Брудна таємниця

Брудна таємниця

Saturday, 7 December 2019 г.
Viewed: 415
Subscribe on comments to RSS
Автор: Софія Скрипнік.

18+

 

1

- Доброго вечора! В ефірі міжпланетного телебачення програма «Брудні таємниці». Сьогодні ви дізнаєтесь про те, що буває з дівчатами, які знімають захисний скафандр. Наша перша гостя – пані Валентина Чоботаренко.

Ліля зітхає. Її щоки все ще червоні: ми щойно кохалися. Тобто і я, і вона ввімкнули відповідні кнопки на екранах своїх скафандрів і потім, взявшись за руки, насолоджувались біохімічними процесами у наших мізках.

Вмикає транслятор на своєму скафандрі, промовляє:

- Нічого більше немає крім цього лайна?

Вмикаю свій транслятор, відповідаю:

- Ні. На усіх інших каналах – репортажі про перебіг виборів на четвертій планеті.

Ведучий продовжує з награною бадьорістю:

- Доброго дня, пані Чоботаренко.

Повна дама в лискучому рожевому скафандрі сідає на диванчик в студії. На мить мені стає боязко за той нещасний диванчик, який прогинається під її гігантськими сідницями.

Дама починає голосно рюмсати. Ведучий сідає поруч, імітуючи співчуття.

- Пані Чоботаренко, будь ласка, не хвилюйтеся. Розкажіть нам, що трапилося.

Ліля позіхає. Вмикає свій нарукавний екран, обирає пункт меню «Їжа/Напої», потім іконку «Зелений чай». Посміхається, вочевидь відчуваючи біохімічну ілюзію чаювання.

Тим часом повна дама хлюпає носом і починає розповідь уривчастим баритоном.

- Моя донька, Марієчка… зустріла хлопця.

- Це ж чудово.

Зала схвально гуде.

- Так, спочатку все було чудово. А потім той мерзенний тип вмовив її зняти скафандр.

Ліля сідає рівніше і дивиться на екран, трохи насупившись. Вона питає:

- Що він задумав? Вбити її чи що?

Відповідаю, потягуючись:

- Та ні. Без скафандру можна прожити десь хвилин 50 чи навіть годину.

Ведучий веде далі:

- І що він зробив з вашою донькою, пані Чоботаренко?

Зала слухає, затамувавши подих.

Повна дама схлипує і каже:

- Звісно, що… Що він міг зробити, якщо моя дівчинка після цього завагітніла?

Зала видихає гучним «Оооо!», стукає ногами по підлозі.

Ліля знизує плечима і говорить:

- Дурниці якісь. Вагітніли в минулому столітті, коли екологія ще дозволяла. А зараз хіба можна завагітніти отак, в домашніх умовах?

- Не знаю.

Ведучий здіймає руку. Зала замовкає.

- Що ви зробили в цій ситуації?

- Що ж я могла зробити? Хотіла, щоб дитину негайно абортували, але лікарі сказали, що в такому випадку моя Марійка теж загине… Тож місяць тому вона народила.

Ліля знов знизує плечима і каже:

- Якогось урода, мабуть.

На студійному екрані з’являється зображення маленької дитинки. В синьому скафандрику. Значить, хлопчик. Він спить.

Ліля стискає мою руку так, що навіть мені, кремезному охоронцю Південної бази, стає боляче.

У залі стає тихо. Чутно лише, як повна дама хлюпає носом. Ведучий вочевидь не знає, що казати. Починає заїкатися:

- Цце… мабуть цце якесь непорозуміння. Тобто дитина, вона виглядає зовсім… ннормально.

Екран раптом гасне. З’являється реклама.

Ліля звично вимикає звук. Звично бурмоче:

- Це надовго.

Але її очі затуманені якимись думками.

Мовчки обираю на екрані скафандру кнопку «Відпочинок», пункт «Сигара». Відчуваю, як міцна тютюнова хвиля б’є в голову.

Ліля дивиться мені просто в очі і говорить:

- Слухай… А може і нам варто спробувати?

- Що спробувати?

- «Те, що буває з дівчатами, коли вони знімають захисний скафандр».

Замислююсь. Згадую усе, що колись читав та бачив про секс минулого сторіччя. У свідомості кружляють якісь розрізнені образи.

Панчохи – до Другої Екологічної Катастрофи, коли ще носили одяг, а не тільки скафандри.

Шанель номер 5 – штучний аромат, який винайшли у двадцятому сторіччі, символ жіночої сексуальності.

СНІД – хвороба, яку вдалося подолати лише в кінці минулого сторіччя.

Наостанок згадую про поцілунки – обмін слиною, який наші пращури чомусь вважали таким приємним.

Врешті-решт я питаю Лілю:

- А може не треба? Навіщо нам ці експерименти?

- Я хочу, щоб у нас була дитина.

- Замовимо в Лабораторії.

- Ти не розумієш.

Вона покусує губи.

- Я хочу, щоб у нас була своя дитина.

- Вона й буде наша.

Вперто хитає головою.

- Так, але це інша справа. Розумієш, я хочу виносити свою дитину і народити її.

Дивлюся на неї, як на божевільну.

- Ти хоч розумієш, як це боляче?

- Звідки ти знаєш, дурнику?

- З книжок.

Ліля насуплюється і повторює:

- Я хочу, щоб у нас була своя дитина.

Потім додає:

- Тож ти мусиш відкрити наші скафандри.

- Тайм аут.

Виходжу в зелений блок. Пересаджую фіалки й розмірковую.

Електронний ключ до скафандрів є на моєму робочому місці на Базі. Але його не можна брати. Він зберігається там для особливих випадків.

Якщо я візьму його, то вчиню злочин. Хоча можна було б викрасти цей клятий ключ, а потім покласти його на місце.

Відчуваю незрозуміле піднесення. Мабуть, таке саме відчуття мали мисливці минулих століть перед полюванням.

Чорт забирай, варто спробувати. Заради Лілі.

Наступного дня операція «Ключ» проходить блискавично і напрочуд вдало. Ввечері я повертаюсь додому з відчуттям переможця. Електронний ключ гріє кишеню скафандра, як кошеня.

У той же час муляє думка про те, що я й гадки не маю, як треба кохатися без скафандру. Знов згадую панчохи, Шанель номер 5 і поцілунки. Не допомагає.

Я навіть не уявляю, як Ліля виглядає без того клятого скафандру, хоча ми оженилися майже десять років назад.

Щось підказує мені, що доведеться імпровізувати.

 

2

Весь день розмірковую про нашу з Дімою вчорашню розмову. Тобто міркування пливуть десь на задньому плані, а я гарячково вивчаю все, що видає мені пошук за ключовими словами «Секс», «Еротика», «Статевий акт до Другої Екологічної». Інформації так багато, що в мене голова іде обертом.

Мало-помалу я починаю уявляти, що, де і як. Не дуже апетитна картинка виходить, але що поробиш? Я хочу виносити свою дитину, і крапка.

Ввечері сідаю біля вікна і чекаю на Діму. Згадую нашу першу зустріч в Академії. Перше побачення. Наш перший скафандровий поцілунок біля кав’ярні. Перший раз, коли ми кохалися – теж, звісно, за допомогою скафандрів.

Між будинками з’являється висока постать мого чоловіка в матовому синьому скафандрі. Погляд напружений. Його нервовість на мить охоплює і мене, але зусиллям волі змушую себе посміхнутися. Один із нас повинен контролювати ситуацію. Наш сімейний девіз.

Зустрічаю Дімку швидким скафандровим поцілунком. Дивлюсь йому в очі з німим питанням: «Добув?» Він відповідає мені теж очима: «Добув».

Однією кнопкою замикаю усі двері дома і завішую всі вікна.

Йдемо до спальні. Стаємо коло ліжка. Дивлюсь в його блакитні очі й запитую:

- Знаєш, що робити?

- Зі скафандром? Так.

- Ні, після скафандру.

- Не дуже. Давай не квапитися. Спочатку треба зняти цю штукенцію.

- Слушна ідея.

Дімка дістає електронний ключ, який виглядає як мініатюрний пульт. Прикладає його до нарукавного екрану свого скафандру, натискає пару кнопок, і скафандр раптом опиняється на підлозі.

Нервово хіхікаю. Дімка кладе скафандр на стілець, прикриваючись лівою рукою. Я й не знала, що він весь такий волохатий.

- Твоя черга, Лілько.

Мій сміх відразу вщухає. Питаю, щоб відтягнути мить мого стриптизу:

- Тобі не холодно?

- Ні.

Прикладає пульт до мого нарукавного екрану, натискає пару кнопок, і ось вже й я стою перед ним зовсім гола.

Виявляється, що в кімнаті й справді не холодно. Навіть якось трохи за жарко. Чи може це від сорому? Хоча чого чи кого мені соромитись?.

Ці думки пролітають в моїй голові, поки я складаю свій рожевий скафандр на стільці поряд з чоловіковим синім.

Дімка дивиться на мене як на статую в музеї давнього мистецтва.

Кажу йому:

- Лягай вже.

Кліпає очима, каже:

- Ти така гарна.

Може бути. Я не знаю, гарна я чи ні. Оглядаю сама себе, поки Дімка вмощується на ліжку.

Виявляється, що в мене дуже бліда шкіра і досить повні форми, так що я, мабуть, таки схожа на оту давню статую. Якщо точніше, давньогрецьку. Забула її назву.

Лягаю коло чоловіка, і він раптом каже, ніби підслухав мої думки:

- Венера Мілоська…

- Дурнику. Треба поцілуватися.

Перший поцілунок без скафандру виявляється дивним. Спочатку Дімка цілує мене в підборіддя, а я його – в ніс. Після калібрування ми нарешті торкаємося вустами.

У нього теплі вуста. Мені стає добре, так, як ніколи не бувало після скафандрових поцілунків.

Дімка стискає мене в своїх обіймах. Такі міцні руки. Відчуваю, як напружуються м’язи його рук.

Ми цілуємося ще і ще.

Між нами зростає якась напруга, але ця напруга напрочуд приємна.

Дивне відчуття: я знаю Дімку, знаю його минуле, його думки й мрії. А тепер виявляється, що я зовсім його не знала. Не знала, що в нього такі теплі вуста й міцні руки.

Ці міцні руки раптово стають лагідними і уважними. Вони вивчають моє тіло. Плечі, груди, живіт, стегна. І знов – плечі, груди, живіт, стегна.

Моє тіло починає помалу оживати й бриніти.

Шепочу:

- Вже, мабуть, можна…

Дімка лягає зверху. Кілька секунд ми борсаємося, не розуміючи, що до чого. Потім він раптом опиняється в мені.

Мені чомусь зовсім не боляче. Потім усвідомлюю, що це не дивно: в 16 років мені, як і всім дівчатам, видалили гімен.

Рухаємося назустріч один одному, поступово синхронізуючись. Виникає дивне, півзабуте відчуття. Ніби мене гойдає. Намагаюся згадати, де і коли я вже відчувала щось подібне, але думати стає дедалі складніше.

Згадала! На морі, під час нашого з Дімкою медового місяця. Ми тоді плигнули в воду й повільно погойдувалися на хвилях, тримаючись за руки...

Продовжуємо рухатись разом, навіть наше дихання синхронізується.

Відчуваю приємне запаморочення.

Думати… зовсім… не хочеться…

А ось що це?..

Що це?..

Так…

Так!..

Так!!!

3

Свідомість повертається поступово. Перше відчуття – я весь спітнів. Потім – тепло Лількіного тіла в моїх обіймах. Мені здається, що вона здригається. Потім ще й ще раз. Так і є: вона плаче.

- Що таке, Лілечко? Тобі боляче?

- Ні… Мені добре… Мені дуже добре…

Витирає обличчя, посміхається.

Раптом згадую щось із шкільної програми. З літератури за 12 чи 13 клас. «Саронська троянда… Долинна лілея…»

Шепочу:

- «Як лілея між тереном, так подруга моя поміж дівами!»

- Що це?

- «Пісня над піснями». Колись проходили в школі. Пам’ятаєш?

- Ні.

Намагаюся згадати ще кілька рядків.

- «Твої губки немов кармазинова нитка»…

Цілую Лілю в губи. Посміхається.

- «Твоя шия немов Давидова башта»…

Цілую її в шию. Сміється і шльопає мене по сідницях.

- «Два перса твої мов ті двоє близнят молодих у газелі»…

Тягнуся губами до її грудей. Ліля чухає мою голову і каже:

- Дурнику.

Потім серйозно:

- З першого разу я навряд чи зможу завагітніти. Я читала. Там усе складно. Овуляція і таке інше.

- Що ж робити?

- Зробиш дублікат ключа, а оригінал повернеш. Треба бути пробувати ще.

- Добре. Я готовий пробувати хоч щодня.

За звичкою вмикаю екран. Після того, як ми кохаємося, я завжди дивлюсь телевізор.

Міцно тримаю Лілю в своїх обіймах. У нас ще є біля півгодини, яку ми можемо провести без скафандрів.

У правому верхньому кутку екрану миготить напис «Повтор». З’являється знайомий ведучий і каже з награною бадьорістю:

- Доброго вечора! В ефірі міжпланетного телебачення програма «Брудні таємниці». Сьогодні ви дізнаєтесь про те, що буває з дівчатами, які знімають захисний скафандр.

Ліля притуляється до мене. Її пальці грають з моїм волоссям. Вона посміхається і каже:

- От ще, брудну таємницю знайшли.

І додає – моя дівчинка, моя долинна лілея:

- Дякуємо, ми вже знаємо, що буває з дівчатами, які знімають захисний скафандр.

Автор: Софія Скрипнік.