини того, що сталося, хто став останньою краплею в чаші невігластва, скільки людей залишилося в живих і чому саме вони. Почувши про масштаби катастрофи я навіть не здригнулася – нереальність того, що відбувалося заглушила всі емоції. Вже коли я прийшла додому, емоції вирвалися на волю і усвідомлення того, що скоріш за все всі мої близькі і знайомі померли, цеглиною безвиході врізало по голові. Та сльози чомусь не йшли. Може тому, що мертвою відчувала себе я?

Я заглянула в невеличке дзеркало без рамки, яке, коли я наблизилась до вежі, відділилося від неї і полинуло мені в руки. Такі ж повинні були дістатися всьому, що вижило, населенню планети. Асуз пояснив, що допоки ми бачимо в ньому своє відображення – залишатимемося живими.

На мене дивилося перекошене від страху обличчя з дикими очима. Я поспішно відвернулася і сховала дзеркало під покривалом, боячись, що в будь-який момент відображення зникне. 

Пройшло три місяці. Життя, схоже на нічне жахіття крихітної мурашки, в якому інші мурахи кудись подівались і вона, втративши сенс існування, безцільно блукає порожніми тунелями гіганського мурашника, зробило необхідність дивитися в дзеркало одразу ж після пробудження рівносильною необхідності відкривати очі.

Настав черговий понеділок. Коли боязкі промені погожого ранку зазирнули крізь вікно, я вже не спала. Особисто для мене, однією з переваг закінчення “варварських” часів і настання Ери Благодаті була відсутність ненависної роботи, яка дошкуляла мене останні шість років. На початковому етапі розвитку нового суспільства люди були забезпечені необхідними матеріальними благами на довгі роки. Головним пріоритетом стали знання і забезпечення основних комунікацій, як то водо- та електропостачання. Серед усіх жителів міста, які після Очищення постягувалися до центру, знайшлося всього декілька чоловік, що могли б забезпечити безперебійне постачання води та електрики, проте весь обсяг робіт вони не покрили б. Тому були створені спеціальні курси, де всім бажаючим, за найкоротший термін мали викласти основи теорії і практики. На щастя серед лікарів ситуація була кращою.

У в’язницях та психіатричних лікарнях, як не дивно, теж знайшлось декілька чоловік. Їх відпустили, адже, як завіряв Асуз, будь-яка спроба або прояв насильства одразу ж каратиметься смертю. Про Інтернет і телебачення можна було надовго забути. Планувалося позбутись від усієї зброї, зокрема і ядерної. Здавалося все іде на краще, та в моїй душі жевріла іскорка якоїсь неправильності.

Я неохоче вилізла з-під ковдри і пішла готувати сніданок. Закінчивши їсти, дістала з полиці книжку – до десятої ранку потрібно було виконати ранкову норму, що становила сорок п’ять сторінок. Книги, прочитавши які можна помітно потупішати – нещадно винищувалися загонами “Інтрег”, до якого входили люди віком від п’ятидесяти п’яти років. Добова норма, загалом, становила двісті сторінок. І це лише художньої літератури. Я любила читати, проте усвідомлення того, що мене змушують все частіше начисто відбивало задоволення. А за виконанням нами  норм, крізь наші персональні дзеркала, де б вони не знаходилися, якимось чином спостерігав Асуз.

Через п’ять хвилин після того, як я домучила останню, сорок п’яту сторінку, м’яку тишу, таку незвичну для великого міста, сколихнув голос Асуза. Він, як завжди, звучав з-за моєї спини і я ледве стримала бажання повернутися.

– Народилася дитина! Перша дитина в історії нового світу! – урочисто сповістив він. – Прохання батькам: принесіть її до мене.

«Напевне, щоб вручити дзеркало» – подумала я і глянула на годинник –без десяти десята. До початку занять на курсах залишалося ще сорок хвилин, проте я вирішила вийти раніше – щоб трішки прогулятися парком. Понурим безлюдним парком.

Я хотіла стати електриком. Ця робота здавалася мені цікавою, принаймі, цікавішаю за попередню. Теорію я освоїла доволі швидко, а ось з практикою було гірше. Проте я старалася.

Через декілька хвилин я покинула квартиру, не закриваючи дверей на замок – в цьому більше не було необхідності. Вийшовши з підїзду – рушила у бік парку. В центрі міста виднілася верхівка дзеркальної вежі. Будівля університету, де проходили курси, була неподалік. Я погуляла парком, розгрібаючи завалені пожовклим листям доріжки і, сама того не помічаючи, дісталася підніжжя вежі. Там, зліва від мене, стояло двоє людей – чоловік і жінка. До мене долинув плач. Плач немовляти.  «Воно народилося в нашому місті!» – здивувалася я. З вежі якраз відділилося дзеркало і плавно лягло в руки чоловіка.

– Піднесіть дитину до дзеркала.

Жінка послухалася. Я, сама не знаючи чому, затамувала подих.

– Відображення не з’явилося, – сухо констатував голос. – В дитині немає потенціалу і, в майбутньому, вона не принесе нашому суспільству ніякох користі. Її життя не має сенсу.

Дзеркальце в руках батька закипіло і дзеркальна маса, звиваючись, потягнулася до немовляти. Мати спробувала його прикрити та блискучі щупальця обплутали немовля, вирвавши його з її рук. Батько, злякавшись, відпустив дзеркало. Клубочачись, воно полетіло вниз і, вдарившись об асфальт, розлетілось на маленькі шматочки. Жінка скрикнула і через невловиму мить тиші вибухнула сльозами.

Я ошелешено дивилася на цю картину, поки не відчула, як глибоко в середині щось зламалося. Ніби дерево душі позбулося вже не потрібної сухої гілки. Рука сама потягнулася до сумки. Пальці намацали гладку холодну поверхню і, трішки повагавшись під раптовим напливом страху, я дістала дзеркало. Заплющила очі, порахувала до п’яти і повільно підняла повіки. Відображення не було! «Нарешті!» – майнула зрадлива думка, проте я рішуче її відхилила – незважаючи на все, помирати ще не хотілося. «Але чому зникло відображення?»

Ридання жінки затихало. Я відвернулася і швидкими кроками рушила в університет.

– Ваш час настав! Кожна жінка повинна народити як мінімум дві підходящі дитини. Небажані для суспільства будуть стиратися. Пам’ятайте: від вас залежить майбутнє! – Голос Асуза, з кожним словом,  встромляв в потилицю крижані голки.

Раптом мої очі наче щось стиснуло і світ навколо вибухнув коротким калейдоскопом шалених уривчастих картинок. Здавалося, наче їх переплутали з гральними кубиками і, затиснувши в кулаці, у відчайдушній спробі вирвати з лап фортуни дві шістки, завзято затрясли. Коли все прийшло до норми я застигла на місці і, сама не знаючи чому, втупилася в небо. В ту ж мить воно вибухнуло дощем.

Була пізня осінь. Містом гуляв холод, пронизливий вітер свистів в поривах люті. Моє пальто, буквально за декілька секунд, промокло до нитки. Я зіщулилась. Великі краплі періщили так, що, здавалося, проникали крізь шкіру і тепер в моїх жилах замість крові тече солоний бульйончик. Я кинулася бігти в пошуках накриття, хоча в цьому вже не було сенсу.

Краєм ока я помітила два чоловіка, що без поспіху йшли брукованим тротуаром по той бік дороги, наче дощу й не було. «Дивно», – подумала я і тут прямо переді мною вигулькнула якась постать. Я ледве встигла зупинитися. То була молода жінка.

Одягнена вона була в тісний з довгими полами плащ. Високі чоботи пронизувало павутиння шнурівок, за спиною – чорний рюкзак-колобок. Голову вінчало сніжно-біле волосся, що тоненькими голочками стирчало вниз, наче світло з-під абажура настільної лампи. В руках вона тримала парасолю-тростину.

Дощові краплі поважчали і забарабанили з несамовитістю відбійного молотка. Жінка глянула мені в вічі:

– Це все на благо.

Вона занурила кінчик парасолі у найближчу до мене калюжу і дощова вода вмить зникла. Я, не в змозі відвести погляд, дивилася собі під ноги – дощ не переставав лити, проте вода в калюжі більше не збиралася.

Жінка відпустила ручку парасолі і та залишилась у вертикальному положенні, балансуючи на кінчику. Потім жінка потягнулася рукою за спину, зняла рюкзак, розсунула і дістала автомат “Узі”. Пролунав гучний “клац!”, дуло поповзло вгору. Кулі, не поступаючись дощу, полилися в небо. З шаленою швидкістю замерехтіли гільзи, зникаючи, не досягнувши землі. Краплі почали рідшати і скоро дощ перестав.

- Хто… – видавила я.

- Надія, – відповіла вона і розчинилася лунким відлунням, наче людське життя у водоверті вічності.

Я спантиличено заозиралася – ніяких слідів дощу. Мій одяг був сухим, тільки очі, здавалося, злегка вологі, наче я ледь не заплакала. «Я божеволію? Чи це якось пов’язано із втратою відображення?» Тут я помітила, що, рятуючись від дощу, дісталася воріт університету. Та чи мало це тепер значення, зважаючи на обставини, що склалися? Я ж скоро помру. Може через годину, може через дві, але помру. «Але ж не зараз?» Я сробувала очистити голову від думок і твердо рушила в головний корпус.

Аудиторія, де збиралися всі бажаючі стати електриками була обкладена громіздкими дзеркалами. Люди, що в минулому житті не вірили в бога через відсутність доказів( я в тому числі), визнали богом Асуза, через наявність тих самих доказів.  Дзеркала стали для них своєрідними іконами.

В аудиторії сиділи люди різного віку – від шістнадцяти до пятидесяти п’яти. В шістнадцять відтепер мало закінчуватися будь-яке навчання, а після п’ятидесяти п’яти – вас відправляли працювати бібліотекарем і записували в ряди “Інтрегу” – книг було багато, ще більше непотрібних і хтось мав їх розсортувати.

– Привіт. – Знайомий голос продзвенів над самим вухом

– Привіт. – Оля посміхнулася і сіла за сусідню парту.

– Що сьогодні читала?

– Та так! – я невизначено махнула рукою. Говорити на цю тему не хотілося, ніби нас змушували не читати, а витирати зі стін блювотиння.

– А в мене гарна новина, – радісним тоном продовжила вона. – Ми з Романом вирішили завести дитину.

Почуте вдарило по вухах подібно до ударної хвилі. Настя з Романом були подружжям ще до Очищення, що було рідкістю, а їх єдина дитина не вижила. І вони готові пережити втрату ще раз? Адже це було ймовірним. Хоча, по правді, вибору в них і так не було. Проте це радісний голос…

– А ти чула… – невпевнено почала я. – Ну…

– Чула. – Її обличчя навіть не здригнулося.  – І це здається мені правильним.

– Але якщо твоя дитина не відобразиться в дзеркалі, то…

– Знаю. Та їй і так не було б місця в новому світі.

«Новий світ? Та це ж божевільня!» Я сподівалася, зриваючи незначні гнилі шари, віднайти в ньому здорове, правильне ядро, яке слугувало б основою, міцним фундаментом нашого майбутнього. Але ядро теж згнило. Якщо ми готові вбивати слабких, щоб залишатися сильнимим – майбутнє нам вже не потрібне. Бо це смердюче болото, завалене тілама мертвих дітей, в якому ми, ховаючись за масками мертвої совісті, прокладали б собі шлях лопатами добрих намірів.

Я дивилася, як губи Олі повільно рухалися, та звук до мене не доходив. Бо я не хотіла чути більше жодного слова.

Раптом в аудиторії, поступово наростаючи, ніби шум закипаючого чайника, розлилося дивне шурхотіння. Воно було схоже на шелест сторінок. Я обернулася. Біля дверей, тримаючи сумку в одній руці, а невеличку книжечку в іншій, стояла Надія. Парасолі в неї більше не було.

Надія підкинула книжку вгору і вона зависла, здавалося, в мерехтливій зграї птахів. Але то були не птахи. Ляскаючи обкладинками, в повітрі метушилося ще з десяток книг. Зграя рушила до мене. «Книги. Знання. Це вони роблять людину Людиною? Розвинені технології, купа інформації – невже лише завдяки їм ми більше не вважаємо себе варварами?»

Книги наближалися. «Чи обов’язково мені потрібні книги, щоб залишатися людиною? Ні!»

– Ні, – крикнула я.

Вони зупинилися. Обкладинки перестали тріпотіти і склалося враження, що книги люто вищирилися.

– Ви мені не потрібні!

Сторінки дико зашелестіли і спалахнули у вихорі полум’я. В повітрі застигла тремтка хмаринка попелу. Попіл повільно осідав, а Надія, за тією мерехтливою завісою розвернулася і, зробивши декілька кроків, зникла.

В аудиторії повисла незручна тиша. Всі погляди звернулися на мене – очевидно, більше ніхто нічого не бачив. Я встала і мовчки вийшла за двері. Всередині закипала злість. Її гарячі язики лизали, обволікали все моє єство.  Але чому?! Адже я завжди хотіла, щоб освіченість стала головним прагненням людства. І все до цього йшло. Але такою ціною? Вище благо? Воно дає право вбивати дітей? Цього я не знала.

На вулиці, зупинившись біля закритої аптеки, я перевела дух. Світ, що поринув у смертельний сон, давив своєю безмовністю. Ніби час, кинутий вгору невідворотністю життя сягнув найвищої точки і непорушно застиг, перш ніж ринути назад в холодну порожнечу темряви.

Раптом сильно похолоднішало. Моя шкіра вкрилася сиротами, тіло затремтіло. Я застібнула пальто і здивовано заозиралася, сподіваючись побачити… Що?

На небі світило сонце, але холод все сильніше стискав у своїх обіймах. Я поспішно рушила тротуаром. Дивне відчуття слизьким язиком лизнуло потилицю. Я обернулася. На багатоповерхівці, що стояла в п’ятидесяти метрах, чорною фарбою була виведене велетенська, в пів-будинку, буква «Б». Вона вабила до себе, і здавалося, хоч як би це не було абсурдно, що її очі вп’ялися в мою душу, вивертають і пронизують все моє єство.

Мені стало моторошно і мурашки промаршували тілом з голови до ніг. Я кинулася бігти, ледве стримуючи пориви обернутися назад. Та коли тиск від першої букви помітно послабшав, мене знову накрило в’язке відчуття чиєїсь присутності. Піддавшись секундній слабкості, я підняла очі. Буква «Л» дивилась на мене зі стіни банку.

Я знову побігла. Буква «А» вигулькнула з-за повороту, буква «Г» височіла посеред дороги просто у повітрі. «Це не фарба, – раптовий здогад на мить стиснув серце і я зупинилася. – Це пітьма. Густа смоляниста темрява»

Накрита хвилею крижаного жаху я кинулась вперед, крізь бетонний лабіринт житлового масиву. Поодинокі перехожі сахалися від мене, а я все бігла – брукованими доріжками, вузькими грунтовими стежинами, прориваючись в плутанині дитячих майданчиків та клумб, поки не добігла до свого будинку, де зупинилася перевести подих. Та, помітивши на дверях під’їзду чорний скелет букви «О» – прожогом кинулася вперед, різко розчинивши двері, і влетіла по сходах на третій поверх.

 Вже за дверима квартири я звільнилася від страху. Серце притихло. Я дістала з рюкзака дзеркало, пішла у свою кімнату і поставила його на стіл. Схилилася і втупила погляд в тьмяну матову поверхню – відображались лише стеля і химерні завитки світильника. «Ну чому я досі жива?!»

Ніби почувши мої думки, що звучали як прохання, дзеркало тріснуло навпіл. Я здригнулася, проте не зрушила з місця. Про це Асуз нічого не казав.

Тут я відчула на своїх плечах дотик долонь. Хтось притиснувся до моєї спини і по шиї, впавши мені на груди, сковзнуло пасмо білого волосся. На руку, що стискала моє плече, лягло чиєсь підборіддя. Я скосила очі вниз – у лівій половинці дзеркала з’явилося обличчя Надії, права була порожньою. «Вибір, – здогадалася я. – Потрібно вибрати» Повільно, ніби з-під товщі води, у правому шматку виринуло моє відображення. Та з обох половинок дивилися ті ж самі очі.

Але що вибрати? Змиритися з тріумфом цивілізації побудованої на смертях, чи померти самій? Вибрати примарну надію чи канути в небуття? В голові зароїлись мухи. Зароїлись над трупом правильного вибору. Бо чи знала я що правильно? Чи варте щасливе майбутнє мільйонів людей життя кількох тисяч дітей? Правильного вибору тут просто не було.

Я згадала свою боротьбу: дощ, який був моїми слізьми, іскорку надії, що зупинила ті сльози; книги і знання від яких я відмовилася. Відмовилася від блага.

Мухи в голові застигли в очікуванні. Я потягнулася за лівим шматком. Надія в ньому посміхнулася. Я підняла шматок на рівень очей і на мить в ньому майнула моя власна посмішка. Пальці розтиснулися. «Може сьогоднішні події – це витвір моєї уяви? Чи все це лише тест від Асуза?» Я перевела погляд на стіл, але правої половинки на ньому не було. В повітрі крутилося ціле дзеркало – я зробила свій вибір.

В безмовній порожнечі квартири пролунав високий кришталевий звук.

Автор: Володимир Якубчак.