Битва за людину

Битва за людину

Wednesday, 15 May 2019 г.
Viewed: 451
Subscribe on comments to RSS
Автор: Олена Рябченко.

– Що там скиглить надворі? – почувся низький заспаний голос.

– Сам подивися, тобі що, крила відняло, – відповів роздратовано Гур з-за товстої балки на стелі.

В повітрі почувся легкий помах крил і велика темна фігура м’яко приземлилася на землю ледь шкрябнувши кігтями по дерев’яній підлозі.

– Сподіваюся це не ще одна коза. Мене вже нудить від тих смердючих кіз, – Гур роздратовано засовався на балці, зачепивши велетенські оберемки трав, які звисали зі стелі. – Від кіз у мене починається печія. Було б добре, якщо б цього разу привели вівцю, або корову.

– Коров не приводили з тих пір як низину по вінця замела снігом буря чотири роки тому, почувся третій, ледь м’якший голос Маї десь з -за стіни.

Двері рипнули і в кімнату залетіла зграйка сніжинок. У вигадливому танці, вони приземлилися на дерев’яну підлогу і навіть не думали танути. По снігу прошкандибали дві пари парузистих лап, неголосно хряпнувши за собою дверима.

– Може на них голод наслати? Тоді приведуть корову, – енергійніше запропонував Гур. – Але чому привели сьогодні? До повні ще три дні.

Двері знову рипнули і в хижу разом зі снігом залетів пернатий вихор з невеличким плетеним кошиком в руках.

– Це не коза, – зауважила Мая, виходячи на світло і втупившись одним оком на дитинча, закутане в кілька тонких ганчірок, другим на пернатого Вігура, що приніс знахідку і третім на маленьке село, розташоване далеко внизу серед засніжених гір.

– Що там? – роздратований голос знову засовався на балці, струшуючи хвостом сніг з пучків підвішених трав і висовуючи гачкуватого дзьоба вперед. Але всі мовчали.

– Невже принесли просто кроля? – від нетерплячки він зістрибнув не надто вдало, забивши лапу.

– Нам раніше ніколи не приносили дітей. Може внизу сталося якесь лихо? – стурбовано запитала Мая, беручи малюка на руки, але той тільки видав звук схожий на жаб’яче квакання.

Потираючи забиту лапу, пернатий підійшов ближче і уважно вивчав дитинча:

– Можливо мене підводить пам’ять, але в людиськ по дві кінцівки знизу і зверху, чи не так? В цього щось замало лап, – він посмикав малюка за єдиний маленький відросток, що був замість лівої руки. – Може з’їмо його?

– Ми що дикуни якісь? – заперечила Мая. – Крила і пазурі можна легко відростити. Ви тільки подивіться яке в неї світленьке хутро на голові. Вігуре, ти ще пам’ятаєш магію викликання вогню? Малюк, напевно, потребує тепла, на відміну від нас.

Вігур поважно і трохи ліниво пройшов вглиб кімнати, волочачи за собою довжелезні крила і пухнастий плямистий хвіст. Підійшовши до стіни, він уважно розглядав товсті фоліанти на полицях, вкриті хитрими символами і, знайшовши потрібну книгу, підніс її на рівень усіх своїх очей, легенько киваючи дзьобом, ніби щось пригадуючи.

Через мить посеред хижі вже висів маленький згусток вогню, плавно похитуючись над плетеним кошиком.

Висока перната фігура пришкандибала до дверей і сонно промовила:

– Я піду політаю над селом.

– Ти правий, треба підтримувати репутацію, – мовив м’який голос.

Вігур ступив за поріг і зігнув лапи, готуючись до стрибка.

– О, любий, ледве не забула, – навздогін гукнула Мая. – Нашли будь ласка голод, хай нам приведуть корову. Дитинча треба якось годувати.

***

Невеличка фігурка злетіла високо в небо і ринулася до узлісся. Зробивши кілька піруетів, приземлилася прямісінько на камінь, що позначав кордон їх володіння. Далі була територія людей. Туди міг ходити лише тато Вігур, ну і ще дядько, але той рідко коли злазив з улюбленої балки.

Фігурка вкрадливо озирнулася. Мама з татом були на оглядинах лісу якраз учора: уважно відростили кожне зрубане дерево, розплодили дичини побільше, трохи прибрали вовків, аби не нападали на поселення, всіяли галявини ягодами та грибами. Тепер вони не будуть приходити сюди аж до наступного тижня.

Дві кігтисті лапи перетнули межу, спочатку боязко, потім впевненіше. Давно не було такої гарної весни. Тато цього разу розщедрився і на її прохання наслав весну аж на два місячних цикли раніше. Сказав що то подарунок на повноліття. Їй було вже сімнадцять зим і тому вона вважала що вже пора їй побачити як то там внизу живеться, хоча мама з татом категорично забороняли наближатися до людей.

Лапи застигли, попереду в кущах щось ворушилося. Фігурка завмерла теж, склала крила. Тепер вони звисали з усіх боків наче плащ і волочилися позаду. Шурхотіння посилилося.

– Хто тут? – сказав тремтливий голос з кущів. – Хлопці, це ви повернулися по мене? Я знав що ви мене просто тут не лишите, ви ж просто пожартували, правда?

Розтуливши чагарник, з-за кущів виповз молодий хлопчина, його нога неприродно стирчала убік. Судячи з вигляду, підвестися він не міг і лежав тут доволі давно. Хлопчина проповз ще кілька сантиметрів і застогнав від болю.

– Тут я, – відповіла фігурка і простягнула руку, щоб допомогти незнайомцю підвестися.

Хлопчина вперше побачив хто перед ним. Він вирячився на сірувату руку, вкриту дрібненькою лускою, потім його погляд упав на пазуристі лапи і довгий пухнастий хвіст.

Фігурка теж пильно його розглядала. Не так він вже й відрізнявся від неї. Тільки от пазурів немає, нелегко йому, мабуть, живеться. Чи якийсь не такий вродився?

– Вітаю тебе людино, я – Іла, дочка Вігура і Маї, – дівчина наполегливіше струснула рукою.

Хлопець аж позеленів. Виглядало що він або знепритомніє, або почне блювати. Але, хвала небесам, він зумів втримати себе в руках і просто несамовито заволав, з усіх сил продираючись назад у чагарник.

Іла здивувалася, але контакт з новим знайомим вирішила не втрачати. Вона теж заволала і кинулася за хлопчиною. Хто його знає які в тих людей звичаї? Намагаючись не надто надокучати хлопцю, дівчина просто йшла на крок позаду і продовжувала кричати в такт. Юнак, який спочатку повз доволі енергійно, сповільнився, нога зовсім перестала слухатися і він мусив підтягувати її однією рукою. Через деякий час, він знесилено втупився обличчям у мох, замовк і лежав нерухомо. Дівчина теж замовкла.

– Більше не можу, можеш мене їсти якщо хочеш. Мені вже все одно, – хлопець спробував перевернутися на спину, але нога неголосно хрусьнула і він завив від болю.

– В тебе щось не так з лапою, – зі знанням діла сказала Іла. – З картинок у книжках тата, лапи так стирчати не мають.

Іла простягнула лускату руку до хлопця, згадуючи як тато вчив її передавати силу: “Просто уяви пиріг, відламай від нього шматок…” Хлопець востаннє сіпнувся і втратив свідомість.

***

Юнак прокинувся від того, що хтось голосно жував над його вухом. Біля нього, видершись на пеньок, сиділа дивакувата дівчина і закидала в рот по одній ягоді жолудиці, голосно плямкаючи і мружачись від задоволення. Позаду неї хилитався великий білий хвіст, який подриґувався щоразу як дівча розкушувало ягоду.

Хлопець спробував непомітно відповзти, поки страховисько було зайняте, але Іла зреагувала блискавично:

– Вже йдеш? Шкода, ми з тобою так і не поговорили і я навіть не знаю як тебе звати і чи ти людина. Не знаю чи ти завжди повзаєш, але про всяк випадок я зростила твою ногу, але вона брудна, там щось чорне, я не змогла відтерти, – дівчина перестала їсти ягоди і простягнула пригорщу хлопцю.

– Мене звати Остап, – він несміливо подався уперед і зауважив, що друга рука у дівчини абсолютно нормальна, ніякої тобі луски, – а ти з… отих? – останнє слово він сказав пошепки і вказав пальцем кудись нагору.

– З яких? – з подивом перепитала дівчина. – Я живу високо в горах з батьками і дядьком. Ми наглядаємо за усім що тут росте і живе. Тато вже навчив мене вирощувати цілісінькі дерева, тому цього року я буду допомагати переважно в лісі. Мама поки вчить цілительству, щоб лікувати селян, але важкі хвороби мені ще не дуже даються. Тато каже що я дуже здібна і дуже швидко всьому вчуся. Я навіть ногу тобі зростила, – випалила дівчина.

– Е-е-е, дякую. Я впав… – ніяково сказав Остап.

– Напевно мама давно до вас не заходила, вона би тебе точно зцілила, – безтурботно відповіла Іла. – Покажеш мені село?

Хлопець завагався, але цікавість взяла гору. Він так багато читав про гаргуйлиськ аж ось зараз перед ним одна з них. Можливо, шаман був правий? Він підвівся і рушив стежкою до села. Десь позаду завили вовки і він пришвидшив крок.

Іла дивилася на дві рівні ноги, які впевнено йшли попереду. Ніяких тобі кігтів. Вона щільніше закуталася в крила, так щоб вони закривали лапи й хвіст. Тепер вона дуже схожа на Остапа, дуже схожа на людину.

***

Долина розляглася від самісінької гори і аж до моря. Вся всіяна дрібними будиночками, з яких покрученими сірими гіллячками проростали тонкі струмені диму. Іла ледве протискалася через натовп, намагаючись не втратити з поля зору Остапа. Зверху, Іла бачила селище, але ніколи не думала що тут так тісно. Тут не те що яблуку, а ягоді не було куди впасти. Будинки настільки щільно прилягали один до одного, що якби вона хотіла просунути руку між ними, то не змогла б. Вівці, корови, коні, люди, – все змішалося на вулицях і було вкрите густим шаром жирного пилу, затхлою ковдрою зі смороду, яка забивала дух.

Де-не-де на землі лежали люди, дівчина не могла розгледіти в що вони були одягнені. Видавалося, що то якісь чорні брудні ганчірки, якими обмотані руки і ноги, але придивившись вона зрозуміла що ніякі то не ганчірки. Один з чоловіків глянув прямісінько на неї, вищиривши поодинокі зуби. Рукою, що тільки почала чорніти він підняв дерев’яну миску і струснув двома монетами, які лежали всередині. Потім підняв найближчий камінь і кинув у дівчину, поціливши в ліве крило, і голосно розреготався. Високий чоловік у важких чоботах, що проходив повз, відштовхнув Ілу і з усієї сили вдарив жебрака ногою.

– Коли вони вже всі повиздихають! – зі злістю видушив він.

Іла сахнулася і її підхопив натовп. Вона роззиралася, намагаючись знайти Остапа, але в цьому хаосі було марно побачити хоч щось. Натовп виніс дівчину на місцину, яку можна було б назвати площею, але вона була така крихітна, що людям доводилося видиратися на сусідні будинки, аби щось побачити. По центру лежала купа чорних тіл і ледве диміла. Кілька чоловіків поливали купу чимось масним, ще кілька продиралися через збіговище зі смолоскипами. Диму ставало все більше і разом зі смородом він утворював ядучу суміш, що залазила в очі, вуха, ніс і, як здавалося Ілі, відгукувалася нудотою аж десь всередині. Вона з усіх сил рвонула подалі, тамуючи нестерпне бажання вилізти на чиюсь голову, розправити крила і шугонути далеко звідси, там де гори, вкриті білими шапками і де ліс ворушить сотнями своїх зелених волохатих голів.

Хтось вхопив її за руку і рвучко потягнув убік. Вона запручалася, але тягнули сильно. Зараз вона понад усе шкодувала що не послухала батьків, які не пускали її сюди. Як вони були праві! Хтось тягнув її у бічну вулицю, що зяяла темною дірою, так щільно нависали дахи один над одним. Її довге волосся зачіплялося за пучки сушених трав і зв’язки цибулиці, що звисали звідусіль. Попереду відчинилися двері і її затягнули всередину.

– Остапе? – здивовано сказала худорлява жінка, що саме діставала великий глиняний глек із печі і якось недобре зиркнула на двох юнаків, що сиділи за столом.

Іла видихнула з полегшенням. Вона нарешті побачила обличчя свого “викрадача”. Хлопець пошкутильгав до столу і жестом запросив дівчину сісти поряд.

“Чому він кульгає? – думала вона. – Я ж зцілила його ногу, усю дорогу він йшов нормально.”

– Мамо я повернувся, це Ірина, вона з лісового поселення. Можна вона сьогодні заночує у нас? Вона прийшла торгувати до нас у село.

– З лісового поселення? – мама підозріло звела брови. – І як ви виживаєте в тій глушині?

Іла розгубилася, вона не знала що казати і з розпачем глянула на Остапа.

– Ірина не дуже балакуча, в дитинстві вовк відкусив їй язика. Їм там живеться дуже важко.

Дівчина вирячила очі, їй так і кортіло закричати: “Що ти мелеш? Як вовк може відкусити язика? Ти взагалі нормальний? Що про мене твої рідні подумають?” Але здавалося крім неї більше нікого не дивувала її надзвичайна історія німоти. Оскільки говорити їй більше не треба було, до неї всі втратили інтерес, виглядала вона як звичайна дівчина з розпатланим волоссям. В хатині було тьмяно, вікна, замурзані кіптявою і масним пилом, ледве пропускали призахідне весняне сонце.

Сім’я Остапа збиралася на вечерю. Окрім нього самого та двох старших братів, до стола підтягнулося ще четверо дітлахів: три хлопчаки і одна темноволоса дівчинка з кукурудзяною лялькою в руках. Всі всілися за стіл, а матір копошилася коло печі, накладаючи в’язку кашу на щось, що було схоже на глиняні оладки. Коли такий оладок поставили перед Ілою, вона зрозуміла що то мала бути миска. Мама Мая мала багато мисок, ретельно розмальованих візерунками з трав і різнокольорових пташок. Їй відразу захотілося подарувати кілька таких мисок сім’ї Остапа. Оце б вони здивувалися! Коли вона повернеться, треба попросити маму Маю навчити її виготовляти гарний посуд.

Остап прошкандибав вглиб будинку і виніс звідти дві великі свічки, спалені до середини. Поставив їх на стіл і кімната залилася м’яким світлом.

– Збираєшся за столом читати, розумнику? – злісно зашепотів один зі старших братів. – Треба було сильніше тебе покалічити, щоб не вибрався. Ми сказали мамі що ти помер в лісі і більше не будеш дарма нашу кашу їсти. Вона зраділа.

Остап стиснув дерев’яну ложку так сильно, що аж кісточки побіліли, але нічого не сказав. Двері голосно гупнули і до хати зайшов високий чоловік у важких чоботах. Його погляд упав на Остапа, правий кутик губ сіпнувся угору, оголивши гидкі жовті зуби. Чоловік невдоволено прицмокнув язиком, поставив чоботи біля стінки і впав на лаву поруч з Ілою.

– Ще трохи і це все завершиться. Скоро вирушаємо на гаргуйлиськ. Досить вже терпіти! Треба покласти край цим монстрам!

Іла втягнула голову у плечі.

– Шаман каже що ми порушили договір. Я ж казав що треба поновити жертвоприношення кіз, овець, ягід, трав і виробів з глини… – почав Остап.

– Заткнись! – гаркнув батько. – Тільки й вмієш що книжечки читати, ні в полі ні з сокирою стати не можеш. Теж схопив заразу? Ану признавайсь? Це все такі виродки як ти і твій шаман, розносять, – батько майже ліг на Ілу, намагаючись вхопити Остапа за комір.

– Овець їм бач захотілось. А потім що? Жінок? Дітей? – батько говорив наче сам до себе, за столом всі принишкли, тільки маленька дівчинка бавилася своєю лялькою, годуючи ту липкою кашою. – Кажуть і дітей вони беруть. Скільки зим тому Мельниківську дочку зжерли? П’ятнадцять?

– Сімнадцять, – відповіла мати Остапа, – але вона б все одно не вижила. Була калічою дуже. А тоді ще навіть не було так скрутно як зараз.

– Подай мені ту миску, скільки можна в ній длубатися, – батько штовхнув Ілу під бік щоб та передала йому застиглу кашу малої, поки та не згодувала все качану кукурудзи. Дівчатко запхикало. Іла простягнула обидві руки до миски, Остап так зиркнув на неї, що аж похололо всередині. Спохопившись, вона швиденько сховала лускату правицю під стіл. Руку побачила тільки маленька дівчинка і вже підсувалася ближче. Дівчатко виповзло з-за лавки і почало з цікавістю длубатися в крилатому плащі. Іла почала неабияк нервувати, бо дівча привертало увагу. Вона знову благально глянула на Остапа, а в самої від хвилювання аж хвіст подриґувався і тримати його під плащем було все складніше.

– Ходімо, – прошепотів Остап і потягнув її вглиб хатини.

Іла швиденько встала, обережно кутаючись у крила і йдучи за хлопцем.

“Пронесло, – з полегшенням думала дівчина. – Зараз скажу Остапу що мені терміново треба додому і більше ніколи сюди не повернуся.”

В цей момент Іла не бачила, що біля стіни в темряві стоять важкі чоботи, об які так легко перечепитися. Щоб втримати рівновагу дівчина інстинктивно розкрила крила, черкнувши масні стіни. Але це не допомогло, пазуристі кігті і великий білий хвіст розтягнулися на підлозі у всіх на очах.

***

– Отямся! Іло, отямся! – хтось голосно шепотів в неї над вухом. Голова розколювалася навпіл, руки судомило а крила так затекли, що кожен рух відлунював у тілі гострим болем. Лапи були міцно перетягнуті мотузкою, яку Остап старанно шурував тупуватим каменем, просунувши руки крізь ґрати клітки, в якій вона зараз перебувала.

– Нічого кращого не знайшов? – хриплим голосом озвалася дівчина.

– Ти жива, хоч це добре, а то я думав що мені доведеться виносити звідси твій лускатий труп, – усміхнувся Остап.

Іла якийсь час дивилася як хлопець старанно намагається перепиляти мотузку, а потім вирішила змилуватися і простеньким заклинанням підпалила пута. Навколо пазурів лежала лише пригорща попелу, а Іла вже длубалася коло клітки.

– Не могла раніше сказати що так можеш? – роздратовано запитав Остап, а тоді додав: – напевно я дарма по тебе прийшов, ти б і сама чудово впоралася.

З залізом вона не любила мати справу, його так просто не підпалиш. В неї вдома все було з дерева або глини, все дихало природою і давало силу, залізо ж було чужим і від нього пахло злістю. Іла засунула пазур в замок, але той не піддавайся, вона лише боляче зламала кіготь.

– То я все-таки потрібен, – усміхнувся Остап і дістав з-за пазухи ржавого ключа.

– Не міг раніше сказати що так можеш? – відповіла Іла, вилазячи з клітки.

– Хутчій, я проведу тебе за село. Лети звідси і не повертайся, інакше вони тебе вб’ють.

Дві темні фігурки пробиралися брудними вулицями, доки село спало. Подекуди їм траплялися вартові зі списами, які підбирали чорні силуети з землі і вантажили їх на вози. Діставшись до зеленої смуги лісу, що буквально налягала на сусідню хатину, Остап зупинився. Іла розправила крила і приготувалася летіти, але на серці було неспокійно.

– Як же ти? Вони дізнаються що ти випустив мене. Ходімо зі мною.

– Моє місце тут, – сумно відповів Остап. – І ще… я б хотів щоб ти знала. Не всі думають так як мій батько. Не всі вважають вас… е-е-е.. чудовиськами. Я читав про вас у старих книгах, читав як все було раніше, після перемир’я. Я не знав чи це правда, але впевнився коли зустрів тебе. Коли почнеться війна, ми хочемо відплисти за море. Дізнатися що там далі, хоча я напевно цього ніколи не побачу.

Остап підняв колошу й дівчина побачила, що невелика чорна пляма, яку вона бачила на зламаній нозі раніше розрослася майже до коліна. Іла не знала що сказати, вона інстинктивно відсахнулася від хлопця, а перед очима стояли купи чорних тіл на згарищі. По вулиці заскрипів віз і кілька охоронців неспішно попрямували до них.

– Лети! Мерщій!

Іла досі вагалася, але сторожа була все ближче. Вона розправила крила, вилізла на сусідній паркан, відштовхнулася з усіх сил і злетіла. Вітер приємно куйовдив розпатлане волосся, згори повітря було легке, пахло лісом і морем. Ніякого смороду, ніякого диму. В світлі світанку дівчина полетіла прямісінько до гори, додому, але озирнулася востаннє на село внизу. Біля самої окраїни двоє охоронців тягнули худорляву фігурку попід руки. Остап не пручався.

***

Іла м’яко приземлилася перед будинком. Зайшла всередину, тихесенько, щоб нікого не розбудити, прокралася до свого ліжка. Якщо пощастить, ніхто й не помітить що її не було. План майже вдався, – на балці біля вікна сидів дядько Гур і пильно на неї дивився. Він не сказав нічого, лише моргнув своїми трьома очима і хижо посміхнувся.

Іла натягнула ковдру по вуха, але заснути не могла. Дядько Гур ніколи не любив її. Цього вона не розуміла. Не розуміла як сім’я може не любити свого? Але батьки Остапа теж не люблять свого сина? Чи може вона просто не знає звичок людей? Їй стало соромно, що вона так негоже попрощалася з ним. Зрештою, він був першою людиною, яку вона зустріла і, напевно, чи не єдиною людиною, яка їй сподобалася. Загалом, люди її лякали. Вони були зовсім не такими добрими і шляхетними, як розказувала мама Мая, і абсолютно такими злими і жадібними, як розказував дядько Гур. Як добре що вона не людина. З такими думками вона не зчулася як заснула.

Розбудив її галас надворі. Іла протерла очі і визирнула у вікно. Дядько Гур тримав у лапищі дикого кроля і час від часу струшував його так, що у того теліпалися вуха.

– Так і будемо жити? Ти справді не збираєшся нічого робити з оцим? – Гур знову сильно потрусив кроля.

Іла вперше бачила тата Вігура таким сердитим, він грізно дриґав хвостом, а кігті вп’ялися в траву.

– Якщо ти знову пропонуєш вбивати сотні людей щоб набити своє пузо, то я не схвалюю твої методи, ти це знаєш.

– Ти панькаєшся з цими людиськами, а вони того зовсім не заслуговують! Ще трохи і ми всі виздихаємо з голоду.

– Не виздихаємо, якщо ти не лінуватимешся ходити на полювання.

– А чому ти сам не ходиш? Це для тебе принизливо? Великому богу острова, Вігуру, соромно літати на полювання? Соромно красти в людей козу, наче простому смертному? Звісно що ні, в тебе ж такі важливі справи, ти у нас мудрий і все знаєш. А знаєш що в тебе під носом ці твої людиська готуються тебе ж і вбити?

– В нас було перемир’я. Я не порушуватиму договору заради шматка м’яса.

– Перемир’я було два віки тому, якщо ти раптом за своїми клопотами не помітив. Люди тебе забули, люди нас не бояться. Вони тільки плодяться, мов ті миші, залазять в кожну шпарку, з’їдають кожен корінець, кожну стеблину цього клятого острова, поки ти витрачаєш всі сили щоб їх нагодувати вони палець об палець не вдарять щоб нагодувати тебе. Ти гадаєш наші предки просто так насилали мор, влаштовували війни і голод? Заради розваги, це було заради цих самих людей щоб вони не зжерли один одного.

– То це ти наслав мор? Я не згоден з застарілими методами наших предків. Якщо так було колись, це не означає що так було правильно. Я це зрозумів коли нам принесли Ілу, вона така ж як ми. І люди такі ж як ми, просто без магії, але ми можемо їм її дати. Так як дали її нашій доньці.

– Тепер ти зовсім здурів! Яка вона тобі донька? Вони всі звичайні смертні, втоплені в своїй жадібності і злобі. Коли вони прийдуть під твій поріг, ти ще згадаєш мої слова. Подякуй мені за мої старання. Завдяки мені мор забере половину села, щоб всі жили добре і всім вистачало місця, як колись. Я їх провчу і вони будуть шанувати нас як належить.

Дядько ще щось кричав про перенаселення, про предків і про зраду, але Іла вже не слухала. Кров гупала у вухах, коли вона бігла схилом до хатинки мами Маї.

“Це не може бути правдою, я не можу бути людиною. Дядько просто був злий. Я не така як вони.”

Мама саме діставала з печі велетенський пиріг, засунувши лускаті лапи прямісінько у вогонь. Аромат випічки лоскотав ніздрі й Іла мимоволі замилувалася візерунками з тіста. На верхівці рум’яніли два олені з розлогими рогами, які танцювали на поляні обрамленій соснами.

– Мамо, розкажи мені про людей.

Мама поставила пиріг на стіл і на хвильку замислилась.

– Люди бувають різні. Деколи вони схожі на нас, а деколи ні. За ними треба доглядати.

– Але ж ми стільки для них робимо, чому вони цього не помічають? Ти ж їх лікуєш, ми відрощуємо ліс, щоб усім всього вистачало.

– У них є одна особливість, вони не мають відчуття міри. Тому з ними буває важко.

Іла замислилася і відламала шматок паруючого пирога. Хруска шкоринка черкнула піднебіння, ягідне тісто так і тануло в роті.

– Дуже смачно, мамо, ти напевно все життя готуєш! – дівчина вирішила змінити тему.

– А от і ні. Я почала готувати коли ти була маленька. Ходила в село, щоб подивитися чим жінки годують своїх дітей, – з натхненням говорила Мая. – Назбирала рецептів, а потім вдосконалювала. Зрештою, нам всім сподобалася людська їжа, хоч Гур це й заперечує.

– Значить це правда, – Іла відклала пиріг, – що я людина?

Мама Мая мала засмучений вигляд. Вона з любов’ю подивилася на дівчину і м’яко рушила вперед.

– Донечко, ми давно хотіли тобі сказати. Це нічого не міняє, ми тебе так само любимо.

Іла вискочила з хати і побігла схилом прямісінько до села. Вона людина, тому й місце їй серед людей. Більше за все їй хотілося зараз поговорити з Остапом. Іла приземлилася на дах його хатинки. У вікнах світилося. Вона не звернула уваги що в селі було незвично тихо і малолюдно, як на полудень. Розсунувши солому на даху, вона тихенько просковзнула всередину. Дерев’яна підлога тихо зарипіла, а далі все сталося блискавично. Останнє що вона пам’ятала це удар важких чобіт і грім залізної клітки, яка змикалася над її головою.

***

Отямилася вона на тій самій площі, де палили померлих від мору. Навколо клітки юрмилися люди, переважно старі, подекуди жінки з дітьми. Як не дивно, але Ілу вони не боялися, навпаки тулилися до клітки, поки їх щільним колом обступали чоловіки у важких кольчугах з арбалетами в руках.

– Навіщо ти повернулася? – почула вона біля себе слабкий знайомий голос. Остап лежав поруч, спершись на клітку. В нього знову неприродно стирчала нога, цього разу вона була чорна вже майже до стегна. Хлопець важко дихав.

– Досить це терпіти! – Іла побачила Остапового батька, що стояв зі смолоскипом в руках на даху будинку так, щоб його всі бачили. – Тепер ми можемо покласти цьому край! Вб’ємо всіх заражених і тих, хто розповсюджує заразу: шаманів і прихильників цих чудовиськ!

Іла сахнулася, люди з арбалетами націлили стріли на юрбу. Навколо плакали діти, люди тулилися щільніше один до одного, маленькі, тендітні й беззахисні. Точнісінько як ті молоді паростки, що випнулися раніше часу на мороз. Її пройняв жаль і гнів водночас. Її виховували як берегиню цього острова, як наставницю і цілительку, а зараз вона безсильна захистити своїх людей.

– Вони летять! – крикув хтось у юрбі й дівчина побачила дві невеличкі фігурки, що зірвалися з гори і стрімко наближалися до селища.

– Цілься! – прокричав батько Остапа. Арбалети відвернулися від юрби і націлилися в небо. Фігурки були все ближче і ближче. – Стріляй!

Сотні стріл злетіли в повітря і менша фігурка каменем полетіла вниз прямо за сусідньою хатою. За нею, вигукнувши несамовитий крик-плач, ринув Вігур.

– Ні! – закричала Іла. – Мамо!

Над горою збиралися хмари, чорні і важкі. Вони гуркотали, кресали камені блискавками і від цього стугоніла земля. Вігур піднявся, крила його були тими хмарами, пазурі – списами, з очей били громовиці, підпалюючи будинки. Іла вжахнулася, ось він, справжній Володар. Вона ніколи не бачила батька таким. Здалося що ожив увесь острів: коріння повзло під землею важкими зміями, руйнуючи хатини. Ліс палав, з нього рятувалися вовки й олені, але вискочивши на берег одразу ж потрапляли до щупалець морських чудовиськ, що виповзали з глибин: сліпі й кровожерливі.

– Зроби щось! – з жахом прокричав поруч Остап.

Іла не могла повірити в те що відбувається. Мами більше немає, а тато… Він же не був таким. Він вчив її відрощувати дерева, літати і мріяв поділитися магією з людьми. Вона згадала як він вчив її передавати силу деревам в лісі:

“ Просто заплющ очі, дитино, уяви перед собою великий кусень пирога.”

“Того смачнющого, що готує мама?”

“Так, – усміхався тато, – відламай шмат цього пирога і простягни його тому, кому хочеш передати силу. Не бійся, чим більше ти віддаєш, тим більше в тебе залишається.”

Іла уявила пиріг розміром з цілісінький острів, з тими рум’яними оленями, що так гарно ліпила мама. Всі її люди, досі оточені арбалетниками – дерева, слабкі й тендітні. Вона – небо, вона одна для двох і два в одному: вона людина і вона хранителька цього острова. Кожен поранений отримає зцілення, кожен беззахисний – силу, кожен зневірений – віру.

– Слухайте всі! – Іла роздерла сталеві прути клітки, наче тонкі нитки. – Так не має бути. Ми не вороги один одному. Ми завжди піклувалися про вас. Я вам це доведу.

Велетенський пиріг розпався на десятки шматків. Стражденні люди підводилися, їхні обличчя були звернені вгору, до крилатої дівчини що висіла в повітрі навпроти здоровезної хмари з очима-блискавками.

Остап відчув як тілом розлилося тепло, на кінчиках пальців потріскували маленькі вогники. Він глянув на ногу і не повірив своїм очам. Мор відступив. Люди в юрбі були розгублені, хтось радів, хтось кинувся гасити пожежу, воїни опускали зброю.

Остап глянув вгору. Крилате чудовисько нависало над крихітною Ілою так, що та здавалася просто світлою цяткою на темному небі.

– Тату, я здійснила твою мрію, я подарувала людям нашу магію.

Вігур здригнувся. Він глянув на селище внизу і замахнувся шматком скелі, що тримав у лапі.

– Не треба, мама би цього не хотіла.

Блискавки в очах погасли. Вігур опустив каменюку і закричав так тужливо, що хмари навколо впали важким солоним дощем, гасячи всі пожежі. Чудовиська залізли назад до глибин, корені впокоїлися у землі. Перед дівчиною був її звичний батько, з сірими крилами і сумними очима.

– Це правда, любий, я б цього не хотіла.

До двох крилатих фігурок підтеліла третя.

– Доню, невже ти думала що я пропущу таке майстерне масове зцілення?

***

Після другого перемир’я частина людей відпливла на пошуки нових земель. Батько Остапа і його люди не могли змиритися з новим світом, що його створила Іла. З ними відплив і Остап, хоч Іла й благала його не йти. На згадку вона зачарувала одну з його свічок, а іншу залишила собі. “Запали її коли ви знайдете нову землю, щоб я знала що з тобою все добре,” – попросила вона, але свічка мовчала ось уже три місяці.

Дядько Гур теж покинув острів, ніхто не знав що з ним і куди він подався.

Весна підходила до закінчення. Селище вирішили не відбудовувати, а побудувати нове. Тато Вігур літав туди-сюди і палко пояснював свої креслення купці майстрів.

– Отут буде чотири поверхи, а замість драбин побудуємо ґвинтові сходи. Так-так, я вирощу достатньо великих дерев, щоб закінчити наш з Маєю храм, дякую за вашу турботу.

Іла з мамою теж часу не гаяли, була пора збирати перший врожай селища. Велетенські жовті фрукти ґронами звисали з довгих жердин. Жінки варили з них смачнезне варення, накладаючи в витончені глечики, розмальовані візерунком з синіх квітів.

Молодша сестра Остапа копошилася коло жовтих плодів, старанно обгризаючи найспіліші.

– Як вони звуться? – спитала мала.

– Я не знаю, – відповіла Іла. – А як ти хочеш щоб вони звалися?

– Солодкими сонечками! – загиготіла дівчинка і побігла надкушувати далі.

Добігав кінця ще один весняний день, сповнений надії, хвилювання, праці, гармонії й магії. Не чуючи лап з утоми, Іла забрела у свою кімнату. На столі горіла Остапова свічка.

Автор: Олена Рябченко.