Колонка

Підписатися на цю рубрику по RSS

Колонка наших авторів та цікаві авторські матеріали з мережі.
Прим.: Адміністрація «Зоряної фортеці» може не поділяти думки, вміщені в матеріалі.

Етнографічна рецензія на оповідання «Шуліка на вербі»

Четвер, 15 листопада 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1439
Підписатися на комментарі по RSS

Василь Пригодюк. Ілюстрація до оповідання «Шуліка на вербі».

Рецензія
на оповідання О. Пандурської «Шуліка на вербі»
к.і.н., м.н.с. відділу «Український етнологічний центр»
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені М.Т. Рильського НАН України Ю. Буйських

Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.

Центральним образом оповідання О. Пандурської є постать «берегині», істоти жіночої статі, яка виступає духом-охоронцем певного місця, володіє відповідними функціями, має досить обмежений простір існування та підкоряється низці заборон (не мати дітей; не покидати місце, до якого вона прив’язана; не заподіювати шкоди). За сюжетом, «берегиня» порушує ці заборони та перетворюється на вербу, у гілках якої ховається шуліка.

Зазначимо, що створений авторкою образ берегині взагалі не відповідає системі українських традиційних міфологічних вірувань та ширше – етнографічній дійсності. В українській нижчій міфології лексема «берегиня» (від кореня «берег») є локальною назвою відомого міфологічного персонажа «русалки», що була розповсюджена переважно на теренах Середньої Наддніпрянщини, та, порівняно менше – на теренах Волині. Нині ця назва зустрічається вкрай рідко. Вона, відповідно, жодним чином не пов’язана з охоронною чи апотропейною функцією. Русалка за традиційними українськими міфологічними уявленнями бере своє походження від померлої людини, тобто, це, у першу чергу, образ, пов'язаний із культом мертвих та потойбічним світом. Виникнення й популяризація сучасної міфологеми «берегиня» (як «охоронниця», символ жіночності, оберіг сім’ї, роду і т.п.) пов’язані з початком 1990-х рр., коли на тлі потужних соціально-політичних, загальнонаціональних змін стався вибух виникнення низки аматорських, штучних, псевдонаукових та відверто неадекватних публікацій, концепцій та міфів масової свідомості. Однією із них стала ідея українського матріархату, репрезентована концептом чи вже навіть міфологемою «берегиня». Як свідчить відомий український етнолог О. Кісь, винайдення «берегині» було «наслідком творчого переосмислення давньої української мітології письменниками В. Скуратівським та В. Рубаном, які втілили свої народознавчі зацікавлення та патріотичні переконання у науковоподібних художньо-історичних новелах та оповіданнях» (Див. О. Кісь. Жінка в традиційній українській культурі. Львів, 2008. С. 30). Тобто, образ «берегині» як охоронниці (оберегу і т.п.) є штучним та таким, що не відповідає наявним етнографічним матеріалам.

Далі…

Додатки Віталія Кривоноса до відгуку

Вівторок, 13 листопада 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1689
Підписатися на комментарі по RSS

Калиновий міст і Тевтонський орден.

***

Додаток №1. Калиновий міст в українській традиції (спеціально для engineer)

Як усім відомо, жодної слов'янської міфології нема і ніколи не було. Бо ніяких слов'ян ніколи не було. Їх німці вигадали (жартую). Відповідно прив'язувати певні міфологічні образи до певної етнічної площини поширення – справа невдячна. Зрештою, ще Кемпбел нам казав (слід за Юнгом), що всі наші міфопоетичні образи є актуалізаціями початкових психічних інстинктів, себто архетипів, спільних для усього людства. І калиновий міст не є винятком.

Так, звичайно, цей образ актуалізується надзвичайно сильно у російській (я би уточнив: північноросійській, ільменській) героїчній традиції, – тобто у билинах. Але! Сюжетно це на загал билини київського циклу, що збереглися на півночі в усній сказительській традиції. А в Україні-Русі не збереглися, і не могли зберегтися, тут після сумних подій кінця ХІІІ століття нічого не збереглося. Чи це свідчить про відсутність місцевої літературно-епічної усної традиції? Ні, не свідчить. Навпаки: образ калинового мосту як межі світів зародився на наших теренах, після чого мігрував на північ.

Далі…

Етнографічна рецензія на «Оповідання про мерців»

Вівторок, 13 листопада 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1316
Підписатися на комментарі по RSS

Власне, одразу викладаємо рецензію, на яку посилається пані Олеся.

Рецензія
на оповідання О. Гулько-Козій «Оповідання про мерців»
к.і.н., м.н.с. відділу «Український етнологічний центр»
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
імені М.Т. Рильського НАН України Ю. Буйських

Перед рецензентом було поставлене завдання виявити ту етнографічну основу (в даному випадку міфологічну), на якій базується сюжет заявленої оповіді та оцінити ступінь її відповідності реаліям української традиційної культури.

До сюжетної лінії з нашого боку немає серйозних зауважень. Однак вважаємо за потрібне звернути увагу автора на деякі неточності та недоречності, що зустрічаються у тексті. Вони стосуються центральних образів оповідання – трьох самогубців. Так, зокрема, на с. 1 автор описуючи місця поховання самогубців зазначає: «…його друзяк ховали лише у ярах й обабіч доріг, що сходилися у перехрестя, або на межі полів», що не зовсім вірно. Самогубців (як правило, саме вішальників, удавлеників та тих, що отруїлися, бо до утоплеників побутувало все ж дещо інше ставлення) ховали також у лісі чи на болоті, поза межами села. Причому це «поховання» носило умовний характер – їх, як правило, не опускали у могилу в землі та не закидали землею (відповідно, їм не робили домовини), тобто не ховали, як всіх інших «хрещених» людей. Їхні тіла закидали гілками й хмизом, пізніше – дошками, різним сміттям. Згадки про такі «поховання» вішальників зустрічаються на території України досі – наприклад, ми особисто фіксували їх у Рівненській та Волинській областях України, а саме – на теренах Західного Полісся. Тобто, жодних насипів та «курганів» над ними не насипали, тому вживання авторкою поняття «курган» (с. 1) по відношенню до могили самогубці є недоречним.

Далі…

Видання «Аеніль»

Четвер, 5 липня 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 1663
Підписатися на комментарі по RSS

Нарешті дійшли руки нашкрябати трохи про написання і видання мого роману. Оскільки про написання розповідати довше, то почну з коротшої історії видання. Напевне, це може бути цікаво будь-кому хто пише і ще не дуже добре розібрався як же видати українську книжку в Україні.

Я свідомий того, що все написане буде дуже суб’єктивне і може не спрацювати для інших авторів. Адже мій роман міг бути дуже вже хорошим, кращим за середньостатистичну українську художню книжку, або мені могло просто пощастити, або спрацювали ще якісь невідомі мені фактори. Однак я все одно вважаю, тепер вже не тільки теоретично, що будь-який достатньо талановитий і — обов’язково — впертий та наполегливий автор-початківець може видати свою художню книжку в Україні. І це без перемог у серйозних конкурсах, без протегування відомих письменників, без знайомств у видавництвах, і, безперечно, без якихось власних фінансових затрат.

 

 

Далі…

Мистецтво ілюзії (есе)

Середа, 23 травня 2012 г.
Рубрика: Колонка
Мітки:
Проглядів: 2114
Підписатися на комментарі по RSS

Нагадуємо про існування "Авторської колонки"

Цього разу пропонується до уваги есе нашого постійного автора Наталки Ліщинської.

Обговорення вітається

Часто чую зверхнє: «Не люблю ці фентезі-фантастику. Вигадки, брехня!» Як автор, я навчаюся не сперечатися із читачем – він мій цар і бог. Але цього разу кортить перемовитися  з моїм богом…

«Ніякої магії, лише вмілі руки», - жартують фокусники. Лукавлять. Спритні руки, звісно, потрібні й тренувати їх необхідно, проте глядач, котрий бачить лише маніпуляції (manu – рука), часто-густо не замислюється, що рушієм ілюзії є… уява штукаря. Багато ілюзіоністів,  мріючи про славу  Гудіні, який вигадав чимало фокусів, використовують старі трюки. Проте саме в голові факіра зароджується мистецтво ілюзії, там відбувається складна алхімія. Це і є справжня магія, бо руки – лише виконавці. Мозок вигадує, власне він вирішує, який реманент використає, яким чином сконструює фокус, проте глядач побачить, що руки витягнуть потрібну карту з колоди чи звільняться з гамівної сорочки.

Далі…