День коронації

День коронації

Thursday, 16 May 2019 г.
Viewed: 441
Subscribe on comments to RSS
Автор: Ірина Пасько.

Десятьох шляхетних полонених Ван Іко наказав повісити.

Під безкінечні стогони, плачі й голосіння воїни тягли тих недобитків, брудних, жалюгідних і беззбройних, до церцисового гаю, закладеного старим імператором. Там, на міцних розкидистих деревах, уже зладнали десять петель. Церциси о цій порі стояли без жодного листка, зате облиті багряним цвітом, мов загуслою кров’ю.

Ван Іко на приземкуватій кобилці їхав позаду в супроводі двох охоронців. Весняний вітер то приносив тепло з осоння, то обвівав обличчя холодом – мінливий, як дівоче серце, але, на щастя, західний, чистий.

Направду сумним було те, який ріденький натовп зібрався подивитися на екзекуцію. Схоже, люди дійсно втомилися від видовищ такого штибу.

– У милості своїй, – голосно сказав Ван Іко, обвівши поглядом приречених, яких зігнали в тісну купу, – законний спадкоємець престолу Зань Люнь дає містові нагоду спокутувати свою зраду. Ці десятеро чоловіків підтримали узурпатора Пі Хао й тепер віддадуть свої життя за десять років його правління. Цінуйте добрість майбутнього імператора.

Він міг би сказати: сто двадцять чоловіків за кожен місяць. Міг би вимагати жертви за кожен день – але навряд у знесиленій столиці знайшлося б стільки мужів. Серед полонених Ван Іко наказав обирати тих, у кого не було братів і синів, щоб менше знайшлося охочих мститися. Він пояснював це вранці Зань Люню, але той, захоплений сніданком, майже не слухав. Плямкав, як свиня, запихався смажениною і заливав жагу вином – і це тоді, як сонце не підбилося ще й до середини шляху.

І цього імператора мусить він показати суворим, але справедливим і милостивим!

Ван Іко махнув правицею, щоб уже хутчіш страчували.

Він думав, що тріумфуватиме, взявши столицю, що його сповнять щастя й зловтіха. Наразі це була лише втома.

***

Столиця відбивалася у воді – оманливій гладіні великої ріки. Сліпучим і сліпим оком сонця небо дивилося з плеса на Ван Іко. Він стояв на оглядовій вежі Блакитного замка, і з каплиці до нього долинали слова обідньої молитви – просили про чистий дощ для полів, про тихі вітри, про те, щоб худоба жиріла й була здорова, щоб піднімалися з землі густі й лискучі вруна, які наситять і худобу, і людей. І щоб Невидима Смерть, від якої не сховатися, не побачила їх усіх під рукою імператора.

Ван Іко не промовляв цієї молитви десять років – мовчав і зараз. Він заплющив очі й схилився на балюстраду, раптом відчувши, як знання, яке ніс на плечах, ламає йому спину – тепер, коли досяг мети.

Старий імператор був вайлуватий і нерішучий філософ – такий м’якосердий, що не міг покарати за капості свого пізнього сина-одинака, Зань Люня, і запросив йому хлопчика для биття. Той селючок швидко звик до своєї ролі, ходив пишно вбраний, майже достоту як принц, з гордо задраним носом, хоч повсякчас у синцях. А принц ріс розманіженим і недисциплінованим – Ван Іко знав це, як ніхто. Батько, бувало, виказував синові – завжди нетутешньою мовою, яку годі було зрозуміти. Але Ван Іко слухав її роками – і згодом почав розрізняти слова, про значення яких легко було здогадатися: «син», «батько», «так», «ні». Одне слово старий імператор люто повторював, коли принц чинив бешкети, часто не такі вже й безневинні, як-от, приміром, підпалене волосся служниці. Ван Іко вважав, що то була лайка.

Старий імператор наробив чимало дурниць, правив немудро й уникав чину: не влаштовував походів на кочівників, лише боронився, стримуючи своїх генералів, не розширював володінь за рікою і майже не полишав Блакитного замка. Шляхта звикла до його млявості й забула про страх і покору. Намісники дерли з селян три шкури, і спершу простолюд шукав справедливості в імператора, але той розбирав справи надто довго й неохоче, і присуди його були занадто м’які навіть на жіночий погляд. Місцева влада в провінціях міцнішала, а віра в імператора занепадала, хоч він, як завжди, розсилав гонців, повідомляючи, коли треба було ховатися від вітру. І коли через неврожай люди почали пухнути з голоду, дехто з намісників припинив доправляти харчі до столиці. Замість приборкати непокірних, імператор зачинився у своїх покоях. Навіть Ван Іко не знав, що він робить там, хоч чатував під дверима.

Скориставшись слабкістю застав, кочівники сплюндрували кілька прикордонних селищ – і імператор не дав їм відсіч.

І тоді його міністр Пі Хао вчинив заколот, сказавши: «Імператор слабкий, а під слабкою рукою Невидима Смерть знайде нас», – і це була іскра, яка впала на облиті олією дрова.

Стратагема п’ята – грабуй, поки горить.

Молитва стихла на урочистій ноті, і служки глухо вдарили в напнуту шкіру на барабанах. Ван Іко здригнувся, розплющив очі і, випроставшись, обійшов вежу довкола, щоб поглянути на внутрішній двір замка. Люд юрмився перед каплицею: солдати, замкові слуги й ті вельможі, яким дістало лою в голові завчасно приєднатися до повстання. Ця нова каплиця була збудована на місці старої за царювання узурпатора Пі Хао. На погляд Ван Іко, була вона незугарна й присадкувата, покрючена баба.

Він добре пам’ятав день заколоту: солдати Пі Хао вешталися палацом, розшукуючи імператора, двоє охоронців хотіли до них приєднатися – і Ван Іко мусив їх убити. Потім він благав імператора тікати. Говорив: вірна людина вже забрала принца, про нього подбають. Його величність мусить змінити одяг на простий і тікати тунелями через замаскований прохід у кабінеті. Мусить рятуватися.

Замість тікати, цей навіжений кричав: «Каплиця! Там книги, не можна, щоб вони згоріли!» Але каплиця вже палала – це добре було видно з вікон імператорської спальні. Ван Іко намагався утримати старого, але той вирвався, викрутився й чкурнув до дверей – і ніс до носа зіткнувся із котримось заколотником, спритнішим від інших.

Ван Іко пам’ятав, як охнув імператор, коли меч прохромив його худі груди. Зараз здавалося: він падав на підлогу довго, ніби осінній листок з дерева. А коли Ван Іко, зціпивши зуби з люті, зарізав того зрадника, імператор був уже мертвий. Навряд чи такої легкої загибелі хотів для нього Пі Хао.

Ван Іко перевів погляд на надбрамну вежу й задоволено зітхнув: голова Пі Хао, настромлена на палицю, нікуди не поділася. Ван Іко міг би заприсягтися, що бачить мух, які в’ються довкола неї. Тим мухам цієї весни пощастило – прокинулися від сплячки у вельми ситні часи.

Того кривавого дня, коли гнів і відчай минули, Ван Іко переніс тіло імпеатора на ліжко і сказав собі, що тепер має дбати про принца, адже присягався. Дбати за будь-яку ціну, бо в руці принца – сила проти невидимої смерті, і може, ця рука буде міцніша від батькової.

Він думав перебратися в простіший одяг, але полишив це дурне діло. І наостанок, керуючись незрозумілим йому самому поривом, захопив дві невеликі книги, що лежали на столі в опочивальні. Запхав їх за пазуху і рушив до таємного ходу, не озираючись.

Ван Іко не любив цього згадувати – але не хотів забувати.

Тим часом внизу натовп заворушився, завирував. Ван Іко поглянув: з каплиці виплив Зань Люнь, одягнений в небесні кольори імператорського дому – де він встиг знайти цей стрій, невже забрав зі спальні покійника? Чорне волосся Зань Люня вилискувало на сонці, а спина була урочисто-прямою, і Ван Іко трохи збадьорився: хоч тут його не осоромить. І раптом до Зань Люня підвели коня – білого, як сніг, не бойового, – і принц з несподіваною грацією скочив у сідло.

Що за трясця?.. Ван Іко розвернувся й подався до сходів, намагаючись тамувати крок – не міг дати своїм воїнам знати: уявлення не має, що надумав новий правитель.

***

Він наздогнав учту Зань Люня досить швидко, за квартал від воріт Блакитного замка. Солдати розступилися, звільняючи місце для генерала.

– Що це ти надумав, бевзю? – прошепотів Ван Іко, порівнявшись із Зань Люнем. – Хто дозволяв тобі виїздити за ворота без мене? Ти розумієш небезпеку?

Зань Люнь сіпнувся, але посмішка не сповзла з його широкого, відкритого обличчя.

– Пробачте, учителю. Мені порадили здійснити цю прогулянку, і я подумав…

– Хто порадив? – різко перебив Ван Іко. – Чиї поради здаються тобі такими надійними, що ти не обговорюєш їх зі мною?

Посмішка Зань Люня стала більше схожою на гримасу:

– Священик у каплиці сказав: «Ваша Величносте, на честь Вашої майбутньої коронації буде добре обдарувати бідних…» Я взяв гроші в казначея, – він плеснув по мішечку, прив’язаному до сідла.

У них було мало грошей, але за час правління узурпатора в простих містян їх майже не лишилося. Місто стояло обідране, брудне, занехаяне, а люди ходили в дранті. Ван Іко бачив їхні змарнілі обличчя й пожовтілу шкіру.

Стратагема двадцять дев’ята – прикрашай сухі дерева штучними квітами.

Можливо, варто підбадьорити трохи цих горопах, аби вони всім серцем повірили в нового імператора?..

Ван Іко повільно кивнув, погоджуючись, і притримав коня, аби прикривати Зань Люня ззаду. Попереду їхали солдати, не пускаючи занадто близько людей, які поволі вибиралися з будинків – з кам’яних, дерев’яних і глинобитних хаток, натиканих у столиці в повному безладі. Вони дивилися на Зань Люня з дивовижною сумішшю зацікавленості й тривоги. Вони боялися його, точніше, сили за його спиною.

Вони сподівалися.

Зань Люнь сказав, прочистивши горло:

– Благословляю вас, – і запала тиша, бо ніхто не чув цих слів ось уже десять років.

Він розв’язав горловину мішечка і, махнувши блакитним рукавом, кинув у натовп першу пригощу грошей. І всі, навіть ті, хто вийшли з кам’яниць, пали перед ним на коліна, порпаючись у бруді.

***

Ван Іко зміг роздивитися ті книги лише за п’ять днів після заколоту, коли вирішив, що відійшов від столиці достатньо далеко.

Він рушив на північ, оминаючи селища й поля, з яких нещодавно зібрали вбогий урожай – тоді була осінь. Перебраний в одяг простого собі міщука, Ван Іко замотав меч у ганчір’я й причепив до сідла. Він не знав, чого більше боятися – що хтось із ворогів упізнає його чи що на нього нападуть розбійники, а він не встигне дістати зброю. Усе своє життя він чатував, він звик виглядати небезпеку, але не звик, що ця небезпека може бути спрямована особисто на нього.

Ван Іко майже не спав – сіпався на кожний крик пташини, на кожен подих вітру.

На п’ятий день, залізши в улоговину, закриту зусібіч деревами й заслану прілим листям, Ван Іко наважився розпалити невелике багаття. Він грівся і, потроху провалюючись у дрімоту, думав про все, що бачив, але не знав, що мусить робити далі. Справою його життя було охороняти імператора – і він провалив ту справу. Пі Хао жорстокий і зажерливий, він загубить імперію, він не врятує люд від Невидимої Смерті. Але що може вдіяти Ван Іко? Він лише охоронець – не генерал, не вельможа, не державець. Як йому полагодити те, що зламано навіки?

Розпряжена конячина тихо форкнула, і Ван Іко сполошився, намацав меч за спиною, біля сідла, і скочив на ноги. Яка незручна місцина, щоб оборонятися! Але він так просто не дасть себе взяти.

Проте миті минали, а в лісі було тихо. Клятій коняці щось наснилося. Ван Іко повільно сів назад до вогнища й поклав меч поруч. Спати більше не хотілося.

Тоді він згадав про книжки. У світлі багаття вони здалися дуже старими. Ван Іко розгорнув першу і здивовано звів брови: на одній сторінці писалося знайомими йому знаками, а на сторінці навпроти – невідомими закарлючками, маленькими й круглими. Ван Іко зроду таких не бачив. Він знічев’я перегортав книгу до краю, тоді розгорнув другу. Вони були зроблені однаково. У Ван Іко майнула здогадка: це та таємна імператорська мова, якою старий говорив із сином. Отже, він врятував хоч би мову, проте ніхто не зможе її зрозуміти.

Ніхто, крім принца. Ван Іко ледь знову не сходився на рівні.

Куди мали вивезти принца у разі небезпеки? Ван Іко віддав наказ рятувати його, ледве побачив ознаки біди, але навіть він не знав таємного місця, призначеного імператором. Він мусить знайти принца – ось що має тепер робити.

Миттєво заспокоївшись, він знову повернувся до першої книги. Принаймні міг прочитати текст, написаний знайомою мовою.

Очі Ван Іко вихопили на першій сторінці таке: «Війна – це мистецтво брехні».

***

Первосвященик, викликаний до Ван Іко, клявся, що нічого не радив Його Величності. Роздратований, генерал відпустив його, розсудивши, що карати брехуна, який завтра здійснюватиме коронацію Сина Неба, буде надто вже ризикованим кроком. Але Ван Іко не подарує йому цієї витівки з милостинею, аж ніяк.

Вечерю для правителя і його генерала накрили в імператорських покоях – так захотів Зань Люнь. Ван Іко боявся, що забуде, як дихати, ледь переступивши поріг, що привиди минулого наздоженуть його тут і покарають – але нічого такого, звичайно, не сталося.

Величезна кімната була вбрана без жодного смаку – лишилася такою від Пі Хао. На стіни узурпатор навішав гобеленів, які зібрав, вочевидь, з усіх усюд. Вони не дуже пасували один до одного за кольорами й стилями, до того ж відображали історію імперії в неправильному порядку. Тепер Ван Іко знався на таких речах.

Для Зань Люня це були просто яскраві ганчірки.

– Учителю! – вигукнув він, салютуючи келихом. Дівка, яка висіла на його правиці, поточилася й упала на килим. Та, що сиділа ліворуч, лише міцніше притиснулася до його плеча, ковзаючи пишними грудьми. – Приєднуйся, випий з нами!

Ван Іко дав охороні знак зачинити двері і пройшов до низенького столу, вставленого наїдками, уже добряче понадкушуваними. Гостро пахло печеною свинею з червоними прянощами, маринованими в оцті овочами й солоним овечим сиром. Ван Іко сів навпроти майбутнього імператора й узяв зі столу яблуко, але одразу поклав його назад. Над ясно-синім, недбало розхристаним коміром правителя видно було слід від укусу дівочих зубів. На губах Зань Люня вилискував жирний соус від м’яса, а очі були геть п’яні.

Ван Іко не відчував прикрості – тільки огиду. Зрештою, він сам привчив принца до наїдків і вина. Він сам обрав цих дівчат – були зграбні й умілі, і обличчя їхні, на відміну від багатьох мешканок прикордонних земель, не були позначені виразками – подихом Невидимої Смерті. А головне – вони розповідали Ван Іко про все, що робить спадкоємець престолу.

Це була стратагема тридцять перша – красуня. Дай ворогу те, до чого він має схильність. Ван Іко дав Зань Люневі втіхи. І за замкненими дверима чи завішеним пологом шатра принц був зайнятий власним пузом і тим, що висить нижче, проте на людях зберігав репутацію людини поміркованої і мовчазною – тобто не заважав Ван Іко.

Аж до сьогодні.

Ван Іко вже розтулив рота, коли Зань Люнь раптом сказав:

– Учителю, – його голос звучав п’яно й стривожено, – скажи мені, що ми робитимемо з рештою полонених вельмож?

Ван Іко ледь не зітхнув: ну що то за бовдур! Він виразно показав очима на дівок, які цідили вино й ніби зовсім не дослухалися до розмови, але Зань Люнь нічого не зрозумів, і довелося сказати вголос, стримуючи злість:

– Поговорімо наодинці. Нехай твої наложниці повернуться потім.

Зань Люнь роззявив рота, ніби йому самому вигнати дівок ніколи й на думку б не спало, і там, у надрах його ненаситної пащеки, на язиці, Ван Іко з відразою зауважив недожовану суміш сиру й моркви.

Дівчата попідводилися, мимохідь поправляючи сукні, що сповзали з пліч, і – Ван Іко не повірив власним очам – Зань Люнь, не стидаючись присутності свого генерала, на прощання ляснув одну з них по сідницях.

– Учителю, – майже тверезо сказав він, коли за дівчатами зачинилися двері, – то що ми робитимемо?

Ван Іко пильно вдивився в його обличчя. Там був лише страх.

– Що б зробив ти? – спитав він, нічого не пропонуючи. – Стратив би?

– А якщо інші повстануть проти такої жорстокості? – Зань Люнь закусив губу й повертів у руках яблуко, як допіру Ван Іко – ніби думав, що, наслідуючи його в дрібницях, раптом порозумнішає.

– Хочеш помилувати їх, дозволити спокутувати провину? Перейти на твій бік?

Зань Люнь аж підскочив на місці:

– Ні! Вони і мене зрадять!

Ван Іко раптом подумав, якого біса тут робить. Якого біса веде з цим дурнем мудрі балачки, наче він справді йому учитель. Наче має до нього щось у серці.

– Я зроблю так, – жорстко сказав він, не граючись більше із «ми», – як чинять зі зрадниками. Я вижену їх у Мертві Землі.

Очі Зань Люня засвітилися радісною люттю, як у хорта, який відчув кров.

– Справді виженеш? Усіх? До третього коліна?

Ван Іко кивнув.

Зань Люнь помовчав трохи, а тоді зронив дуже тихо:

– Учителю… а можна зробити так, щоб вони туди не доїхали?

Ван Іко помовчав, зважуючи його слова. У них був сенс. Якщо зробити тихо, народ не дізнається – і не треба буде чекати помсти, коли хто, бува, втече чи якимось дивом виживе в Мертвих Землях.

– До третього коліна? – перепитав Ван Іко, і Зань Люнь скрикнув нетерпляче:

– Так!

Ван Іко подивився на стіл ще раз – і чогось згадалися мухи довкола голови Пі Хао, і до горла раптом підкотилася така нудота, ніби це не він, Ван Іко, останні десять років грабував, випускав кишки ворогам, четвертував дезертирів і вішав усіх, хто його не підтримував.

Він встав, і Зань Люнь теж поштиво схопився на ноги, щоправда, похитнувся і ледь утримав рівновагу.

– Що ти робиш, – стомлено дорікнув Ван Іко. – Ти ж завтра станеш імператором. Сядь, дурню.

Він не знав, куди повезли принца, але не він один шукав його, тож стежив за солдатами, яких розіслав Пі Хао. Мав перед ними одну перевагу – знав, який принц на вигляд, – проте ніяк не міг нею скористатися: хто б зі сторожі не вивіз Зань Люня, їхні сліди давно вже вистигли в пилюзі.

За рік Пі Хао припинив пошуки, і у Ван Іко не лишилося ниточок, які б його до принца – лише непевна надія, що він не помер десь дорогою, ніким не впізнаний, і його кістки не розтягли ворони.

Проте Ван Іко їхав далі, бо вже не міг зупинитися.

На півночі він побачив людей, яких торкнула, але не забрала Невидима Смерть – вони були слабкі, кволі, вкриті гидкими прищами й гнійниками, а проте призвичаїлися животіти поруч із погибеллю. Ван Іко швидко покинув ті місця, молячись, щоб Смерть його не помітила.

У жирних і родючих центральних землях він бачив, як топили жінку, що задушила свою новонароджену доньку: ніякий батько не хотів віддавати свій щедрий на врожаї наділ на придане якійсь шмаркачці. Раніше Ван Іко ніколи не задумувався, чому так багато дівчат везуть з півдня до центральних земель, аби взяти заміж, але тоді второпав: якщо кожна мати давитиме своїх доньок, у центральних землях скоро зовсім не лишиться наречених. Ці землі були занадто малі й занадто багаті, їх бракувало на всіх Тому-то молодші сини так уперто рушали пробувати щастя на півдні, хоч на межі з дикими степами чатувала смерть цілком видима – від меча і стріли.

На півдні Ван Іко дійшов аж до кордону і, поки напитував місця найнятися, на заставу напали кочівники. Напівголі, дикі, як звірина, вони скакали на конях, не боячись стріл у груди, летіли вперед, навіть підстрелені, ніби смерть їх не брала. Казали: вони п’ють відвар якоїсь степової трави, щоб не відчувати болю, аж поки не загинуть від ран.

Боронити південь було ділом кривавим і, часом здавалося, майже безнадійним. Ван Іко на два роки лишився найманцем у гарнізоні, всіляко уникаючи запрошень до регулярної армії, де й платили більше, і годували ліпше.

Пізніше він доїхав до решток древніх міст на сході – дивився здалеку на величезні покинуті будинки й колісниці, заплетені хмелем, плющем і диким виноградом, що єдині, здавалося, тримали цей камінь і залізо вкупі, не даючи розвалитися. Усі знали: Невидима Смерть гостює тут, тому дорогоцінне залізо брати не можна. Так сказав імператор – один з них, багато років тому.

До того, як розгорнув врятовані книги, Ван Іко не уявляв собі, наскільки багато.

Перша з них розповідала про ведення війни. Ван Іко прочитав її тричі, прискіпливо завчив 36 стратагем, і, бувало, порівнював незрозумілий текст зі зрозумілим. Йому здавалося, що він починає вловлювати сутність слів, написаних невідомими знаками, але Ван Іко уявлення не мав, як читати ці знаки, а отже, як звучить слова. Він пам’ятав ті кілька – «батько», «син», «так», «ні» і незрозумілу лайку, – але не зміг би віднайти їх у тексті.

Друга книга була про історію світу, і в ній було безліч незрозумілих слів, ніби написаних його, Ван Іко. Він намагався читати її, але швидко кидав, дуріючи від власної необізнаності. Книга про війну була значно корисніша.

А тим часом минав четвертий рік правління узурпатора Пі Хао, і невдоволення серед людей зростало. Ніби увесь світ повстав проти них: вітри дедалі частіше несли смерть, і ніхто про те не попереджав; люди в котромусь східному селі, напившись з чистого доти джерела, похворіли й загинули, блюючи кров’ю; посуха знову випалила урожай на крайньому півдні – а узурпатор відкривав рота лише для того, щоб вимагати податків.

У голові Ван Іко почав визрівати план: знання про війну недаремно потрапило до нього. Якщо він не може знайти принца, то мусить починати повстання сам. І, коли принц ще живий, він прийде до Ван Іко.

***

Підле діло з полоненими Ван Іко вирішив обкрутити тихо: дав наказ одному зі своїх найвірніших зарізяк, аби ще до світанку вивели всіх з темниці й погнали в Мертві Землі, без слідства й суда.

– Далеко вести, пане? – спитав командир, вочевидь намагаючись не видати страху: нікому при здоровому глузді до Мертвих Земель не хотілося.

Ван Іко пильно глянув йому в очі і сказав:

– До найближчого яру, тільки закопайте добре, щоб не знайшли одразу.

Він думав, що побачить жах в очах свого командира, але той лише кивнув.

Усі вони подуріли на цій війні.

Як подумати, його самого годилося б назвати божевільним ще тієї миті, коли він, звичайний собі охоронець, найманець, надумав самотужки відвоювати імперію. Чого тільки він не виробляв: злигався з розбійниками, аби започаткувати свою армію, влаштовував засідки на багатих вельмож, а тоді частину здобичі роздавав бідноті, аби підкупити; підбурював голоту проти Пі Хао – і всюди, всюди поширював чутки, що діє від імені спадкоємця престолу, який один знає, як зупинити цю біду.

Це була стратагема чотирнадцята – позичити труп, щоб повернути душу. Ван Іко розіграв її в найпоетичнішому розумінні, на яке був спроможний: вдихнув думку про порятунок у серця підданців істинного імператора, на якого всі чекали.

Коли Пі Хао, перейнятий тим, щоб утримати владу в столиці, додумався послати каральні загони, повстання вже нуртувало, а спадкоємець так і не з’явився.

У двері постукали, і Ван Іко прокинувся, відчуваючи себе розбитим, ніби зовсім не спав. Після походів ліжко здавалося зам’яким, воно не давало опори, а ковдри були ніби саван, з якого годі виборсатися.

– Зайдіть! – крикнув він хрипко, сідаючи, і відчув важкість у кожному суглобі. Здається, старість підкралася й до нього – мав уже понад сорок років, але мусив ще триматися. Особливо тепер.

Обличчя слуги, що пропхалося в щілину між дверима й одвірком, було достоту таке само дурнувате, як у майбутнього імператора.

– Пане, – сказав він, – уже готуються до молитви в каплиці, Його Величність просив, щоб ви були присутні, а тоді буде хода до великого храму, де відбу…

– Я все це знаю, – перервав Ван Іко, встаючи. – Подай одяг.

Він вбирався у пурпурове, як кров, бо той, хто несе смерть, не має цього приховувати.

Але тоді їм годилося б усім одягти червоне, бо кожен з них несе в собі Невидиму Смерть – ось що він знав достеменно.

***

Лишалося тільки дивуватися, з якою пишнотою зумів обставити свою коронацію Зань Люнь, пробувши в столиці всього кілька днів.

Перед колісницею майбутнього імператора, яку тягли двійко вороних, бігли діти й розкидали білий цвіт яблунь, рожеві квіти вишень і бузково-блакитний шафран. Вершники в червоно-чорних одностроях їхали з обох боків колісниці, пильнуючи натовп, а Зань Люнь, у шовках шатах не менш як дванадцяти шарів різних відтінків синього, махав людям правицею, дещо запухкою як на принца, що десять років провів в екзилі.

Ван Іко керував кіньми, стоячи на колісниці ліворуч від Зань Люня, і згадував їхню першу зустріч.

Варта привела хлопця, який хотів пробратися в табір, аби приєднатися до повстанців – привела до Ван Іко особисто, бо хлопець назвав його справжнє ім’я й чин при дворі до перевороту.

Хлопцеві було років, може, п’ятнадцять, він був худий, аж світився, і щось смикнулося в серці Ван Іко – це широке обличчя змінилося, але було йому знайоме.

Проте він не був певен.

Ван Іко посадив гостя поруч і дав йому хліба. Хлопець почав запихатися скибкою, ніби не їв з тиждень, а Ван Іко випитував: де він був усі ці роки? Хто був поруч із ним? Де та людина зараз?

Зиркнувши загнано, хлопець сказав, що охоронець майже одразу захотів видати його за винагороду, і довелося тікати. А потім він жебрав і наймався на дурну роботу, аж поки не почалося повстання.

Щось у його погляді не сподобалося Ван Іко, але він проковтнув свої питання: як Зань Люню вдалося втекти? Чому охоронець не наздоганяв його?

Бо ще він подумав: у цих маленьких руках достатньо сили.

Але Ван Іко ще мав сумніви.

І тому він дістав зі сховку свою найбільшу цінність – книгу про війну – і попросив у хлопця:

– Доведи. Прочитай те, що написано в книзі праворуч.

Хлопець побілів і взяв її до рук, а тоді, водячи пальцем по рядках, почав щось белькотіти – але жодне слово не було схоже на ту мову, яку чув Ван Іко від старого імператора.

– Досить, – сказав Ван Іко, на мить прикривши очі рукою. – Скажи мені, що означає… – і додав слово, про яке точно знав, що це «так».

– Смерть, – прошепотів хлопець, бліднучи до прозорості.

– Так, – відповів Ван Іко і щосили вдарив в обличчя, яке нарешті остаточно впізнав.

***

Коронація відбулася блискуче, хоч первосвященик косував на Ван Іко, пам’ятаючи вчорашню розмову.

У натовпі генерал побачив командира, якого вночі відправив виконати те неприємне завдання. Вони зустрілися поглядами, і той кивнув: уже. Як швидко. Чого ж не доповів одразу? Вони ще матимуть про це розмову.

Люди в храмі кланялися, молитовно склавши руки, коли Зань Люнь, із золотим вінцем на напомадженому волоссі, повертався до колісниці, щоб рушити до Блакитного замка на бенкет. Вони співали гімн імператору, голоси металися під склепінням, а Ван Іко думав: позичити труп, щоб врятувати душу. Здається, ці люди полюбили Зань Люня. Так, як прагнув Ван Іко, почавши свою оборудку.

Тоді, на сьомий рік, він знавіснів і був ладен посадити на трон будь-кого, аби правити з-за його спини. Навіть хлопчика для биття, який так невправно намагався видати себе за принца.

Бо тоді, на сьомий рік, з відчаю й безнадії він таки подолав другу книгу, адже перша вже не помагала.

Друга книга була про те, що робить імператора імператором. І Зань Люнь, навіть справжній Зань Люнь, навряд чи коли її читав. Він потребує Ван Іко, щоб втримати владу, а народ потребує його, щоб вижити.

Друга книга містила величезну мапу територій, на яких панувала Невидима Смерть – мертвих зон, з яких витікали затруєні ріки, і троянду вітрів для всієї імперії, завдяки якій імператор знав, звідки й коли чекати біди. Вона містила знання про природні матеріали, які світяться, якщо Невидима Смерть поруч, і про те, як саме Смерть прийшла у світ.

На берегах книги імператор робив каліграфічні замітки, і Ван Іко дізнався: ця детальна мапа складена на основі походів, у яких умирали сотні – точніше, накладена на мапи, що лишилися від попередньої епохи, ціною багатьох життів. На думку імператора, якщо є ще залюднені землі, крім імперії, мертві зони між ними нездоланні, а землі кочівників багаті лише на трави й упираються в пустелю-солончак, на місці якого колись було море. Тому він припинив походи.

Також Ван Іко взнав, що старий сам переписав книгу двома мовами – він дійшов думки, що це знання має стати всезагальним надбанням. Імператор бачив, що син його росте жорстоким, тому не хотів віддавати йому імперію.

Ван Іко бачив у цьому розголосі сенс і користь – але не раніше, ніж встановиться сильна влада.

Позичити труп, щоб повернути душу.

Зань Люнь став на колісницю, і Ван Іко зробив крок уперед, щоб і собі злізти на неї. І тоді Зань Люнь раптом підняв руку і сумно промовив:

– Ти не їдеш, учителю.

Ван Іко застиг і поклав долоню на руків’я меча, а Зань Люнь, ніби не помітив, правив далі, і голос його міцнішав, і в ньому дзвенів отруйний метал:

– Сьогодні мені доповіли, що генерал Ван Іко позбувся своєї честі воїна. За його наказом усіх полонених, хто лишався у темниці, вивезли за місто і стратили разом із родинами.

Натовп захвилювався, загомонів. Ван Іко побачив огиду на обличчях своїх солдат, і йому захотілося спитати: ви судите мене? Чи не ви різали всіх до ноги в родовому маєтку Пі Хао? Чи не ви ґвалтували його наложниць? Чи не ваші жінки душили своїх дочок?

– Що ти хочеш, щоб я сказав? – тихо промовив Ван Іко – так, щоб чув лише… імператор. – Про себе чи про тебе, хлопче?

– Скажи про стратагему двадцять сьому.

Очі у Зань Люня були як крига – і Ван Іко прибрав руку з меча.

Воїн мусить уміти програвати.

– Вдаючи божевілля, лишатися притомним. Ліпше вдавати нетямущого, будучи розумним, ніж розумного, будучи бовдуром.

І тоді Зань Люнь сказав тією мовою, яку Ван Іко вважав втраченою, і друге слово, яке чув від старого імператора, тепер зрозумів достеменно:

– Так, дурню.

***

Руки Ван Іко були зв’язані за спиною, проте його урочисто везли верхи на вірній приземкуватій кобилці.

Він думав про другу книгу: про напівлегендарні часи Великої – «ядерної» – Війни, коли вогнем з неба люди винищили й отруїли половину світу Невидимою Смертю – «радіацією».

Він думав про людей з вузькими очима, які почали свій наступ зі сходу, не боячись втрат, бо їх було дуже багато, але втратили шлях додому й змішалися з місцевими. Про давню культуру й короткі імена, які тепер народ Ван Іко намагався наслідувати – імена, нині повністю позбавлені сенсу, спотворені скороченням він інших, довгих і зовсім чужих.

Про імперію – маленьку латку на правому березі великої ріки, яку звали колись Дніпром, – якщо вірити словам старого імператора, одну з багатьох «імперій».

І ще – про те, що людина, яка хоче бути імператором, не варта ним бути. Але хіба сам він не прагнув стати правителем за спиною дурної ляльки?

Ван Іко сказав Зань Люню, де сховано другу книгу, але той лише хижо всміхнувся. Він усе чудово знав без свого «учителя».

– Пора, генерале, – сказав один із солдатів, мов вибачаючись. Ван Іко зауважив: вони дивляться із сумнівом. Але ніхто не запропонував йому влаштувати втечу. Він створив чудову репутацію Зань Люню – люди вірять його слову.

– Я готовий, – сказав Ван Іко, і його конячину повели під дерева.

І, вдихнувши повітря на повні груди, Ван Іко вперше в житті зауважив, що церциси геть нічим не пахнуть.

Автор: Ірина Пасько.