Дві смужки

Дві смужки

Thursday, 5 December 2019 г.
Viewed: 628
Subscribe on comments to RSS
Автор: Сергій Панасюк.

18+

Місто, яке ніколи не бачило сонця, жило своїм життям. Темряву розрізало яскраве світло вуличних ліхтарів, рекламних екранів, різнокольорових вивісок пабів і борделів. Вальгалла – місто, що зібрало весь бруд світу собі в пелену, місто-мрія для офісного планктону з далеких мегаполісів. Гроші – місцевий бог, і всі культи схилилися перед ним у глибокій пошані. В жодному іншому місті світу гроші не дають стільки свободи. Купити можна все: алкоголь, дозу найновішого синтетичного наркотику, ніч екзотичного кохання, зброю і навіть людське життя. Можна все, що не заборонено законом. А закон тут один – можна все…

Клуб «Рожевий поні» ніколи не зачинявся – цілодобова ніч маскувала час. Віскі, пиво, кокс, оголені дівчата на сцені – аура насолоди огортала відвідувачів теплим туманом тютюнового диму. Офіціантки топлес розносили напої і «дози» між столами з широкими диванами. Іноді вони затримувались на котромусь із диванів, нашвидкуруч задовольняючи спалах хтивого бажання якогось зайди з тугеньким гаманцем і м’яким прутнем.

Макс сидів у віп-кабінеті на другому поверсі й маленькими ковтками пив коньяк. Худий і жилавий, з випнутими вилицями, з примруженим поглядом глибоко посаджених очей, вдягнений у чорні джинси й такого ж кольору гольф, Макс не був схожий на завсідника. Стіни зсередини були прозорими – він мовчки дивився на збуджену публіку внизу, на сцену з пілонами, на довжелезну барну стійку. Французький коньяк приємно лоскотав горло, чорний шоколад повільно танув у роті. Довга ароматизована сигара у лівій руці додавала присмаку розкоші й насолоди. Десять років… Десять довгих років у космосі. Наодинці зі зламаним навігаційним комп’ютером, власними думками про неминучу смерть і андроїдом протилежної статі – на щастя, справним. Він чесно заслужив у долі цю ніч, сьогодні він насолоджуватиметься справжньою жінкою. Скляні двері тихо відчинилися. У Макса перехопило подих, на порозі стояла вона – дівчина з його марень, у шовковому кімоно з вишитим золотим драконом. Змій у штанях відчув поживу й почав рости, прагнучи свободи й насолоди.

***

Чорне кімоно лежало на канапі. Навпроти, перед настінним дзеркалом, стояла оголена молода жінка з чорним волоссям, обрізаним у ефектне каре. Бавовняними кружальцями, змоченими у біорозчиннику, вона знімала з обличчя макіяж. Мод – так звали дівчину з довгою сигаретою в одній руці і шматочком бавовни в іншій. Струнка й гарна навіть без косметики. Дехто багато віддав би, щоб мати такі тіло й вроду. Її бажали, а вона ненавиділа. Всіх. І себе. І ці високі груди, і гарненький носик, і довгі ноги. Іноді їй здавалося, що краще б вона вродилась із одним оком і без трьох пальців на руках. Тоді робила б собі спокійно на плантаціях коки десь у джунглях Південної Америки, й горя не знала б. Та доля химерна. За вроду змусила розплачуватись самим життям…

Дві смужки білого порошку на чорному мармуровому столику непереборно вабили, обіцяючи дівчині новий всесвіт. Старий набрид. А в інший не пускали майже всесильні лікарі та камери спостереження. Ні, померти в цьому проклятому усіма богами місті важко. Не дадуть. Поки ти приносиш прибуток своєму господарю, ти мусиш жити. Твої бажання – ніщо. Бажання клієнта – закон.

Мод повільно зробила затяжку. Справжній тютюн, трошки підсолоджений екзотичним ароматизатором, наповнив легені м’якою отрутою і злегка вдарив у голову. Дівчина рідко курила. А білий порошок вдихала щодня. Дві смужки чекали своєї черги. Вже можна. Зміна скінчилась. Сьогодні був лише один клієнт. Дивний. Не схожий на інших, безликих. Пив, не п’яніючи, трахав, не кінчаючи. Спраглий до кохання, з сильними руками, не такий, як більшість тлустих туристів із платиновими кредитками. Десять років тому вона закохалася б у нього до нестями. Але не сьогодні. Дві смужки – і вона про нього забуде. І про себе забуде. І про це кляте місто теж…

– Макс. Він сказав, що його звуть Макс, – промовила дівчина і сама здивувалась своїм словам. – Гарне ім’я. І очі.

Обличчя Мод раптом пересмикнуло судомою. Маленькі кулачки стислися від невимовної злості й жалю. Треба все забути! Зараз! Дівчина швидко схилилась над столом. За мить вона підняла голову – смужки зникли. Тіло розслабилось, і дівчина лягла на канапу, повернувшись обличчям до стіни.

***

Кляте місто ніколи не засинало. Дивна штука, бо тут завжди ніч. Усі нормальні люди вночі мають спати, та хто сказав, що тут живуть нормальні? Місто зібрало весь непотріб з усіх мегаполісів світу – найбільших психів людського виду. Найцікавіше, що якимось дивним чином ці маніяки непогано співіснували – кров у місті проливалась не часто, та й то переважно «понаїхавшими» на алко-нарко-секс тури ідіотами. Дивне місто: поліції немає, а злочинів утроє менше, ніж у бізнес-столиці якої-небудь «світської» держави. Закону немає, а суд присяжних є. Зброї – по три стволи на жителя, а вбивають переважно кухонними ножами. Не місто – мрія.

– Особливо, коли у тебе є гроші, – вголос продовжив власну думку Макс.

Він стояв на балконі готелю і дивився на чудернацький світ унизу. Майже порожня склянка з лимонною горілкою стояла на краєчку бильця і ризикувала полетіти донизу від необережного руху. Компанія «Спейс логістік», крім моральної компенсації, виплатила йому зарплатню за десять років, що він вимушено провів у космосі на дегідрованих сухпаях, трахаючи в латексну вагіну андроїда зі штучним волоссям. Останній рік був найважчим – геть забилися фільтри в апараті рециркуляції води і скінчився інтим-гель для «Моніки». Гель для гоління виявився поганим замінником – піна лоскотала прутня і шкодила латексу андроїда.

Макс скучив за життям. Втомився виживати. Йому вчора виповнилось сорок. Саме час починати. Двадцять років тому здавалося, що все попереду, все встигнеться. А десять років потому клятий уламок астероїда, що розтрощив командний модуль, ледь не поклав край його життю і мріям. Доля чомусь дала саме йому щасливий квиток – повернення на Землю. Ще троє членів екіпажу на вантажному судні «Королева Вікторія» не отримали такої можливості. Макс усе ж доправив їх на рідну планету, примотавши скотчем до крісел у розгерметизованому командному відсіку. Житловий модуль уцілів, система життєзабезпечення так-сяк задовольняла потреби єдиного живого члена екіпажу, а один працюючий двигун із чотирьох потроху штовхав судно до мети. Найважче було розробити новий курс з огляду на вплив гравітації газових гігантів на корабель з десятою частиною тяги від необхідної. На жаль, скинути у космос до бісової мами вантаж, щоб полегшити корабель, виявилося неможливим – компанія цінувала його більше, ніж життя астронавтів. Відчинити вантажний відсік можна було лише на Землі в присутності представника «Спейс логістік».

– Жлоби! Я ж за чотирьох відпрацював. А заплатили за одного! – криво посміхнувся Макс і допив горілку. – Усе, в космос більше ні ногою. Але і в нудному офісі не всиджу. Куди його податися? Може, тестувальником на завод секс-іграшок? В одну з їхніх моделей треба зміни внести, і я можу допомогти.

***

Стилус швидко рухався екраном графічного планшету. Жіноча рука з дорогим манікюром вправно тримала цей осучаснений гаджет для художників, перетворюючи біле тло на чорно-білий місцевий пейзаж. Легкі вкраплення червоного – вивіски борделів, дві жовті цятки – спалахи перестрілки двох загашених придурків, усе інше у напівтонах – сіре, чорне, сліпучо-біле. Паршиве місто для художника – немає простору й кольору, дешева підробка. Це для чечако й туристів тут рай. За рік він перетворюється на пекло, трохи підсолоджене дешевим алкоголем і марихуаною, що вільно продавалась поряд із цигарками, ще й на кілька доларів дешевше.

Мод глянула на годинник. П’ята година вічної ночі. Це десь ззовні є АМ, РМ, а тут просто цикли по 12 годин, і все наново. Дати начебто ще десь відзначають, але жоден із місцевих не спромігся б назвати не те що день чи місяць, а навіть рік. А й справді, навіщо пам’ятати про такі дурниці? Пити тут можна не лише по п’ятницях.

– Треба йти, – промовила дівчина й вимкнула планшет.

– Привіт, – пролунав із напівтемряви чоловічий голос.

Мод занадто довго прожила у місті, щоб здригатися від людей, схованих у тіні будинків. А з чоловіками вона мала ще більший досвід – за тембром голосу визначала вік, стан алкогольного сп’яніння, наміри, можливу загрозу. Цей був приємним, хоч і трохи хрипкуватим від алкоголю й міцних сигар або від довгої мовчанки. А ще він був знайомим. Певно, хтось із клієнтів.

– Усе життя заздрю тим, хто вміє малювати, – чоловік вийшов на світло.

– А я тим, хто гарно співає, – Мод придивилась до випнутих вилиць.

Так і є. Вчорашній клієнт. Впізнав без макіяжу чи баки забиває, сподіваючись на «шару»? Як його там звали? Бред? Серж? Коротке ж ім’я було, хай йому грець.

– Я й співати не вмію. Верещу, як свиня, коли нап’юсь, а так щоб гарно, то зась. Безталанним уродився, – кисло всміхнувся Макс.

Його трохи похитувало, банка пива ледь трималася в довгих пальцях, а рот посміхався. Не так, як тут заведено, хижо або хтиво, а щиро й ласкаво. Так у нормальних сім’ях батьки до дітей посміхаються. Мабуть, до пива «дунув», що його так поперло.

– Мені час, – Мод підвелася з лавки.

– Ти завтра прийдеш? – спитав Макс.

– Тут не буває завтра, – похитала головою Мод і, йдучи геть, додала, – лише вічне сьогодні.

– Ну то приходь сьогодні, я почекаю, – сказав тихенько Макс, дивлячись, як віддаляється дівчина, і сів на ще теплу лавку.

Допиваючи пиво, Макс задер голову і на мить завмер. Найдивніше місто в світі – на нічному небі не було жодної зірки.

***

Сьогодні вона знову йому наснилася. Вже під ранок. Зваблювала. Дражнила. Пестила руками і не давала кінчити. Зупинялась і починала знову. Безпорадний Макс із прикутими до ліжка руками тримався з останніх сил. Здавалось, ще мить – і ланцюжки дешевеньких кайданків розірвуться від натуги. Та вони витримали. А прутень ні, вивергнувши в білі руки звабниці всю свою силу й бажання. Дівчина засміялась і… зникла. Макс прокинувся. Світло автоматично увімкнулось. Нічого, курва, не змінилося. Та сама тісна каюта, ліжко і сперма на животі.

Вода в душі смерділа сечею. Фільтри в цьому відсіку були зношені на всі сто двадцять відсотків. Нових не було. Корабель не був розрахований десять років поневірятися космосом без техобслуговування. Нові двигуни доправляли судно з космодрому в Австралії до копалень на астероїдах поясу Койпера за двісті шістдесят днів. Завантаження і дорога назад – ще триста. Але ж не три з половиною тисячі! Добре, що капітан, царство йому небесне, хоч цього андроїда купив для екіпажу. У нього, тобто у неї, словниковий запас – тисяча слів. Максу цього вистачило, щоб не збожеволіти. А ще дівчина зі снів. Міг заприсягтись, що ніколи раніше її не зустрічав. Може, акторка з якогось серіалу чи обличчя з рекламного плакату біля космодрому? Та пусте.

– Снися ще, – посміхнувся Макс власним думкам. – Я не проти.

***

Мод спиралась на лікті в позі «собачки» і думала про своє. Позаду сопів черговий товстунчик, відпрацьовуючи власні три сотні баксів, які заплатив за годину з нею. Це улюблена поза Мод – не видно крапель поту і червоних від натуги щічок чергового підсвинка. Треба тільки ніжно стогнати в такт – і вся робота. Не мішки з маковою соломкою вантажити, і на чай іноді дають. На життя вистачає, навіть рахунок у приватному пенсійному фонді відкрила. Не тут, звичайно. Пенсіонерів у цьому місті немає. Цвинтаря теж, лише крематорій на околиці. Тільки тут відкривається справжня ціна життя: 50 доларів за спалення трупа. Недорого, зважаючи на інфляцію.

Людина – істота пластична, до всього може звикнути, у різних місцях вижити. Мод вижила. І звикла. Та сни й мрії нікуди не поділися. І навіть дві смужки білого порошку не могли їх знищити. Хоча іноді дівчина підозрювала, що клятий порошок лише їх підсилює. Аж занадто живими здавалися двійко немовлят біля її грудей. Близнюки. Два хлопчики – Брюс і Пітер. Один вередливий, а другий на диво спокійний – аби поїсти вчасно. І ще десь на кухні їхній батько. Вона його не бачить, але точно знає, що він там. Прийшов з роботи – вечеряє. Каструлі гримлять, як салют у новорічну ніч. Тепер ясно, в кого Пітер вдався. Стоп! Це Брюс тоді в неї? Капець. Я теж така вередуха? Та ну! Я лише раз полуницю попросила о другій ночі. Але я тоді на сьомому місяці була, тож мені можна.

Клієнт позаду прискорився і застогнав. Ну нарешті! Ще трохи і можна буде покурити. Годинник показував третю годину вічної ночі. Ще дві – і можна буде йти додому. Хоч би вже не було клієнтів. О такій порі вони, як правило, вже такі п’янючі, що доводиться по дві години жмакати руками їхні імпотентні прутні.

Додому хочеться. Душ, дві смужки і спати. Може, сьогодні знову насниться? Скільки не марилося, а обличчя чоловіка ніколи не бачила. Знала, що він поряд, бачила, як стоїть спиною біля телевізора, чула його в душі, кухні і навіть у клозеті, та ніколи обличчям до неї. Одного разу цілувалися, так вона, дурепа, очі закрила. І як звуть не пам’ятала. Може, Макс? Чому ні? Гарне ім’я.

***

– Це моя лавка! – розбудив Макса поштовх у плече. – З тебе сто баксів за оренду!

Макс відкрив очі. Якесь брудне одоробало тицяло в нього биткою.

– Давай бабло, недоумку! Бо перетворю тебе на відбивну, щоб легше смажився в крематорії! – не вгамовувався волоцюга.

Макс позіхнув. Не прийшла. Швидкий рух – і битка вже у нього. Один погляд глибоко посаджених очей, і одоробало почало задкувати, брудно лаючись, насилаючи прокльони на всіх кревних родичів Макса. Йому було байдуже – нікого з них він ніколи не знав. А брати і сестри, з якими ріс у сім’ї побожної пари з Брукліна, рідними не були, тож навряд чи прокляття волоцюги їм зашкодить. А якщо й дістане, то так їм і треба, бо гріх у найменшого десерт забирати!

Трохи зимно. Чи це з похмілля трусить? Макс кинув битку за лавку, зіщулився і засунув руки в кишені. Що далі? До пабу за пивом чи в готель – поспати по-людськи? А що завтра? А, забув, тут немає завтра. Як там дівчина казала? Тільки вічне сьогодні? Грошей на вічність не вистачить. Та й печінка після десяти років сухпаїв уже не та. Може, у волоцюги лавку рейдернути? По сто баксів із туриста – можна жити, на фаст-фуд вистачить.

Макс підвівся. Глибоко вдихнув. Дивне повітря. З ледь відчутним запахом плісняви, наче воно пройшло через систему кондиціювання, яку давно не чистили.

***

– Цікаво, кому першому спало на думку побудувати ціле місто під землею? І для чого? Щоб сховати всі людські гріхи, як ховають під диван сміття, яке ліньки вимести? Наче від цього стане чистіше в кімнаті, – Макс знічев’я заговорив до молодого хлопця, що протирав бокали за барною стійкою.

– Спочатку це скидалось на в’язницю чи хоспіс для невиліковних. Наркомани, алкоголіки, злочинці – перші громадяни цього поселення, – відгукнувся бармен. – Мали б виздихати потроху, та не так сталося, як гадалося. За кілька десятків років всесвітній наркопритон перетворився на туристичну Мекку для дорослих.

– У зовнішньому світі забагато правил, – Макс сьорбав холодне пиво і роздивлявся бар.

– Це правда. Тут їх майже немає, але є свої нюанси. Місто вивертає людські душі. Десь там ти – топменеджер компанії зі світовим ім’ям, одружений, маєш трійко діток, а тут ти – дрібний збоченець, якого повії щосили довбуть у дупу страпоном.

– Які ще й за це беруть грубі гроші, – посміхнувся Макс.

– Так. У цьому місті грошей більше, ніж у середньостатистичній державі. Туризм, відмивання, зброя, наркотики – єдина у світі абсолютна вільна зона торгівлі, – знизав плечима бармен.

– І людину можна купити?

– Тут можливо все. Хочеш живу, мертву, частинами?

– Є одна дівчина. Працює тут, чорне кімоно з вишивкою.

– Ти про Мод? Забудь, друже, тобі до смерті стільки не заробити, – співчутливо промовив бармен. – І чому саме вона?

– Малює гарно.

– Ну і не тільки це, я так розумію, – підморгнув бармен. – Але будь обережний, Мод – дівчина дивна. З перцем. І кусюча…

– Тобто?

– Рік тому одному дурбецалу пісюна відкусила, а іншому – пальця. Тож їй у прямому сенсі пальця до рота не клади, особливо якщо він брудний після оселедця, – хитро посміхнувся бармен і кивнув на дальню віп-кімнату. – Власник там. Усі наші душі належать йому.

– Дякую, – Макс допив пиво і підвівся.

– Немає за що. Якщо трохи грошей залишиться, то, може, й мене викупиш? Я недорого коштую і їм небагато, – сумно пожартував бармен.

– Це навряд. Вибач. Мені ж іще два квитки десь до Бразилії купити треба.

Макс поклав на стійку двадцятку за пиво. В кишені лишилося сто баксів і ще сорок тисяч на картці VISA.

***

Трикімнатні апартаменти на верхньому поверсі старого будинку зустріли Мод холодом. Забула вікно зачинити. Мінімум меблів. Мінімум кольорів. Десяток чорно-білих картин на стінах. Міські пейзажі.

Мод зняла лаковані туфлі на високих підборах і босоніж підійшла до вікна. Зачинила й притулилась лобом до скла. Внизу групками і поодинці сновигали люди. В будинку навпроти якась парочка трахалась просто на балконі, затягуючись по черзі цигаркою з марихуаною. Десь за стіною п’яна компанія горлала сороміцьких пісень – кляте місто ніколи не затихало.

Душ повернув тіло до життя. Єдина радість, не рахуючи двох смужок на мармуровому столику. Та то пізніше. Мод закрутила на голові рушник і почалапала на кухню. Холодильник майже порожній. Шматок сиру, трохи прив’ялої зелені, кілька скибок житнього хліба, пляшка йогурту. Не густо. Треба після роботи до маркету забігти. Кур’єрам, що доставляють продукти додому, віри не було – привозили швидко, але майже все із терміном придатності, що спливав за два дні.

Біля дверей пронизливо верескнув домофон. Ще цього не вистачало. Може, продавці навчилися читати думки і самі навипередки їжу присилають? Гості до Мод не ходили. Була колись подруга, що могла забігти переночувати, ховаючись від чоловіка, коли того «білка» хапала, та вже немає. Одного разу не встигла втекти – трупарі потім, рахуючи ножові поранення, на четвертому десятку збилися і просто написали: «численні проникаючі поранення, завдані гострим предметом, ймовірно, ножем для сиру».

Домофон дзеленькнув ще раз. Мод ледь не вдавилась сандвічем.

– Та твою ж… – лайнулась дівчина.

Якесь п’яне падло помилилось квартирою, напевно. Дівчина ковтнула йогурту, щоб проштовхнути глевкий хліб до шлунка, і пішла до дверей із твердим наміром нагнути матюків. Екран ще світився. Глибоко запалі очі дивилися з нього на Мод. Дівчина на хвильку задумалася, а потім палець сам натиснув кнопку. Десь унизу пілікнув замок, відчиняючи двері мовчазному гостю.

***

Як дивно – забути, що таке оргазм, щодня маючи секс. Сьогодні вона згадала. Сусідська пара з балкона навпроти з легкою заздрістю дослухалася до брудної лайки і стогону задоволення Мод. За стіною перестали волати пісень і почали гамселити у стіну. Максу з Мод було начхати. Стомлені роками фальшивого сексу, вони насолоджувались один одним хвилина за хвилиною, намагаючись перенести вічність темряви міста у ліжко на верхньому поверсі старого будинку. Майже без слів, тіла самі спілкувалися мовою нестримного кохання.

– Як ти знайшов мене? – спитала Мод, коли дихання врешті відновилось.

– Охоронці в клубі «Рожевий поні» мають базу даних співробітників, – потягнувся Макс до штанів на підлозі за сигаретою.

– Дав хабаря? – чиркнула запальничкою дівчина.

– Гірше. Влаштувався на роботу.

– То це у нас службовий роман? – Мод грайливо поцілувала Макса у вухо.

– Так. А це суворо заборонено внутрішніми наказами. Доведеться завтра звільнитися, – абсолютно серйозним тоном відповів Макс і пригорнув до себе дівчину. – Тобі теж.

– Це навряд, – голос дівчини змінився. – Заяву написати буде недостатньо.

– Я вже написав її за тебе. Профспілка затвердила, – Макс знову потягнувся до штанів на підлозі.

Трохи попорпався у кишенях і витяг звідти шматочок пластику з голограмою і маленьким фото руденької дівчини.

– Ти така кумедна на цій фотці, – посміхнувся Макс і двома пальцями простягнув ІD-карту Мод.

Дівчина мовчала. Так і знала, що це все клятий сон. У житті такого не буває. А якщо і трапляється, то не з нею. Це все дві смужки. Дилер, мабуть, чогось нового туди додав. Але це гарний сон – нехай хоч щодня мариться. Мод пригорнулась до волохатих грудей Макса, і маленька сльозинка скотилась по щоці. Раптом, нахабно порушуючи романтичний момент, щось голосно забурчало просто у вухо.

– У мене з’явилась грандіозна ідея, – ляснув себе рукою по животі Макс. – Давай піцу замовимо? Величезну таку, з усіма начинками, що вони знайдуть у своїй коморі.

– І салат із морепродуктів! – щасливо кивнула головою Мод.

Цього просто не може бути. Невже це той самий із марень, що гримів каструлями на кухні?

***

Десь далеко назовні, на якомусь із континентів, був ранок, а тут у стіну знову гупали заздрісні сусіди. За пів години Мод ледве підвелась із ліжка, щоб піти в душ. Цівки гарячої води пестили шкіру, освіжаючи стомлене тіло, але потім до душової кабіни зайшов Макс. Процес миття одразу став цікавішим. Гель для душу і вмілі руки роблять дива!

– А так хіба буває? – спитала дівчина, коли вони нарешті вийшли з душу, виляпавши місячну норму гарячої води.

– Не знаю. Колись часто траплялось. Про це книги писали і кіно знімали, – Максу навіть не довелось уточнювати, про що саме мова.

– А до кіно були театри. Тільки там постійно хтось через це помирав, – Мод за звичкою закутала мокру голову рушником.

– Тоді багато хвороб не лікувалося. Зараз легше, – спробував пожартувати Макс.

– Так, – Мод кинула погляд на мармуровий столик, – ліки винайшли навіть від кохання.

Макс підійшов ззаду до дівчини, обійняв і ніжно вкусив за вушко.

– На щастя, у нас є протиотрута і два квитки до Ріо, – прошепотів Макс і, розвернувши дівчину до себе, поцілував.

Мод закрила очі. Так, це він. Такий самий довгий поцілунок. Ті самі міцні руки. Нарешті. Більше ніколи не доведеться згадувати обличчя, достатньо просто відкрити очі.

Дві смужки білого порошку так і залишилися на столику.

Автор: Сергій Панасюк.